Спалахи тут, спалахи там, вогонь довкруг і здається, що ось-ось і він наздожене, захопить у свій полон і зжере… Бігти, потрібно бігти, але ноги короткі, малі та слабкі… чому вони такі малі? Зупинка. Він роззирається, розуміючи, що ноги й руки не належать йому. Точніше ні, не так, належать, але цьому тілу всього п’ять розливів Нілу. Усього немає. Нічого немає. Ні сполохів, ні бігу, ні болю… Все це минуле, його минуле. Потрібно змусити себе виринути зі сну. Виринути. Зараз. Лісім розплющив очі й застогнав. О, усі муки вічного забуття, біль виявився реальністю. Жахливо. Він застогнав, можливо, надто голосно.
– Лісіме, тихіше, якщо хтось тебе почує, то я навіть не знаю, що мені за це буде! – над ним схилилася смаглява дівчина, з переплетеним в тонкі коси волоссям.
– Прости, Ківіт, — він зціпив зуби, щоб новий зойк не полишив його вуст.
Вона кивнула йому, відійшла на мить, щоб повернутися з чашею, наповненою водою з розведеним молоком осмі. Лісім вловив його запах, часте пійло, яке йому довелося вживати далеко не один раз. Він спробував трохи підвестися, але бік його обпекло болем.
– Що ти робиш?! – Ківіт заледве не випустила з рук чашу. – Ти точно хочеш сконати в моєму домі! – вона постаралася втримати його однією рукою. – Я закрию тобі дорогу до мене сотнею проклять! Це просто жах, – вона нарешті піднесла до його вуст чашу.
Лісім вирішив, що не буде особливо сперечатися, не зараз, коли єдине, що він може, це лежати та стогнати. Він зробив кілька ковтків гіркуватої, пряної рідини й зітхнув.
– Хіба можна так ставитися до жерця Сета? – поцікавився він, коли Ківіт відступила від нього, щоб визирнути в іншу кімнату.
– Це ти мені скажи, – вона все ще дивилася в коридор, – чи гоже жерцю Сета підторговувати на ринку шахрайським способом? Потім, ловити ножа в живіт, і зараз удавати, що нічого страшного не сталося?
– А я й не роблю такий вигляд, – Лісім скривився, – те, що сталося – виключно моя провина і необачність, я вирішив, що він безпечний, – юнак обережно закинув руки за голову, тихо зітхаючи.
Покупець й правда виглядав пристойним, розумним і обачним. Може, саме ця обачність змусила його спробувати вбити Ліса? Розбиратися з цим він ще встигне, зараз треба видужати.
– Мені не подобається, що ти підторговуєш ось цими твоїми… - Ківіт махнула рукою, розгнівано і пристрасно, – зіллями, вони тебе до добра не доведуть, – вона тицьнула в нього вказівним пальцем. – Я тебе просто попереджаю.
– Коли мої зілля допомогли твоїй сестрі вдало вийти заміж, проти ти не була, – підмітив Лісім трохи незадоволено, – і коли твоєму братові стало гірше, ти прибігла до мене… до Сета за порятунком, проти ти також не була.
– Я не хотіла тебе образити, – Ківіт виглядала присоромленою, вона погладила фартух, що був пов’язаний поверх просторої сукні, – я просто хвилююся за тебе.
– Я знаю, – Ліс не бачив причин, щоб продовжувати те, що могло перерости у сварку. – Просто ти трохи дивно виражаєш свою стурбованість, не з того починаєш, скажімо так.
– От давай жрець найтемнішого бога не буде вчити мене, як проявляти світлі почуття, – Ківіт насупилася, звівши брови до перенісся. – Якби тільки ти міг бути кимось іншим, – вона знову почала займатися хатніми справами, щоб чимось зайняти руки.
– І ким би по-твоєму я б міг бути?
Лісім почав оглядатися, щоб відшукати свою сумку, в ній ще мала залишитися настоянка з кореня очеретянки та квітучих нічних сізій. Жахлива й дуже болісна річ, але правильно замовлена над вічним вогнем повелителя Омбасу, могла б дуже добре загоїти його рану. Зовсім зникнути вона не зможе, але він знову відновить свою здатність вільно рухатися не вмираючи від болю, і навіть не привалюючись на один бік, щоб розвантажити болісне почуття з іншого.
– В тебе добре виходить брехати, а раніше – красти, – йому здається, що цими словами Ківіт намагається вкусити його якомога болісніше, – то, може тобі краще було б бути крадієм? У Мемфісі у тебе було б стільки можливостей, – вона мрійливо підняла очі вгору, і Ліс тільки похитав головою.
– По-перше, мене б рано чи пізно спіймали й відрубали б руку, а вони мені ще дуже дорогі, – він підіймає їх у повітря, щоб продемонструвати, – обидві однаково цінні, а по-друге, у мене не було вибору ким бути чи ким стати, ти ж це добре знаєш. То ж якось нечесно казати, як би було добре, якби…
– Хіба не можна трохи помріяти? - Ківіт присідає на лежанку, торкаючись його руки. – Тобі краще? – вона уважно придивляється до нього, на той випадок, якщо він збирається брехати.
Можливо, якби рана була не така глибока, Ліс би й спробував викрутитися, щоб долікуватися уже в храмі… точніше, в тому місці, що він називав храмом. Там можна було б звернутися до Г’ясі, що з задоволенням допоміг би йому. Вони виручали один одного далеко не вперше, але… Він потребував допомоги тут і зараз. А ще йому треба було залишитися у Ківіт ще на день, щоб відлежатися остаточно. Він спробував піднятися, щоб можна було сісти. Бік звело спазмом болю і довелося відмовитися від цієї ідеї. Ківіт тільки головою на цю його спробу похитала.
– Зараз я себе почуваю так, наче мене дуже невдало простромили чимось гострим, – він зітхає, і посміхається, коли помічає, як підіймає брови його рятівниця. – Ти мені скажи, я коли до тебе приплентався, то я свою сумку часом не загубив? - він знав, що не відпустив би сумку з рук, навіть якби сконав, а ще знав, що Ківіт завжди мріяла в неї зазирнути й поцупити те чи інше, слава богам, тільки щось для неї знайоме. Вона подивилася на нього уважно, наче вирішувала, зізнатися чи ні.
– Звісно, ти був зі своєю сумкою, – Ківіт встала і почала розгрібати, завалену відрізками льону, величезну, квадратну, очеретяну скриню, – довелося ховати, щоб Тас не заліз. Бо дуже вже цікавився, що там в тебе є.
– Тас бачив мене в такому вигляді?
Лісіму дуже хотілося запитати, чи не було цікаво самій Ківіт, але він обрав питання набагато безпечніше, на яке дівчина точно не відмовиться відповідати. Ківіт подала йому сумку, таку саму тьмяну і непримітну, як і весь його одяг. Вона знову присіла біля нього, а йому все-таки довелося трохи підвестися на лікті, щоб перевірити, чи все на місці, і дістати те, що йому було потрібно.
– Тас нічого особливого побачити не встиг, – вона трохи схиляє голову до правого плеча, спостерігаючи, як Ліс витягає фіал темного скла, виймає корок, принюхується, киває, а потім переводить погляд на неї.
– Віт, дай мені бинт, або відріз чистої тканини, – просить Лісім, починаючи розв’язувати туге бинтування, у Ківіт дуже добре виходило накладати пов’язки, перевірено не одноразово, але зараз йому потрібно було дістатися до рани.
– На тебе бинтів не настачиш! Я перевела на тебе відріз однієї з найкращих тканин.
Віт скаржилася більше для того, щоб не мовчати, її нервує і те, що в цей раз Лісім постраждав серйозніше ніж зазвичай, і те, що надумав лікуватися своїми зіллями у неї вдома. Ліс добре знав причину, якби його побачили у неї, то вона могла б назавжди забути про замовляння на тканини від палацу, а також багатих купців. Її б визнали б чаклункою, що знається з прибічником Сета, а те, що вона могла ткати такі легкі, буквально невагомі тканини, назвали б чародійством, темною магією.
Лісім похитав головою, люди були надзвичайно тупими створіннями, особливо коли це стосувалося смерті та темряви. І перше, і друге змушувало їх німіти, боятися і тікати геть, намагаючись знищити те, що вони не розуміють раз і назавжди. Звісно, така тонка робота виходила у Ківіт не просто так, Лісім доклав до цього свою руку та добру волю Сета, що цю саму руку направляла, але навіть сама ткачиня не знала, кому завдячувала такому таланту. І це було добре. Віт не сприймала цього як подарунок, як належне, і постійно старалася покращити свої вміння, для неї Лісові хотілося старатися від душі. Вона простягнула йому вибілене на сонці полотно, розрізане, для зручності, на тонкі довгі стрічки. Таке відчуття, що вона і правда його чекала, чи може, це було замовлення для поховання? В будь-якому разі, бинти були просто прекрасні, міцні, цупкі, те що треба.
– Твоя робота прекрасна як завжди, – вирішив похвалити її вправність Ліс, спостерігаючи за тим, як вона згортає один із бинтів у тугу подушку, яку можна було б просякнути його зіллям, і в подальшому закріпити до тіла пов’язкою.
– Моя робота завжди прекрасна, тільки я витрачаю її не так, як мені б того хотілося, — вона посміхається, спостерігаючи, як вибілена тканина стає криваво червоною. – Мені вийти?
Питання правильне, навіть логічне, реакція на таке лікування була завжди однаковою. І хоча Ківіт не бачила, як він лікує себе сам, вона знала, як проходило це у Таса. Її братові довелося наново ламати ногу, що, навіть під наглядом не найгірших цілителів зрослася неправильно. Тоді, для пришвидшення загоєння ран Ліс також використовував очеретяну настоянку. Для того, щоб ніхто не чув вереску хлопця довелося спустити його до “храму”. Інші жерці не вподобали ідею Лісіма, але піти всупереч тому, хто говорить з самим Сетом як з другом чи братом просто не наважилися. Тоді Віт набачилася такого, що це просто воля богів, що вона за ту ніч не посивіла. Лісові не хотілося знову завдавати їй схожого клопоту.
– Краще вийди.
Ліс витягнув з сумки дерев’яний брусок, весь вкритий слідами від зубів, Ківіт не потрібно було казати двічі. Вона прожогом кинулася геть, повторюючи до себе молитву до Сохмет. Ну-ну, і як богиня, яка нехтує Сетом, має допомогти його найщирішому слузі? Затиснувши брусок між зубами він видихнув, а потім приклав просочену тканину до відкритої рани. “Лікування” не змусило себе довго чекати. Все тіло вигнуло дугою, а м’язи, що мить тому були пружними й м’якими стали неначе камінь. Зуби зціпилися самі собою, і він буквально завив, неначе від цього самого звуку йому мало полегшати. Тіло вигиналося від болю: судоми то стискали його, скручували, то відпускали. Ліс знав, за що він страждає, заради чого терпить цю пекельну муку. Але, тим не менш, кожного разу йому хотілося померти, щоб цей біль став останнім в його житті… останнім, але, не з його щастям, точно не з його. Лісім знав, що такі пекельні відчуття будуть переслідувати його ще дуже і дуже довго, просто нескінченно, просто… Коли різкий поштовх в груди притис його до ліжка, Ліс не відразу зрозумів, що він якимось чином опинився в трансі. Чужому трансі.
Той, хто нависав над ним мав дуже потужну Ах, Лісім буквально фізично відчував його дотик, а ще, а ще цей незнайомець вирвав його з пекла відновлення. Йому було зараз все одно, навіщо він це зробив, головне, поки вони поєднанні за бажанням цього чоловіка, болю не буде. Ліс дозволив своїй Ах вчепитися в прибульця у відповідь.
– Хто ти? – голос, так, це був приємний, трохи співочий низький голос. Слова тягнулися як патока, розливалися довкола. Жрець, точно жрець, та ще й не з останніх, чаклун не зміг би говорити до його Ах через свою, на це потрібно дуже багато сили. — Я бачу твою Ах, я відчуваю Ба, навіть твій Іб, що належить лише вагам Маат на суді Озіріса, я можу відчути, але твоє Хат ховається від мене.
Лісімові захотілося розсміятися.Ким би не був цей жрець, він вперше відправився в подорож через дорогу до Дуат. Гуляв вперше й один, і зумів не просто не потрапити до загробного світу, а ще й знайти його! А власне… Ліс все-таки заговорив, як не крути цей навіжений мав право отримати хоч щось хороше від свого першого досвіду дорогами Дуат. Бо потім, коли транс закінчиться, боги дорого візьмуть за таку прогулянку.
– Я той, кого шукав, раз тебе привело до мене, – промовив він, старанно змінюючи голос свого Хат, щоб навіть якщо їх випадково зіштовхне у велелюдному Мемфісі цей жрець не впізнав його. Лісім вмів бути обачним.
– Мені треба знати хто ти, – тиск на руках відчувся сильніше, яка міць була схована в Ах цього навіженого, скільки сили струменіло його тілом. Ліс відчув жагу забрати трохи цієї сили собі. Жерці Сета знали, як випити силу і здоров’я з людини навіть без її згоди, а тут таке щедра, але бездумна пропозиція. А він був так ослаблений пораненням, що майже наважився, але… – Ти кликав мене.
– Я? - Ліс навіть про контроль над голосом забув, настільки був шокований цим твердженням. – І коли я встиг тебе покликати? – він відчув, як Ах гостя на мить стала занадто податливою. Втрачає сили?
– Ні, заради Ізіди й Гора, ні, - Лісім навіть здивувався, до кого говорить цей жрець. – Мене зараз пробудять, скажи мені хто ти, – якби Ах гостя могла потрусити Ліса, то обов’язково зробила б це. – Ти кликав мене, ти кликав мене вчора на ринку, тебе поранили, там була твоя кров, твій крик ніхто не чув, ніхто крім мене не чув…
– Крик…
Ліс відчував, що Ах жерця тане, а біль починає проникати в розріджений стан трансу. Якщо не гостя витягнуть з доріг Дуат, то Ліс сам викине себе новим нападом болю. Він сильніше вхопився за Ах жерця, так, він про це пошкодує, але це буде потім. Замість того, щоб тягнути силу з самовпевненого бовдура Лісім почав віддавати йому свою. Надовго, звісно, цього не вистачить, але точно допоможе продовжити їх діалог.
– Я не кликав тебе, я звертався до мого бога, бо був у скруті. Я навіть не знаю хто ти, жерче.
– Ти чаклун! – в голосі гостя сплелися відраза і шок, невіра і захват, зараз він відчував, що Лісім ні краплі не поступався йому в силі. – Ти чаклун, бо я знаю жерців… усіх жерців, і у жодного з них немає такої сили, щоб могла зрівнятися з моєю.
– Ти знаєш далеко не всіх, самовпевнений служко денних богів, – Лісім дозволив собі сміх, що лився хриплим карканням через змінений голос. – Далеко не всіх.
Він припинив підживлювати Ах чужинця, чекаючи, що зараз їх роз’єднає, але жрець не зникав. Він так і нависав над Лісімом, мовчазний, тихий, шокований. Лісові було все одно, нехай мовчить, нехай говорить, аби ніколи не було того болю, що несло в собі лікування. Гість все-таки стрепенувся, Ах його знову почала танути, перетікаючи дорогами Дуат назад у Хат.
– Ти також жрець? Як же виходить, що я не знаю тебе? – в голосі його було стільки погорди, що Лісім скривився б, якби міг. – Я наказую тобі, – тепер зверхність зливалася з холодним тоном земного правителя, – відповідай, коли з тобою говорить Верховний Жрець світлоликого Ра!
– Імхотеп? – боги інколи вміли жартувати, жартувати як ніхто. Людям, простим, примітивним і смертним, годі було зрозуміти, що могло привести вседержителів у захват. А й справді, чому не зіштовхнути жерця Ра та поклонника Сета?
Лісім сам виштовхнув його геть з трансу. І посміхався навіть тоді, коли все його тіло знову згорало від жахливого болю. Він міг тільки уявити, наскільки боляче і принизливо було Імхотепові повертатися у своє Хат. О! Ці думки будуть гріти його ще не один день і рік, особливо коли в його бік вчергове плюне хтось з городян. Він, Лісім, обранець Сета, знав, що сили його з Верховним Жерцем рівні.