Сонце сьогодні підіймалося особливо повільно, здавалося, що Ра не бажає виринати та освітлювати своїми променями день своїх рабів та підданих. Імхотеп схрестив руки на грудях, стараючись виглядати зверхньо і впевнено, але Хегет, що підійшов до нього з золотою чашею, наповненою кров’ю журавля-ниюта, підмітив:
– Ви сьогодні не відчуваєте єднання з сонцеликим Ра? – він уважно дивився на Імхотепа, наче намагався прочитати в його очах страх. Страх був, але він хотів втримати його в собі, приховати за розмальованими синім та чорним повіками. Ніхто не повинен знати, що Верховний Жрець Рамзеса боїться.
– Благом Озіріса та Ізіди наш Великий Ра зійде на небосхил, щоб зійтись у поєдинку з Апопом, і сьогодні для нас, так само як і кожного дня, зійде сонце, – він говорив це з натиском, гучно і впевнено, так, щоб це почули всі, навіть ті жалюгідні прислужники, що зараз мили скривавлену підлогу біля жертовника. Сьогодні вночі мав відбутися хапп для великого фараона, Рамзес сьогодні повинен був прийняти ванну з молоком білих буйволиць та кров’ю журавля. Фараон готувався. Готувався зустрітися з дарунком небес – своєю новою наложницею і дружиною, яку везли для нього як дар.
Мороз пройшовся спиною Імхотепа. Чи не стане ця жінка прокляттям для усього їх царства? Цього не знав ніхто. Священні камені мовчали, кості говорили занадто плутано, боги ховали свої обличчя у пітьмі, розчиняючись в ній і змушуючи блукати його там на самоті. Він потягнув носом повітря, так нюшать його шакали, що вчувають здобич або небезпеку. Здобичі не було. А небезпека… он звідки розтікався той самий страх. Все було просякнуте ним. Смерділо і тліло від однієї думки.
– Як скажете, мій пане, - Хегет схилив голову, більше не підіймаючи своїх допитливих очей. Добре. Бо якби він продовжив так розглядати його, то треба було б змінити такого гарного помічника та чашника на когось більш покірного. “Він знає занадто багато, ти не можеш просто так відпустити його”, – голос в його голові прошурхотів звичним Імхотепу тоном. Він знав, кому належить той голос, губи трохи викривилися у посмішці, подобу її, бо очі відмовилися посміхатися. Так, якби йому довелося міняти Хегета, то він би особисто познайомив помічника з водами Нілу. О, як вони були прекрасні в час Ях, коли місяць у повні й хвилі мінилися сріблястим сяйвом. Це була б найвища подяка, яку міг подарувати йому Імхотеп.
Нарешті сонце почало свій рух і Ра зійшов на човен, щоб відштовхнутися від берега праземель. Круглий осяйний диск повільно випливав, набираючи висоту. Час настав. Жерці впали на коліна, виспівуючи хвалу Ра, прийдешньому дню та щастю торкатися його тепла та сили, вони славили бога свого у любові своїй, а Імхотеп, прийнявши чашу з рук Хегета, чекав. Він слідкував за диском, ні на секунду не замружуючи очі та молився лише про те, щоб сьогодні, у своїй вічності та силі він не палив їхню землю, щоб ділив своє правління навпіл з нічною темінню, що дозволяла родючим полям спочити від занадто палкої батьківської любові Ра.
Він підніс чашу над головою, рухаючись вперед, до жертовника, де в широких мідних тарелях горіли спеції та трави, розносячи храмом задушливі, дурманні аромати. Там треба було принести жертву, там треба було подарувати кров журавля-ниюта богові за його любов, ласку, заручитися його підтримкою для сьогоднішнього дня… навіть для сьогоднішньої ночі. Імхотеп почав проливати кров, коли рука його знову здригнувся від щемкого, холодного передчуття. Дорогоцінні краплини розсіялися навколо тарелів дивним візерунком. Імхотеп поклав руку на початок кривавої дороги. Інстинкти ніколи не підводили його, ніколи. Він знав, що щось має трапитися. Кінчики пальців повільно повзли краплями, збираючи їх, малюючи нові лінії, поєднуючи й руйнуючи одночасно. Імхотеп відчував, що він поступово сходить у транс, його неначе засмоктує дивне передчуття, холод… перед очима мінилася і розповзалася картинка, а замість колон храму поставало обличчя. Невідома красуня, жінка з волоссям вартим самої Нефтиди, а її очі, вперше у своєму житті Імхотеп відчував, що його буквально засмоктує в полон, поїдає його серце та печінку. Він навіть забув, що страх та небезпека привели його у це видіння. Жінка манила, сміялася, шкіра її була вкрита золотавими візерунками - невже це той самий подарунок Рамзеса? Чому ж боги дозволили йому побачити її, торкнутися тієї сили, що сходила з неї, тієї пристрасті, якою пашіє тіло її? Може, це перевірка?
Його виштовхнуло з видіння так само стрімко, як до того часу туди затягнуло. Він підняв руку з вологої від крові поверхні, з жахом читаючи те, що зобразила його рука, доки він знаходився у трансі. “Твоя смерть” - зумів він зобразити кров’ю. Неможливо. Це просто неможливо. Він стер передбачення різким рухом, змазуючи усі краплини крові до того, як хтось наблизився до нього достатньо близько, щоб це побачити. Він відчував своїми кістками, що передбачення було адресоване саме йому, але чому воно прийшло в образі тієї наложниці Фараона? Імхотеп підняв очі вгору, щоб слідкувати, як плине Ра на своєму осяйному човні. Він почув застереження богів, ким би не була ця жінка, він тепер не спустить з неї очей.
За спиною його продовжувався рух. Тепер, після привітання Ра жерці готувалися зустрічати фараона. А Імхотеп міг спочити. Його виснажило і збило з пантелику видіння, а ще… Він повів носом, знову вбираючи повітря, стараючись розрізнити, чим це так дивно пахне останнім часом. Ні, нічого, знову нічого. Імхотеп перехопив погляд Хегета. Цікаво, він мітить на його місце, чи й справді хвилюється за господаря? Відряджати його до фараона розхотілося, Імхотеп дужче вирівняв спину і направився геть з храму, сподіваючись, що свіже повітря Мемфісу зуміє його трохи розрадити. Не змогло. Люди кланялися йому, майже так само низько, як особам панівної династії, ховали очі в побоюванні, намагалися піднести дари. Імхотеп не боявся люду. Його любили. Настільки, наскільки можна любити істоту, яку ти не можеш пізнати до кінця. Інколи він відчував на собі дивні погляди городян. Зазвичай, вони прилітали йому в спину, щоб буквально пропалювати його шкіру, і ті погляди випромінювали страх.
Імхотеп роздумував, чи варто їм боятися його? Скоріше за все - варто. Він був не лише уособленням волі богів, він був тим хто карає, хто дає і віднімає однією рукою. Колись Амсу, колишній Верховний жрець, що волею долі пройшов суд Анубіса та Озіріса, говорив, що такою силою та владою, якою володіє Верховний жрець, не володіє ні один правитель, яким богоподібним він не був би. А Рамзес… Рамзес не був богоподібним. Він був ближчим до людей, ніж треба, старався проводити ритуали відкрито, не таївся у своїх бажаннях і слугував богам, щоб народ його був у процвітанні та силі. Амсу нашіптував молодому ще Імхотепу, що такого фараона треба берегти, бо з ним місце жерця завжди буде найближчим до Бога.
Він похитав головою, як давно це було. І як йому інколи не вистачало тих слів і тієї допомоги, що можна було отримати від Амсу. На жаль, не могло бути двох Верховних жерців, а для Імхотепа це було честю: провести свого наставника на суд Озіріса, допомогти йому простягнути руку Анубісу, щоб вперше і востаннє пізнати своє єство з усіх боків. Імхотеп старався тоді як ніхто. Він намагався віддати всього себе, аби підготовка тіла Амсу пройшла правильно. Але… так готував він когось до погребіння востаннє, більше таких близьких людей у нього не було.
Вирішивши оминути ринок, Імхотеп звернув в одну з вуличок, ховаючись від шуму, сонця та думок, але спинився, коли почув надсадний, нелюдський крик. Він завмер, знову втягнувши носом повітря, воно знову наче загуло, пахло солодко та отруйно, від того аромату тягнуло на нудоту і хотілося запити його водою негайно. Крик повторився, на цей раз тихіший, наче і не було того першого звуку, що мав би своєю силою спинити весь рух на ринку. Імхотеп роззирнувся - місто жило своїм життям, наче нічого і не відбувалося. Він звів брови до перенісся, дивно, відчуття холоду вздовж спини повернулося. Знову крик, на цей раз його вже майже не було чути, це було схоже на ноту, що кинули в повітря наостанок, і вона загубилася вуличками.
– Стій, - голос його був сильний і владний, продавець води завмер напроти жерця злякано і напружено, він почав скидати з плеча бурдюк з водою, щоб наповнити для Імхотепа одну з глиняних чашок, навіть на назвавши ціну за воду, - мені це не потрібно, – відмахнувся Імхотеп, намагаючись прислухатися, чи не буде чути крику знов. – Хто так волає? І чому ніхто зовсім не звертає на це уваги?
– Волає? Кричить? Хтось кричить?
Спочатку жерцеві здалося, що водонос просто знущається. Імхотеп вже збирався запитати його набагато жорсткіше, а може і пригрозити карою від богів, але придивившись, він зрозумів, що цей нещасний містянин і правда нічого не чув. Імхотеп скривився і відвернувся від завмерлого водоноса, намагаючись тепер вловити звідки міг іти звук. Невже двічі за день його осяяло видіння від богів? Такої щедрості годі було чекати, а він так невдало розпорядився нею. Імхотеп просто рушив вперед, не озираючись. Цей напрямок здавався йому найбільш схожим, звідки він чув крик в перший раз. Можливо, йому пощастить і він віднайде джерело звуку. Він настільки захопився пошуком, що зовсім забув, що повинен доставити інформацію про підготовку до ритуалу самому фараону. Невідомо скільки блукав би так Імхотеп вулицями Мемфісу, якби не меджаї, особисті охоронці фараона, що, скоріше за все, направлялись до храму по нього. Він притиснувся до стіни, накидаючи на себе легку, майже прозору завісу невидимості. Воїни минули його навіть не роздивившись, зараз він здавався для них зовсім не цікавою людиною, не схожою на того жерця, якого вони шукають. Цього, і ще кількох фокусів, навчив його Амсу. Він вважав, що чаклунство руками людей то великий гріх, але було не зайве мати змогу врятувати своє життя. Зараз, звісно, Імхотеп ні від кого не врятувався, він просто не хотів, щоб його доправили до палацу як якогось злочинця. Кінець-кінцем, він і сам туди йшов, але його відволікло… він до цього часу не міг пояснити, що ж то було, можливо, якби у нього було пояснення, він би не ховався від меджаїв. Пояснення не було.
Він вирішив прошмигнути повз найближчі будівлі, і вийти на головну дорогу, де міг би крокувати звичним, трохи сповільненим темпом, що був притаманний всім жерцям. Але саме цей поворот здивував його найбільше. Вздовж стіни тягнулася смуга крові, що вже починала темніти, а на дорозі виднілися плями, які ще не встигли втратити свого яскравого кольору. То невже крик був справжнім? Чому тоді той водонос його не почув? Все це виглядало вкрай дивно.
Імхотеп підняв кілька шарів своєї накидки, щоб мати змогу відірвати трохи полотна від найнижчого шару, так щоб ніхто не помітив що з його одягом щось сталося. Йому треба було зібрати трохи цієї крові для того, щоб дізнатися, кому вона могла належати. Ніздрі його знову зловили розпечене повітря, наповнене знайомим солодким ароматом. Здавалося, що воно стало йому ворогом. Якби він міг, то з цього дня більше не дихав би. Але, такому його точно не міг навчити ні Амсу, ні години проведені в трансі, ні щедрі уроки богів. Він був людиною, слабкою, смертною… інколи, у стані трансу, коли він єднався з одним із божеств яким служив, він відчував себе настільки сильним, буквально всемогутнім. То була недосяжна мрія Верховного жерця, стати на одну сходинку з божествами, богами… самому стати богом. Амсу попереджав його, що жодна сила не дається просто так, що жодне вміння не може належати людині, якщо вона за нього не заплатила. Людина не може бути прирівняна до бога, бо, щоб стати богом, потрібно не просто втратити власне земне життя, але й забрати з собою сотні сотень, щоб можна було викупити в Озіріса свою душу. Але, прямої такої жертви добрий бог не витримав би у своїй святості. Тому, на допомогу повинен був прийти Сет.
Бог, якого боялися більше, ніж поважали, бог, якому не було збудовано жодного храму. Точніше, не так, жодного храму, на якого б падали промені бога Ра. Але Імхотеп точно не збирався його шукати. І жертви приносити не збирався. І майже не думав про це.
Він зібрав на тканину якомога більше крові, щоб можна було провести ритуал виклику. Богиня Баст обов’язково допомогла б йому в цьому, він знав чим задобрити її, як попросити, щоб пошук був вдалим. Вона не потребувала багато крові, не бажала жодної учти, занадто скромна богиня найчастіше відповідала допитливому юному Імхотепу в роки його навчання. Не нехтував він її прихильністю і зараз. Головне, не забути купити молока, вирішив він, ховаючи майже вологу тканину за пояс схенті. Коли кров торкнулася до його оголеної шкіри то Імхотеп засичав. Жар, кров його опікала, він ледве не почав роздягатися посеред вулиці, настільки сильно хотілося позбавитися від печіння, що гуляло вздовж пояса. Він все-таки не стримався, зазирнув під накидку, але… шкіра була чистою і гладенькою, хіба що трохи заплямованою кров’ю, що відбилася від відірваного клаптя. Неможливо. Імхотеп насупився. Здавалося, що сьогодні власне тіло підводило його, створювало оману, змушувало його втрачати розум, обережність – жахливе відчуття! Поправивши на собі одяг, Імхотеп рушив до палацу. Ніщо не могло його більше зупинити, він і так вже запізнився на зустріч з фараоном. Така вільність не прощалася, не прощалася нікому, навіть Верховному жерцю і найближчому пораднику.
Уже на підході до палацу його перестріли меджаї, що направлялися до свого володаря разом з Хегетом. Той був надзвичайно блідим і схвильованим, і ледве не впав навколішки пере Імхотепом, коли побачив його. Головний охоронець Махтан насупився.
– Ми шукали тебе, Імхотепе, усюди шукали, - здавалося, що в його словах була погорда і погроза одночасно, - як же ти вирішив дійти до палацу, що зник у невідомому напрямку? – меджаї стали довкола нього і Хегета тісним колом.
– Махтане, - розвів руками Імхотеп, дозволяючи собі посмішку, - ти як завжди сповнений недовіри до мене, друже, – він дивися на нього холодно і впевнено, - ти виконуєш свою роботу якнайкраще, але я не менш вдало виконую свою. Якщо я запізнився, значить у мене були на те причини, - він старався не звертати увагу на те, як Хегет заскімлив поруч. Жерці й палацові прислужники боялися меджаїв як вогню, ті, хоч і були справедливі, але були дуже скорі на розправу.
– Я буду чекати з нетерпінням, коли нашому володареві набриднуть твої витівки, – вищирився на нього Махтан, поправляючи на поясі ятаган, - тоді, я зроблю все, щоб твоя голова прикрасила нашу валову стіну.
– Я впевнений, що вона буде найкращою її прикрасою, - кивнув Імхотеп, посміхаючись, – але зараз, я трохи зайнятий, тож…
Він зробив крок вперед, помахом руки гукаючи за собою Хегета. Ще не вистачало, щоб той вмер на порозі палацу від страху. То була б дуже погана прикмета. Попереду Імхотепа чекав Рамзес, позаду чигав Махтан, а повітря знову наповнилося солодким запахом. Тепер він точно знав - так пахне гнилизна, мертвечина. Невже цей день ніколи не закінчиться?