Боляче. Дуже боляче. Я обіймаю себе руками, пальцями торкаючись лопаток. Дивлюсь на себе у дзеркало. Яскрава пляма лампочки наді мною кидає різку тінь на моє обличчя. Останні дні я сама себе не впізнаю – бліда, очі червоні від сліз. Відображення відштовхує мене. Мені тошно. Опускаю погляд.
Пальцями відчуваю щось мокре на спині. Дивлюсь на них – червоне, свіже, стікає. Кров. Та біль у лопатках, біль по всій спині, по тілу, наче ток лініями проходить по м’язах, венах. Невимовна біль. Вертаюсь на ліжко. Сиджу на ньому, обійнявши себе, хитаюсь. Трясе. Гаряче, надто гаряче. Важко дихати.
Я загубилась у часі, не знаю навіть, скільки днів та ночей я вже так. Щось, щось намагається вирватись із мене. Із спини. Щось, що завдає мені болю. Хочу ридати, хочу щоб сльози падали з моїх очей, але не можу. Сльози закінчились, я ізлила їх всі на свою сорочку, підлогу, ліжко, подушку.
Заплющила очі. Темрява. Пару секунд і я бачу знайомі, яскраві, невловимі плями. Зосереджуюсь на диханні. Пульсуюча біль. Тріск кісток. Полегшення. Несподіване відчуття чужорідного на спині.
Я розкрила очі. По спині стікає тепле. Кров, це кров. Щось тремтить позаду мене. Дивлюсь на дзеркало навпроти ліжка, бачу у власних очах усвідомлення. За моєю спиною скривавлені крила, із сірими плямами.
Я підняла погляд до стелі, звертаючись до того, хто зробив це зі мною:
— Навіщо ти дав мені крила, якщо я не вмію літати?
Відгуки