…Таким чином Богдана Хмельницького можна назвати одним з найвидатніших правителів України за всі часи існування. На цьому лекція завершена, дякую всім за увагу.
Група швидко залишила авдиторію, що не могло не тішити. Іноді трапляються студенти, які люблять підійти до мене після пари та щось запитати. На щастя, сьогодні обійшлося без таких, і мій настрій не зіпсувався.
Згадавши, що збиралася зателефонувати Ігорю, я почала шукати його номер у списку контактів. Чомусь ні на ім’я, ні на прізвище я його знайти не змогла, тому довелося прогулятися до кабінету батька.
– Привіт, тато. Як твої справи? – Сказала я, увійшовши в аудиторію.
– Привіт. Пари на сьогодні закінчені, значить чудово. Зараз зателефоную до нового замовника. Ти щось хотіла?
– Так, продиктуй мені будь ласка номер Ігоря. Я не знаю чому у мене його немає.
– Як це так? У тебе немає телефону рідного дядька? – З глузуванням сказав батько.
– Уявляєш. – Посміхнулася я.
Отримавши номер Мацієвича, я відразу ж повернулася в авдиторію, бо незабаром почнеться наступна пара.
– Ігоре, привіт. – Швидко промовила я.
– Привіт, Сашо. Все добре?
– Так. Є питання ділового характеру.
– Слухаю.
– Я впевнена, що ти запам’ятав дівчину, через яку поїхав додому в суботу так рано. – Іронізуючи, сказала я.
– Таке забудеш. – Голосно видихнувши, відповів Мацієвич.
– Чудово. Ти її раніше не бачив? Може, ім’я знаєш?
– До речі, це дивно, але ніколи її не зустрічав. У «Бронзовому Змії» не часто зустрічаються нікому не відомі особи, але я навіть не маю версій хто це може бути.
– Як гадаєш, її реально знайти?
– Цілком. Не забувай ким я раніше працював. Втім, вона може допомогти нам з Керницьким. Якщо вони не знайомі, можна спробувати якось це використати. Буде шпигункою.
– Тільки спробуй. Ти навіть ім’я її не знаєш, не кажучи вже про рід діяльності. Не тягни в наші особисті справи незнайомих людей. Будь ласка. – Якось жалюгідно сказала я. Знаючи Ігоря, він все одно ніколи не піде проти слів близьких йому людей, але тим не менш, мені було ніяково.
– Добре-добре. – Він посміявся. – Не переживай, я докладу зусиль щоб знайти її.
– Дякую. Сподіваюсь ти не накоїш дурниць. – Іронічно сказала я.
– Коли це я робив якісь дурниці? – Здивовано, але сміючись сказав Ігор.
– Ой все-все. Бувай! – Я від душі посміялася. Смішний він.
***
Після пар Павло запросив випити кави та прогулятися. Погода радувала відсутністю дощу, тож я без роздумів погодилася. Взагалі, я віддаю перевагу проводити вечори вдома, вкрай рідко виходжу до міста без особливої потреби, навіть незважаючи на те, що моя квартира знаходиться за три квартали до центру. Тут справді є на що подивитись, але зазвичай у мене або нема настрою на прогулянки після роботи, або, як би то банально не звучало, сил.
Колись давно, коли ми ще були разом, Павло знайшов маленьку і вкрай затишну кав’ярню в самому серці міста. З тих часів, ми не «зраджуємо» відвідуванню цього місця, навіть після розставання, яке, на подив, було абсолютно безболісним і легким. Не знаю, проблема була в тому, що я розуміла, що ми залишимося хорошими друзями, або в тому, що я його по-справжньому ніколи не кохала. У будь-якому випадку, головне – це те, що ми маємо зараз, а це є прекрасною міцною дружбою.
– Ану розповідай про цього хлопця. – Сказала я, потерши руки і подивившись з усім засудженням цього світу, коли помітила Василенка, що наближається до столика. У Павла є зовсім неприйнятна звичка, що сильно дратує мене – запізнюватися. Гаразд, якби вся проблема була в тому, що він не вчасно приходить на зустрічі, то цей хлоп може запізнитися на нараду, не кажучи вже про якісь там пари. Навіть коли ми жили разом, у передпокої перед виходом завжди чекала саме я, а не на мене. Ненавиджу непунктуальність, з такими людьми не хочеться мати справи, і тим більше працювати. Але це зовсім інший випадок.
– Так-так, каюся, спізнився. З мене кава. – Він чудово знає, коли в моїх очах спалахує недобра іскорка, тому намагається зам’яти подібні моменти. – Еспресо чи подвійний еспресо? Хоча почекай, дай-но вгадаю. – Павло почав уважно вдивлятися в моє обличчя. – Однозначно подвійний.
***
– Загалом хлопець як хлопець, нічого особливого. Ні, звичайно, він симпатичний, все таке, але немає нічого в ньому чіпкого, манливого. Коротше кажучи, мені не цікаво. – Підсумував Василенко, допиваючи свою каву. – А в тебе як взагалі ситуація зі стосунками? Ти плануєш загалом щось?
– Ти ж знаєш, як мені не подобаються подібні теми для розмови. - Я гучно видихнула. – Ніколи у мене не буде сім’ї у її звичайному розумінні, та й дітей у мене бути не може, хоча не дуже й хотілося. У мене є наочний приклад поганої сім’ї і чим все це може загрожувати. Але мені таки є що тобі з цього приводу сказати. – Я вимовила цю фразу з такою непритаманною мені загадковістю, що Павло навіть здивувався.
– Заінтригувала. – Василенко розташував підборіддя на своїх руках, що ліктями упиралися в стіл, тим самим показуючи свою зацікавленість. Мені б його щирість та відкритість.
– Загалом, коли ми були в «Бронзовому Змії», батько з Ігорем захотіли зіграти в покер, ну а ми з Ірою стали поруч, щоб поспостерігати. З ними грала така красива дівчина, що я конкретно так залипла на неї. Щоправда, ні тато, ні Ігор її раніше не бачили, що дивно, але увагу мою вона дуже привернула.
– Ну нічого собі, Раєвська, у нас новий інтерес? – Грайливо запитав Павло.
– Та який інтерес, я, ймовірно, її навіть не побачу більше, та й які мені стосунки. Мені працювати треба. – У душі все-таки щось колихалося, коли я говорила про цю незнайомку.
Весь час, що ми провели в кав’ярні, у мене було чітке відчуття, що на мене дивляться. Такий неприємний холодок по спині пробігає, аж моторошно. Із Павлом мені абсолютно комфортно, тут проблема в комусь іншому.
***
Кілька хвилин тому мені зателефонував батько і попросив, щоб я замість нього з’їздила на об’єкт до нового клієнта. Як виявилося, наші послуги знадобилися жінці на Тюрінці. Тато коротко розповів ситуацію і оголосив вимоги, що надійшли від замовниці. Загалом, нічого особливого, лише поставити камери відеоспостереження і приставити охорону до будинку на два місяці, тобто на час від’їзду господарів.
Взагалі, я стала повноправною співвласницею холдингу, коли мені виповнилося вісімнадцять. Батько подарував мені маленьку частину акцій, але мене не цікавив бізнес як явище, тому цей подарунок мене не особливо потішив.
Коли тато з Ігорем тільки заснували «Кастоді солюшнс інкорпорейтед», Віра і Яніна теж стали співвласниками, таким чином у всіх було по двадцять п’ять відсотків акцій. Після смерті тітки, її частина перейшла Ірі, а під час розлучного процесу моїх батьків, батько зміг відсудити собі відсотки Віри, частину яких згодом віддав мені. Отримавши чималу частку холдингу, я зацікавилася тим, що відбувається всередині нього, і влилася в процес. Фактом є те, що ні зараз, ні будь-коли раніше я не могла уявити своє життя без історії, тому, незважаючи на вмовляння батька і матері, після школи все-таки вступила на історичний факультет у ХНУ імені В. Н. Каразіна, де я, власне, наразі і викладаю. Навряд чи мій диплом допоміг мені розвинутися в бізнесі, але духовно сповнитися і займатися улюбленою справою однозначно.
Хоча складно назвати викладання улюбленою справою, але аналізувати всі події і вести дискусії з деякими з учнів мені загалом подобається. Головне, що я можу нести історію в маси, хоч на лекціях мене слухають далеко не всі. А взагалі, є фраза, яка визначила мій шлях: без знання минулого, неможливо побудувати майбутнє. Ви скажете: банально, але життя циклічне, як, наприклад, і мода. Це прості закономірності. От тільки-но змінюються постаті і обставини, а так все теж саме. Таке вже життя. Це я вам як історикиня кажу.
***
Під’їхавши до воріт великого двоповерхового будинку, я зробила останній ковток кави, купленої на заправці, яка вже охолола в дорозі. Хотілося б ще закурити для впевненості, але часу було обмаль. Я залишила автомобіль і пройшла до воріт. Натиснувши на кнопку дзвінка, я морально готувалася чекати кілька хвилин, поки мені відкриють. Буквально за півхвилини хвіртка відчинилася і мене зустріла жінка за сорок із русявим волоссям, заплетеним у розкішні коси. Завжди заздрила тим, у кого густе і здорове волосся, бо в мене воно дуже ламке і досить рідке. Жінка яскраво посміхнулася, всіляко проявляючи свою доброзичливість.
Показавши мені будинок і прилеглі території, Жанна, так звали жінку, запропонувала розташуватись в альтанці, щоб підписати договір. Поки я готувала всі необхідні документи, господиня ділянки заварила якийсь ароматний трав’яний чай. Ця зустріч була набагато приємнішою, ніж я очікувала.
Весь час, що ми були в альтанці, у мене знову було чітке відчуття чужого погляду на мені. Не знаю, можливо, це все на підсвідомому рівні, може тривожність розігралася, але було дико некомфортно. Усі ці неприємні відчуття компенсувала Жанна своїм рідкісним для нашого часу вмінням добре підтримувати навіть ділову розмову.
Підписавши контракт і затвердивши це рукостисканням, я попрямувала назад до машини. Відчиняючи двері салону, я озирнулася, оскільки мене не покидало відчуття погляду, спрямованого на мене. Як з’ясувалося, мені не здалося: у вікні другого поверху сусіднього будинку стояв жіночий силует, який я майже не змогла розгледіти через свій паршивий зір. Дивні почуття. Може мені все-таки здалося, і людина просто поливала квіти на підвіконні?
***
Мій вечір проходив якнайкраще: за вікном йшла злива, а я була вдома і зачитувалася Андруховичем. Навіть після переїзду з батьківського будинку у власну квартиру, я не змогла відмовити собі в книжковій шафі. Взагалі, мій психолог казав, що моє божевілля на літературі - це лише спосіб відгородитися від навколишнього світу, сповненого подразників. Напевно, я з ним згодна. Я відчуваю повний спокій, коли гортаю сторінку за сторінкою. В підлітковому віці сучасна література мені здавалась якоюсь занадто нудною, бо герої живуть в таких самих обставинах і оточенні як ми, то в чому сенс читати те, з чим можна просто стикнутись наживо? Та подорослішавши, я зрозуміла що все не так просто. Безумовно, існують автори, які пишуть буквально ні про що. От саме так я уявляла абсолютні всі сучасні твори, та це, звичайно, маячня. Не варто сперечатись, що такого багато, навіть занадто, але з усіх «правил» обов’язково є вийнятки. Саме таким і став для мене Андрухович. Це був перший сучасний автор, якого я спробувала прочитати з намірами полюбити читати нове. І ви знаєте, у мене вийшло.
Безумовно, я багато думала над сьогоднішнім днем, а зокрема про відчуття спостереження за собою. Та людина у вікні другого поверху нагадала мені про те, що моїм квітам на підвіконні теж може бути потрібна волога, тож я вирішила їх нарешті полити. У якийсь момент, я почула дзвінок у двері, від несподіванки навіть трохи розлила воду. Залишивши лійку чекати кращих часів, я попрямувала до дверей. У мене виникла купа запитань, починаючи з того, хто б це міг бути в такий час, закінчуючи тим, чи залишилося в мене молоко для чаю.
За дверима стояла Іра - до смерті перелякана і втомлена. Без зайвих запитань я впустила її у квартиру і посадила на диван, попередньо надавши допомогу в знятті наскрізь промоклого пальта. Дівчина голосно і уривчасто дихала, складалося відчуття, що до моєї квартири вона бігла. Але від чого та навіщо?
– Хочеш чаю? Є трав’яний, є простий чорний. – Запитала я в Іри.
– Трав’яний, будь ласка. – Вона кивала головою, немов у стані паніки. Ясна річ, їй було вкрай важко розмовляти.
Запропонувавши Ірі ковдру, я пішла на кухню, щоб заварити чай. Думок було багато, навіть занадто. Я перебирала безліч варіантів у голові, деякі відразу відкидала, мовляв, абсолютно неймовірні. Зрідка я заглядала у вітальню, щоб упевнитися в тому, що з дівчиною все гаразд. Вона все ще здавалася жахливо наляканою і схвильованою, але все-таки, в очах поступово читалося відчуття відносного спокою.
Нарешті приготувавши чай, я присіла біля Іри, не напружуючи з розпитуваннями. Чудово розуміючи її стан, хоч і не розуміючи, чим він був викликаний, я мовчки обійняла дівчину. Попри те, що я абсолютно не тактильна людина, з нею у нас завжди був міцний сестринський зв’язок. Кожна готова на все заради другої. Я навіть готова жертвувати своїм особистим простором і обіймати, адже знаю, що їй так буде легше і спокійніше. Змішані почуття з приводу ситуації, що склалася: одночасно жалість до Іри, адже щось же довело її до такого стану, і якась подоба злості на того, через кого це відбувається.
– Коли захочеш – розповіси, тільки не приховуй нічого, я тебе прошу. Ми все зможемо вирішити, не дарма ж твій батько - генерал поліції, хоч і на пенсії. – Після останньої фрази я не змогла не посміхнутися. Мене завжди забавляло звання Ігоря, а особливо те, як він у будь-якій ситуації любить хизуватися ним. Обов’язково наприкінці додає «хоч і на пенсії».
– Так, звісно. Я, напевно, навіть зараз зможу розповісти якусь частину. – Іра загалом заспокоїлася, судячи з рівного дихання.
– Добре, я готова тебе вислухати. – Промовила я, зробивши ковток занадто гарячого чаю. До речі, молока в мене все-таки не виявилося.
– Ти пам’ятаєш мого одногрупника Свиридова? – я кивнула – Так от, ще в інституті він до мене загравав, але я, ясна річ, не відповідала взаємністю, ми ж тоді ще з Русланом зустрічалися. – Я кивнула ще раз, хоча ніякого Руслана я не знаю. – Свиридов останнім часом почав мені часто писати в соціальних мережах, просив зустрічі тощо. Мені він абсолютно не цікавий, та більше, мені він огидний, відповідно, я ігнорувала всі ці повідомлення. Йому, судячи з усього, це не сподобалося, і минулого тижня він чекав мене на виході з офісу. Нічого страшного не сталося, він лише намагався поговорити, але я злякалася так сильно, що просто втекла до машини. Він намагався мене наздогнати, але марно. Дякую татові за десять років легкої атлетики. – Дівчина вперше за вечір усміхнулася. – Після цього дня він чекав на мене щовечора біля входу в офіс, а сьогодні вистежив у кав’ярні, де я зазвичай після роботи беру чогось теплого. Сьогодні це була далеко не спроба поговорити. – Тут голос Іри знову затремтів, а на очі почали навертатися сльози.
– Люба, тобі не обов’язково мені все зараз викладати. Давай краще просто мовчки посидимо. – Мій мозок додумав цю історію самостійно, я дуже розлютилася на Свиридова. Взагалі-то, ця ситуація – явно мій прокол, адже я ще в «Бронзовому Змії» помітила її незвичну поведінку, але вирішила поговорити потім. Не додивилася. Вибач, Яніна.