Прокинувшись рано-вранці в суботу, я усвідомила той факт, що стала значно менше спати. Гадки не маю з чим це може бути пов’язано, але буквально п’яти годин мені вистачає з головою. Та й загалом, останнім часом я стала більш нервовою та гостріше реагую на подразники. Проте сонце, яке я була дуже рада спостерігати за вікном, підіймало настрій на більш-менш нормальний рівень, враховуючи які справи на мене сьогодні чекають.
Взагалі, ви коли-небудь замислювалися над тим, що коли ми чогось хочемо – цього ніколи так просто не отримуємо? Потрібно або докласти чималих зусиль, або просто забути геть про це. Рано чи пізно ми або усвідомлюємо, що нам це не так вже й потрібно, або отримаємо в найнесподіваніший момент. Ось та сама сонячна погода у Харкові. Ну жодна розсудлива людина не чекатиме її в березні, але тим не менш, ми отримуємо яскраве яскраве проміння крізь штори. Так загалом і працює система бажань людини. Чого б вам не хотілося, головне цього не просити. У цьому світі далеко не все залежить від нас. Нам залишається лише сприяти виконанню своїх забаганок і робити все можливе для них.
Весь ранок я провела в невеликій кімнаті на другому поверсі, де знаходилося безліч книжкових шаф з найрізноманітнішою літературою в них. Мені подобається читати Кобилянську, ще у підлітковому віці відкрила для себе цю авторку. Вона одна з небагатьох відомих жінок в українській літературі тих часів, тож як мінімум це її виділяє на фоні інших. Також не можу не сказати про те, що писати про емансипацію вона почала однією з перших. Із задоволенням кілька разів перечитувала «Вальс Меланхолійний» та «Людину», і чи знаєте, не набридає. Книги Ольги Юліанівни – книги мого життя. Прикро, що багато хто їх не розуміє, або, навіть, не знає про їх існування.
День ніби проходив повз мене. Я викурила декілька цигарок, приготувала обід і передивилась з батьком наш улюблений фільм – «Леон. Професіонал» Люка Бессона. Сказати точно скільки разів ми дивилися цю картину – неможливо. Напевно, саме з цього фільму й почалося моє кохання до Наталі Портман, що продовжується вже п’ятнадцять років. Здебільшого не люблю фільми, бо майже одразу засинаю, от і не пам’ятаю нічого про них. Фактично, це вирваний із контексту двогодинний шматок відеоряду, що відбиває мізерну частину життя головного героя. Персонажів розкрити не встигають, а щойно сюжет починає захоплювати, фільм закінчується. Та завжди є виключення з правил: Люк Бессон – майстер своєї справи. Всі його роботи для мене є шедеврами, які житимуть вічно.
Небо за вікном потроху ставало пурпурним, набуваючи похмурої містичності, а отже настав час збиратися до «Бронзового Змія». Настрій не був надто добрим, але від думки про зустріч з Ірою все починало здаватися не таким вже й сірим. За цей день я зібрала всю свою доступну енергію, а відповідно ввечері була готова до будь якого розвитку подій. Я маю провести найближчі декілька годин спостерігаючи за Керницьким. Все має пройти добре.
Я стояла біля дзеркала в передпокої, фарбуючи вії, коли до мене підійшов батько. Подивившись на нас двох поруч, я усвідомила, наскільки ж ми все-таки схожі, навіть ідентичні: темно-каштанове хвилясте волосся, світло-карі очі, високий лоб, похмурий погляд, густі брови, загострені вилиці… раніше навіть носи були схожі, але після одного випадку, який я досі згадую з посмішкою, батьків став не таким вже й рівним.
Коли мені було 5 років, тато захотів, щоб я почала займатись тенісом, мріючи про те, що колись я стану першою ракеткою світу, щоправда, стала викладачкою історії, чи не сміх? Мати була цілком «за» таку ідею, тому жодного вибору мені не залишалося. Перші кілька років мені дуже подобалося, але з появою в моєму житті школи ставало все важче. Одного разу, коли мені було років вісім, батько відвідав моє тренування і спостерігав за тим, як я граю. Так вийшло, що в якийсь момент я задумалася і не змогла чітко відбити м’яча. Він прилетів батькові прямо в ніс, зламавши його. Після цього інциденту батько більше не спостерігав за моєю грою так близько.
Закінчила я свою «кар’єру» у 15 років, коли на тренуванні розірвала меніск у лівому коліні. Тоді була проведена операція, і через деякий час все прийшло в норму, якщо взагалі можна так сказати. З того часу я заріклася ніколи не повертатися у великий спорт і ще жодного разу не пошкодувала. Зараз біль у коліні став хронічним, на що лікарі просто розводять руками. Медицина вже безсила.
– Ми майже як містер і місіс Сміт. – Промовив батько, посміхаючись, поправляючи краватку.
– Чому майже? – Закінчуючи фарбувати губи червоною помадою, запитала я.
– Ну тому що ти міс, та й навіть не знаю, чи вийде з тебе колись місіс, маючи такий характер. – Іронізуючи, посміхнувся тато.
– От все тобі відомо! – Я розсміялася, внаслідок чого вилізла за контур губ. – Тато! Ану йди звідси. Краще б машину завів. – Ох уже ці батьки. Вічно своїми жартами порушують дисципліну. Хоча за це я його й люблю.
***
Вечірній Харків радував напрочуд гарною погодою. Асфальт був майже сухим, а люди ходили вулицями без парасольок. «Бронзовий Змій» знаходиться на вулиці Клочківській, куди їхати нам хвилин п’ятнадцять. Я відвідаю це місце вперше, але батько був там регулярним відвідувачем. Цей факт, до речі, на думку Віки, спричинив розлучення. Все намагалася викрутити на свою користь, шкода, що в неї нічого не вийшло. Хоча, шкода лише їй. Вона сама у всьому винна.
Вийшовши з машини, я відчула сильний холодний вітер. Все ще рання весна, не час для відкритих суконь і пальт. Ми пройшли до входу в заклад, що був збудований у стилі, так мною званого «занадто помпезне бароко». Напевно, для місцевого контингенту це саме те, що треба, але виглядає досить безглуздо. Сек’юріті на вході перевірили наші запрошення, дякую Ігорю, що зранку привіз їх прямо до нас у будинок.
Внутрішнє оздоблення не поступалося «розкішшю» зовнішньому. Першу залу було відведено суто під бар-ресторан, де було досить мало людей. У дальньому кутку, за перегородкою знаходилися ще одні двері, які вели в саме серце «Бронзового Змія» – у казино. Такі заходи конспірації були винайдені, щоб уникнути перевірок тощо. Власникам проблеми не потрібні. Другий сек’юріті ще раз перевірив наші запрошення та документи, після чого з награною усмішкою пропустив усередину.
Приміщення виявилося величезним: тут і кілька барних стійок, і дивани зі столиками біля них, танцпол, сцена і, звичайно, гральні столи. З Ігорем та Ірою ми домовилися побачитись біля найвіддаленішого від входу бару. Дорогою до нього, я оглядала приміщення і придивлялася до гостей. Все ж таки не варто забувати про мету відвідування.
Всі гості виглядали розкішно, особливо жінки: кожна одягнена по-особливому з вишуканістю, ну просто очей не відвести! Я помітила, як до нас наближалася дівчина, побачивши яку батько розплився в посмішці:
– Надія! Добрий вечір! Раді вас бачити. – Звернувся батько до незнайомки.
– Андрію, вітаю! - Вони потиснули один одному руки. – Познайомиш нас? - звернулася до тата дівчина, розглядаючи мене.
– Звісно. Сашо, це Надія Євгенівна Соколова – власниця «Бронзового Змія». – Вона, посміхнувшись, кивнула. – Надя, це Олександра Андріївна Раєвська – співвласниця «Кастоді Солюшнс інкорпорейтед» і також моя донька. – Батько тепло посміхнувся. Я потиснула руку Надії на знак вітання.
– Рада знайомству. – Стримано посміхнувшись, промовила я. Надія справляла гарне враження, вона мені одразу сподобалася.
– Взаємно. Вимушена піти, дякую за відвідування і приємного вам проведення часу. Якщо буде потрібна моя допомога, можете знайти мене за третім столиком. – Вона ще раз добродушно посміхнулася і пішла.
– Яка мила дівчина. – Зауважила я.
– Та й родина у неї пречудова. Батько відкрив «Бронзового Змія» ще за часи Кравчука, а заклад й досі тримається серед найкращих у цьому напрямку. Ще тоді відкриття стало фурором, а Надя пішла його стопами і не допускає пониження планки. Дуже давно з ними знайомий, треба буде якось зустрітись з Євгеном.
***
За кілька хвилин до нас підійшли Ігор з Ірою, що виглядали не менш розкішно решти контингенту. Мацієвич здавався дуже втомленим, його видавали величезні мішки під очима, але був одягнений з голочки. Іра, у свою чергу, була чарівна у своїй біжевій атласній сукні по фігурі, а блондинисті локони лише підкреслювали її пишність (в сенсі красу, розкіш). Вона так схожа на свою матір, їй так йдуть її світло-сірі очі.
– Вітаю. – Простягнув руку Ігор.
– День видався важким? – Іронічно спитав батько. – Ти щось нове знайшов?
– На жаль. – Опустивши погляд, відповів Ігор. – Проте, писав новий клієнт. Потрібна охорона ділянки на Тюрінці на два місяці. Зв’яжешся з ним у понеділок?
– Обов’язково. Відправиш мені контакт.
У цей час ми вже дуже активно спілкувалися з Ірою. Дівчина була як завжди щасливою, але начебто чимось наляканою. Вона всіляко намагалася не видавати себе, але тремор рук все чітко пояснював. Я не допитувалася про причину, адже зрозуміло, що вона не хоче про це розмовляти. Обговоримо пізніше.
Загалом, вечір проходив дуже добре, щоправда, Керницького ми за першу годину так і не побачили. Трохи звикнувши до обстановки, ми зайняли один із диванчиків, і замовили напої. Добре, що завтра неділя і не доведеться з похміллям йти на роботу.
Поговоривши про всі можливі справи, батько з Ігорем вирішили зіграти в покер, а ми з Ірою, у свою чергу, захотіли поспостерігати за цим. Підійшовши до столу, за яким уже розмістилося шестеро людей, ми стали за спини батьків і чекали початку партії. Переважною більшістю гравців були чоловіки, за винятком однієї дівчини з мідно-червоним волоссям, що сиділа праворуч від тата. Вона відразу привертала увагу своїм яскравим, чарівним відтінком локонів. Її обличчя я мала можливість побачити тільки коли та дивилася на круп’є, але погляду навіть від силуету я відвести не могла. Профіль обличчя ховався за об’ємною зачіскою, що надавало певної загадковості незнайомці. Дуже хотілося краще роздивитись зовнішність дівчини, але можливості майже не було. Грала вона дуже азартно і сміливо, ніби одразу розуміла та сканувала решту гравців. Незважаючи на її розкішний і серйозний вигляд, голос був дуже приємним, проникливим… Підсумовуючи, вона виграла партію, а батько з Ігорем підвелися з-за столу трохи не в дусі.
Коли незнайомка збиралася йти, вона кинула на мене оцінюючий, трохи тягучий але зацікавлений погляд яскраво-бурштинових очей. Я не збиралася відводити свій взір від неї, тому також захоплено і достатньо довго дивилася на дівчину. Злегка посміхнувшись, вона розвернулась і попрямувала у бік вбиралень. Пізніше я вже втратила її з поля зору, але ця чарівна дама і бурштинові очі не на жарт захопили мою свідомість.
Наступні двадцять хвилин Ігор скандував який він поганий гравець. Тато у свою чергу намагався підтримати друга, нагадуючи, що програв той не так вже й багато. Мацієвич навіть слухати не хотів, він завжди надто близько до серця сприймав будь-які поразки, тому з горя пішов до бару. Іра пішла разом з ним, подивившись на нас із усім світовим розпачем.
– Ну, ось і залишилися ми без однієї пари очей. Ще не вистачало, щоб Іра його додому повезла.
– Правильно помічено. – Підтримав мої побоювання батько. – Пропоную продовжувати спостерігати. Дуже дивно, що Керницький ще не приїхав. Мусить найближчим часом з’явитися, як мінімум, я на це сподіваюся.
– Слухай, а ти не знайомий із тією дівчиною, що в покер виграла? – Затамувавши подих запитала я.
– Ні, вперше бачу. А що сподобалася? – Батько посміхнувся.
– Перестань! – Я злегка штовхнула його в бік.
– Зрозуміло все, сподобалася. – Тато вже відкрито засміявся. – Поводиться як дитина. – Я лише закотила очі на цю провокацію. Але все-таки мене мучило питання, хто ця незнайомка, раз її навіть батько раніше не бачив.
***
Через півгодини нашого безглуздого перебування тут, я помітила на вході чоловіка-брюнета з грубими рисами обличчя, що супроводжується ескортом. Вказавши батькові на нього, той підтвердив, що це саме Керницький. Далі залишалося тільки стежити за тим, з ким він вітатиметься і розмовлятиме, а також відшукати Мацієвичів, бо вже тривалий час ми їх не бачили.
Зателефонувавши до Іри, я дізналася про те, що вона везе батька додому, тому що користі від нього п’яного зараз нуль. Та й стан у нього був уже надто нетверезим і ослаблим, щоб залишатися далеко від ліжка. Ох цей Ігор! П’є, не знаючи ні приводу, ні міри.
Батько був вкрай засмучений подібною витівкою Мацієвича, адже той зарікався, що цього вечора нічого міцнішого за келих шампанського не вип’є. Ми таки не розважатися зібралися. Втім, завжди бувають непередбачені обставини, але нам у жодному разі не можна пропустити жодного можливого близького знайомого Керницького.
***
Чому Костянтин ні з ким не розмовляв понад тридцять секунд цього вечора, залишається головним питанням на найближчі дні. Є ймовірність, що він дізнався про когось із нас, але навіть Ігор уже поїхав, тому такий варіант я не розглядаю. Ні тато, ні тим більше я, жодного разу близько не контактували з ним, тож знати нас в обличчя він не міг. Помітити, що ми цілу годину дивимось у його бік – теж ні. Майже весь час він або сидів до нас спиною, або грав у покер. Його ескорт просто весь час був поруч, навіть не розмовляючи з ним. Дуже дивна поведінка, адже Мацієвич казав, що Керницький зазвичай товариський, часто спілкується з іншими гостями та партнерами.
Батько дуже напружений, адже ми нічого не помітили, і не знайшли жодної людини, з якою можна було б поговорити. Я всіляко намагалася розрядити гнітючу обстановку в машині по дорозі додому, але виходило не дуже добре. Всередині мене вирував ураган емоцій: починаючи з розчарування і якогось гніву по відношенню до ситуації з Керницьким, закінчуючи захопленням від дівчини з мідно-червоним волоссям.