Гаррі прокинувся вплетеним у кохане тіло майже всіма кінцівками. Це було таке дивне відчуття, таке нове. Драко спить у його ліжку. Не просто в ліжку, а в домі, в житті.
Небо затягло дощовими хмарами, відсікаючи їх пеленою дощу від решти світу. Стало ще більш затишно — бути пригорненим до такого не схожого на себе звичайного, сплячого Драко. Гаррі усвідомив це раптом, і сироти пішли шкірою. Адже він тримає у своїх руках те, про що заборонив собі навіть мріяти. Відчуває лоскотні волоски на його тілі своїм. Він наче забрав його у всього світу і сховав тут, у своїх руках. В їхньому маленькому світі. В їхній фортеці з дощу. Серце миттєво почало займати вдвічі більше місця. Так треба, бо тепер усе зміниться. В них будуть спільні рішення, мрії, і хвилюватися тепер треба за двох. З Джіні ніколи так не було. Вона завжди була частиною своєї сім’ї, та й Гаррі завжди хотів стати частиною її. Може, тому вона так легко пішла, вбудувавшись назад до свого пазла та залишивши його на периферії.
Проте тепер Гаррі має свій пазл, де частинки ідеально підходять одна до одної. І навіть та, якої не вистачало, знайшлася. Прекрасна, чутлива, унікальна, іноді навіть трохи жіночна. Гаррі шанобливо торкнувся оксамитового горбика плеча, що виглядало з-під ковдри. Зовсім не таке, як у нього. Ніжне, тепле… Доторкнувся губами, отримуючи раптом сонну м’яку усмішку у відповідь. Відтепер усі такі усмішки будуть його. Гаррі водив руками по тілу Драко, мов по скульптурі, стараючись не пропустити жодної випуклості чи заглиблення.
— Яке в тебе прізвище? — вранішній голос із хрипотою тепер теж його.
— Поттер.
— Це багато чого пояснює, — посміхнувся Драко.
— Ти хочеш похвалити мої мануальні здібності? — рука ковзнула до напруженого та нужденного з ранку місця.
— М-м-м… Я вельми високої про них думки.
Гаррі кайфував від того, ким він тепер є. Тепер він той, кого можна обрати, віддати йому перевагу перед іншими.
— Скажи мені, Гаррі…
— Що сказати? — Гаррі водив носом по щоці та скроні, пірнав у волосся, вбираючи теплий запах.
— Що буде далі?
— Гм, я прив’яжу тебе до себе отим паском від халата і піду робити каву й тости.
Дихання Драко частішало, роздмухуючи ніздрі, та він усміхнувся.
— Що буде з нашим життям?
Гаррі серйозно поглянув у сірі очі, пригладив неслухняне волосся, заспокоюючи, бо питання не з легких. Але ж яке необхідне. І відповідь необхідна, як повітря. Драко треба почути, що він не з’їхав з глузду і все це можна вирішити якимось чином.
— Усе якось втрясеться. Вони зрештою заспокояться. Ми знайдемо до всіх підхід, пояснимо…
— А я буду тим часом прив’язаний паском…
Гаррі зрозумів не одразу, але згадав свої ж слова. Він розплився у задоволеній усмішці, смикнув бровами, повертаючи руку до важливого заняття.
— Так, чорт, це питання вже вирішено. Навіть не надійся, що тебе це омине.
Драко видихнув довго, і Гарріна усмішка з’їхала. Драко облизував губи, а руки його зминали ковдру. Гаррі відкинув її до біса, щоб бачити беззахисне, тремтяче від напруги тіло, й одразу повернув руку на місце. Драко схлипнув й заплющив очі.
— Ні-ні. Розплющ… Розплющ очі.
І Драко слухняно подивився мутними від близької насолоди очима, безсилий стримати м’язи обличчя і виглядаючи жалісно.
Гаррі захлинувся емоціями. Як він жив без всього цього? Як він міг подумати, що зможе жити без цього далі?
— Як я жив без тебе? — що взагалі Гаррі робив до зустрічі з ним? Ким був? Згадувалося щось невиразне. Може, то він і є? Пустий, ненаповнений ще цим яскравим змістом. — Скажи мені, що любиш. Скажи, що це правда, благаю.
Драко весь рухався і тремтів. Так прекрасно. Гаррі ловив кожен рух, слідкуючи очима і палко бажаючи почути знову те прекрасне, від чого перехоплює подих.
— Драко… — він нахилився ближче, не тямлячи себе, й притулився щокою, мріючи відчувати разом із ним, злитися душею, стати чимось одним, таким собі новим пульсівним гібридом.
Драко забувся, очі закотилися, стегна рухалися інстинктивно. Кілька прекрасних грудних стогонів, і Драко виплеснувся, вигинаючись без сорому у пестячу руку. Гаррі зрозумів, що теж задихається, відчуваючи все разом із ним, тільки не фізично, а десь у грудях. Щось туго стягнуло й вибухнуло, так, ніби оргазм був просто в серці.
Але ж як сильно він помилявся, коли вирішив, що зрозумів усе. Гаррі ж думав, що побачив на власні очі, що є правильним, а що ні. Та виявляється, неправильного не існує. Є просто душі, що зустрілися й торкнулися одна одної, обмінялися зарядами, злилися чи навпаки, відштовхнулися, але точно вступили в реакцію та відпрацювали її. Хто він, щоб сперечатися з життям та його механізмами?
Драко задумливо водив поглядом по обличчю Гаррі й ставав все більш напруженим.
— Ти справді кохаєш мене?
Смішний… Гаррі навіть приснув, але швидко зібрався, бо Драко серйозний, і відповідь йому потрібна, бо все це до біса швидко, і життя його летить шкереберть. Тож у цьому мусить бути чортів важливий сенс, такий, який би виправдав. Неминучий.
— Мені навіть здається, що я й не жив ніколи. А може я просто спав? А ти розбудив мене, і я тепер живий отут, — Гаррі приклав білу руку до своїх грудей.
Та Драко дедалі хмурнішав. Навіть губи підібрались. Боляче йому чи що?
Він присунувся ближче, пірнув обличчям між плечем та шиєю Гаррі та тяжко зітхнув.
— І як воно було?
Гаррі завмер, ще не зрозумівши питання, але відчуваючи, що нічого легкого в ньому немає.
— Що — як?
— З Еліотом…
Гаррі дратувала ця тема. Він виправдовував себе тим, що сам пережив щось таке. “Так, — погоджувався він із собою, — життя несправедливе. Це вже я точно знаю.” Й намагався стерти з пам’яті закоханого, захопленого хлопця. До того ж його дратувала підозра, що якби не ревність, Драко не було б зараз тут. А що, як йому подобається тільки перемагати суперників?
— Добре, — нехай робить із цим знанням що хоче. Раз йому так цікаво.
Драко стиснув руки в кулаки. Але довго видихнув, ніби здаючись.
— Я не хочу знати…
— Я тебе розумію.
— Проте частина мене хоче. Блять, в мене тисяча мазохістських питань, — жалісно та безхитрісно, так не схоже на нього.
— Не треба. Повір мені, ти ніколи більше цього не відчуєш.
Гаррі поцілував місце, де під ребрами важко калатало схвильоване, змучене ревністю серце.
— Не можу припинити думати про це, — зітхаючи, зізнався Драко, зариваючи свої пальці у темне волосся й притискаючи міцніше до своїх грудей.
— Можу спробувати відволікти тебе сніданком, — треба розрядити атмосферу.
Драко гмикнув, та все ж розслабився, переходячи на жартівливий тон.
— Тобі доведеться докласти немалих зусиль.
У Гаррі відлягло від душі. Він скочив, все ж таки намагаючись прив’язати Драко паском, той, звісно ж, не давався, усе переросло майже в погоню, але зрештою Драко погодився на те, що буде стояти поруч і обіймати під час готування.
Яєчня, солодкі тости, гаряча кава, рівномірний стукіт дощових крапель по підвіконню. Гаррі почувався героєм якоїсь романтичної дурні, яка виявилася раптом ніякою не дурнею.
Драко розглядав диски, книжки, крутив у руках фоторамки. Наштовхнувшись на спільне з Джіні фото, насупився:
— Де вона? Ви ж були разом.
Гаррі напружився, чомусь відчувши небезпечну тему. Відповів акуратно:
— Були.
Драко знову довгим серйозним поглядом розглядував їх, усміхнених, що стояли, обійнявшись. І Гаррі стало страшно. Він наче чув шурхіт шестерень у нього в голові. Зараз Драко відчує укол провини, що приведе його мозок до тих, перед ким ще він завинив, до тих, кого він кинув.
— Через мене, так?
Так, Гаррі не помилився, процес пішов. Треба терміново щось вигадати.
— Слухай, а може замовити піцу? Ти знаєш якусь нормальну, а то я щось давно не…
— Я вимкнув телефон, — перервав його Драко.
Зрозуміло, блять, що вимкнув. Ясна річ. Його ж там цілу ніч шукали. Наречений зник напередодні весілля. Піци він захотів, капець.
— Йди-но до мене.
Гаррі примостив Драко поруч із собою на ліжку, обхопив руками й ногами й вирішив відволікати його фільмами. Він намацав пульт і, обіймаючи Драко другою рукою, почав клацати по каналах. Був час новин, і на екрані замиготіли кадри з біженками зі сходу, що в більшості тримали маленьких дітей на руках. Драко посмутнішав та почав гризти ніготь. Гаррі кріпився, міняв канали, знайшов комедію, але розумів, що Драко більше не усміхнеться.
— Поговори зі мною про твою дитину, Драко, — треба це озвучити, інакше ця думка розчавить їх обох.
— Нема чого говорити.
— Якщо ти не будеш говорити, вона не припинить існувати, — що, виявляється, Гаррі може, якщо схоче. Від страху втратити Драко, він навіть зіграє розуміння, ба більше поговорить про суперницю та їхню дитину.
Драко нервово виплутався з обіймів.
— Немає чого говорити. Я нічого не знаю. Не знаю навіть, хлопчик це чи дівчинка. Він відвернувся від зонда. І тепер вже не дізнаюся. А навіть якщо взнаю, хто мене підпустить? Ніхто! І ростити буде хтось інший! — він скочив на ноги й почав ходити по кімнаті, куйовдячи волосся й стискаючи перенісся.
— Ти переживаєш. Це нормально.
— О, пиздець, Поттере. Не грай у мозкоправа. Я, якщо хочеш знати, охуїти як переживаю. Ти не уявляєш, що їй доведеться пережити завтра! А сьогодні? Поки ми тут… — він осікся, зупинившись і дивлячись на Гаррі впритул, нервово зітхнув та завмер в очікуванні. Бо зрозумів, що він сказав.
Гаррі був шокований. Усе сказане вголос. Все, як воно є. Життя в усій красі. Справжнє, складне отак просто б’є навідліг.
Це означає, що він не зможе перемогти. Драко тягне туди. Неважливо що. Почуття провини, сорому, страху чи прихильності. І завжди тягтиме. Гаррі судомно намагався набрати повітря у легені. То ось як усе буде. Драко натішиться ним, зрозуміє, що ревнувати немає до кого. Не сьогодні, то завтра його розбере почуття провини, й він побіжить взнавати, чи усе в порядку в його нещасній кинутій родині. Там він зрозуміє, що все, все, що було в них, то просто примха. І ось вона, його справжня, правильна родина. А Гаррі дістануться рідкі таємні зустрічі, тому що Гаррі слабий і не може встояти. Ніколи не міг.
— Геть, — тихе, несміливе… Хто це сказав? Гаррі? Він не міг.
Драко застиг рукою у розкуйовдженому волоссі.
— Що ти сказав? — недовірливо прошепотів він.
— Ти чув, — голос наливався силою. Він має рацію. Чорт, це те, що зараз необхідно зробити. — Уйобуй на своє весілля.
— Не розумію… А ти думав, мені буде легко? Думав, їй буде легко?
— Я зрозумів. Йди і втіш її.
— Якщо ти ще раз це повториш…
Давай, Гаррі, ти можеш. Твоя казка скінчилася. Запускай титри. Набирай повітря у груди й чітко, твердо, щоб не залишилось сумнівів. Ні в кого.
— Ненавиджу той день, коли я зустрів тебе, і ти отруїв моє життя.
Драко хитнувся, по-дурному розкривши рота й широко розплющивши очі. Потім оговтуючись, кліпнув очима, розгублено узяв своє пальто і, загальмовано крокуючи, вийшов за двері геть із Гарріного життя.
І забрав із собою все повітря, весь необхідний для життя кисень. Гаррі відкрив рот, намагаючись набрати повітря, проте замість цього беззвучно заплакав, дивлячись безцільно вперед. Він сам зробив це зі своїм життям. Сам знайшов у себе болюче місце і сам вдарив. Романтична дурня знову стала дурнею й опала попелом. Є дитина, його мати, його батько, рідня, хрещені, бабусі й дідусі… І є крадій, хтивий, розбещений розлучник. Який вважає, що всі мусять зрозуміти, як йому подобаються очі, руки й стогони чийогось тата. Що він просто бореться, бо в нього кохання. І це достатня причина для того, щоби той, хто має народитись, жив би тепер без тата завжди.
Як таке могло статися з ним? І чому дурне серце, принижене й розчавлене доводами розуму, так нестримно плаче, розриваючись на шмаття?
Бо в нього свої закони. Та свої мірила.
Жахливого крадія воно перетворює на прекрасного Ромео, хіть — на поклоніння, чужого нареченого — на недосяжну Лауру.
Гаррі пролежав у безпам’ятстві майже до вечора, здається, кликав Драко… Уві сні чи наяву? Хтось знову стукав у двері. Він не знав хто. Думав, що Рон. Здається, він чув схожий голос.
Нема чого сюди ходити. Нехай ідуть до біса і живуть свої власні життя.
У темряві довелося пробиратися за водою. Кляті інстинкти давали збої, і джерело вологи видавалося недосяжним. Щось гуркотіло під ногами, падаючи на підлогу зі стола. В очі кольнув синій промінчик. Гаррі підняв телефон. І жахнувся. Весь цей час вони дійсно шукали Драко. Купа дзвінків та смс-ок. Герміона, Рон, невідомі, невідомі, Еліот…
Еліот.
У Гаррі знову стисло всередині. Схоже, сьогодні йому треба випити усе до дна. І він натис останнє смс.
«Він досі у тебе. Чому?»
Здається, у Гаррі зупинилося серце. Він… Звідки? ЗВІДКИ…?
Гаррі нервово прогорнув смс до попередніх.
«Так боляче. Напевно, я помру.»
«Мені так погано, Гаррі.»
Боже, це все було ще вночі.
«Скажи хоча б щось».
Ще трохи раніше.
«Будь ласка».
Він зовсім не спав.
«Ти ніколи не зателефонуєш, адже так?»
«Пий, стане легше, говорили вони.»
Гаррі забув про воду, намацав пачку цигарок і клацнув запальничкою.
За минулий день нескінчена кількість “Поговори зі мною”, “Де ти? Я вже скрізь був.”, “Пробач мені. Тільки не мовчи. Ми з усім розберемося.”
І найперше, коли він тільки-но прокинувся, побачив, що він сам, подумав, що Гаррі у ванній або ж палить десь, потім, що той просто вийшов до магазину, потім, що він раніше пішов на роботу, вирішив не будити й дати відіспатись після всього. А потім зрозумів…
«Привіт. Не знаю, куди ти пішов. І трохи хвилююся. Гаразд, я дуже-дуже хвилююся. Сподіваюся, я не зробив що-небудь не так. Бо я не можу тебе втратити. Ти найкраще, що трапилося у моєму житті. Твій Еліот.»
Гаррі, затягнувшись вчергове й проковтнувши сльози, не дав собі часу передумати й натиснув виклик. Після другого гудка почулося уривчасте та хрипке:
— Алло?
Гаррі мовчав, страшно було не впоратися з голосом. Він замружився й згріб рукою волосся на чолі.
— Гаррі… — хрипкий голос у слухавці зірвався на шепіт. Фоном чувся розмірений шум, який майже поглинав слова.
Гаррі тільки зараз почав усвідомлювати повною мірою, що він накоїв.
— Хочеш, я приїду? — голос тихий, проте схвильований.
Боже, біжи, рятуйся. Навіщо тобі усе це?
— Ні, — головне, безапеляційно. Залізний Поттер.
— Ні? — Гаррі здавалося, він чує рвучке дихання і ще щось.
Кажи, що хотів, Поттере, й дай усім спокій.
— Пробач, Еліоте. Пробач, чуєш…
Хотілося почути цей бешкетний колись голос, адже тільки недавно Гаррі хотів товаришувати із цим цікавим юнаком. Та в слухавці мовчали.
— Еліоте…
Відповіддю був розмірений шум.
І похуй, який сьогодні день.