Гаррі раптом стало погано. Вуха заклало, а з носа на руки закапало червоним. Світ зробив кульбіт, ховаючи Гаррі від звуків та думок, рятуючи від реальності.
Він оговтався вже в таксі поруч із Роном. Той намагався привести Гаррі до тями й прикладав лід, обернений у хустинку, до його носа.
— Ти як, друже? — турботливий голос Рона витягав на поверхню.
Як він? Хто його знає. Гаррі нічого не відчував. Затерпнув.
— Я в порядку. Все в порядку, Роне, дякую.
Ну, звісно. В порядку. Все в довбаному порядку. Абсолютно, бляха, точно. Боже, чому ж я не гепнувся головою так, щоб нічого, блять, не пам’ятати? Що ж я, трясця, наробив?
Гаррі схопився за голову в прагненні задавити ті кляті спогади, стиснув волосся в кулаках і раптом почув вий. Голос чужий, і Гаррі навіть не одразу зрозумів, що то він. Він виє, наче побитий пес, якого використали й кинули.
— Ей-ей, ну чого ти, Гаррі? Перепив, так?
Рон намагався зазирнути Гаррі у вічі, та той не давав. Не зараз. Можливо, в них видно, що він накоїв.
Молодець, Гаррі. Це був останній день, щоб когось помацати… Останній довбаний день свободи, щоб когось… І він вирішив мене!
Злісні сльози застилали очі. Повз вікна пропливали розмиті вогні нічного міста, авто несло Гаррі якнайдалі від місця його найбільшого щастя та найбільшого розчарування. Але, на жаль, нові образи не здатні були перемикнути, темна ніч не вселяла відчуття свободи, ліхтарі не радували холодними сполохами й від клубу наче тягнувся ціпок, що тримав його душу на прив’язі. Рон намагався заспокоїти, та Гаррі не слухав. Розбурханий мозок підкидував чіткі думки:
Він чув і бачив, як ти захопився ним, і однаково використав.
Він заманив тебе спеціально, щоб ти прийшов на його бенкет. Кинув приманку й чекав, коли ти прибіжиш.
Логічно, чорт забирай, та трохи запізно.
Краще б ви, суки, раніше були такими кмітливими. Помітили б, за що всі п’ють, із чим вітають. І стриптизерки… Боже, там були навіть стриптизерки. Не помітити, що ти на довбаній парубоцькій вечірці… Дурень, який же дурень…
— Нічого… Це нічого… — гладив його по волоссю Рон. — Зараз приймеш ванну, вип’ємо малинового чаю, ти все мені розповіси, і стане легше.
Так, Роне. Це саме те, про що я можу пожалітися другові за чаєм. Я запав на хлопця, Роне, і ти знаєш, я уявляв його рот замість Джіні на собі. О! А потім він мене трахнув. Так-так, просто в підсобці клубу. Але не тому, що я йому сподобався. І навіть не просто так. А тому що це була його парубоцька вечірка, і йому просто треба було когось трахнути… Ще чаю?
Від цієї безжальної констатації фактів Гаррі закляк, сльози висохли, і він більше не реагував ані на Рона, ані на думки, що пливли у внутрішньому етері.
Суботній ранок був схожий на кому, і це насправді не так вже й погано. Повний розфокус. Навіть думки про того, кого-краще-більше-ніколи-не-згадувати, здалися й не турбували більше. Гаррі лежав, закутаний у ковдру, й дивився у вікно, де сіре, пусте небо без жодних вкраплень, повторювало мертвий світ всередині нього.
Не хотілося рухатися, шлунок жалісно бурчав, намагаючись привернути до себе увагу. Але скоро стих. Іноді рівномірно гудів ліфт, а крізь вікно доносилися звуки життя зовнішнього світу. В кімнаті ж було тихо. Повна прострація і неіснування. Десь після обіду стукали в двері, та Гаррі не відкрив, здригнувся тільки, й думки одна за одною розпочали знову свої тортури. Телефон ще зранку витратив на вібро весь свій заряд і слухняно мовчав.
Коли ж навколишня сірість набула густоти, почалися відвідини, яких ніяк не можна було уникнути в суботній вечір. Джіні, на жаль, мала свого ключа. Про всяк випадок, звісно. Тому запросто увійшла, голосно грюкнула дверима й дзенькнула зв’язкою ключів по тумбочці.
— Як ти себе почуваєш? — вона виклала на стіл якусь їжу, і, не почувши відповіді, підійшла поцілувати Гаррі в чоло, очевидно, щоб перевірити, чи він бува не гарячий. — Все ще погано? Рон казав, що ти перепив.
Дзвінкий голос Джіні бив по перетинках. Гаррі підібгав кінцівки, схотілося затулити вуха. Джіні говорила щось далі, грюкала холодильником, чиркала газовою пічкою, що страшенно нервувало, ніби хтось штрикав голками просто в мозок.
— Джіні… — він насилу розтулив посохлого рота, вийшло тихо та хрипко, та він все ж продовжив:. — Не могла б ти…
— Тут трохи супу, мама завжди готує його після гулянок. Погода капець, та Рон сказав, що вони все одно прийдуть. В тебе тут десь були таблетки, зараз вип’єш…
Хто-небудь, вимкніть вже звук!
Гаррі ледь стримувався, навіть руки здригнулися в інстинктивному прагненні захиститися. У голові пульсувало, й, бляха, зрештою, Гаррі нікому нічого не винен. І він не винен, що хоче сказати це. Бо це правда, чорт забирай, і з нього вистачить.Просто вистачить і все!
— Досить! — хрипко та лайливо, він не збирався кричати. Та вигук пролунав, обірвавши бурмотіння Джіні. І шкода йому не було.
Джіні завмерла біля стола, насупивши брови.
— Не розмовляй так зі мною…
— Йди, будь ласка, Джіні, — йди, біжи звідси. Тут немає тепла для тебе.
Гаррі відвернувся на інший бік, щоб не бачити ані виразу обличчя, ані поривчастих нервових рухів. Він знав усе напам’ять. Двері гепнули та знову відкрилися зі скрипом, зачепивши тумбу.
Потроху ставало зимно, холодне повітря заходило крізь відкриті двері, гуляло коридором, шукаючи, чим би погратися. Протягом знесло газети й колихнуло фіранки. Вікно загуділо, намагаючись поєднати зовнішній вітер із внутрішнім. Довелося вставати, натужно випростовувати ноги та спину, човгати в коридор, а заодно й до вбиральні. Варений та безсилий, Гаррі вимкнув чайника й залив мелену каву окропом. За пів години прийшли наступні гості. Гаррі все ще сидів над філіжанкою кави, коли в двері постукали. Здригнувшись від різкого звуку, він все ж продовжив флегматично водити пальцями по ще трохи теплій чашці та ігнорувати шум. Може підуть? Стукіт знов повторився, Герміона щось загомоніла, Рон коротко й знервовано відповів, потім стукнув ще раз, і врешті почулися кроки, що потроху віддалялись й скоро перетворилися на гудіння ліфта.
Запанувала тиша. Гаррі зітхнув та сьорбнув несмачної кави. Підігріти б…
За вікном хмурилося сіре небо, вітер здував темні хмари, готуючи місто до сумнівного вологого прибирання. Гаррі пішов до вікна, автоматичні рухи чиркнули запальничкою та пригостили його гірким димом. Вітер, наче прибоєм, приклеював жовті листки до рами вікна.
Ненадовго.
Новий порив здував попередній листок і пришвартовував новий, іноді зовсім не потрапляючи в ціль.
Безглуздо.
Гаррі чомусь видихав дим обережно, нехай цей наївний листочок залишиться там, де хотів. Та марно. Вітер просто робив свою роботу, а Гаррі не впливав ні на що. Як завжди. Він там, за склом, не робить жодного вибору. Може й робить, та кого це обходить? Довбане листя безглуздо неслося вітром. Він нервово затушив цигарку й повернувся до столу, простягнувши руку до чашки. Ковтнув і скривився.
Довбана холодна кава.
Рівномірне цокання годинника починало підбішувати. Гаррі недобре посміхнувся, взяв ложку й почав виводити огидний звук колами по чашці. Усе те цокання та дзижчання накаляло в голові нейрони та прискорювало пульс. Гаррі бісив увесь білий світ разом із чашками, годинниками та чужими звабливими нареченими.
Відчувши, як ретельно прихований образ просочився назад у свідомість та зайняв там майже все місце, не залишивши інших сенсів, Гаррі луснув по столі долонею.
До дідька! Нахуй усе це з моєї голови!
Філіжанка плаксиво дзенькнула об стіну, осипаючись уламками. І це було задоволення. Зробити щось різке просто тому, що так схотілося.
Він сам будує своє життя. Сам звертає, коли хоче. І зараз зверне. З цього жалюгідного шляху. Треба витравити з себе ці спогади та й все. Всі знають, як це робиться. Гаррі не перший день живе. Просто треба розвіятись, випити, можливо, зустріти когось. Замість того, щоб жаліти себе.
Тому він увімкнув якийсь музичний канал, удаючи зацікавленість, та з перебільшеною увагою роздивився суп, що принесла Джіні.
Так, він, чорт забирай, такий. Кинув дівку, вліз в історію.То й що? Дати скиснути супові? Може й таблетку не пити, яку вона знайшла в неосяжному бардаку аптечки?
Нерівно та й не дуже мелодійно наспівуючи, Гаррі врешті направився в душ. Там так само бадьоро помившись, схвально кивнув собі в дзеркало й, подивившись трохи голосних танцювальних кліпів, заснув, ледь доповзши до подушки.
В неділю він завзято почав своє супержиття наново. Він зарядив телефон, поганяв пилюку по кутах, поголився і навіть прийняв сердитий дзвінок від Рона.
— Так. Я знаю… Дуже погано, ти ж бачив… Ні, вона пішла ще вчора… Добре, заходь, — чайник голосно засвистів, Гаррі залив каву. Треба підбадьоритися й зустріти Рона нормально. Його проблеми з Джіні нікого не обходять.
За двадцять хвилин Рон сидів у Гаррі на кухні, споглядаючи дивні нервові смикання Гаррі, що наче й нічого не говорив, та скидав брови, щось бурмотів своїй чашці, а потім, ніби щось згадавши, раптом скис, й щось нещасне й розбите визирнуло з-під маски.
— Ти мене лякаєш, — врешті резюмував Рон.
— Я сам себе лякаю, Роне…
— Слухай, не думай, що я лізу, але… Що у вас із Джіні?
— Не знаю… Та, схоже, — слова не лізли, ще й Рон скривився, мабуть, йому теж було ніяково, — схоже… що нічого не виходить.
Рон глибоко вдихнув та видихнув крізь надуті щоки. Гаррі чув цей довгий звук усім своїм єством. Вдих — “Ну, Гаррі, ти даєш”, видих — “Тобі пощастило, що я стримуюсь, щоб не розмазати тебе тут за свою сестру”. Поки Рон мовчав, Гаррі пережив, напевно, сто різноманітних діалогів. До того ж це страшенно нервувало — так довго дивитись у власну чашку, відчувати важелезну провину й дратуватися через це. Ніхто нічого не винен йому, тож і він нічого нікому не винен. Рон відкрив рота для відповіді, провівши руками по своїх колінах, Гаррі ж в той час був готовий вибухнути.
— Це несподівано…
Гаррі скинув на нього очі
— Так, Роне. Саме так. Буває в житті отака несподівана хуйня.
Рон насупився
— Що я такого сказав?
Та Гаррі було не спинити:
— А ще я, Роне, можливо, буду зустрічатися з кимось. Несподівано, еге ж? Можливо, просто сьогодні.
Рон хмикнув, хрускаючи пальцями, й погрозливо буркнув:
— Охолонь, доне Жуане.
— Я холодний, Роне. Вже давно, — Рон жалісно дивився, Гаррі побачив, що той його дійсно розуміє й гірко додав: — Як ця чортова кава.
Далі сиділи мовчки. Кожен думав про своє, та все ж про одне. Як жити далі? Як реагувати? Як втриматися на ногах, коли розвалюється щось звичне у твоєму житті.
Рон врешті пішов, тепло, проте сумно попрощавшись, а Гаррі запалив біля прочиненого вікна. Настирливі образи бентежили кров. Пам’ять мстиво підкидувала моменти насолоди, єднання та приналежності іншому чоловікові. Було справді казково. І якщо відкинути зайві емоції, згадувати про які було особливо соромно, то йому сподобалось. Може, над усе, що він знав до цього. Отже, за допомоги Драко, Гаррі дізнався щось нове про себе. Хотілося підбадьорити себе, так він і робив.
Ну і чудово. Не скінчився ж світ на цьому майже жонатику? — думав він. — У клубах є чимало симпатичних хлопців.
І пофіг, що уявити поряд із собою, на собі, в собі Гаррі міг тільки його. Уявити, з якою безмежною ніжністю довгі бліді пальці пробуджували в ньому невідому до цього порочну чутливість, з якою обережністю руйнували собою недоткані бар’єри.
Гаррі схлипнув й запалив знову. Спогади бентежили розкурочену рану всередині. Сіре вікно вкрилося імлою спогадів, і Гаррі знову почув, як тремтів його голос, якими гарячими були його губи, що зачіпали все до нутра, наче Гаррі був зітканий з рецепторів. І всі вони відчули хазяїна й слухняно відгукувались на кожен його дотик у найнесподіваніших місцях.
Гаррі, мабуть, ніколи так часто не мився. Від бігання в душ свербіла пересушена шкіра. А легше все одно не ставало. Так він метався від депресивних думок до хвилин уявного щастя, від безсилого лежання в ліжку до штучної бадьорості та планування ідіотських планів.
Та рішення вибити клином клин все ж міцно вкорінилося в нього в голові.
І в неділю ввечері Гаррі все ж сидів за столиком в кутку того ж закладу й попивав віскі. Приміщення нічим не нагадувало ту обитель пороку, в якій він утратив половину душі. Все було в міру розкуто. Компанії, парочки та самітники розслаблялись у недільний вечір під джазову музику. Деякі з них танцювали, та здебільшого відвідувачі роїлися біля своїх столів, морально готуючись до сірих буднів або навпаки, прагнучи продовжити вікенд ще хоч на трошки.
За столиком неподалік сидів одинак, що як і Гаррі, сканував приміщення та відвідувачів. Симпатичний, в пальто з піднятим коміром, ясноволосий. Цікаво, кого він шукає? Жінку? Погляд зустрівся з його, й красунчик відсалютував келихом у привітальному жесті.
Нехай Гаррі ніколи раніше не мав випадкових зв’язків, чимало є такого, що він “ніколи не”, то й що? Він наче симпатичний. Дівчата якось навіть обговорювали його очі. Смішно, звичайно, очі собі як очі, проте він запам’ятав.
Красень тим часом повернувся до Гаррі вже кілька разів, останнього разу вже більш сміливо, та навіть усміхнувся м’якою усмішкою, яку Гаррі теж оцінив. Можливо, в нього вийде познайомитися з цим гарним чоловіком, можливо, його руки більші й міцніші, і коли він пригорне ними Гаррі до себе… Думка обірвалась. Це нестерпно. Неможливо уявити це собі. Це просто огидно. Гаррі натягнуто усміхнувся у відповідь. Можливо, достатньо буде просто поговорити. Він відчує, що цікавий для когось, вони пройдуться парком, Гаррі стане легше. І, можливо, колись він зітре усі ті солодко-болючі спогади. Ще зранку Гаррі відганяв їх, відпиваючи чаю з лимоном, і цитрусовий аромат приніс неочікуване збудження. В душі він теж намагався відігнати бісовий образ, уявляючи кого завгодно, тільки не його, не його, не Драко, не його руки, не його сірі усміхнені очі, й вибухнув насолодою ледве торкнувшись не незайманого більше входу. Ввечері ж, ідучи вулицею й помітивши далеко попереду білявого хлопця в пальто, Гаррі зрозумів, що вийшов на проїжджу частину тільки тому, що на нього вилаялось одночасно з десяток водіїв.
А зараз, зайнятий спогадами про свої успішні чи не дуже тренування сили волі, Гаррі впустив момент, коли за його столиком з’явився хтось іще. Допитливі очі на смуглявому обличчі зазирали в душу.
— Привіт, Гаррі, ти тут сам?
Гаррі похмуро кивнув.
— А де всі? Рон, кучерява і та твоя дівчина?
Це що, був зараз підкол?
— Ти чогось хотів, Блезе? — Гаррі дратівливо покусував щоку зсередини, похмуро дивлячись у відповідь.
Блез знизав плечима.
— Я тут із друзями. Подумав, може, ти захочеш приєднатися. Ну, раптом ти скучив… за нами.
Блез якось багатозначно посміхався, чи Гаррі так тільки здавалося. Але як тільки Гаррі почув про друзів, стрепенувся, прочісуючи поглядом приміщення, почервонів та часто задихав, Блез став похмурим і, буркнувши собі під ніс “але ж бісів покидьок”, зашепотів:
— Спокійно, Гаррі, зберися. Так, він тут. Вибач, — Блез винувато зітхнув. — Може, таксі тобі замовити? Чорт, я довбаний дебіл… Гаррі, — він термосив того за руку, але Гаррі вже застиг, губи стислись, а широко розплющені очі дивилися, не мигаючи, Блезові через плече. Тому що знайшли.
Драко сидів боком до нього в суміжному залі. Гаррі було все прекрасно видно крізь прохід, що з’єднував зали. Стіл зі скатертиною, білою та поважною, пачку цигарок та попільничку на ній. І Драко. Гарного та, чорт забирай, рідного тепер. Звісно, він був не сам. Поруч, поклавши руку йому на плече в привласнювальному жесті, сиділа тендітна брюнетка й перебирала золотаві пасемки його волосся. Навпроти неї за столом була ще одна дівчина. Драко виглядав розслабленим, посміхався та слухав супутницю.
Гаррі мало не нудило. Драко був таким охайним, причесаним та випрасованим. Таким правильним. Зразковим. Ось, як він виглядає в реальному житті. Не в п’яному угарі, не розпечений стриптизерками, коли він не зваблює хлопців та не облизує їх з ніг до голови в підсобках. Ось вона, правда. Звісно, Гаррі був смішний у своїх поривах. Гаррі згадав, скільки всього хотів сказати тоді йому, як хотів затримати й тому плутався в ґудзиках, як хотів щось почути у відповідь. Гаррі хворобливо скривився, згадуючи, як наївно дарував себе, коли думав, що знайшов справжнє почуття.
Блез винувато споглядав за обличчям Гаррі, нещасним та зацькованим.
— Ходімо запалимо, приятелю, — Блез кусав кутик губи, впершись поглядом Гаррі в очі.
— Все нормально, Блезе, йди до друзів, — Гаррі вперто не відводив очей від далекого стола, де дівчата потягували вино. Драко ж пив каву, старанно оминаючи пляшку з алкоголем.
Блез тяжко зітхнув.
— Це якийсь лютий пиздець… Не знаю, що сказати…
Не хвилюйся, Блезе. Ти не один такий тут. Невеселий смішок смикнув куточок рота, очі втомлено примружились, і Гаррі мовчки відпив віскі.
— Мені шкода, друже…
Блез похмуро поплентався за свого столика та випив напій зі склянки одним духом. Дівчата, мимохіть поглянувши на нього, продовжили свою розмову. Драко ж уважно подивився на Блеза, насупив брови, а потім звернувся до нього з якимось коротким запитанням. Гаррі не було чути. Та Блез не зреагував, він мовчки налив собі випивку й, піднявши на Драко сердиті очі, випив майже половину напою. Драко очевидно нічого не розумів, він знов щось спитав, нахиляючи голову вбік. Блез роздув ніздрі й дзенькнув склянкою об стіл, щось швидко й роздратовано відповівши. Дівчата озирнулись на них, перекинулися здивованими поглядами між собою, але одна з них приснула в кулак, інша повторила, і за хвилину вони, перехиляючись через стіл, щось нашіптували одна одній на вухо, гигикаючи та прикриваючи рота руками.
Драко, просканувавши Блеза пронизливим поглядом, відстежив очима шлях друга, шукаючи відповідь. І застиг, зустрівши сповнений болем погляд.
Просто Гаррі не був готовий. І не встиг прийняти зверхній вигляд. як і будь-який інший вигляд, який би не говорив про відчай та безвихідь. Неправильно і нестерпно, та Гаррі не міг відвести погляд. Ось же він… Дивиться… Чужий та далекий…
Драко справді дивився дивним хворобливим поглядом, стискав губи, ніби збираючись щось сказати. Але жіночі руки торкнулися його плеча, Драко опустив очі й узявся за пачку цигарок. Заграла тягуча мелодія, перевертаючи пошарпане серце.
I know how to hurt
I know how to heal
I know what to show
And what to conceal…
Драко запалив, зосереджено перевертаючи запальничку з ніг на голову й навпаки, знову й знову; випустив у неї цівку диму, продовжуючи гіпнозувати свої пальці, що нервово перекочували нещасну іграшку.
….I know when to talk
And I know when to touch
No-one ever died
Of wanting too much…
Блез із замисленим виглядом відкинувся на диван, іноді беручи участь у розмові дівчат.
Що ж ти, Драко, відвернувся? Навіть ніби засмутився… Соромишся мене… А, може, тобі просто страшно, що дві твої іпостасі зіткнуться? Заспокойся, Драко. Мені чужого не треба. І страждань твоїх теж. Я сам все зроблю. Треба відняти невідоме з цього рівняння…
Гаррі допив своє віскі й зібрався було вставати, як раптом почув сором’язливе:
— Привіт, можна сісти за твій стіл?
Гаррі навів різкість. Красунчик у пальто, про якого він і думати забув, несміливо посміхаючись, сідав навпроти, хвалити бога, не затуляючи життєво необхідного огляду.
— Я Олівер. Вирішив узяти ініціативу в свої руки, — і знову гарна сором’язлива усмішка.
— Гаррі… — налаштування збилися, і Гаррі не розумів, що то за згусток емоцій, позитивних та негативних, він відчував одночасно.
— Гаррі, я не часто знайомлюся отак… Можливо, ти мені допоможеш?
Лагідні, блакитні очі роздивлялися, навіть милувалися. І Гаррі ожив, почав відтавати, ніби увійшовши до приміщення з морозу. Він же справді йому сподобався. Звичайному хлопцеві зі щирою усмішкою. І жодних наречених… Принаймні поблизу.
Він прочистив горло.
— Олівере, в тебе є наречена? — та почувши себе, осікся. Це тупо.
— Бачиш, Гаррі, я трохи не в тій команді, — здивовано та ніяково. Олівер підібрав губи й опустив очі.
Гаррі зовсім закляк. Хіба ж можна так не відчувати кордонів, ну справді.
— Пробач. Це було дивно.
— Болісна тема?
Варто йому було це сказати, як Гаррі знову полетів серцем до сусіднього залу. Тепер Драко виглядав зовсім по-іншому. Він пив віскі, не випускаючи склянки з рук. Знову наливав і знову пив, щохвилини кидаючи п’яні погляди в його бік. Палив, облизуючи та кусаючи губи, постійно озираючись на Гаррі. Блез похмуро спостерігав за ним. Супутниця Драко поклала долоню на його руку, що тримала щойно наповнений келих, супроводжуючи свій жест багатозначущим поглядом. Та це не зупинило його. Випивка потрапила за призначенням, бо Драко чомусь більше не зважав за оточення.
Олівер щось муркотів про те, як часто він тут буває. Гаррі кивав у відповідь, намагаючись фокусуватися на співбесідникові, крутив склянку в руках, та як він не слухав, почути майже нічого не виходило. Зрештою він так рознервувався, що впустив нещасну склянку на стіл із дзвоном, та жалібно дзенькнула, Олівер смикнувся й вхопив Гаррі за руки, невідомо навіщо, просто інстинктивно. Та руки не прибрав. Просто припинив посміхатися, піднявши красномовний погляд гарних блакитних очей.
Гарі забрав руки. Так, було тепло, та не затишно.
І якийсь різкий рух за тим самим столиком забирає увагу. Там Драко встає, його трохи похитує, він випростовує спину й прямує просто до нього.
Гаррі ледве не задихнувся, анічорта вже більше не в змозі сприйняти, бо відвернутися несила.
— Вибач, можна тебе на хвилину?
Він дуже швидко пройшов повз. Гаррі майже вирішив, що йому просто здалося. Тільки лимонний аромат, змішаний із запахом віскі говорив про те, що це дійсно було. Драко дійсно нахилявся й говорив у його вухо ті звичайні слова. Ніби вони просто знайомі або мають спільні справи, які треба обговорити без зайвих свідків.
Олівер мовчав. Проводивши незнайомого йому чоловіка довгим поглядом, він сумно подивився на Гаррі.
Так, Гаррі бачив, що Олівер більше не сяє своєю м’якою усмішкою, і все розумів, та зупинити себе не міг.
— Я відійду на хвилинку, — які невинні очі. Що ще ти вмієш, Гаррі? Удамо, що не так вже все й однозначно, й підемо до туалету за іншим чоловіком? Чудовий план, вітаю.
Олівер окинув його поглядом “ти дійсно це зробиш?” й ображено підібгав губи.
Пробач мені, Олівере. Ти справді хороший..
Та ноги вже несли його геть. Неважливо, що думатиме Олівер. Або що скаже зараз дівчатам Блез. Пункт призначення невідворотній, що б там не думала його бідна голова.
Гаррі чіплявся за одвірки, перечіпався через власні ноги, та все одно біг. На світло в кінці коридору, що вже згасало, бо двері, які хтось нещодавно штовхнув, зачинялися. Серце гупало, вимагаючи більше повітря. Гаррі, не роздумуючи, штовхнув двері й влетів до вбиральні. Драко стояв біля раковини, мокрий та розхристаний, та спирався на неї руками. Волосся, теж мокре спереду, неохайно стирчало, сорочка ж, всіяна темними плямами, розстібнута на верхні ґудзики й зім’ята.
Ось, яким я тебе роблю. Тут немає її Драко. Немає більше нічого причесаного чи випрасованого.
Драко, важко дихаючи, кілька секунд дивився на нього крізь дзеркало, та раптом стрепенувся, схопив Гаррі за рукав і потягнув до найближчої кабінки.
Він штовхнув його до стіни й просто дивився. Гаррі фізично відчував, як його відпускало. Серце латало діру, радісно вистукуючи захоплений ритм. Дурне…
Але ж як легко стало дихати. Два дні страшної ломки — і ось, він тут. Хай просто стоїть. Тут, поруч, в цьому жахливо не відповідному місці. Хай мовчить і просто дивиться своїми неможливими сумно-сірими очима. Може, так воно й краще. Не все, що той може сказати, Гаррі готовий почути.
Драко взяв його за руки й приклав долоні до своїх щік. Прикрив очі. Гаррі вдихнув ротом повітря. Занадто, занадто чіпляє усе це. Драко м’яко торкнувся губами його долоні всередині. А потрапив просто в душу. Бо спогади затопили Гаррі, сплелися з нездійсненною, здавалося, дійсністю й випалили проміжок часу без нього. Проміжок правди. Драко зробив крок вперед, сховав обличчя під підборіддям і поклав руки Гаррі на себе, обвиваючись чи ховаючись у ньому.
— Обійми мене. Будь ласка. Я так скучив, — нещасний голос вибивав підлогу з-під ніг, але ж слова… Він скучив? Він? Що він може знати про це? Краще не треба. Не треба про ті два жахливі дні й оте все, що Гаррі зараз так успішно ігнорує. Він затряс головою, намагаючись забрати руки, та Драко перехопив їх, притис до місця, де шалено бухкало серце й, збиваючись, загомонів ламким голосом:
— Я знаю, знаю… що роблю тобі боляче … — Гаррі завмер. Тоді навіщо? — Та коли тебе бачу, не можу, болить отут. — Він хлопнув рукою Гаррі по своїх грудях. — Що ти робиш зі мною?
Голос перетворився на шепіт, стихаючи й перериваючись короткими цілунками по всьому обличчі. І Гаррі пропав, збожеволів, з’їхав з глузду.
Пробач, гордість. Пробач, Олівере, Джіні та грьобана наречена. Пробач, серце. Що знову дозволю тебе розбити.
Гаррі заплющив очі, смакуючи те, як стримуване гірко-солодке почуття топило його. Хіба ж не задля цього варто жити? Хіба це не найпрекрасніше, що може бути?
Він обережно торкнувся губами куточка м’яких вуст. Він зовсім трошки. Згадає свій рай і піде геть. Ця невиразна думка чиркнула свідомістю й потонула у всеосяжному пекельному полум’ї. Бо Драко тремтів і чекав. Ось він, такий як є, ти все знаєш про нього. Гаррі знову торкнувся його губ. Це воно, те саме відчуття рідного, власного, тільки його, чорт забирай… Серце стислося в болісно-солодкому спазмі. І Гаррі, схопившись за місце, де так нестерпно нило, ніби намагаючись втримати його на місці, подався вперед. Розсунув слухняні губи своїми й увірвався в м’який, слизький жар. Схотілося огорнути собою, зростися нервами та судинами, і Гаррі рвучко поміняв їх місцями, притискаючи Драко до стіни. Він дасть йому обійми, все, що завгодно…
Руки ринулися до штанів, звільняти, торкатися, гладити. Це те, чого він дійсно прагне — щоб Драко було так добре, щоб він забув про всіх на світі. Щоб він так стогнав і так високо полетів, що захотів би бути тільки з ним.
Гаррі встав на коліна, стягнув з Драко зайвий одяг й потерся об зворушливі виступи кісток по боках. Він цілував усе, що бачив: біляві завитки, м’які округлості, врешті вбираючи в себе його задоволення. Діючи інстинктивно та повторюючи все, що пам’ятав з підсобки, Гаррі був шокований новим досвідом та бурхливою реакцією Драко. Його підтрушувало від самих поцілунків, тепер же він агонізував, затикаючи собі долонею рота, стогнав у голос, та, протримавшись зовсім недовго, вибухнув феєрверком, завалившись на стіну.
Гаррі був в ейфорії. Це було саме тим, чого завжди потребували його гормони, його вуха та очі, його серце. Він відчував себе зціленим та повним сил, стане навіть повстати проти всього світу. Піднявся, пригортаючи до себе розслабленого Драко. Хай буде, що буде. Поцілувавши того в скроню і вушко та переповнившись через край прекрасним, промінистим почуттям, що сформувалося, заблищало яскравими переливами, назвало себе й поросилося до хазяїна, Гаррі не втримав його:
— Люблю тебе… — прошепотів він майже випадково, просто не встигнувши вхопити цю думку на її шляху. І так раптом шкода стало себе. Адже це правда. Він справді кохав. Очі защипало від тиші у відповідь, та він тільки міцніше стиснув Драко в обіймах.
— Я так заздрю тобі.
О, так. Він же ж просто щасливчик. Смішно. Гаррі невесело посміхнувся йому в плече.
— Справді… Ти в своєму світі можеш бути ким завгодно, можеш обирати. А я у своєму роблю те, що хочуть інші. Тільки тебе я залишу собі… Адже залишу?
— Усе не може бути настільки безнадійно. Що тебе тримає?
— Скажи мені, що ти в мене є, — не відповідаючи, бурмотів Драко, ловлячи погляд Гаррі своїми сумними очима.
Той лишень міцніше обійняв. Він усе розвідає. Може, та дівка тримає його шантажем. А може, він винен її батькові купу грошей? Скоріш за все. так і є. І у фільмах таке показують. Тим більше Драко ж сказав, що скучив. А з “перепонами” можна і розібратись.
Прощання вийшло ніжним. Драко більше не просив вийти пізніше. Гаррі й сам знав. Як і знав, що не повернеться до Олівера. Тому що не хоче бачити осуд у його очах.
І не хоче бачити її.