Гаррі увійшов до своєї ванної кімнати і паличкою відкрив потаємні дверцята. На прихованих поличках стояли фіали з зіллями. Гаррі взяв один, випив і розташувався в своєму улюбленому кріслі. Тепер усе, що він бачить, зможе ожити в його сновидіннях.
Кілька кроків, що Драко зробив своєю кімнатою в самих піжамних штанях, плавно перетекли до субреальності, де той раптом помітив Гаррі у вікні і за хвилину вже увійшов у двері його номеру.
«Ти все ж таки знайшов мене».
Гаррі посміхався, сидячи в своєму кріслі з заплющеними очима, бо такого, уявного, Драко можна не боятися. Він не відмовить, не прожене, бо він такий, яким Гаррі його собі намріяв, — рідний.
«Ти ж не відступишся, правда?»
— Ніколи, — шепотів Гаррі.
Примарний Драко торкнувся його щоки, і Гаррі пригорнувся до м’якої долоні обличчям.
«Чому ти ніколи не приходиш до мене?»
Гаррі зітхнув і потягнувся до повних губ.
— Бо ти ніколи б мене не впустив…
_________________
Ранок почався різко. Гаррі отямився і зрозумів, що так і спав у кріслі. Він ледь устиг зробити вранішні справи, тобто роздивитися навколо та здивуватися нескінченним чіпсам та сигаретам, як Драко вийшов із свого під’їзду, ховаючись у капюшоні. Гаррі, посмакувавши кожен рух фігури, що віддалялася, спустився, перейшов дорогу й начаклував новий червоний напис.
«Ти можеш змінитися, якщо цього хочеш».
Нехай знає, що він вільний у своєму виборі. Він не мусить терпіти, і не винен взагалі нічого і нікому.
Драко повернувся напружений, застібнутий наглухо в пальто і замурований у капюшоні. Біля під’їзду він зупинився, ніби щось згадав, і кинув швидкий погляд на дошку оголошень. Гаррі нервував, тому що нервував Драко. Підійшовши до напису впритул навіщось і хитнувши головою якійсь своїй думці, Драко увійшов всередину будівлі.
Гаррі часто подовгу його не бачив, коли було точно зрозуміло, що він вдома, і вирішив, що Драко має якусь свою лабораторію, можливо, в звичайній комірчині, розширеній магічно. І тепер, коли Драко зник з поля зору, він знав, що це надовго, дістав сигарету й затягся димом. Огидна аврорська звичка ніяк не бажала облишити Гаррі.
Сьогодні буде ще одна локація, і він мусить бути готовий.
Столик Гаррі завжди зарезервований на потрібний час. Як і столик Драко. Тихе місце з цегляними стінами і старовинними атрибутами навіювало спогади. Тут наче цілком зупинився час. Стара платівка наповнювала приміщення звуками джазу. Старезний касовий апарат різво друкував чеки, на стінах красувалися гобелени та масляні пейзажі. Затишно й тепло. Пахло випічкою та лимонним десертом. І кава смачна. Напевно. Якщо Драко постійно ходить саме сюди. Сам Гаррі сидів за столиком вглибині. Звідси було чудово видно все приміщення. Але йому було точно не до кави. Страшно було впустити якісь його рухи, усе здавалося важливим.
Драко тим часом розламав печиво з передбаченням і раптом змінився обличчям, розчулено перечитуючи написане. Гаррі точно знав, що в тій записці:
«Ти унікальний тому, що ти саме той, ким ти є».
Почуй мене, Драко. Це єдиний контакт, який можливий для мене.
Той лагідно посміхнувся і, кинувши кілька коротких поглядів на присутніх відвідувачів, взявся за свою каву.
Гаррі любив цю частину дня, любив це кафе і ці хвилини за картинку, яку можна смакувати по крихтах. Ось Драко облизав свої губи, приклав до них чашку, тримаючи її за вушко своїми гарними пальцями.
А ось подивився у вікно, і похмуре небо відбивалося в його очах. Кілька разів він ковзав поглядом по відвідувачах, на секунду затримуючись на Гаррі. Від чого серце останнього заходилось нерівномірним стуком, та він твердо дивився у відповідь, упевнений у своїй оборотці.
Дивився, щоб надивитися, уявити себе тим, кого Драко бачить і хоче бачити, тим, кого він хотів би бачити ближче.
А ввечері примарний Драко, сидячи у Гаррі в ногах, линув усім тілом, обіймаючи його коліна.
«Чого б ти сьогодні хотів?»
Гаррі пірнув пальцями у біле волосся.
— Щоб ти був справжнім.
«Хіба ж я не існую?»
Примарний простір сколихнувся, бо Драко встав та нахилився, спираючись на бильця руками. Гаррі млів від такої близькості, від неіснуючих торкань м’яких губ, від шепоту «Я існую, Гаррі. Чому ти позбавляєш себе цього?»
І наступного ранку Гаррі наважився. Він написав нове послання й залишився біля будинку, підмітаючи кривою мітлою опале листя, якого не було ще багато, але світ наче став яскравішим від того жовтенького пір’ячка. Було страшенно хвилююче, адже, можливо, вони навіть привітаються сьогодні. І треба буде слідкувати за своїм голосом і виразом свого-чужого обличчя з бородавками на носі.
— Пробачте, ви часом не знаєте, хто робить тут ці написи? — Гаррі мало не підскочив від несподіванки. Проте розвернувся й зрозумів, що до діалогу він не готовий. Так близько, хочеш — простягни руку і відчуєш, яке на дотик його пальто. Такий оманливо рідний. Чому це так відчувається? Про що він взагалі думав, коли сюди йшов?
До того ж було якесь питання…
— Еммм… Ні, пане.
— Дивно, бо це трапляється в один і той же час, і зараз це було написане буквально тільки-но.
— Вибачте, пане, я нікого не бачив, — Гаррі трусило. Як в біса він взагалі з ним розмовляв у школі? Бо тепер у голосі Драко він відчував щось майже гіпнотичне. Чи то так діяло зілля?
Драко зиркав з-під лоба, а потім і зовсім схилив голову вбік, з цікавістю спостерігаючи за прибиральником.
— Що на вашу думку хоче сказати людина, яка пише на дошці: «Ти не сам»?
Гаррі глянув йому просто в обличчя. Але ж який дурненький! Невже не зрозуміло?
— Можливо, хтось хоче щоби ви…
— Щоби Я…? — брови Драко піднялися вгору, разом із повною здивування інтонацією, і Гаррі зрозумів, що ляпнув щось не те. Він весь підібрався, крутанувся на п’ятах і мовчки пішов геть.
— Куди ж ви? — Драко подивився вслід дивному співрозмовнику і, посміхнувшись хитренько, підкинув ногою зметену купку з жовтого листя й увійшов у дім.
Увечері до Драко прилетіла сова, після чого він зачинив і завісив усі вікна. І Гаррі впав у прострацію.
Нічого ж не видно.
Він так не вміє.
Для чого завішувати вікна?
А раптом повернулися ті його кривдники, що тоді? До того ж сова могла принести погрози, і, можливо, йому страшно. А раптом вони якось потрапили до квартири і зараз там?
Він нервово закурив. Курсування повз вікна та куйовдження волосся не допомагало.
Ще раз і ще… Повз вікно.
Камера колихнулася і мало не впала. Це неочікувано вивело Гаррі з себе, і він скрутив її та жбурнув на підлогу.
— Бісова пластмаска, — та злився він насправді на себе. Де ж в дідька його славнозвісна хоробрість?
— Це просто Мелфой. Просто паскудник зі Слизерину. Просто піти, перевірити та й все…
Фіранка трохи ворухнулася, малюючи в уяві Гаррі жахливі кадри, і він побіг.
Хай там що, а він мусить там бути.
Кілька нервових Алогомор — і Гаррі на місці. Було лячно. Через все. Та найбільше через те, що, можливо, він все ж забарився.
Невпевнено, та все ж рішуче, Гаррі постукав у двері. Ті скрипнули, й на порозі з’явився Драко в тих самих штанях. Гаррі забув, як дихати, і просто роздивилався сузір’я родимок на білому тілі.
— Ти просто Мелфой, — пробурмотів він неочікувано вголос.
— А ти, якщо я не помиляюся… Поттер? — він був на диво спокійний, хіба що здивований.
— Власне, так… — белькотів Гаррі, намагаючись підвести очі від напівоголеного тіла та ніяковіючи ще більше.
— У справах? — він що, підказує? Перед очима пливло. Це все якийсь сюр.
— Еммм… Так, — треба було щось вигадати, в чому Гаррі був не дуже здібний, — Міністерство пильнує, щоб у свідків не було неприємностей… Я бачу, в тебе все окей… Тож, я піду.
Гаррі активно жестикулював і взагалі хотів провалитися крізь землю. І вже навіть розвернувся тікати…
— То, може, увійдеш, якщо вже ти тут?
У Гаррі гучно затьохкало серце. Просто взяти й увійти? Отак? Наче вони такі собі знайомі? Наче Гаррі не кришиться зараз на шматки від шквалу емоцій? Наче він… нормальний?
— Вибач… Купа справ…
Гаррі задкував, і йому здавалося, що Драко стоїть у тунелі, що видовжувався і віддаляв його. Посмішка з’їхала зі звабливого обличчя і, мов крізь товщу води, донеслося:
— Іншим разом?
Гаррі хитнув головою, відчуваючи, що йому погано. Потрібно на повітря абощо. Важко дихаючи, він вивалилася на темну вулицю й притулився до дверей.
Дошка для об’яв сяяла зачарованим червоним.
«Я унікальний тим, що я твій».
Щось боляче ворухнулося всередині.
Що це? Ідентифікувати було складно.
Хтось іще пише на цій дошці?
Тепло на кінчиках пальців. Чи то дошка нагрілася впродовж дня, що навряд, чи дійсно написи магічні. Усе навкруги інакше пахло, наче осінь, припинивши жартувати, взялася до справи, розмалювавши жовто-гарячим світ і замішавши новий пармюм з мокрого листя і вечірнього вітерця. Гаррі намагався зрозуміти, що саме втримало його, адже, здавалося б, відбулося неймовірне. Він про таке навіть і не мріяв — зайти на каву, сидіти поруч, споглядати вживу. Та чомусь вирішив, що це просто не про нього. Цей бар’єр сильніший. Чим би він не був.
Треба дістатися додому. Там, на беспечній відстані, думатиметься краще. Виснажений та безсилий, Гаррі провалився у сон, сьогодні без зілля. Стимулювань з нього достатньо. У безбарвному сновидінні він відчував себе самотнім, пив зілля, яке чомусь не діяло, і блукав своїм номером, що був наче в імлі. Блукав, ніби щось загубив. Ще трошки, він тільки-но побачить оце щось, і одразу ж згадає. Імла затягувала, прокручуючи сполохами події дня. Це все наче якийсь натяк. Але який? Мозок важко рухав шестерні мислення.
Гаррі не пам’ятав, коли і як прокинувся. Дивний ранок… Що він робив? Чи бачив Драко?
Усвідомивши, що сидить у кафе, Гаррі почув себе майже комфортно. Він там, де має бути. Пахло корицею та лимоном, звякали кухонні прилади, щось гуділо та шкварчало. М’які кремові штори просвічували сірувате світло.
Дзвіночок сповістив про нового відвідувача. Проте Гаррі відволік офіціант.
— Прошу. Смачного, — по-діловому, майже не дивлячись на нього, хлопець поставив на стіл чашку кави та корзинку з печивом з таким спокійним видом, наче Гаррі то все дійсно замовляв. І заперечення вже майже вилетіло з рота, та щось спинило, влетівши у свідомість здогадкою. Він подивився на дальній стіл і зустрівся з зосередженим поглядом сірих очей. Драко не чіпав своєї чашки. З-під пальто виглядав теплий білий светр. Він спирався на лікті, впершись ротом у сціплені пальці, і напружено дивився в бік Гаррі.
Не пам’ятаючи, чи він під обороткою, чи ні, Гаррі, сподіваючись, що все ж так, вчепився в свою чашку, ковтаючи гаряче, щоб просто щось робити. Бо страшно тягнуло підійти й пригорнути, так, наче він мав на це право, наче Драко тому такий напружений, що чекає саме цього від нього… І чомусь ніяк не може дочекатися.
Несвідомо він узяв печиво, майже не відчуваючи текстури на дотик враз затерплими пальцями, розламав і прочитав дивне «Ти впораєшся».
І це неочікувано дало відповідь. На питання, якого він точно не задавав. Він навіть не знав, що хоче. Та тепер…
Усе ясно. Він впорається. Це не мусить бути аж так страшно. Це ж просто Мелфой.
Він підвівся і рушив вперед. Стихли всі звуки. Наче раптом усі звільнилися, або поїли і вийшли геть, кинувши кафе на призволяще. Драко опустив руки й випростував спину.
Серце Гаррі билося об грудну клітину, про щось сигналізуючи. Сівши за стіл, він зрозумів, наскільки близько лежать тонкі, білі руки, і можна просто взяти їх у свої. Просто взяти. Не питаючи. Ця думка заполонила мозок. І це бентежило неймовірно. Ледь стримавшись і відчуваючи себе безповоротно хворим, він наважився перервати тишу.
— Привіт? — ніби запитався Гаррі.
— Привіт, — видихнув Драко, дивлячись із якоюсь надією. Наче чекав добрих новин.
Гаррі опустив очі на стіл. Що ще сказати? Усе, що йде до голови, то є занадто. «Ти прекрасний», «Я хочу твої руки», «Я хворий, невже ти не бачиш?»
— Можливо, ти чогось хочеш? — який невпевнений голос.
Він знає, що я хочу його руки?
Стало лячно, так, наче він є розгорнутою книгою, і всі все бачать.
— Все добре. Ти можеш мені сказати, — мабуть, Гаррі й справді виглядає знервованим.
— Я хочу… — Гаррі поклав свої руки на руки Драко, — …їх.
Від торкання шкіра пішла сиротами. Це було так хвилююче, проте затишно. Ніяковість відступала. Він просто тримає ці прекрасні руки у своїх.
Драко перевернув їх долонями догори, м’яко стиснувши чужі долоні у своїх. І Гаррі немов потрапив додому. Це відчуття якимось чином зшило їх, і Драко немов пришватрував до себе його душу.
— Усе, що захочеш, — твоє, — його голос справді тремтів.
— Усе, що захочу…
Гаррі, мов загіпнотизований, забувши про страхи, наблизився, вже навіть не дивуючись своїй сміливості. Усе природньо та нормально. Адже усе, що він хоче, його.
Він не заплющував очей, щоб бачити, кого торкнеться… Та простір навколо колихнувся, і обличчя перед ним втратило чіткі риси. Заграла музика, голосно та нерівно, спадаючи на ту саму доріжку і знову й знову проспівуючи той самий рядок. Гаррі смикнувся назад. Та відчув, що його руки тримають. Він відсахнувся, вириваючи їх. Все одразу ж стало чіткішим, а в сірих очах заблищав відчай.
Він знову віддалявся, не відчуваючи ніг. Щось несло крізь руді плями дерев мокрими доріжками та сходами. В укриття.
Та номер тепер бісив його своїми квітучими шпалерами, і меблі давили з усіх боків, наче він у клітці. Нічого не приваблювало його. Тільки вікно та допоміжні ґаджети. Проте й це не видавалося більше вдалою думкою.
Це ж тупо тримати за руки й втекти, а тепер підглядати за ним, як за чимось недосяжним.
Але ж… Тоді навіщо взагалі потрібен цей номер?
Тож Гаррі, спантеличений якоюсь нелогічністю всього, непомітно опинився коло вікна. Почало мрячити. На місто опускалися сутінки, вікно навпроти не світилося. І Гаррі озирнувся на свою кімнату. Скільки він вже тут? Коли він купив ту відеокамеру? Коли в’їхав?
Та раптом до під’їзду підійшли двоє. Серце Гаррі впало. Одну поставу він знав напам’ять, а от друга… Друга була жінкою.
Він пошукав пачку цигарок, вийняв одну, вже не дивуючись тому, що пачка знову повна.
Коли він її купував? Коли він бодай-щось купував?
Штори колихнулися, й у вікні з’явилося дівоче обличчя з цікавими очима та хитренькою посмішкою. Драко підійшов ближче, і в її руці заблищав келих з червоним вином. Усе виглядало настільки красномовним, що дивитися стало нестерпно.
Гаррі довго сидів, опустивши погляд. Руки стиснулись у кулаки. Волосся впало на очі, щось колюче роздирало зсередини, змушуючи зігнулися навпіл.
Він налаштував апаратуру, помітивши, що все, що він потрощив, ціле. Подивився.
Нічого не видно. Але ж Гаррі й не потрібно. Перед внутрішнім зором він і так все побачив. І зрозумів, що не був готовий. А мусив бути. Це не його життя! Не його чоловік! Не його простір впливу!
Ти ж із цим згоден, Гаррі, якщо обрав собі роль спостерігача…
Дідька лисого!
Очі затягло пеленою, адреналін вдарив у руки, змушуючи з диким ревом трощити предмети довкола. Камера постраждала першою, і пластикові шматки відлетіли від стіни, осідаючи на підлогу. Посуд і чайник, письмові приладдя.
Як же боляче… Навіщо це почуття жере його зсередини? Навіщо воно, наче зараза, змушує його стікати кров’ю? Навіщо привело його сюди, у помешкання навпроти? Щоби що? Щоби якщо він не знав цього раніше, то тепер вже взнав напевно, що Драко вже дорослий хлопчик? Чужий хлопчик.
Гаррі знову кинувся до вікна, намагаючись щось побачити і сподіваючись не побачити нічого.
Якщо б він міг щось змінити… Він ніколи не міг. Не дозволяв собі.
Картинки в голові зміняли одна одну. Прекрасні у своїй страшній правді. Він там, граціозний, зосереджений, досвідчений торкається жіночого тіла.
До біса усі ці давучі меблі! Гаррі штовхнув стола, жбурнув стілець.
Шафа з посудом грюкнула об підлогу, зі страшенним дзвоном розбиваючи усе, що було всередині. І всередині Гаррі. Щось кольнуло так, ніби здувся пузир. І Гаррі, не стримуючись і не вагаючись, побіг на двір. Дощ тим часом перетворився на зливу, і перейти дорогу чомусь було важко. Вітер кидав жовте листя в обличчя, машини сигналили, а червоний напис горів «Я вірю».
До біса! Усе це якісь невдалі декорації.
По сходах він майже летів, і було все одно, чи зачинені двері.
— Алогомора!
Двері відчинилися і стукнули об стіну. Гаррі стрімко увійшов до квартири, не вагаючись і не соромлячись. Він просто має на це право. Зараз. А може й завжди…
— Драко!
«Не роби цього! Не роби! «
Кухня, зала… Нема… Невже…
— Драко!
Мелфой визирнув з кабінету й вийшов назустріч, та раптом спинив себе. Гаррі врізався в нього, загрібаючи в оберемок. Драко не піднімав руки, просто стояв, притулившись головою.
— Ти щось…— та Гаррі зцілував питання. Із заплющеними очима, не довіряючи нічому: ані очам, ані розуму. Усе грало з ним в ігри. Можна вірити тільки серцю, що мало не розірвалось від болю. Пальці гладили брови, скроні, щоки і одразу цілували у дотики.
— Скажи мені… Ну ж бо… — шепотів Мелфой, поки Гаррі вкривав поцілунками його обличчя, — Скажи, якщо щось хочеться сказати… Згадай, рідний мій…
— Не можу… Я так люблю тебе, що, здається…
У вухах почувся страшенний писк, усе навкруги швидко зникало, Драко щасливо посміхався і теж жахливо стрімко зникав. Гаррі здавалося, що він помирає. Його засліпило світло, і оглушив чийсь моторошний крик.
— Тшшш, — хтось погладив його по волоссю, і крик зник, — Все добре, Гаррі. Тепер все буде добре.
Цей лагідний голос був звідкись знайомий.
— Він приходить до тями. Чуєш, Драко?
Почувся глибокий вдих, і Гаррі повернувся на звук, намагаючись змусити чорні плями перед очима розповзтися, щоб розгледіти, хто то на сусідньому ліжку. Раптом збоку навалилося щось тепле, обличчя опинилося в теплих долонях, і хтось придушено захникав у скроню. Маленькі мокрі поцілунки вкривали щоки. І Гаррі врешті побачив червоне, заплакане обличчя перед собою. А позаду — лікарку, що змучено посміхалася.
Він обхопив Драко руками, намагаючись осягнути, що відбувається.
Де ж, в біса, він був?
І спогади хлинули до свідомості, одразу змальовуючи всю картину. Ким він є, як живе, з ким.
Згадалася розробка «Детективного зілля Мелфоя»; вісяк, який треба було розкрити — кров з носа; прекрасні витвори уяви, що стрімко малювали зв’язки між підозрюваними… другий фіал… і шоковане обличчя Драко, що зайшов до лабораторії…
— То було твоє кляте зілля? — Гаррі не впізнав свій хрипкий голос.
— Я ж казав, що не дам. Таким ідіотам небезпечно.
Спогади підкинули картинки, в яких Гаррі повністю пірнав до уявних всесвітів. Не встигнувши усвідомити, де він, Гаррі намагався зосередитись, та нова думка вже тягла його за собою. Драко розчинявся чомусь навіть в уяві, і останнім звуком було його стихаюче «Легіліменс!»
Тепер згадки про світ, в якому він був, видавалися занадто яскравими, нереальними, викривленими, наче диявольський парк атракціонів у кошмарі. І як він не помічав?
Гаррі розплющив очі.
Час прогнати морок. В нього є заради кого. Треба розтопити ті спогади, та…
Раптом засумнівавшись, чи все правильно згадав, він схопив білу руку і, побачивши золотий виблиск на пальці, зітхнув та посміхнувся від грандіозного полегшення, цілуючи все, до чого міг дотягнутися.
— Я там нічого не пам’ятав. Але страшно хотів до тебе. Чому ти мене не витяг одразу?
— Це підсвідомість, Поттере, а не ваші Авроратські бірюлькі. Ти все мусив зробити сам.
— Я забув навіть пароль, — Гаррі шоковано дивився перед собою, — і про те, що ми разом. Мерліне, тепер усе видається ще більш моторошним, ніж зсередини того кошмару.
— Ми зрозуміли, що ти забув, Гаррі, — вступила лікарка, — Першого разу ти взагалі не впізнав Драко, а потім просто не підходив. Не можна було, щоб ти запідозрив, що все нереальне, бо Драко б викинуло з твоєї свідомості. Диво, що взагалі він усе це витримав.
Гаррі сіпнувся, кинувся розглядувати Драко й одразу помітив синці під очима, схудлі руки, запалі щоки.
— Скільки це все тривало?
Драко втомлено посміхнувся.
— Ґрейнджер казала мені одразу вести дівку додому, та я навіщось тебе шкодував.
Гаррі не реагував. Все дивився в кохані сірі очі, наче бачив уперше.
— Я люблю тебе…
Драко припинив посміхатися.
— Я знаю…
— Я вибрав цей пароль, бо якщо трапиться халепа… це те, що я знатиму про себе напевно. Що я люблю тебе.
Драко стиснув Гаррі в обіймах, відганяючи спогади перебування в моторошному місці, де страхи Гаррі закрили його у номері навпроти, і можна було тільки бути неподалік і чекати, надіючись, що Гаррі згадає пароль до того, як його свідомість зростеться з цим уявним світом, та підсовувати уявні зілля, що давали змогу недовго поговорити. Він був маяком, хитро вплетеним баґом, до якого Гаррі тягнувся, змушуючи мозок працювати за логікою свого звичного світу.
— Добре, хлопці… Думаю, далі ти впораєшся сам, Драко. А ти, Гаррі, якщо торкнешся зілль для детективів, підеш в патруль, — Герміона опустила свого сварильного пальця й зітхнула, — Я хочу додому.