Написано на осінній виклик #HappyBirthdayTom від Драрріманії (https://t.me/drarrimania)
Натхненням послугував кліп на пісню Muse «Hysteria» і безліч фото Деніела Редкліфа біля вікна)
Настирливий гуркіт у двері натискав на клавіші нервових закінчень, витягуючи з солодких обіймів Морфея. Гаррі сіпнувся, випускаючи відеокамеру з рук. Очі насилу розплющувалися, картинка пливла, а голова нещадно боліла. Намацавши камеру, він перевірив об’єктив та сів.
— Прибирання номерів!
Стукіт знову колотив по перетинках. Гаррі вилаявся, стискаючи голову.
Та годі! Усі знають, що в готелях це нормально. Особливо по відношенню до психованих диваків, що ніколи не відчиняють. Зрештою в номері треба прибрати, змінити брудну білизну. Адже вона брудна, Гаррі…
Він озирнувся довкола, ніби вишукуючи, що тут може знадобитися прибиральниці, і з подивом виявив, що знаходиться у повному хаосі.
Хто оце все наробив? Я?
Постіль була зім’ята й збита в купу, просто на ній лежала напівпорожня пляшка джину, що при кожному її русі розплескувала залишки на ковдру, поруч фіал, звісно, пустий; неохайні стоси газет вкривали поверхню стола, біля вікна ж виднілася апаратура…
За дверима почулася метушня, а слідом і характерний звук електронного замка.
— О, чорт.
Гаррі кинувся до дверей. Робітниця готелю встигла тільки натиснути на ручку й підняти свої налякані очі на чоловіка, що стрімко наближався, як була нахабно виштовхана, і двері боляче вдарили по її цікавому носі.
— Мені нічого не потрібно. Дякую.
Почулося нерозбірливе белькотіння та шаркання, що рівномірно стихало.
Гаррі подивився у вічко — справді пішла. Пульс потроху припиняв стукати в голові, тіло розслабилося, він сповз дверьми донизу, заспокоюючи дихання й оцінюючи стан помешкання з цього ракурсу. Так, не варто їй цього бачити…
Погляд байдуже ковзнув розкиданими речами й спіткнувся об напівпорожню пляшку.
Або це, або протипохмільне.
Гаррі посміхнувся: вибір без вибору.
Він знову впав на зім’яту постіль, відкрив відеокамеру і, відпивши з пляшки, зупинившимся поглядом уперся в екран, на якому елегантний чоловік їв печиво за столом у кафе. Гаррі розчулено споглядав здавалося б звичайні рухи відвідувача, окреслюючи пальцями контури його фігури.
Хотілося знову випити зілля й зануритися у вигаданий світ, де він підходить до того, хто сидить у кафе… І він страшенно хоробрий, і все виглядає так, ніби тут саме на нього чекали.
Ще трохи — і можна буде дивитися без екрану. Всього пару хвилин, але й це, наче життєдайна волога для виснаженого мандрівника.
До відчиненого вікна влетіла сова. Гаррі потягнувся за пакетиком чипсів, що валялися недалеко. Сова пирхнула якось по-людськи й полетіла геть.
— Не пасує? То йди до біса.
Відкривати конверта Гаррі теж не став. Насправді, скільки можна брехати те саме?
«Так, Герміоно, поки ще самопочуття не дуже. Ні, не треба лікарів, усе під контролем».
І відвідувати його теж не треба. На Ґримо все одно пусто.
Відеокамера тим часом сповістила про своє бажання розрядитися. І Гаррі, виявивши, що зовсім змерз, зробив кілька нескладних пасів паличкою.
Чайник смішно смикнувся, ляскаючи кришкою, й забухтів, нагріваючись магічною волею. Час наближався, і нещасне серце готувалося, немов маріонетка, яку смикнули за нитку з іншого боку.
Пора.
Відпивши гарячого чаю, Гаррі відкинувся у кріслі, приготувавшись чекати, але одразу ж скочив, помітивши біляву голову за вікном, обпікаючись і лаючись безбожно, та все одно не відводячи від нього очей. Був ранок, тихий та сонний, той самий час, який давав Гаррі ті омріяні кілька хвилин справді пожити, стрепенутися, побачити оточуючий світ і єдину важливу точку в просторі, за якою він слідкував, майже не дихаючи. Хвала Марлінові, у Лондоні довгі вулиці, і можна хоч трохи спостерігати струнку фігуру у чорному пальто.
Аж ось чоловік зник за рогом, і Гаррі, швидко глянувши на годинник, кинувся вниз, перевертаючи щось із страшенним гуркітом і наступаючи на розкидану по підлозі одежу. Перескокуючи сходи, Гаррі примчав до будинку навпроти та почав чаклувати біля дошки, яка привітно запрошувала скористатися нею: «Додайте об’яву».
Пара хвилин — і яскраво-червоний напис замайорів на білому. Гаррі прискіпливо оглянув його, чухаючи відрісшу щетину, і, певно, залишившись задоволеним собою, повернувся додому, звірившись із годинником. Він знав, що час ще є, адже від аптекаря не так-то й легко відкараскатись.
А Драко треба продати товар, тому йому доведеться слухати бескінечні міські плітки. Гаррі щось таке ніби пригадував: як зустрічався із тим дивакуватим чаклуном і теж мусив багацько послухати. Та насправді він був би готовий навіть станцювати чечітку, якби знадобилося. Тільки б той говорив. Більше й більше про своїх клієнтів, а далі — й про постачальників. Адже саме він привів втратившого надію Гаррі на цю вулицю до багатоквартирного цегляного будинку, повного чужих історій, та дім не був звичайним, бо ховав єдиний орієнтир, що мав значення.
Чорт зна на що перетворилося життя Гаррі. Проте він був по-дивному щасливим. З того самого моменту, коли випадково зіткнувся плечима з незнайомцем під час обшуків підозрілих зіллєварських лавок та аптек.
Тоді, глибоко занурений у свої думки, він оглядав зілля, автоматично принюхуючись до запахів, що складалися в унікальні аромати чарівних варев, і, так само автоматично, схопив того, хто штовхнув, за лікоть. Але чоловік, дивно розгублений, висмикнув свою руку, довго й пронизливо подивився Гаррі в очі, й рішуче вийшов геть.
А Гаррі застиг.
— Гаррі? Що таке?
Герміона прослідкувала за його пильним поглядом, проте нікого не побачила.
— Усе гаразд… Гаразд, — він отямився, глибоко зітхнув, і серце наче тільки зараз почало битися. Шок змінився на піднесення.
Адже він так довго шукав, лякаючи друзів довгими втечами, та нічого не знаходив. І життя перетворилося на робочу рутину. Пошук став щоденною вправою: знайти уліки, зачіпки або зниклих. Тепер жодною обороткою його не проведеш. І він не міг помилитися. Тільки-но вдихнув цитрусовий парфюм, що теплим шлейфом огорнув Гаррі при близькому контакті. Це його марення, його особистий наркотик, нав’язлива думка, що завжди крутилася в голові, змушувала слідкувати й підслуховувати, ходити слизеринськими стежками, ловити кожну отруйну фразу, аби тільки почути його голос. Решту можна було домріяти під зіллям.
Але ж він одужав. Він так насправді вважав. Та й не тільки він.
Тим часом в кінці вулиці з’явився Драко. Він йшов розслабленою ходою, попиваючи свою каву. Мабуть, у маґлівському Лондоні йому все ж таки безпечніше. Вітер куйовдив золотаво-біле волосся, осіннє сонце перебирало пасми промінцями, а погляд його був задоволеним.
Як незвично...
Гаррі замилувався. Пальці ковзнули по склу, наче намагаючись ілюзорно наблизитися. Адже по-іншому ніяк.
Хіба він може? Хіба він потрібен? Смішний Поттер. Ідіот та телепень. Завжди в колі друзів, проте завжди сам. Адже…
Що він може, а що ні, це тільки його проблема. І він адаптувався, прийняв правила гри. І виживає, як може. У котлі нерозділених почуттів.
Драко підійшов до під’їзду й вже було заніс руку з ключем, як очі щось вловили, і він зробив крок назад, читаючи напис на дошці об’яв. Гаррі видихнув на вікно, і на запітнілій плямці написав те саме, що й вранці:
«Так добре, що ти є».
Притулившись чолом до скла, він провів очима фігуру, що зникала у дверях, і сумно посміхнувся. Нехай просто прочитає, нехай почує це у своїй голові. Кожна людина мусить від когось це чути. Адже якби Гаррі був поруч, він говорив би це кожного дня. Вголос, не соромлячись. Цінив би кожне слово та кожен дотик, тому що він надто добре знає, як воно — жити, не маючи нічого з цього.
Та зараз, у ці ранкові хвилини, йому добре. Хоча чи добре те, яким саме чином Драко є в його житті, про це Гаррі скоріше за все порадили б поцікавитися у спеціаліста.
Тепер можна було перемикнутися на камеру, яка була наведена на кімнату навпроти та трохи нижче. Проте Гаррі не став цього робити. Він бачив сьогодні стільки всього: пухнасте волосся у денному світлі, розстібнуте пальто та губи, що потягували каву. Так багато. Гаррі був сповнений усим цим. І почував себе жальогідним.
Як мало йому тепер потрібно. Усе життя звелося до фокусу об’єктиву.
Ну і біс із тим, кого щось не влаштовує.
А він щасливий. Адже Драко знайшовся. Тепер він поруч. І Гаррі має змогу спостерігати, навіть бачити його задоволеним і те, як його очі мружаться від сонця.
Сили наче влилися в руки. Кімната раптом стала затишною, шпалери привітно захитали блакитними дзвіночками, і чайник по-дружньому виблискував. Змахнути б паличкою — і стане світло й гарно.
Чому б ні?
Змах — і речи слухняно склалися до комоду, а посуд зашипів піною під краном. Гаррі хотілося чистоти, щоб впустити у себе світло. Він довго бовтався у ванній і навіть поголив щетину. Спробував посміхнутися собі у дзеркалі. Але ж як дивно він тепер залежний. Чи тільки тепер?
Посвіжілий та врівноважений, він узяв пакетик із чіпсами, закинув до рота кілька штук дорогою до свого поста і навіть відчув смак. Бо останнім часом усе на диво прісне.
Проте в помешканні у будинку навпроти відбувалося неочікувано жахливе, тому що крізь прочинені штори було видно кілька сторонніх людей. Один нишпорив по тумбочках, розкидаючи речі, другий тримав Драко, заломивши йому руки, а третій… допитував, загрібаючи білу сорочку в кулак і заносячи руку для чергового удару.
Чіпса застрягла в горлі, так що аж з очей виступили сльози. Гаррі схопився за обьектив, наче таким чином можна на щось вплинути.
Драко очевидно глузував, спостерігаючи тим не менш за «гостем», що перевертав тепер усе ще й у шафі. Але раптом у незнайомця, який тримав Драко, увірвався терпець, і він, не отримавши, певно, відповіді, сильно вдарив кулаком у білосніжне обличчя. У Драко підкосилися ноги, і якщо би його не тримали, він би точно впав.
Проте і цього їм виявилося мало. Гаррі смикнувся, і, встигнувши помітити новий приліт кулака і жахнутися, кинувся до дверей.
На біса він тут є взагалі, якщо не може захистити?
Гаррі супроводжували гудки наляканих водіїв, тому, що не думали ж ви, що він буде чекати на світлофор, та він летів до сусіднього будинку. Двері під’їзду розчинилися від Алогомори. Гаррі забіг, чіпляючись за сірі стіни.
Тільки б встигнути!
Ще два поверхи — і він буде біля цілі. Та на місці побачив розчахнуті навстіж двері, а ліфт тільки-но зачинився. Гарчання піднялося звідкись зсередини, розриваючи на дві половини: ту, що хотіла помсти, і ту, що була сповнена страху за Драко. Якби не друга обставина, що позбавляла його вибору, допит із Круціатусом відбувся би без сумнівів. Гаррі стукнув по зачинених дверях.
— Наступного разу так просто не відбудеться, — почулося крізь масивні двері. І ліфт рушив донизу.
Гаррі кинувся до квартири.
Побачить? Та Мерлін із ним. Ну що він зробить? Пошле подалі? Так то ж не вперше. Хай би тільки був живий.
Помешкання було огорнуте світлом м’якого вересневого сонця. Скрізь чисто та затишно, окрім кабінету. Можна було б роздивитися навколо, адже Гаррі ніколи тут не був. Хіба що у мріях. Та страх підганяв бігти вперед, шукати, шукати… Ось кімната з розкиданими речами. Він уповільнився, присів та в кінці кінців впав на коліна. Побитий Мелфой лежав несвідомий. Обличчям розповзлися фіолетові синці, а з куточка рота стікала тонка червона цівка, що діставала до шиї. У Гаррі кольнуло в серці.
— Мерліне, Драко… Хлопчику мій…
Накатувала істерика, закладало вуха й хотілося плакати. Стіни тисли своєю білизною, й, здавалося, що навколо занадто тихо, і Драко не дихає.
Тримай себе в руках. Дій одразу.
Гаррі зробив кілька глибоких, тремтячих вдихів, намагаючись опанувати себе і згадати якесь корисне заклинання. Пам’ять піддавалася важко, ніби Гаррі намагався зрушити якусь залізну плиту. В очах попливло, і він з острахом тримався за підлогу.
Щось дуже не так.
Та спробувати допомогти треба. Він глибоко зітхнув, зосереджуючись, і зрештою промовив лікувальне заклинання, роблячи кілька пасів паличкою. Секунди тиші… І Драко ворухнувся. Гаррі затулив собі рота, щоб не схлипнути вголос. Все буде добре. Слава Мерліну.
Гаррі, неохоче залишивши його самого, все ж направився до ванної кімнати намочити рушника. Приміщення виглядало стерильним, усе блищало новизною та недоторканістю. Полички, пусті та невинні, не приховували жодних таємничих зілль. Навіть загоювальних. Гаррі подумав мимохідь, що це дивно для зіллєвара. Він поспішив повернутись, зтер криваву доріжку з гладкого підборіддя. І задивився на янгола перед собою. Синці яснішали на очах, і Драко ставав схожим на витвір мистецтва. Такий ідеальний і блідий, мов виліплений талановитим митцем. Пахло все тим же парфумом з цитрусовою ноткою, від якого у Гаррі завжди стискалося все всередині. Можна було навіть не дивитися і божеволіти від одного вітерця, піднятого Драко, що проходив повз. Руки потягнулися доторкнутися до оксамитової шкіри. Проте долоні чомусь спітніли, і він не наважився. В серці тиснуло, відчуття захвату заважало дихати. Настільки близько він ще не був. І більше вже, напевно, не буде. Не наважиться. Він легенько торкнувся золотого волосся тильним боком долоні і сам злякався хвилі всепоглинаючих почуттів.
Який же він гарний! Який беззахисний сьогодні. Хіба ж тільки сьогодні? І яка ж слаба у своїх можливостях механічна брехуха з усіма її лінзами.
— Пробач, — прошепотів Гаррі, — пробач, що допустив це.
Біляві вії затремтіли, очі потроху розплющувалися, почувся болісний стогін, і Гаррі зрозумів, що йому вже час.
Він тихо й швидко вийшов з помешкання, забираючи з собою дорогоцінні спогади: запахи, кольори, відчуття простору, де мешкає його одержимість.
Знаходячись усе ще під враженням від такого близького контакту, Гаррі весь вечір споглядав за пересуваннями Драко, поки той прибирав розкидані речі, готував свою витончену вечерю й, ніби іноді замислюючись, торкався свого зціленого обличчя. До того ж Гаррі слідкував за охоронними чарами, які начаклував навколо будинку.
— У що ти вляпався, Драко? — шепотів Гаррі апаратурі.
Про те, що минуле не залишить Драко в спокої, Гаррі здогадувався завжди. Може, тому він і шукав його. Іноді навіть здавалося, що це все, що він пам’ятає про себе. Шукав, шукав і знайшов.
Ніби в якийсь момент Гаррі прокинувся й усвідомив себе самотнім у світі, повним людей, ніби в якийсь бульбашці. І неможливо наблизитись ні до кого. І не потрібно…