ІІІ. Salomon (джен)

— Ти маєш ділові відносини з гобліном?!

— Мені потрібна правда, а Лодґок зможе дізнатися про плани Ранрока.

— Але це ж гоблін!

Томаса з силою штовхнули в плечі й він врізався спиною в не до кінця зібрану фреску. Біль у потилиці не надто сильний, але в ньому нічого з приємного не було. Емерсон стиснув губи та не дав собі опустити очі. Ні. Його повинні зрозуміти.

— Ти зрадив мене.

Це виплюнули з такою огидою, яку Томас ніколи не чув. Не чув до себе. Не від Себастіана. А потім Саллоу замахнувся та кулаком вдарив його в щелепу. Ноги не втримали. Емерсон повалився на бік, впавши колінами на підлогу, та притиснув руку до місця удару. Боліло. В голові дзвеніло. Ще й застогнав від цього… Кров. Томас доторкнувся пальцями до губи та побачив, як ті забарвилися у багряний.

Себастіан нічого не сказав. Просто пішов.

Томас нічого не сказав. Просто пішов.

Як вони не обговорювали той момент з поцілунком, продовживши спілкуватися, наче нічого не трапилося, так і з цією ситуацією нічого не говорили один одному. Взагалі не спілкувалися. Емерсон розумів ненависть Себастіана до гоблінів, розумів, най і частково, його реакцію, проте на його бік ніхто не став. Це… Від цього було боляче, не від того дурного удару.

Томас був дурнем. Закоханим дурнем та не розумів, як Капелюх відправив його у Слизерин. Як тільки він отримав від Себастіана новий лист, то без особливих роздумів відправився до катакомб. Неділя, він вирішив піти у Гоґсмід. Майже. А те, що насправді він відхилився від початкового маршруту — це вже нюанси.

Саллоу вже чекав біля катакомб. Він не подивився на Емерсона, лише кинув щось про те, що артефакт, який допоможе Анні, повинен знаходитися тут і що внизу надто багато обвалів. Прекрасне місце. Проте Томас думав не про те. Зараз він з Себастіаном сам на сам, зараз вони можуть поговорити про те, що взагалі відбувається між ними. Та й Саллоу повинен прийняти той факт, що Емерсон співпрацює з гобліном. Подобалося чи ні, проте правду іншими способами не можна було отримати.

Однак не вийшло. Варто було спуститися в ті кляті катакомби, як павуки полізли з усіх дірок. Розбиратися з ними не було якось важко — потрібно лише вправно крутитися та вчасно підпалювати тих бридких істот. Проте були кістки. Багато кісток. Це наштовхувало Томаса на погані думки про інферій і про те, що артефакт має схожу магію, що оживила їх.

Коли здавалося, що все під контролем, коли здавалося, що лишився останній павук, як ще двоє вилізло зі сторони обваленого тунелю. Коли Себастіан показував Емерсону Імперіус — Томас частково побоювався, що це закляття знову потрібно буде випробувати на собі, проте зараз це рятувало. Поки він не зробив помилку. Велику помилку.

Двоє здоровезних павуків. Імперіус, який вже майже до кінця був промовлений, але в останню секунду Томас за допомогою магії відхилився від випущеної в нього павутини. Щось полетіло з палички в павука. Щось, що надто розізлило його. Щось, після чого на Емерсона кинулися надто швидко. Томас почув, як закричав Себастіан, а після його повалило на кам’яну підлогу. Все розтягнулося на довгі хвилини, години, хоча, мабуть, пройшла секунда, як до слуху Емерсона знову донісся голос Саллоу, з чим з нього злетів павук, який перетягнув його на бік.

Біль. В боці. Але живий. Томас важко сперся на лікоть, припіднявшись, щоб торкнутися боку. Волога. Емерсон, варто було почути спішні кроки за спиною, обтер пальці об мантію та спробував підвестися. Ноги тремтіли. І від такого удару Томас повинен був відчути хоч десь ще біль, проте пекло тільки у лівому боці.. Наче цей жар відростив собі щупальця, які почали тягнутися до кожної частинки тіла, щоб вкрити неприємною чорною смолою, від якої хотілося здерти собі шкіру.

— Томасе! — перелякано майже викрикнув Саллоу та, підлетівши до нього, підхопив під руки, щоб допомогти встати. — Мерліне. Все нормально? Тебе він не вкусив? Нічого не зламано?

— Н… Ні, — сівшим голосом відповів Емерсон, повністю спираючись на Себастіана. — Все нормально. Просто я… Ого.

— Ого? На тебе кинувся павук, а ти кажеш ого, — Саллоу важко зітхнув, нічого не промовивши, коли Томас сильніше стиснув його плечі. — Якщо у тебе така реакція, отже, все нормально.

Проте Емерсона все ж таки не одразу відпустили. Себастіан дочекався, коли від нього заберуть руки та відступлять, лише після цього повністю упевнився, що все нормально. Томас же боровся з тим, щоб не зігнутися навпіл та не видати навіть поглядом, як з кожною секундою йому ставало все гірше і гірше. Жар збільшувався, жар пожирав не тільки бік, але й охопив ліву руку сталевими кайданами. Не можна. Потрібно вибратися звідси, повернутися до Гоґвортсу.

Артефакт виглядав як піраміда, яку обіймали скелети. «Не варто брати в руки», — Томас пам’ятав ті слова у записці, тому першим стиснув на ньому пальці. Не вбило. Проте магія, яка тепер в ньому жила, якось неприємно заколола долоню, наче для того, щоб Емерсон тримався подалі від артефакту. І коли він передав цю пірамідку Саллоу, до них донісся голос Омініса. Як же дратував. Хотілося випустити декілька Круціатусів. Щоб постраждав. До смерті.

Томас злякався своїх думок. Вперше він настільки серйозно подумав про заподіяння болю та вбивства до того, хто не був людиною Руквуда чи гобліном Ранрока. Розмова з Омінісом далася важко, адже перед очима катакомби почали плисти, однак йому вдалося урегулювати ситуацію без жодного кровопролиття. Омініс навіть повірив в те, що: «Я прослідкую, аби Себастіан не використовував цей артефакт». Ґонт точно був зі Слизерину?

Коли вони добралися до Фелдкрофту, то всередині Томаса невідомо звідки взялась сила. Жар нікуди не пішов, але біль став монотонним, постійним. Від нього не можна було нікуди подітися, його можна було лише прийняти. І Емерсон прийняв. Як і прийняв давню магію, яка перетворювала в попіл гоблінів. Захистити Себастіана, не дати померти Анні. Проте на останньому гобліні Томас відчув, як ноги вже майже підкосилися в колінах.

Важко дихати. Задихався. Та хрипів. Емерсон рукою, яка почала тремтіти так, наче він три дні не їв, доторкнувся до боку, різко схопивши повітря ротом. Надто багато крові. Але це не головне. Вже відсторонено Томас бачив, як Себастіан змусив гобліна перерізати собі горлянку, аби врятувати сестру, бачив та й чув, як його дядько майже кричить на нього за те, що він посмів використовувати непрощенні закляття. «Ти зганьбив мене, зганьбив Анну. Ти такий самий, як і твої батьки. Ще й дружка свого привів», — у голосі Соломона було надто багато гидування.

Як? Як рідна людина могла таке сказати? Себастіан не з власного бажання використовував непрощенні закляття, не з власного бажання вивчав будь-яку книгу з так званої темної магії. А у відповідь він чув таке… Саллоу нічого не відповів дядьку, тільки кинув Томасу, що повертається до школи. Емерсон повинен був піти слідом, проте в ньому кипіла кров. Кипіла від магії, від жару, від ненависті до Соломона.

— Знаєте, ви б могли й подякувати, — Емерсон повернув голову в бік старшого Саллоу. — Якби не цей Імперіус, то ви б зараз ревіли над трупом Анни та думали, де поховати її.

— Ти смієш таке говорити мені? Після всіх непрощенних заклять та невідомої магії, що навіть тіл не лишила? — Соломон робить крок до Томаса. — Тільки явись знову у Фелдкрофт чи будь-де знову посмій використати непрощенні закляття і я все розповім директору Блеку, а там і до Міністерства недалеко. І Себастіану передай мої слова, бо його це також стосується.

— Що ж… У такому випадку, — Емерсон підняв голову вище та розправив плечі, заштовхнувши біль куди поглибше, — і ви до нас не лізьте, бо буде гірше.

— Погрожуєш, щеня?

— Так.

Це вже не той рівень. І Томас вже не той. Він буде захищати Себастіана, буде стояти на своїй правді. Нехай тільки спробує полізти до них. Думки почали плутатися. Чомусь почало здаватися, що він почав чути шепіт за спиною. Багато голосів. І всі разом. Планета перед очима зробила швидкий поворот: ось він був Фелдкрофті, а ось вже у крипті.

Плечі опущені вниз, ноги вже майже не підіймалися, а перед очима все пульсувало то павутиною темряви, то спалахами світлом. Себастіан стояв до нього спиною та розглядав частково зібрану фреску.

Томас зробив вдих, але йому здалося, що повітря геть не потрапило в легені.

Томас намагався проковтнути слину, але у роті геть пересохло.

— Ти поговорив з дядьком? — Себастіан так і не повернувся до нього.

— Так, — слабко відповів Томас. — Він заборонив повертатися нам до Фелдкрофту. І використовувати все темне, що є темним. Бо розповість про це директору та Міністерству.

— Звичайно. Що ж ще можна сказати на те, що я врятував Анну? Не подякувати.

Емерсона повело у бік і він виставив руку в бік, щоб… щоб не відчути колону, яка чомусь стояла далі, ніж він пам’ятав. І бачив. Чи не бачив? Томас впав на підлогу, навіть нормально не підставивши руки. Вже начхати. Вже абсолютно начхати. Його почало трусити, жар в’ївся в самий мозок і Томас провалився в пітьму, зовсім не відчувши, як до нього доторкнулися, та не почувши, як поруч пролунав неголосний гуркіт.

Темрява не була рятівною. З самого початку. Жар з’їдав його, магія клубилася під шкірою, наче це були справжні змії. А потім все зникло. Наче просто хтось задув свічку. Дихати теж стало легше, та й жар лишився тільки у грудях. І бік не болів вже настільки сильно, тільки щось досить сильно стискало його. Як і руку.

Розплющити очі було важко, проте Емерсону це вдалося. Яскравого світла не було, тільки приємний відблиск місяця. Кімната на вимогу? Його руку знову щось стиснуло, що змусило повернути голову та побачити темну маківку. Слизеринська мантія. Себастіан. Саллоу заснув сидячи, поклавши голову на ліжко, та міцно тримав Томаса за руку. Хвилювався? І це так… Після поцілунку. Після удару. Після Соломона. Томас глибоко вдихнув та знову заплющив очі. Подумати про це можна і завтра. Як і поговорити. Так, їм потрібно буде з Себастіаном поговорити.