ІІ. Henrietta (яой)

Вихідні — це той час, коли ти можеш сісти та задерти ноги, нічого не роблячи. Ну, хіба що домашнє завдання. Томас теж хотів хоч раз з початку навчального року відпочити, проте не склалося. Сьогоднішня субота почалася з того, що до нього під час сніданку прилетіла незнайома сова та передала лист з проханням про допомогу. З Бейнбурґу. Від якоїсь Аґати Кофі. Невже його «слава» настільки далеко пішла гуляти?

Покидати Гоґвортс стало важче. І Півз частіше літав біля виходів зі школи, і Мун одного разу перехопив його в коридорі, щоб перепросити за те, що його зобов’язали ловити усіх вночі, і якісь чари Блек наклав на кожні двері. Щось підозрював директор… Тільки глухий не чув чутки про Емерсона, що «бігає по долині та допомагає усім, хоч за ним і тягнеться слід смерті». Томас не хвилювався стосовно чуток, бо доказати щось Блек поки не спромігся, хоча і хотів. Мабуть.

Дочекавшись, коли всі учні розійдуться по спальнях після вечері, Томас накинув на себе чорну мантію та закріпив на поясі маску у вигляді черепа. Як виявилося, Дік був дуже непоганим домовим ельфом. Настільки непоганим, що він нічого зайвого не розповідав професорці Візлі. І приносив речі, які дійсно були потрібними. Як і ця мантія з маскою. Звичайно, більшість його впізнавали у цьому вбранні, проте коли Емерсон зненацька нападав на людей Руквуда — це працювало на руку.

Емерсон вийшов з Кімнати на вимогу, накинувши на голову капюшон, та майже побіг сходами донизу. Він не знав, хто розповів Блеку про прямий тунель зі школи у крамницю солодощів, але перед статуєю тепер завжди стояли чергові. Хоч про вихід з теплиць всі вдало забули. Залишилося вже трохи до дверей, але варто було Томасу зійти з останньої сходинки, як його за руку хтось схопив та потягнув в один з коридорів, де майже не було світла.

Руку відпустили, штовхнули навіщось у плече, через що Емерсон досить сильно врізався спиною в стіну, не стримавши шипіння. У ньому точно проявляється все зміїне. Томас підняв здивований погляд на Себастіана, що нервово ходив зі сторони в сторону перед ним. Раз, два, п’ять… Він так протопче яму у підлозі.

— Може, хоч щось скажеш? Підлозі, безумовно, приємно, що ти ходиш по ній, але не за однією ж траєкторією, — Томас розірвав те мовчання, яке досить сильно напружувало його.

— Директор Блек вже не раз цікавився у мене про тебе. Куди ти ходиш? У вихідні, по ночах. Томасе, — Саллоу зупинився навпроти нього, — я вже не знаю, що брехати. Директор же дійсно візьме та прийде одного разу до нас у спальні, щоб перевірити, чи не втік ти зі школи знову. Що… — він тяжко зітхнув й опустив голову, щоб потерти перенісся, але майже одразу повернув погляд на Емерсона. — Що відбувається?

Що відбувається… Відбувалося те, що життя Томаса різко змінилося всього за один день, а тепер, як та сніжна кулька, він летів з гори, з чим ставав тільки більше. Емерсон глибоко вдихнув та прикрив очі, аби дослухатися до Гоґвортсу, що вже готувався спати. Тихо. Десь там обладунки сперечалися, картини про щось перемовлялися, але нікого стороннього.

— Правда може бути небезпечною для тебе, — відверто промовив Томас.

— Для мене небезпечно — цілодобово переховуватися від директора, — Себастіан зробив крок до Емерсона. — Я розумію, тут велику роль грає довіра. Однак я поділився з тобою таємницею про сестру, ти також розказав про свої… особливості і я нікому про це не обмовився. Навіть Омінісу.

— Я хвилююся не через недовіру, — він похитав головою. — Я хвилююся, що ти можеш постраждати. Надто сильно. Я собі не пробачу цього.

— Томасе…

Емерсон підняв руку, щоб Саллоу нічого не сказав зайве, бо й так… Томасу потрібно було мовчати. І так все, що стосувалося Себастіана, викликало у нього зайві емоції, що точно нікому не були потрібними. Дурень? Дурень. Але що вже поробиш?

— Дік.

— Пан Емерсон хотів бачити Діка? — ельф з’явився одразу та підійшов ближче до Томаса, з підозрою покосившись на Саллоу.

— Так. Діку, це Себастіан, мій друг. І він сьогодні йде зі мною. Чи не міг би ти знайти ще подібну мантію та маску до моєї?

— Для друга пана Емерсона Дік зробить все якнайшвидше.

Це надто спішна думка та бажання, які ще покажуть свій не дуже гарний бік, але Томас хотів, щоб сьогоднішню ніч Себастіан прожив разом з ним. Щоб побачив правду, а не чув її виключно на словах. Дік з’явився досить швидко і дочекався, поки Саллоу переодягне мантію, щоб забрати шкільну і накласти на Себастіана чари, що зігрівали.

Саллоу мовчав усю дорогу до теплиць, однак Томас відчував його збентеження та зацікавленість. Звичайно, не кожного ж дня гуляєш по закинутій теплиці, де розрослася пастка диявола. Лумос рятував, останнім часом він навіть став у Емерсона яскравішим. Та й всі закляття давалися легше, швидше і були сильніше. Двері на вихід піддалися важко — Томас не наважувався застосовувати до них магію, щоб ті просто не розсипалися піском.

— Нам потрібно трохи почекати.

— Може, ти поясниш, що відбувається? — Саллоу нервово смикнув рукав мантії.

— Вбивати тебе я точно не планую. І жертвоприношення робити теж.

— І на тому дякую.

Томас розсміявся на те, як Себастіан закотив очі. Так, вони зі Слизерину, однак час від часу можна було себе поводити безрозсудно, як ґрифіндорці. Мерліне, вони ж ще підлітки, хоча звалився що на Томаса, що на Саллоу такий тягар, який не витягнуть і деякі дорослі. Емерсон похитав головою та повернув голову в бік, почувши поплескування крил. Всього декілька хвилин, як біля них приземлилася Крилана, що одразу ж заклекотала та стала на задні копита, щоб відігнати Себастіана.

— Тихше, Крилано, тихше, — Томас одразу закрив собою Саллоу та підняв руки. — Це друг. Близький. Сім’я.

Це слово злетіло з губ швидше, ніж Емерсон взагалі встиг подумати, що промовив, однак на Крилану слова подіяли. Вона, заклацавши дзьобом, опустила передні лапи та махнула хвостом. Сьогоднішня ніч дуже яскрава, хтось міг би їх побачити з вікон Гоґвортсу, проте іншої можливості ще якось безпечно втекти не було.

— Це гіпогриф, — шоковано промовив Себастіан, вийшовши з-за спини Емерсона. — Справжній гіпогриф. Живий. Ручний.

— Крилана не ручна, — Томас підійшов до неї та поклав долоню на дзьоб, аби погладити. — Я її врятував від браконьєрів, вона зараз мені трохи допомагає.

— Але це ж цілий гіпогриф! Ти… Мерліне, Томасе.

Засміявшись, Емерсон вже звичним рухом застрибнув на спину Крилани та надягнув рукавиці. Йому подобалася реакція Саллоу. Дуже подобалася. Вона змушувала квітку задоволення розкриватися сильніше десь в грудях. Томас повернув голову в бік Себастіана та протягнув йому руку, без зайвого слова запросивши його сісти позаду себе.

— Та ти знущаєшся, — розгублено видихнув Саллоу.

— Обожнюю знущатися з людей. Давай, ми й так витратили надто багато часу.

Емерсон помітив, як Себастіан задумався над тим, чи прийняти руку, чи повернутися назад до школи, поки була можливість. І Томасу так не хотілося лишитися одним зараз, не хотілося, щоб Саллоу обрав Гоґвортс та правила, того Омініса, який був до гидкого правильним. Але, як здалося, його думки змогли прочитати, адже все ж таки підійшли до Крилани та прийняли руку, насилу забравшись на її спину.

— Якщо я впаду, Емерсоне, — Себастіан присунувся до Томаса та обійняв його поперек живота, — то це буде на твоїй совісті. І мені начхати, що вона померла, коли тебе народжували.

Як валун з плечей. Усміхнувшись, Емерсон несильно поплескав Крилану по шиї, на що вона розкрила крила та зірвалася на біг. Ближче до цегляної стіни. Шість метрів. Три. Два. І коли вже вони повинні були врізатися, Крилана відірвалася від землі, різко злетівши в небо. Порив вітру з силою вдарив в обличчя, змусив задихнутися, і знову в тілі прокинувся азарт, що майже одразу перетворився на збентеження, бо до його спини притиснулися ще сильніше, як і сильніше обійняли.

Якось… Якось. Томас ніколи не брехав собі, бо це гарантувало власну безпеку, тому він вже давно визнав той факт, що йому приємно проводити час з Себастіаном, цікаво розмовляти. Навіть хотілося посидіти в тиші, аби тільки поруч. Чи скаже про це? Хоч колись? Ні. Такого Саллоу не потрібно.

Летіти потрібно було на південний схід Узбережжя Пойдсира. Бейнбурґ. Томас там був лише одного разу, тому направляв Крилану трохи навмання, однак коли у небі побачив запалений червоний ліхтарик, як і було написано в листі, то трохи розслабився. Не помилився. Крилана досить плавно, щоб ніхто з неї не впав, приземлилася недалеко від зачиненої торгівельної лавки, де поруч ходила зі сторони в сторону жінка.

— Посидь, — коротко промовив Себастіану Емерсон та зістрибнув на землю.

Вже у спину Томас почув щось про «таємниці» та «у що я вліз», проте не дозволив собі повноцінно звернути на це увагу. Очевидно, його злякалися, очевидно, щось намагалися сказати про маску, щоб він її зняв, але Емерсон показав лист. Аґата була… Він не знав, як розповість усю правду Себастіану. Не розумів, як сам зголосився летіти у самий Бейнбурґ, щоб потім ще відправитися до Садибного Мису за втраченою хатньою тваринкою. Це просто… Але вже відмовлятися — негарно. Навіть частково неправильно. Як там собі постійно повторював Томас: «Будь-які зв’язки — зв’язки, які можна використати»? Тож і це зможе використати.

— То що? — неголосно спитав Саллоу, варто було Емерсону сісти на Крилану.

— Садибний Мис. Нам потрібно там врятувати одну особистість. Він оточений людьми Руквуда, тому буде важко.

— Не подобається мені це все.

Томасу теж не подобалося. Вже. Крилана знову піднялася в повітря, але на цей раз вже Себастіан підказував, куди летіти, бо цей Мис Емерсону взагалі був незнайомим. Ніч обіцяла бути довгою. Ніч обіцяла бути небезпечною. Проте якщо з Поппі Томас боявся зайвий раз використовувати частину заклять, то сьогодні він буде боятися за те, щоб Саллоу ніяк не постраждав. Взагалі.

Тут було тепло. Тепліше, ніж біля Гоґвортсу, навіть нормально сніг не випав. З чарами, що зігрівали, стало навіть трохи спекотно, проте це переросло в абсолютну байдужість, коли вони підлетіли до Мису та побачили чотирьох чаклунів. Як і зазвичай Крилана приземлилася досить далеко, щоб ніхто не побачив їх, та пішла вниз по доріжці. Не полетить? Томас досі не міг зрозуміти поведінку гіпогрифів, бо вони були… Не можна було нічого пояснити.

Варто було опуститися навпочіпки та так піти ближче до входу на територію колишнього палацу, як Томаса схопили за рукав мантії, не давши визирнути з-за напіврозваленої стіни, щоб побачити, де чаклуни. Палац Генрієтти, сховище, багато загадок і багато чого може бути прихованого, а вони йшли рятувати ніфлера.

— Їх багато для нас двох, — зашипів йому майже на вухо Себастіан. — Ми ж будемо йти вниз? Я знаю ці руїни, під землею, кажуть, багато тунелів. Ми заблукаємо і там точно набагато більше чаклунів.

— Так, — зітхнувши, Томас відступив, щоб їх не почули. — Всі чутки про такого таємного «Вбивцю Павуків», «Грози Тролів» — правда. І правда те, що стає менше гоблінів разом з бандою Руквуда. Я намагаюся віднайти правду про… про те, хто я тепер з цією силою. А люди побачили, що можна просити мене про допомогу, тому і пишуть. Часто.

— Тільки не кажи, що ти по доброті душевній допомагаєш усім, — навіть через маску Емерсон побачив, як Себастіан закотив очі. — Добре. Добре… Сподіваюся, що це все дійсно вартує того, щоб так ризикувати й без плану йти в таке місце.

Його прийняли. Прийняли і його бажання дізнатися правду про себе. Через те, що Томас пішов до сховку Салазара Слизерина разом з ним та допоміг знайти ту книгу? Чи це все більше? Подумки Емерсон змусив себе замовкнути та швидко повів рукою, щоб з’явилася паличка.

Три.

Глибокий вдих. Розслабити тіло.

Два.

Відчути магію. Дозволити їй заволодіти тілом, яке швидко стало настільки напруженим, як і перетягнута стріла.

Один.

Томас зірвався з місця, адже спонтанність — найкраща тактика в битвах з настільки сильними чаклунами. Завдяки цій спонтанності вони удвох досить швидко розібралися з четвіркою і майже побігли по сходах донизу. Багато вогню, багато голосів. У Емерсона перед очима все змішалося: від кого саме летіли непрощенні закляття, хто розкидувався прокляттями. І те, що Себастіан активно користувався не тільки Круціатусом… Приємно. Так. Жахлива ситуація, проте Томас у цьому відчував підтримку та бачив «я не засуджую тебе, адже магія дійсно не ділиться на добре та погане».

Людей Руквуда було багато. Дуже. Але не було гоблінів. Томас ненавидів тих, хто працював на Ранрока, адже завжди ходив в битвах з ними по краю леза. Проте, якби там не було, у сховищі Генрієтти Емерсон лишився наодинці з Себастіаном та трупами.

— Це жахливо, — хрипко промовив Саллоу, бігло оглянувши зал, і Томас побачив, як у нього тремтіли руки. — Але це необхідно. Руквуд зі своїми шавками стільки зла накоїли. Я жалкую, що тут не трапилися гобліни.

— Ти обов’язково знайдеш можливість вилікувати Анну, — Емерсон незрозуміло для чого підійшов ближче до Себастіана. — Ти не будеш один на цьому шляху. Я допоможу. Клянуся.

— Томасе… — злість в голосі Саллоу зникла майже одразу.

— Йдемо. Нам ще потрібно провести рятувальну операцію.

Він не відмовиться від своїх слів. Ніколи. Звичне Ревеліо допомогло знайти куби, що були останньою розгадкою, і Томас першим зайшов у невелику кімнату, порівняно з іншими, які траплялися їм на шляху. Він одразу помітив стіл, що був захаращеним свитками та фоліантами, і, більше не огледівши нічого, підійшов до нього. Щоденник, розробка ідеального укриття, щось про розведення василісків. Можливо, варто було повернутися до тої кімнати, де вони бачили ліжко — там не проглянули всі книжки у шафах.

Краєм ока Емерсон побачив, як Себастіан став біля нього, теж почавши перебирати свитки, але якось повільно. Наче без бажання, або…

— Щось не так? — Томас підняв голову та подивився на Саллоу.

— Все? — зітхнувши, Себастіан зняв маску та якось суворо подивився на Емерсона. — Це вже остання кімната. Всі, хто був тут живим, вже такими не є. Чи ти мене надурив… чи ти мене надурив.

— Розумієш, — Томас нервово посміхнувся та судомно вдихнув, з чим з кишені мантії, яка, на щастя, була розширена чарами, дістав сумку-хапалку, — тут і мене обдурили. Я думав, що людина потрапила в біду. Але… так трапилося, що… Аґата загубила тут ніфлера Рококо.

— Ніфлер, — Себастіан стиснув губи й відвів погляд у бік. — Ніфлер Рококо. Загубився, — він похитав головою. — Розумію, — він знову подивився на Томаса. — Слухай, а непогано: три рази ледь не потрапили під Аваду, п’ять разів нас ледь не зжерла підлога, два рази ледь не підпалили один одного. І все заради ніфлера. Мерліне, за що мені трапився ти того першого дня? Не потрібно було взагалі говорити з…

Емерсон не дав договорити Себастіану, притиснувши вказівний палець до своїх губ. Спочатку він почув шарудіння у протилежному кутку і лише потім побачив синій бік ніфлера, який забіг за коробку. Не довго шукали.

— Зачини двері, — спішно промовив Томас та майже зірвався з місця, щоб оббігти коробку — Левіоза!

З палички зірвалася прозора нитка чар, варто було Себастіану штовхнути двері, і в повітря піднявся переляканий ніфлер, що намагався ще бігти. Томас не чекав з моря погоди: він швидко опинився біля істоти та розкрив сумку-хапалку, яка втягнула в себе Рококо. П’ять секунд, а для того половина ночі — розправитися з бандою Руквуда.

— Я нічого не буду казати, — здавалося, Саллоу також думав про те саме.

Вибратися, повернути Рококо та знову бути на території Гоґвортсу — це вийшло якось швидко. Швидше, ніж вони добиралися до Мису. Вони йшли у мовчанні: Томасу не було що сказати, Себастіан же повністю пішов у свої думки. Школа давно вже спала, навіть всі картини, проте були примари… був Півз, що міг наробити їм біди. Варто тільки підійти до сходів, як Емерсон зупинився, впершись ліктем в кам’яні поручні.

— Ти не йдеш? — Саллоу зупинився на першій сходинці та подивився на Томаса.

— Мені трохи в іншу сторону, — він усміхнувся самими краєчками губ. — Дякую, що сьогодні допоміг мені, не дивлячись на те, що я спочатку обдурив тебе, а після втягнув у битву з бандою Руквуда.

— Але тепер я знаю, який у мене рівень проти справжніх чаклунів, — Себастіан зняв маску та повільно підійшов до Емерсона. — Знаєш, я… Це була гарна пригода.

— А головне, що ми лишилися живими та Блек не зло…

Томас не встиг договорити, як до нього різко подалися та притиснулися до його губ своїми. Серце, здалося, зупинилося. І в голові стало так порожньо, як ніколи. В животі все стиснулося. Мабуть, час також вирішив нікуди не поспішати. І варто було тільки зрозуміти, що взагалі тільки що трапилося, як Себастіан стрімко відсторонився від Емерсона, подивившись собі під ноги.

— Побачимося завтра за сніданком, — спішно промовив Саллоу та, не дочекавшись відповіді, майже побіг по сходах донизу.

Це був поцілунок. Справжній. Від Себастіана. Томас по-дурному посміхнувся та доторкнувся пальцями до своїх губ. Мерліне.