Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Бути учнем, який прийшов на п’ятий курс Гоґвортсу, — важко. Проте ще важче — бути тим, хто бачить стародавню магію. Томас відчував, що його дурять, жодного разу не розповівши всю правду. «Стародавня магія». Ще та дурня. Повна. Магія не буває стародавньою чи новітньою, вона стабільна. Все залежить від чаклунів, які з кожним роком почали забувати те, що було з самого початку.
Заборони. Упередження. Страхи. Чаклуни почали ділити магію на «добро» та «зло», хоча все залежало від людини з паличкою. Або без палички. Томас спочатку намагався донести це тим, з ким він спілкувався, проте його не чули. Крім Себастіана, що розумів всю доцільність використання і цього «злого».
Допомагати усім, хто звертався до нього… У Емерсона було коло наближених, кому він допомагав за просто так, кого вислуховував та одразу приходив, якщо його потребували. З усіма іншими — лише набиття собі правильного авторитету, аби свого часу це могло вистрілити. Директор починав вже щось підозрювати, бо ці надто уважні погляди кожного разу у Великій Залі були красномовнішими, ніж всі інші слова. Поганий знак.
Однак ще був Ґонт. Ліпший друг Себастіана, що мав кров Слизерина. Вигідно. Так, мати такого чарівника у колі друзів чи просто наближених людей, — вигідно, однак з кожним разом Омініс починав дратувати Томаса все сильніше. Ще й смів вказувати Саллоу припинити шукати способи порятунку сестри… Емерсон буде терпіти його лише до того часу, поки Ґонт з себе щось представляє. Не більше, не менше. Майбутнє покаже. Особливо те майбутнє, яке для Томаса досі знаходилося в густому тумані.
Початково зв’язуватися з Поппі не було ніяких причин — випадковість на уроці, яка підштовхнула до ще однієї можливості розібратися з людьми Руквуда. А там і гобліни підтягнулися. Двох зайців, як говорять. Проте, коли вони шукали тих браконьєрів, Томас аж ніяк не очікував, що на них вийдуть кентаври. Якби ж це найменшою проблемою було. Він не розумів, куди лізе Поппі: мавши шкільні знання — йти проти так званих темних чаклунів? Самогубство. Ще і його підставляла надто сильно, адже не просто потрібно було слідкувати, аби її не вбили, але й перейматися за те, щоб самому не використати «непрощенні закляття».
Підпільні бої драконів. Якою б людиною не був Емерсон, але всі звірі не заслуговували на те, аби їх виловлювали, щоб продати на чорних ринках або щоб вбити заради інгредієнтів. Якщо до намету Томас використовував Інсендіо та Експеліармус, то коли спустився на так звану арену — забувся. Більше не стримувався. І Круціо надто легко, швидко та просто злітало з губ. І давня магія, яка переповнювала його, так звично розривала на шмаття всіх чаклунів та гоблінів.
Дракон вільний. Захват в очах. Кров так і кипіла, змушувала ще більше й більше використовувати давню магію. І Поппі, яка стурбовано та з переляком дивилася на Емерсона, коли вони вибралися з намету, що вже майже увесь палав.
— Це було…
— Це було тим, про що не варто говорити на кожному кутку, — Томас не дав Поппі договорити. — Нікому. Ми домовилися?
— Т… т-так, — вона спішно закивала головою, побачивши загрозу в чужих очах. — Я розумію. Стільки смертей… і якби не ти, то я б лежала там серед них.
— Так, лежала б, — Томас вказав рукою вперед, щоб вони вже пішли, а не затримувалися біля намету. — Жалості вони не заслуговують. Ніхто. Ні браконьєри, ні звичайні чаклуни з Гоґсміду, які вирішили ставити на драконячі бої.
— Я і не жалкую, просто… Це ж вбивство, Томасе, — Поппі кинула швидкий погляд на Емерсона. — Ти вбивав. Вбив. Усіх.
— Не всіх. П’ятьох зжер дракон, — спокійно промовив Том. — У нас лишилося яйце, — він перевів тему в те річище, яке було безпечніше.
— У тебе. Нехай поки полежить у тебе, а ми потім придумаємо, що…
Поппі не встигла договорити, як на доріжці за декілька кроків від них вийшов кентавр, направивши на них лук. У руці одразу ж опинилася паличка, що завжди була йому вірною, і Емерсон вже був готовим відбити стрілу, як позаду почув кроки. І по боках. Він покрутився навколо своєї осі, зрозумівши, що навряд чи зміг би справитися з усіма кентаврами. Власні резерви сили були витиснуті до межі настільки, що навіть руки тремтіли.
— Дівчина хай йде, — промовив той кентавр, що стояв за їхніми спинами, і інший зійшов з доріжки.
— Що? Ми ж нічого не зробили поганого. Ми звільнили драконів, — спішно затараторила Поппі, ставши ближче до Емерсона.
— Тому тебе ми й відпускаємо. Вдруге я не буду повторювати.
— Йди.
Томас виразно подивився на Поппі. Гафелпаф — надто добре серце. Навіть після того, що бачила. Вона наважувалася довго, однак кентаври, які вище підняли свої луки, все ж таки переконали її піти, наостанок кинувши тихе «вибач». Вибач… Якби їх хотіли вбити — вже випустили всі свої стріли.
Емерсон повернувся до того кентавра, який говорив і який, скоріш за все, був головним… у племені? Табуні? Потрібно мовчати про це, щоб не наробити гірше. Сивина у волоссі та достатньо довгій бороді, гострий погляд, що пробирався у саму душу. Томас відмітив, що у всіх був на шиї медальйон з чорного шнурка, синіх бусин та дивного білого каменя, але цього кентавра виділяли сила та досвід.
Томас підняв голову вище та розправив плечі, коли до нього пішли. Повільно. Цей кентавр не мав зброї, проте Емерсон не обманювався — інших довкола було надто багато для нього одного. Пальці сильніше стиснули паличку і Томас лише дивом не відсахнувся назад. Надто близько. Надто високий. І надто небезпечний.
— То ось який зблизька учень Гоґвортсу, що поступив одразу на п’ятий курс.
Голос кентавра був низьким, він заворожував, з чим Томас втратив пильність. Його схопили за підборіддя, з силою стиснули й підняли голову, змусивши дивитися прямо в очі. Не вириватися та не робити зайвих рухів, якби не хотілося одразу ж проклясти його, — життя важливіше.
— Рудий. Зеленоокий. Справжній чаклун, — Емерсона відпустили так само неочікувано, як і наблизилися до нього. — Я — Елек, ватажок кентаврів. Прошу вибачення за таку виставу, — він обвів всіх присутніх рукою, — проте це була необхідна міра, щоб відвадити дитину.
— А я не дитина? — Томас схилив голову до плеча.
— Ми, як й інший магічний народ, вміємо бачити магію. Не так, як ви, чаклуни, навіть не так, як ти, — посмішка Елека була гострою та недоброю. — У тобі давня магія, первобутня. Вона відчула твоє тіло, твою свідомість, твоє світосприйняття. Але ти сліпо її використовуєш, не задумуючись, що вона запросить від тебе у відповідь. Чомусь чаклуни забувають одну просту істину: магія — це живе створіння, вона має своє бажання жити так, як жило до всіх ваших законів. Проте, — Елек повільно обійшов по колу Емерсона, — я хотів би подякувати тобі. Від всіх нас. Ці браконьєри Руквуда посміли зачіпати й мій народ, навіть вбили одного.
— Ця помпезність не потрібна була б, якби ви ще чогось не хотіли. Що ви приховуєте?
— Дійсно, не дурний на свій вік, — Елек ледь помітно кивнув головою, признавши Томаса майже за рівного, та схопився за камінь на своїх грудях, щоб стягнути медальйон. — Чаклуни з підозрами відносяться до кентаврів, не потрібно кожному знати про нашу… розмову, — до нього знову підійшли майже впритул та надягли на шию медальйон, який виявився досить важким. — Мій народ вдячний тобі, Томасе. Якщо тобі потрібна буде допомога або місце для сховку — ти можеш звертатися до нас у будь-який час.
Емерсон аж ніяк не очікував такого. Він несвідомо доторкнувся до медальйона, а після відступив на крок назад. Ще один крок. Крилана з’явилася одразу, наче весь цей час слідкувала за ним, та щось заклекотала, повернувши голову, щоб підштовхнути Томаса до себе. Давня магія, гіпогрифи, кентаври… Він швидше збожеволіє від цього всього, ніж дізнається правду.