Минуло майже півроку, як Його немає. І що я роблю? Не згадую його марно, як Господа, лише в думках? Я маю бути задоволений. А я… ні? Бо він би цього хотів? Бо зробив це зі мною? Тому що позбавив мене всього, що я мав колись? (Відносного) здоров’я, мінімального кола спілкування — що, загалом, частково випливало з першого, — бодай-якоїсь родини. Той день досі стоїть перед очима: кров тече до підлоги повільним, в’язким і досить темним струмком, утворюючи калюжу, що тепер майже не відмиєш, як і спогади — назавжди пристане до мозку лінолеуму, поступово заповнюючи весь простір, ледве дозволяючи дихати, але все ще дозволяючи мислити. Праворуч Ебігейл — їй розкрили горло. Вдруге. Він знав, що я зрозумію – я зрозумів у той самий момент. Він говорив, що психопати не божевільні й усвідомлюють, цілком усвідомлюють, що роблять і які будуть наслідки — він знав, що я повернуся. Проте, сам на те й напоровся, чи не так? Вистачило мізків не сказати нічого подібного в залі суду — звучало б як галиме виправдання, саме ті слова, про які говорять, що вони можуть бути використані проти обвинуваченого.
Чи було добре побачити тебе після цього? Ні. Так, це було потрібно мені, чорт забирай, але тільки щоб побачити твою особу, коли ти дізнався про рішення суду. Коли дізнався, що твої мізки, твої чортові геніальні мізки кипітимуть від струму, що проведуть через них на електричному стільці тільки за рішенням присяжних, думку яких ти б ніколи в житті не врахував. Я впевнений, ти сказав би щось подібне з приводу моїх думок:
«— Вбивати,» — а тут лише побічно сприяти вбивству, — «…мабуть, приємно самому Богові,»— поки не дізнався б, що вони звернені до тебе і тільки до тебе. Що б ти робив після цього? Як би ти зміг і далі дивитися мені в очі, говорячи про подобу Бога? Я не дізнаюсь. Ніколи не дізнаюсь. Може, це й виятрює душу. Може, тому мій мозок намагається відповісти за тебе, відтворюючи образ і подобу. Знаєш, у твоєму випадку я був би радий уподібнитись богу. Повір, я б зробив це з усією жорстокістю — о, так, Уетмор навіть близько не стояв би зі своїм Маусвіллом і незмоченою ганчіркою, (хоча це непогана ідея, варто було б взяти на замітку), я б особисто про це подбав. Як тільки всі ремені замкнулися б на твоїх кінцівках, як тільки всі електроди були б підключені — я схилився б до твого мерзенного (як і ти, не забувай), вуха і прошепотів би:
«— Бога нема, але тобі пощастило. Ти вирушиш у своє особисте пекло.»
Я б з радістю тримав тебе за руку в цей момент, дивлячись прямо в твої очі — рідкість, чи не так? — але, на жаль (тільки для мене, у твоєму ж випадку — це порівняно з благословенням: негуманний спосіб твого, так палко коханого, вбивства, для такої недолюдини як ти), тіло людини чудово проводить струм і я помер би разом з тобою. Я був готовий померти з Ебігейл, але не з тобою. І так, думаю, ти був би дуже радий почути це, але я хотів би назавжди залишитися з нею там, на кухні, волів би не прокинутися в лікарні під крапельницями і без неї.
Гнів досить швидко змінили сльози розпачу. Вілл поклав голову на руки, ніби рятуючи її від розпаду на дрібні пульсуючі шматочки, в якій залишилося сліпе: «Ненавиджу. Ненавиджу.»