Від наступного дня, коли Сяо таки довелося прокинутись, почались дні підготовки до весілля. Спочатку були лише обговорення, оскільки святкування мало бути не скоро. Кожного дня відкривалися та придумувалися нові деталі свята, був найнятий агент, який займатиметься їх втіленням.
Часу на самокопання та самоненависть у Сяо залишалось багато. Кожного дня він засинав, сподіваючись не прокинутись. Хлопець все намагався змиритися, старався відпустити ці почуття, зробити хоча б щось аби стало легше. Але думки невгамовно кипіли в голові, постійно, без перепочинку.
Поступово, чим менше тижнів залишалося, підготовка набирала оборотів та швидкості. Десь посеред цієї метушні сталася й перша зустріч Сяо з нареченим Венті, поза межами телефонних розмов. Етер був хорошим хлопцем, за інших обставин вони б точно могли стати хорошими друзями. Але зараз, дивлячись на Етера, хлопець міг мислити лише про те, що саме він забирає у нього друга. Й не просто друга, а його нерозподілене кохання. Одна за одною думки нагадували йому, що Сяо лишається один і цей Етер є однією з причин цьому. Бачити їх обійми та вдавати посмішку одночасно було надзвичайно важко.
Пізніше вечором, коли Сяо нарешті поглянув на дату, серце завмерло. За будь яких інших обставин він би не забув, він кожен рік пам’ятав, але через це весілля… Сьогодні була дев‘ята річниця від дня, коли вони всі померли. Сяо зірвався з ліжка, швидко натягуючи перший трапившися одяг, й побіг до машини. Він не може не провідати їх, Сяо винний, що зараз там вони, а не він. Принаймні так він вважав.
Рівно дев‘ять років тому він втратив чотирьох друзів водночас.
Йому було шістнадцять, й клепки в голові точно не вистачало. Посеред ночі дорога була вільна, тому Сяо сміливо витиснув газ ледь не до максимуму. Очі тьмянилися спогадами з тієї ночі. Вони були надто веселі та молоді, щоб потурбуватися про можливі наслідки. Хоча один з них і намагався щось заперечити, але згодом загорівся ентузіазмом інших.
Необережно припаркувавшись, хлопець витягнув невеликий оберемок рути*, яку ледь знайшов в одному з цілодобових квіткових магазинів. Добре, що вони були поховані поруч. Звісно не без зусиль Сяо. Вирісши разом, він був впевнений, що вони б цього хотіли.
Хлопець опустився на траву навпроти надгробку Бозація. Обережно провів кінчиками пальців по вибитому на граніті імені, а потім поклав дві квіточки рути поруч. Саме він тоді сидів за кермом, бо вже мав невеликий досвід. Їх усіх тому вчили, але Бозацій був трохи старший за інших й наполіг на цьому.
Всім було весело, в салоні лунала музика, на задньому сидінні батьківської машини гуртилося троє людей, Сяо ж сидів попереду, поруч з водієм.
Тоді теж була ніч, тому підлітки не хвилювалися за інші машини - вони знаходилися поза великим містом, тому зараз тут нікого не мало бути. Розслабившись, Бозацій гнав по вільній дорозі. Ще мить - і вони вилітають на шосе. Зліва мчить велетенська фура. Якось діяти запізно, кермо викручується вліво, Бозацій ставить себе під удар, щоб захистити пасажирів, на жаль, безуспішно.
Сяо стискає очі й трусить головою, намагаючись виштовхнути ці спогади з голови. Наступне, що він пам‘ятає - ранок в лікарні. Тоді він дізнався, що вони всі померли. Окрім нього й Індарії, яка ще була без свідомості. Але як тільки вона прийшла до тями, то відчай поглинув її й вона вистрибнула з вікна. І тоді він лишився сам.
Зазвичай водій повертає кермо вправо, щоб врятувати себе. Тоді Бозацій міг би бути живим. Краще б він був живим. Краще б усі вони були живими.
Кожного дня Сяо запитував, чому саме він вижив, чому не хтось з них. Вони заслуговували на це набагато більше за нього. Кожного дня Сяо звинувачував саме себе в цьому, хоча вина лежала не лише на ньому.
Сяо поклав рути усім, схиляючи голову перед кожним надгробком. Він намагався згадувати позитивні моменти, добрі спогади пов‘язані з другом, але в голову все ліз той злощасний день аварії. Від поєднання цієї тяжкості та невзаємного кохання, хотілося вити. Або закопати себе поруч з ними.
Сяо ліг на землю між могил. Ніч була ясна, місяць ніжно освічував все навколо. Колись, йому казали що зорі - людські душі, яких вже немає з нами. Хлопець уважно вдивлявся в них, гадаючи хто з них ким може бути. Він згадував тренування з Меногієм, теплі розмови з Бонаг, гарячі дружні сутички з Індарією, та такі милі серцю витівки Бозація. Вони всі були гарними друзями. І він має жити заради них, за них. Доля веліла так, щоб Сяо лишився тут. Отже він буде триматися, доки може.
Намагаючись відволіктись від цих спогадів, Сяо почав говорити про те, як йде його життя зараз. Які витівки підкидує доля. Розповідати про весілля й нещасливе кохання. А найбільше - ділитися про Венті, бо тільки їм він міг це розкати. Розповідав про їх першу зустріч, та як Венті допоміг йому впоратися з цією втратою й почати жити далі. Як він наново відкрив йому щасливе життя. Про те як вони проводили багато часу разом, як проходили їх сумісні лекції, про перший досвід роботи разом. Описував, який Венті неймовірно милий, та які викидає коники, коли нап‘ється. І сам згадував, наскільки ж теплі з Венті обійми.
***
Одним з найгірших днів в житті Сяо був той, коли йому довірили зберігати обручки наречених аж до самого весілля.
— Лише тобі я можу їх довірити, - хихикнувши, сказав Венті.
До того ж він був їхнім шофером, тому це входило в його безпосередні обов’язки. Як і постійно бути то тут, обираючи скатертини, то там, перевіряючи, чи правильно прошитий кожен стібок на костюмах. Від шалених темпів підготовки, ввечері сил не лишалося ні на що, окрім як впасти й заснути. Прийшовши тоді додому, Сяо поставив коробочку з обручками на комод, поруч з тим самим фото, та засинаючи довго-довго дивився на них. Думати не хотілося, але в голову невпинно лізли картинки щасливого подружнього життя наречених. Уночі йому наснилася та сама машина.