Три сотні Астартес. Цілі сектори були завойовані меншою їх кількістю. Будь-який полководець, який вартує свого звання, не відмовився б від такого доповнення до своєї армії. Хто з генералів Імперіуму не став би на коліна з проханням про об’єднання з такою грізною силою? Хто з улюбленців Хаосу не пішов би черепами своїх ворогів заради можливості вести в бій цих невблаганних воїнів?
Але іноді я хочу, щоб ці три сотні були якнайдалі від мене. А потім мені стає соромно від цього бажання. Вони були моїми братами. Вони все ще мої брати. Але як можна вважати братом оболонку без душі? Де слова підтримки, якими обмінюються сини одного батька? Де вигуки радості після кожної нової перемоги? Де промови, повні скорботи за братами, що пішли у небуття?
Я не можу брехати. Братство вже не так сильно, як раніше, пов’язує мене з цими трьома сотнями воїнів.
Глибоко в нетрях мого корабля заховані ці три сотні. Завжди стоячи стрункими рядами, начебто на параді, болтери міцно стиснуті в неживих руках. Перед кожною битвою я спускаюся у їхній сховок. Боляче дивитись як ці, колись благородні воїни, стоять безглуздо ідеальним строєм. Сумно і страшно йти між їхніми рядами знаючи, що ніхто з них не може заговорити з тобою, хоч би тобі цього й хотілося. Деяких із них я знаю за іменами. Колись вони служили разом зі мною у П’ятому Братстві. Їхні славні вчинки, їхню доблесть на полі бою я бачив сам. Бачити їх такими байдужими, спустошеними – почуття, яке не передати словами.
Це наше покарання. Покарання за гріхи, у яких ми не винні. У жодному законі не написано, що син відповідає за гріхи батька. Але Всесвіту начхати на людські закони. Всесвіт не знає жалю, і тому цей хрест лежить саме на наших плечах.
Куди б я не йшов, завжди мене супроводжують два аватари війни. Їхні металеві адамантієві тіла вкриті магічними символами і пофарбовані в кольори мого легіону. Вони височіють поряд мене, наче пам’ятники славної історії XV Легіону. Вони – дредноути, масивні чудовиська втричі вище за будь-якого космодесантника, озброєні знаряддями, здатними знищувати цілі армійські загони вмить. Вони охороняють мене так само, як я охороняю своїх братів. Вони виконують свій обов’язок ідеально.
Першого звуть Атон, він колишній ветеран-термінатор загону Секмет. Я знав його ще до зради нашого батька Магнуса. Ми ніколи не були близькі, але все ж таки знали і поважали один одного. Попіл його тіла давно вже розчинився в амніотичній рідині, яка колись підтримувала його життя. У цьому є якась іронія. Іронія, яку можуть зрозуміти лише люди із запеклим серцем. Люди, подібні до мене. Права рука Атона – це масивна автоматична гармата, ліва – величезний силовий кулак. Цією зброєю він приніс смерть сотням ворогів і не раз рятував і мене.
Другого звуть Ішак. Мені невідома його історія. Мені він дістався разом із дружиною іншого чаклуна Хаосу багато століть тому. Коли я здирав шкіру та м’ясо з кісток мого родича, моя психічна міць підкорила душі дредноута та його закутих у силову броню товаришів. Ішак озброєний зпаяною лазерною гарматою та гігантським ланцюговим мечем.
З усіх трьох сотень саме їх я вибрав у товариші. Не тому що вони небезпечні. Але тому, що з усіх трьох сотень вони здатні подавати хоч якісь звуки.
Атон кричить. Ішак регоче.
Ось така у мене музичний супровід. Крики маніяка і регіт божевільного.
Крім Астартес на борту мого корабля є ще дехто. Це звичайні люди. Люди, які колись жили нецікавим життям на міріадах різних планет. Хаос змінив це як часто воно буває. Тисячі людей, які нині населяють мою занедбану бойову баржу, це ті, що вижили з тих планет, захистити які я не зміг або не встиг.
Ці люди тепер населяють верхні рівні. Вони надто бояться бездушних створінь у яскраво-червоній броні, щоб спускатися нижче. Спочатку їх було небагато. По кілька десят з кожної планети, що згоріли у вогні Хаосу. Але їх кількість зростала. Світів, розорених космодесантниками Хаосу, було забагато. І незабаром населення моєї баржі почало зростати. Нині тисячі людей звуть цей корабель домом, знаходячи відпочинок та укриття у скромних каютах, які призначалися раніше для космодесантників.
Іноді я відвідую їх. У подібних випадках я залишаю дредноутів та іду до них сам один. Адже крики та регіт злякали б і так вже наляканих людей. Вони ставляться до мене з покірністю та повагою, як і має бути. Але за ввічливими словами я відчуваю, як їхні душі гризе страх. Їхній страх зрозумілий. Адже колись такі ж, як і я Астартес, спустилися з небес, щоб убити їхні сім’ї та друзів. Той факт, що я врятував їх від схожої долі, не полегшує їхні страждання.
Я не залишаюся серед них надовго. Я надто добре пам’ятаю Просперо та її людей, і весь той жах, який принесли їм Вовки Русса…