Звичайна кімнатка, що нічим не відрізняється від інших у цьому домі — стіл, шафа та два ліжка. Будинок старий та ледве тримається купи, дивно, як тут взагалі можуть уживатися троє людей та віслюк. На дворі яскраво сяє сонце, освітлюючи кімнату, а за столом біля вікна сидить рудоволосий юнак, черкаючи в невеликому записнику тонким вугликом — чорнила занадто дорогі.
Через плече Тачіхари заглядає дівоча голівка — біляве волосся починає лоскотати обличчя. Після смерті сліпої опікунки Тачіхару до себе забрала сусідка. Ічійо як завжди усміхнена — іноді він сумнівається чи це не вона освітлює цю кімнату, а не природне сонце? Принаймні, для нього вона була й справді сонцем. Рідним та веселим, що завжди зігріває душу навіть в насильніші морози.
— Для чого ти ведеш цей щоденник, Мічізо? — пристає вона з зацікавленим виразом обличчя.
— Мені просто подобається. Легче свої думки виражати. — спокійно відповідає Тачіхара, повертаючи щоденник до внутрішньої кишені старої кофтини.
— Дурня. Набагато краще виговоритися комусь, аніж паперу. Папір може порватися, розсипатися чи ще якось зіпсуватися, а от людина буде пам’ятати і допоможе.
Звичайно, Хіґучі ніколи не розуміла це захоплення письменством у нього, а особливо щоденниками де Тачіхара викладає думки та справи за день на протязі останніх кількох років. Сама ж Ічійо душу продасть, лиш би не сидіти на місці з пером чи то вугликом перед письмовим столом.
— Можливо, але не для мене. Ти зібрала мені сумку? Я сьогодні увесь день в лісі проведу.
Почувши останню частину фрази, Ічійо насуплюється. Так, їй ніколи не подобалося, що він кудись йде надовго, але заробляти більше нікому, що ж там говорити про носіння дров — зима обіцяє бути холодною в цьому році. Залишилося тільки три місяці й уже починає холодати. Їх дім невеликий, але старий, через що підтримувати тепло в ньому дуже складно. Потрібно багато хмизу, щоб прожити хоч одну ніч у комфорті. Їх матінка вже не в тому стані, щоб тягати таку тяжку деревину.
— Так, зібрала, але я йду з тобою. Матінка ще зранку поїхала на ярмарок, найближчі три дні її не буде, я хочу допомогти тобі хоча б сьогодні.
Ічійо виглядає впевнено, як ніколи. От же дурне дівчисько — зовсім себе не береже, адже він і загинути може в лісі, а вона все рівно лізе разом з ним. Зовсім не піклується про власне життя — тільки про чужі. Хоча, в цьому і вся сутність цієї сонячної дівчини.
— Дурепо, це небезпечно. Хто буде за будинком наглядати? А якщо злодії? — сміється Мічізої, погладивши подругу по голові.
— Сам ти дурень. Тут і красти нема чого, а в лісі з настанням сутінок небезпечно, я буду тебе контролювати, щоб повернутися вчасно.
Як Тачіхара не намагався, а Хіґучі йому переконати не вдалося — довелося брати з собою. Зібралися вони швидко, з речей взявши з собою тільки їжу і теплий одяг. Був у них також старий віз, але без віслюка з нього користі нуль — у сусідів брати не варіант, адже доведеться заплатити, а їхнього забрала матінка, щоб доїхати до ярмарки.
Своєю ходою шлях до лісу займав майже пів години. День тільки розпочався, але не можна було гаяти ні хвилини.
Ічійо справді допомагала: рубала більш тонкі гілки сухих дерев, тягала їх до тачки, допоки сам Мічізо робив майже те ж саме, але з більшими і твердішими деревами, а також підкопував пеньки — також знадобляться. Робота йшла як по маслу, а вдвох навіть веселіше й швидше. Було кілька десятихвилинних відпочинків, але згодом вони продовжували. Кілька разів вони несли хмиз додому, щоб до ночі його ніхто не розікрав.
Не одразу пара помітила, що почало сутиніти — хоча ніхто і не звернув увагу, продовжуючи роботу. Коли вже було ледь видно власні пальці, Тачіхара вирішив запалити лампу:
— Давай вже збиратися. Пізно на дворі, потрібно повертатися.
Ічійо, бліда, неначе сама смерть, нічого не відповіла, злякано пискнувши і показавши пальцем на небо. Коли Тачіхара підняв голову, то й сам зблід.
— Кривавий місяць. — прошепотіла Хіґучі, повертаючись до друга.
— Кидай все. Беремо тільки лампу і сокири. Ми мусимо встигнути до опівночі.
Тачіхара й сам панікував не менше — добре пам’ятав той день, коли він втратив брата. Він не може втратити ще й Хіґучі або самого себе. Судячи з положення місяця на небі у них залишилося не більше двадцяти хвилин до опівночі. Вони чкурнули з усіх ніг, намагаючись не падати й не зачіпатися ногами за траву, гілки, каміння.
Друзі тільки підбігли до селища, коли навколо почав згущуватися чорний, душащий дим. Ноги стали ватними й бігти дальше сил вже не було. Ічійо впала на коліна, починаючи кашляти, триматися за горло, Мічізо — поруч, міцно обіймаючи і закриваючи собою, аж поки вони обоє не втратили свідомість.
На церковній дзвіниці вдарили дзвони, сповіщаючи все селище. Настала північ.