Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Коротка прогулянка по околицях показала, що Тоширо потрапив у Францію. Взявши з лавки коло парку газету, він побачив дату — тисяча вісімсот двадцять четвертий рік. Все ще киплячий, наче котел зі смолою, він пішов навмання вештатись вуличками міста, сподіваючись знайти приліплену до будівлі кав’ярню та дати вихід власній злобі. Але безцільні блукання навмання йому не дали абсолютно нічого, окрім того, що він побачив одного японця, торгуючого спеціями на перехресті вулиць, та з насолодженням скинув набриднувший капюшон з лиця. Аж до самісінького вечора він ходив колами, так і не побачивши те, що шукав. Коли почало сутеніти, Тоширо зрозумів безглуздість необачних пошуків, а він, піддавшись гніву, навіть не почав шукати собі роботу. Красти овочі з прилавків та спати в парку йому геть не хотілося, так що, сподіваючись на краще, він повернувся до того японця, якого бачив вранці, бажаючи спитати, звідки йому варто починати пошуки.
— Доброго вечора! — Тоширо відверто заговорив японською, навіть не думаючи ховатись. — Чи можу я вас дещо запитати?
Японець у відповідь окинув його презирливим поглядом, але нічого не сказав, наче чекав на продовження.
— Розумієте, я тут нещодавно і мені потрібна якась робота. Ми з однієї країни, тож, можливо, ви зможете мені щось порадити?
Японець зло примружив очі та виплюнув:
— Пішов геть!
— Вибачте? Мені дійсно нічого не потрібно, тільки порада…
— Пішов! Геть! То от як тепер Шен Чой веде справи? Підсилає дурнів, щоб дізнатись, як я досяг успіху у Франції? Нічого тобі не скажу!
— А ну слухай сюди, ти, шматок лайна, — затихла наче злість запалала із новою силою, — я ввічливо попрохав тебе про допомогу, а ти, навіть не почувши мене, як слід, почав нести усю цю дурню? То якщо ти настільки підозрюваний та охренівший, то може, самостійно віддаси мені свій гаманець, аби лише містер Чен нічого не дізнався? — якби Тоширо бачив себе з боку в той момент, він би помітив, як почервоніли його очі та погрубшав голос, але він був цілком зосереджений на бажанні поїсти та ненависті до цього неповноцінному ідіоту.
— Т-так, пане! Звісно, пане! Ось, візьміть, це те, що я заробив за сьогодні! — японець дістав з кишені важкий навіть на погляд гаманець та віддав його Тоширо у глибокому уклоні, — прошу вибачити дурного Ямамото, пане, я цієї ж миті йду! — зачинивши намет японець хутко покинув перехрестя, гублячись у пітьмі вулиць.
Тоширо стояв з хвилину, геть розгублений. Це що взагалі було? Невже він настільки суворо виглядає? Але вклонятись… Приписавши його поведінку до чергових див, що відбувались (а в тому, що коїться щось містичне, він вже навіть не сумнівався), він попрямував до невеличкого ресторану поруч, сподіваючись розібратись хоча б з їжею та постіллю, якщо вже гроші самостійно до нього прийшли.
Ресторан виявився сумісним із невеликим готелем, а отриманих від японця грошей вистачило з головою і на чудову вечерю, що складалась з фламбованого стейку із салатом зі свіжих овочів та бокалу чудового червоного вина, і на доволі гарну кімнату на ніч.
Вранці його настрій вирівнявся, так що, випивши чашечку кави у тому ж ресторані, він вирішив прогулятись містом у повільному темпі, насолоджуючись чудовою погодою. От тільки думки про те, що сталося вчора, не давали Тоширо спокою. присівши на лавку, він почав замислено спостерігати за людьми, що постійно ходили туди-сюди. Одна скажена ідея все ніяк не хотіла покидати його голову. Посміявшись про себе, Тоширо підвівся, підійшов до чоловіка, що виглядав дуже імпозантно та, коротко хитнувши головою, криштально чистою японською попрохав того віддати йому свій гаманець, розпливаючись у широкій посмішці. Чоловік замислився лише на секунду, після чого радісно посміхнувся у відповідь, дістав з кишені штанів гаманець та всунув його ошалілому від того, що відбувалось, Тоширо, а потім віддав честь капелюхом та пішов, лишаючи останнього у неймовірному сум’ятті. “А що, так можна було?” — розгублено думав Тоширо. Розмислюючи над сенсом життя, він повторив цей фокус ще двічі, і кожного разу це працювало однаково. Остаточно заплутавшись у реальності оточення, він пішов, куди дивились очі, так і не усвідомивши цілком, що люди просто так віддавали йому усі свої гроші, варто було їх лише попрохати. Більш того — попрохати на геть незнайомій їм мові!
Він не бачив, як за його пригодами з широкого балкону спостерігав дехто у чорному плащі та із пов’язкою на одному оці, щось записуючи у блокнот та вмираючи зо сміху.
Вечеря у ресторані та номер у готелі — після життя у пиріжковій та бродячому цирку таке існування здавалось казкою. Але Тоширо чудово розумів, що так продовжуватись не може. Що трикляту кав’ярню все ж треба знайти, щоб повернутись додому. Щоб згадати, хто він є.
Але прилеплена до реальності кав’ярня все ніяк не бажала знаходитись. Місто, в яке він потрапив, було безперечно меншим за Венецію, але більшим за те турецьке місто, а три дні пошуків нічого не дали. У відчаї Тоширо пив каву в усіх кав’ярнях, які тільки бачив, заробивши собі тремор рук від нескінченних доз кофеїну. Еспресо-машини вже винайшли, до того ж саме у Франції, так що смак напою був максимально наближений до того, до якого він звик. Але чогось всерівно не вистачало. Якоїсь маленької деталі у звичному перебігу речей, щоб звичайна кава стала саме тією, що задовільнила б його потреби.
На п’ятий день свого розкішного життя Тоширо раптово дуже болюче влетів ногою у кам’яний вазон, який не помітив, в черговий раз замислившись, да заволав від болю, скачучи на одній нозі. Коли біль трохи зменшився, він змахнув з очей сльози, що покотились самі по собі та подивився довкола. Прямісінько на нього дивилась трохи пошарпана прибудова до якісного будинку, від котрої пахло кавовими зернами. Тоширо наче струмом вдарило, він повільно, наче не вірячи, наблизився до скляних дверей та штовхнув їх, заходячи всередину. Гінтокі за стійкою не було — замість нього там стояв низький темноволосий чоловік із пов’язкою на одному оці. Як не дивно — теж японець.
— Доброго дня, пане. Бажаєте чашечку кави?
— Так, щось зі спеціями, будь ласка, — Тоширо присів за стійку, спостерігаючи, як бариста змішував інгредієнти з різноманітних скляночок та додає цю суміш до пігулки в кавомашині.
— Молока? — наче мимохідь запитав бариста, а Тоширо аж скривився від того, які асоціації у нього викликала кава з молоком, хоча, здавалося б, раніше він навіть не підозрював про це.
— Ні, дякую. Люблю чистий напій.
— Як скажете, пане, — бариста поставив перед ним чашку з лунго та відійшов, ставлячи скляночки зі спеціями на місце на полиці. В якийсь момент рукав його вільної сорочки ковзнув вниз, викриваючи сховану під нею фіолетову тканину із жовтими метеликами.
Тоширо вронив чашку з рук та рефлекторно схопився за карман із годинником. Його очі заскленіли, він щось беззвучно казав, не відриваючи погляду від тканини. Раптом в голову почали бити спогади, один за одним, ось він, пройшовши війну, прийняв у подарунок від богів безсмертя та нові сили, ось вони із Гінтокі звично лаялись в улюбленій закусочній, поки оточуючі й не підозрювали, що поруч із ними сидять не звичайні люди, а демони, ось Такасугі у його улюбленій манері кепкував з їх пари, не даючи розслабитись, ось…
Такасугі в цей момент стурбовано стукав у невеликі двері коло кавомашини.
— Чуєш, Гінтокі, витягай його! Здається, у нього зараз дах остаточно поїде!
— Перше правило кодексу Шинсенгумі… — все ще зі скляними очима почав говорити Тоширо, не розуміючи, чого саме ці слова вириваються з його рота.
— Гінтокі! Якщо зараз твій хлопець олюдниться до того ступеню, що почине декламувати свій улюблений в житті людиною кодекс, я тебе задушу! Витягуй, чорт забирай!
— Боги, ну чого від тебе завжди стільки шуму? — Гінтокі незадоволено виліз з підсобки, — ну послухав би кодекс, нічого б з тобою не сталося. Що, солоденький, — підморгнув він вдавившомуся повітрям Тоширо, — поїхали додому?
Гінтокі клацнув пальцями, і в той же момент годинник у кишені Тоширо почав світитись та нестерпно пекти, а після прийшла довгоочікувана темрява.
*****
— Ти уявляєш, наш колишній заступник командуючого Шинсенгумі, демон привабливості у його новому житті, відбирав гаманці у перехожих, навіть не розуміючи до кінця, що він робить! Оце я розумію, агресивне застосування здібностей!
— Та не може такого бути.
— Ще й як може, Гінтокі! Щипав заможних містян, наче дітей, а потім витрачав їх грошенята у дорогих ресторанах! А те, як у нього сили прокинулись, коли він мене наздоганяв із тим годинником, ухх, я думав, що в нього прямо там дах поїде. Але, на щастя, поки він був людиною, він був достатньо тупим, щоб сприймати й більш дивні речі.
— Слухай, а чого ти взагалі не зняв своє грьобане кімоно? Не спровокував би — він би усе згадав куди м’якше. Я ж збирався його ще в одне місце відправити, на десерт, так би мовити. І ти винен мені сотню.
— Кімоно — частина мене, не стану я його знімати! І яку ще сотню?
— Він не взяв до рота цигарки жодного разу з тих пір, як опинився у цій подорожі. Я ж тобі казав, що це лише звичка, а ти вперся рогом, що цигарки вже стали частину його сутності. Так що жени сюди сотню і не сперечайся!
— Та я тобі зараз…
— А ну стулили пельки обидва!!! — повертавшийся до свідомості Тоширо підкинувся на ліжку, добряче втомившись слухати їх сварку, та потужними ударами по щелепах відправив обох у різні кутки кімнати. — Що за хрінь ви взагалі витворили? Га?
— Ну, Тоширо, ти ж сам останнім часом нив, що тобі сумно і ти хочеш якихось гострих відчуттів. Хіба я міг стояти та дивитись, як мій коханий нудиться та місця собі не знаходить? От я й відправив тебе у круїз по місцях та датах розвитку твоєї улюбленої кави, — гугняво виправдовувався Гінтокі.
— Без спогадів та грошей? Навіть не пояснивши, що відбувається? І на який чорт мені взагалі був той годинник, якщо ти — демон часу?
— Ось тільки скажи зараз, що не відчув цілу бурю давно забутих емоцій — і я ображусь! Старався для нього, старався, вигадував ото все, а ти така невдячна тварюка.
— Що невдячна — це точно, — Такасугі теж підводився з килиму. — Я так старанно працював, робив ці кав’ярні під стать містам, а ти навіть не захопився жодного разу. І останню ледь не пройшов, довелось хутко рухати той вазон, щоб тебе загальмувати.
— Твої “чудові” кав’ярні настільки відрізнялись з загальної архітектури міст, що лише завдяки цьому я їх і знаходив! Криві прибудови, а не краса! Може, ти й вмієш маніпулювати об’єктами у просторі, але як архітектор ти — повне лайно, — Тоширо дивився на відводячих очі Гінтокі та Такасугі та хотів розсміятись в голос, але старанно стримував себе, зображуючи обурення. Так, якщо дивитись на ситуацію зараз, то йому зробили незабутній подарунок. Але ж як приємно інколи познущатись.
— Добре, — він підійшов ближче до Гінтокі, охоплюючи руками його шию та дивлячись прямо в очі, — коханий, вижени свого ліпшого друга з нашої хати та зроби мені каву, як я люблю, будь так ласкавий.
— Не смій робити зі мною свої фокуси! — Гінтокі намагався чинити опір, але тіло вже самостійно рухалось до ошаленілого Такасугі, щоб вивести його з хати.
— Та що ти кажеш? А хто використовував на мені свою силу на повну цілих три тижні, не підкажеш? Ти чув, що тобі друг розповідав? Я тепер на темній стороні, відбираю гаманці у нічого не підозрюючих людей, і тебе змушу зварити мені каву із повагою! — Тоширо суворо поворушив бровами, але не сердився вже ні на першого, ні на другого, бажаючи лише наздогнати те, що впустив за ці три тижні.
Гінтокі зрозумів, що пробачений та, посміхаючись кошачою посмішкою, що так любив Тоширо, випхав Такасугі з хати через вікно та пішов на кухню, натягши рожевий фартук на голе тіло, знаючи до дрібних деталей, що та як йому треба зробити, щоб остаточно заслуговувати на пробачення за свою скажену ідею. Можливо, він вже збирався відправитися разом із Тоширо у те саме місце “на десерт”? Хто знає.