Повернутись до головної сторінки фанфіку: Кавові хроніки

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Тоширо завжди із хижою посмішкою згадував, як почалася ця історія. Прокинувшись невідомо де, він не пам’ятав навіть, хто він такий та звідки прийшов. Та що там — навіть ім’я своє він дізнався із нерозбірливо надряпаного листа, що прикладався до дивного виду годиннику на ланцюжку, з механізмом настільки складним, що навіть кришку відчинити не вдалося.

 

“Хіджикаті Тоширо”, — розпочинався лист, — ймовірно, коли ти прокинешся, в тебе буде безліч питань та, принаймні я на це сподіваюсь, жодної відповіді. Годинник в твоїх руках — рідкісний винахід, що дозволяє мандрувати у часі. Що ж поробиш, дам тобі одну, стартову підказку. Твій початок — тисяча чотириста двадцять п’ятий рік, невеличке турецьке містечко, назва якого тобі нічого не дасть. Я не скажу тобі, як активується годинник для наступного стрибка, не скажу, скільки місць ти маєш пройти і що знайти, щоб закінчити цей хитроскладений та надзвичайно цікавий квест. Знанням місцевої мови та наявністю місцевої валюти годинник тебе теж не може забезпечити, та що в цьому питанні ти можеш розраховувати лише на себе. Хочу відмітити — якби ти був би не в змозі подолати цей шлях, то ти б його і не почав. Але ти — там і тоді. Щасти, тобі це знадобиться” — на цьому текст завершувався. В перші години після пробудження Тоширо зачитав її до дір, кожна строка в’їлась в мозок та лихоманно била по скронях зсередини. Лист був просто наскрізь просочений знущальністю, що здавалась несподівано знайомою.

 

“Ім’я я своє не пам’ятаю, а чий знущальний тон знаю! Зовсім вже з розуму з’їхав, Тоширо”.

 

Після того, як літери перед очима почали пливти , він припинив безглузді пошуки прихованого вмісту та винирнув у реальність, почавши аналізувати. Якщо припустити, що написане — правда, то з переваг у нього була зручний, міцний одяг та взуття, плащ з капюшоном, котрим можна було зачиняти обличчя від пекучого сонця або дощу, а також ховати своє обличчя. А ще аналітичний склад розуму, якщо вже дивитись з цього боку. Тоширо не знав, хто він такий, але чогось підозрював, що аж в жодному разі не турок, а тому можливість не світити зайвий раз іноземним обличчям була йому дуже корисна. На цьому переваги закінчувалися, та починалась срака. Велика така, всепоглинаюча та безпросвітня срака. Він погано знав історію, але розумів, що, якщо він почне говорити іноземною мовою, то йому може загрожувати цілий віз не дуже приємних речей, від тюрми до забивання камінням на місці. Єдиним виходом, що йому бачився — вдати глухонімого. Ну і дурня докупи, щоб точно ніхто не підкопався.

 

Наступним, не менш болісним питанням, були гроші. Навіть якщо умовою активації годинника не була купівля чогось конкретного, пошуки необхідної умови навряд чи обмежувались одним днем, а банальні потреби організму на кшталт жерти та спати, як мінімум, ніхто не відміняв. Отже, варто було шукати можливість заробити. Будь-яку, від прибирання до розвантаження чого завгодно.

 

Лаючи на всі сторони таємного покидька — а про себе Тоширо називав його саме так — він рішуче пішов в бік будівель, зрозумівши, що втрачати дорогоцінний час йому ні до чого. Пройшовши похилені хатинки, не мавші навіть парканів та виходивших просто до пустелі, він опинився на околицях міста. Вдалині бачилась якась велика будівля — єдиний помітний орієнтир. Тоширо вирішив: за логікою містобудування саме там знаходився центр невеликого містечка, та бадьорим кроком попрямував туди, сподіваючись, що ніде не заблукає.

 

На шляху йому почали траплятись граючі в багнюці діти, чих матері вивішували білизну у дворах та спілкувались одна із одною, але замовкаючих, варто йому було наблизитись. Воно й зрозуміло — незрозумілий чоловік у плащі з капюшоном широкими кроками йшов зі сторони пустелі. Такі викликали підозру завжди і всюди. За черговим поворотом вже кам’яного будинку Тоширо вирішив трохи змінити свою поведінку і залишок шляху пройшов вже спокійним кроком, все ще викликаючи підозрілі шепітки, але вже без попередньої настороженості. Таємний покидьок не обманув — мова була для Тоширо абсолютною кашею незрозумілих звуків, та що залишок шляху він налаштовував себе еа власну легенду о глухонімоти, щоб раптом не викрити себе необережним проявом емоцій.

 

Чим ближче він підходив до умовного центру, тим менше на нього звертали уваги, бо чоловіків у плащах чи багатошаровому одязі із тюрбанами ставало все більше. Всередині Тоширо усе волало про те, що навіть посеред натовпу він виглядав наче яскрава, ріжуча око пляма, але люди залишались спокійними. Відчуття не обмануло його — будівля виявилась мечеттю (і звідки він взагалі пам’ятав це слово?), а коло неї був вимощений камінням доглянутий майдан із фонтанами та зеленню. Втомившись від нервів та бадьорячої прогулянки, Тоширо сів на подобу лавки в тіні розлогого дерева та почав думати, що ж йому робити далі. По колу від майдану майоріли вивіски, від дверей яких доносились дражнячі аромати різноманітної їжі. Варто було спробувати найнятись прибиральником . “Як там, у сто дверей постукаєш, десять відчинять, а в одну пустять? — він посміхнувся про себе, — варто спробувати”. Відпочивши ще трохи, він підвівся та рішуче пішов до найближчої двері, прокручуючи в голові усі можливі та неможливі варіанти перебігу подій.

 

Через кілька годин Тоширо сів на ту ж саму лавку, злий та розчарований, наче тисяча чортів. В перших двох закладах над ним лише посміялись, навіть не розуміючи, що він їм намагався пояснити мовою жестів. Потім він пристосувався, але всюди отримував лише презирливі погляди та короткі рублені фрази із недвозмістовними кивками на двері. Обійшовши геть усі заклади по колу, та всюди отримавши відмову, Тоширо був готовий вити від відчаю. Які тут пошуки містичного ключа для годинника, яке піднесене та духовне, коли шлунок починав поступово прилипати до спини, а у роті вже рипів пісок, щедро носимий вітрами.

 

Дозволивши собі п’ятнадцять хвилин на страждання, Тоширо підвівся та вирішив трохи зануритись у сплетіння вулиць. Хто знає, може, подалі від центру, власники закладів не такі пихаті.

 

Тактика спрацювала. Не одразу, але приблизно в семистах метрах від майдану Тоширо побачив трохи пошарпану життям пиріжкову, де власниця, згорблена старенька із поцяткованим дуже глибокими зморшками обличчям привітливо йому посміхнулась та активно за головою у відповідь на сидівшу в печінках пантоміму. Перед тим, як дати йому ледь не доісторичні швабру та відро, вона налила йому склянку чогось, віддаленно нагадуючого морс. Задавивши рефлекторне бажання випити всю склянку за раз, Тоширо повільно випив те, що дали, ледь не розплакавшись від щастя, чим заслужив ще ширшу посмішку власниці. Наступні кілька годин він, скинувши плащ у невеликій коморі, старанно натирав до максимально можливого блиску усі столи, стільці, стійки та підлогу. Старенька, з’явившись з-за порепаної завіси, з діловим виглядом відрахувала йому певну кількість монет, здивовано похитавши головою на неймовірно чисту залу, та, подумавши трохи, дала Тоширо в руки кілька теплих пиріжків. Похапцем перерахувавши гроші, на щастя, цифри писались у цьому часі так само, як і в його, та порівнявши їх із цінами на невеличкій дерев’яній таблиці, він дійшов висновку, що загалом вийшло навіть непогано. Проблему ночівлі ці гроші навряд чи вирішували, проте цілком точно додавали впевненості у майбутньому.

 

Старенька, мабуть, щось зрозуміла по його згорбленій фігурі, а тому окликнула його на виході. Тоширо вартувало усіх його моральних сил не здригнутись на її голос, щоб не руйнувати легенду глухонімості, але він впорався, навіть не уповільнивши крок. Вона наздогнала його, коли він вже зійшов зі сходів, та, тараторячи незрозумілою мовою, почала широко махати руками, намагаючись щось йому донести. Тоширо повернувся до зали разом із нею. По рухам рук та тицянням пальців він зрозумів — старенька хотіла йому запропонувати переночувати у тій самій коморі, а він би зранку їй допоміг розвантажити продукти. У звичайній ситуації він би відмовився, не варто було нахабніти аж за межу, але вередувати було дурнею. Взагалі Тоширо дуже смішив той факт, що він будував припущення про свою звичайну поведінку, не пам’ятаючи про себе нічого, але зупинитись він не міг.

 

Подякувавши власниці закладу жестами, Тоширо вмостився на старенькому, поїденому міллю диванчику, та почав думати. Припустимо, робота в нього з’явилась, і дах над головою теж, а, отже, варто було подумати над загадкою годинника. У листі писалось, що йому треба буде відвідати “відвідати” декілька місць та часів, але активація годинника, судячи з усього, мала один й той самий механізм. Першу думку про пошук годинникаря Тоширо відкинув одразу. Надто проста ідея і до того ж небезпечна, навряд чи годинникарі зрозуміли б, як працює настільки складний механізм, а потрапити під гарячу руку натовпу, звинувачуючого його, ще чого не вистачало, у чаклунстві, ну дуже не кортіло. Та й, судячи з нереальності усього відбуваючогося, логічні варіанти не підходили геть.

 

Перебравши в голові ще кілька десятків найрізноманітніших версій, він зупинився на тому, що йому, можливо, варто відвідати якусь визначну пам’ятку, можна було спробувати завтра потрапити до мечеті. Нічого більш розумного в голову не йшло, тож Тоширо вирішив спробувати. А поки що дати мізкам та тілу відпочити, не ганяючи одні й ті ж самі думки по колу.

 

Зранку власниця підняла його з першими променями сонця та одразу ж спорядила на задній двір, куди вже приїхала телега, навантажена мішками із борошном, прянощами, згортками з м’ясом та ще купою різноманітних продуктів, в яких Тоширо вирішив не розбиратись. Вантажник так вантажник, він і такий варіант роботи розглядав.

 

Протаскавши їжу трохи більше години, Тоширо, нарешті, затяг останній мішок до кухні, втомлено переводячи подих. Пиріжкова помітно пожвавішала, на кухні працювали кухарі, замішуючи тісто та готовлячи начинку, а власниця розставляла стільці, кидаючи примхливі погляди на залу та намагаючись все підготувати для прийому відвідувачів. Помітивши Тоширо, вона відвела його назад на задній двір, вказавши на відра з водою та дерев’яний настил, а потім кивнула на кухню, показуючи пальцем на рота. Він розуміючи покивав головою у відповідь, а потім, затримав, вочевидь, поспішаючу стареньку, жестами запитав, чи може він повернутись ввечері. Отримавши схвальну відповідь Тоширо із полегшенням повернувся до імітації душу, щоб змити з себе усю втому та бруд. Рушника в нього не було, але сонце вже починало пекти, так що він швидко висох сам по собі. На кухні хтось із кухарів впихнув йому у руки тарілку з їжею, та швидкими рухами попрохав вийти геть, щоб не заважати. Тоширо лише здивувався тому, наскільки швидко власниця пояснила персоналу, хто він і що із ним робити, після чого прийнявся із задоволенням смакувати усю ту невідому, але надзвичайно смачну їжу, що лежала в нього на тарілці. Поснідавши, він замотався у плащ та знову рушив у сторону мечеті.

 

Поразка була нищівною, але, насправді, очікуваною. Охоронці у воріт дуже оперативно на пальцях пояснили Тоширо, що, коли він не мусульманин, ще й не місцевий (обличчя довелось показати), то двері мечеті для нього зачинені наглухо, і йшов би він та пошвидше, доки загрозливі палиці на поясах не повторили слова діями. Роздратований Тоширо подумав трохи, але вирішив — вдиратись до мечеті не буде. Ні так ні, можливо, у цьому містечку є ще щось, варте уваги. Він проблукав вулицями до вечера, напруженно вдивляючись в кожен камінь, кожну вивіску та дах, але будинки лишались звичайними будинками, і жодні особливості не кидались в очі. Втомлений та злий Тоширо поплентався назад до пиріжкової, сподіваючись, що завтрашній день принесе йому більше успіхів. Старенька радісно зустріла його та дала в руки все ту ж швабру, після нагодувавши залишившимися після робочого дня пиріжками. Тоширо не скаржився. Він взагалі був нескінченно щасливий доброзичливості цієї жінки до нього, підозрілого на вигляд незнайомця з вулиці.

 

Наступного дня історія повторилась. І наступного. І ще декілька. Тоширо вже знав кожну вулицю цього містечка як свої п’ять пальців, усі вивіски та скульптури. І на жоден крок не наблизився до розгадки, а це починало його відверто дратувати. На шостий чи сьомий день, коли він зрозумів, що просто безцільно блукає одними й тими ж самими місцями в безкінечний раз, то вирішив трохи перепочити. Погода раптово зіпсувалась і важкі грозові хмари вже наскочили на місто, готові в будь-яку мить виплеснутись на неуважних перехожих. Ноги привели Тоширо у тихий квартал, де завжди було доволі пусто, в який би час він не приходив, і тут до нього донісся чарівний аромат. Пахло кавою. Трохи незвично, але він би ні з чим не сплутав цей аромат. Недивлячись на те, що він ще жодного разу не зустрічав каву в цьому часі, гостра нестача кофеїну вдарила по організму в ту ж мить, як він його відчув.

 

Наче зомбі він рушив у сторону маленької кав’яренки, яка завжди виглядала дивно, так, наче вона була лише прилеплена до основної будівлі, а не була її частиною. Коли до неї лишались лічені кроки, дощ все ж почався. Тоширо хутко подолав лишавшуся відстань, штовхнув дерев’яні двері, що відчинились із жахливим звуком, та увійшов у темну прохолоду. Коли його очі трохи звикли до майже повної відсутності освітлення, він розгледів подобу барної стійки, два великих, але добряче пошарпаних життям дивани, кілька вмираючих рослин у горщиках та, вочевидь, власника закладу. Високий чоловік із неймовірного вигляду срібним волоссям заклопотано порався із невеличкою жаровнею, обсмажуючи кавові зерна. Лише знявши партію з вогню, він зволив обернутись до Тоширо, миттю начепивши на обличчя радісну посмішку. Його турецька лунала абсолютно дивно, наче перекручування, втім, для “глухонімого” Тоширо різниці не було. Він майже підійшов ближче, зачарований неймовірним ароматом, але зачепився головою о лампу, що висіла занадто низко, через що капюшон злетів із нього, показуючи дивному власнику його справжнє обличчя.

 

— О, так пан — японець? — миттю перейшов на зрозумілу мову власник, — не хвилюйтесь, я нікому не скажу, якщо ви хочете зберегти інкогніто!

 

Тоширо настільки розгубився від почутого, що втратив дар мовлення по-справжньому. Японець? Він — японець? А й справді… Головою він розумів, що варто було б і далі прикидатись глухонімим, але щось тягнуло його до цього чоловіка, вимагало довіритись та відчинитись.

 

— Т-так. Дякую, — власний голос звучав хрипко, бо за ці дні Тоширо жодного разу не дозволив собі навіть рота відкрити. — Чи можу я у вас присісти?

 

— Так, звісно! Я так розумію, що пан хоче qahve? — незрозуміле слово різануло по вухах, як і звертання. Побачивши, що відвідувач здивовано дивиться, власник облокотився на стійку та змовницьки підморгнув, наче збирався обговорювати щось заборонене, — каву?

 

Тоширо буквально відчув, як хвиля збудження пронеслась по його тілу, а дихання стало частішим.

 

— Будь ласка. Вмираю, як хочу кави! І, будь ласка, звіть мене Тоширо. Пан звучить дивно, — в наступну мить він вже лаяв себе останніми словами. Так відверто розмовляти із незнайомцем геть не вписувалось у його звичну поведінку, але, чомусь, слова самостійно виривались з його рота. Проте, власник лиш посміхнувся краєчками губ та розвернувся, дістаючи з полиці невеличкий млин та підкидаючи вугілля у жаровню.

 

— Гінтокі. Приємно познайомитись, То-ши-ро, — він вимовив його ім’я по складах, наче намагаючись запам’ятати, — дайте мені кілька хвилин. Може, поки що погодитесь на рахат-лукум?

 

Тоширо лише згідно кивнув головою та машинально потягнув до рота перший кубик тягучої солодощі, дивлячись, як спритно Гінтокі молов обсмажені кавові зерна, чавив ножем кардамон та зсипав це все разом із корицею та іншими неопізнаними спеціями до турки, заливав холодною водою та ставив на вогонь. Не до кінця певний, чи він дивився на спритні рухи чи власне на власника, Тоширо вирішив взяти ще один кубик лукума. Щось у постаті Гінтокі здавалось йому невловимо знайомим, але він вирішив, що, мабуть, мав якогось схожого знайомого у своєму часі. Чи це був лише ефект одного народу. Поки його думки були десь далеко, Гінтокі вже зняв турку з вогню та, процідивши через тканинне ситечко, поставив перед ним чашку вбивчо пахнучої кави.

 

Тоширо, не вірячи, витріщився на напій перед собою. Повільно, дуже повільно простяг руку, взяв чашку та вдихнув аромат повними грудьми. Підніс чашку до рота та обережно зробив перший ковток. Рідина приємно обпекла горлянку, а кофеїн майже миттєво розбурхав нерви. В його голові раптом спалахнули уривки якихось спогадів, де Тоширо лежав на розкішному дивані у шовковому халаті на голе тіло, а чиїсь руки підносили йому розписану чашку із неймовірно смачною кавою, якою він насолоджувався, дивлячись на безкрайні водні простори крізь гігантське вікно. Спогади різко скінчились, і він знову опинився в убогій кав’ярні, тримаючи чашку тремтячими руками.

 

— Настільки смачно? — здивовано запитав Гінтокі, опинившийся прямо перед ним. Вочевидь, Тоширо випав з реальності на трошечки довше, ніж треба було. Кава дійсно була непоганою, звісно, трохи відрізнялась від сучасної, але не критично.

 

— Дуже смачно. Скільки з мене?

 

— Нехай в перший раз буде за рахунок закладу, — Гінтокі дивився на нього дивним поглядом, який аж ніяк не вдавалось ідентифікувати. — На честь знайомства, так би мовити.

 

— Ви впевнені?

 

— Цілком, — обличчя власника освітилось кошачою посмішкою, — можливо, це дасть вам стимул зазирнути ще.

 

— Що ж, тоді дуже вам дякую за каву, — Тоширо навіть не помітив, як допив свою порцію. — Гадаю, мені вже час. Зайду до вас ще, обов’язково.

 

— Гарного дня, — голос Гінтокі наздогнав його вже у самих дверей.

 

“Дивний він якийсь” — подумав Тоширо, виходячи з кав’ярні. Кофеїн біг по його венах, хотілось оббігти усе місто та волати у повний голос, але він стримувався. Дощ вже закінчився, так що замість короткого шляху до пиріжечної по прямій, Тоширо зробив величезний гак по місту, давши хоч якийсь вихід надлишку бадьорості.

 

Ввечері він вилизав пиріжечну до такого блиску, що змусив власницю ледь не схопитись за серце. Вочевидь, вона не підозрювала, що у її закладі може бути настільки чисто. Віддавши їй швабру та відро, Тоширо оманливо бадьорим кроком пішов у свою комору. Залишки кофеїну покинули тіло, і на зміну бадьорості прийшла неймовірна стома. Він впав на диванчик, навіть не роздягаючись, лише для того, щоб по пробудженню знайти себе коло якогось кам’яного мосту в геть незнайомому місті.

 

“Догрався”, — промайнуло нервово в його голові.

    Ставлення автора до критики: Позитивне