Розділ другий. Венеція

Від душі вилаявшись про себе Тоширо підвівся та першим чином ретельно перевірив власні кишені. Годинник із листом був при ньому, так само, як і вже холодні та зім’яті пиріжки, які він так і не з’їв вчора, але нічого нового не з’явилось. Отже, таємний покидьок не збрехав — лише початкова підказка, і роби, що хочеш. Що ж, одного разу він вже зумів стрибнути у часі, а отже, вдасться і ще раз. От тільки умови активації годинника досі лишались незрозумілими. Але спершу варто було зрозуміти, де і коли він знаходився.

 

Питання з місцезнаходженням вирішилось швидко — варто було лише Тоширо підвестись на ноги та озирнутись по сторонах, як нескінченні канали, мости та гондоли підказали йому пункт прибуття — Венеція. Замислено жуючи пиріжок, він пройшовся набережною, думаючи, що йому робити далі. В той день, коли він зробив стрибок у часі, він гуляв та пив каву. Поки що жодних інших зачіпок в нього не було. Можливо, йому варто було випити кави ще раз? Звучало надто легко, але, принаймні, ідіотизм умови був на місці. Думати про те, чому він був так впевнений у необхідності дивної умови Тоширо не став. Знав — і все тут. Але кава коштувала грошей, це було очевидно, так що необхідно було знову прикидатись глухонімим дурнем та шукати якусь працю.

 

Поки він думав, пиріжки скінчились, а сам Тоширо опинився перед великим червоно-білим наметом. У цирку він навряд чи працював, але, по його здогадкам, там завжди можна було знайти собі якесь заняття. Те, як інтуїтивно він дійшов до тієї дивної кав’яренки давало Тоширо впевненість у тому, що саме інтуїтивні рішення зможуть його витягти із цієї історії. Повагавшись лише трохи, він щільніше натяг на голову капюшон та посунув завісу намету, заходячи в середину. Жахливий запах ледь не збив його з ніг — несло сечою, немитими тілами, тваринами та чимось підгорівшим. Скривившись, він подивився довкола. Типовий середньовічний цирк — усі живуть в одному наметі разом із тваринами, всюди розкидані деталі костюмів та перук, люди, що носились в усі сторони, геть не звертаючи на нього уваги. Здавалось, що він примудрився зайти із заднього входу, що, між іншим, було для нього краще. Примітивши серед метушні якогось великого чоловіка, він підійшов ближче та, привернувши до себе увагу, почав в нескінченний раз виконувати пантоміму “ось він я, хочу їсти та спати, готовий робити, що завгодно”. Треба було віддати належне чоловікові — він лише примружив очі, допитливо роздивляючи фігуру незнайомця, а після того попрохав зняти капюшон, вочевидь, питаючи щось. Тоширо ткнув пальцем в горло та вуха, хитаючи головою, але капюшон зняв. Чоловік здивовано витріщився на його обличчя, вочевидь, думаючи про щось своє, але після поманив Тоширо пальцем і рушив кудись убік.

 

Кілька заплутаних поворотів, хоча, здавалось б, звідки в відчиненому наметі повороти, і вони вийшли до тварин у клітках. Тигри, коні, мавпи, крокодили та ведмідь зустріли Тоширо незадоволеним риком та воланнями. Ти — чужинець, відверто читалось у їх поведінці. Чоловік крикнув на тварин, та, на подив, ті стали набагато спокійнішими. Потім він жестами вказав та миски та годинники, а також на невеликий куточок із сіном, де можна було лягти та витягнути ноги, а потім зацікавлено подивився на Тоширо. Той, в свою чергу, зрозумів, що годувати тварин в обмін на можливість поспати, це, звісно, чудово, але питання з кавою це не вирішувало. Чоловік, побачивши його потирання великого та вказівного пальців, незадоволено пробурмотів щось італьянською, але дістав з кишені гаманець, дістав з нього три великих монети та продемонстрував із видом “дідько з тобою”. Тоширо нічого не розумів у місцевій валюті, а тому почав ображено хитати головою, і показувати руку із п’ятьма пальцями, сподіваючись на вірність цього вчинку. Чоловік обурено задихнувся та почав розлючено махати руками, вочевидь, щось доказуючи. Зійшлись на чотирьох монетах, після чого Тоширо привітливо поплескали по плечу. Десь на околицях пам’яті в нього проскочило, що італійці — дуже палкі люди, та дуже полюбляють торгуватися. Вочевидь, він пройшов якийсь іспит завдяки своїй наполегливості.

 

Годувати тварин треба було двічі на день — зранку та після виступів, весь інший час він міг робити, що заманеться. Залишок дня Тоширо витратив на ідіотські пантоміми із дресирувальниками, які, як могли, пояснювали йому, кого, чим та в якому обсязі годувати. Найскладнішим було те, що для він залишався для тварин чужим. З іншого боку, якщо він усе вірно зрозумів, одна чашка кави — і більше він тут не затримається. Повечерявши на спільній кухні та отримавши від чоловіка половину обіцяної суми, як для початку, він пішов до свого імпровізованого ліжка, уявляючи, як наступного дня, нагодувавши тварин, зникне звідси.

 

Усього навсього декілька спроб відкусити йому руки по самісіньку шию — і Тоширо був вільний до вечора. В купах циркового мотлоху він знайшов якесь оголошення, з якого дізнався, що потрапив у тисячу шістсот вісімдесят шостий рік. Непоганий стрибок, якщо так подивитись. З іншого боку, він не пам’ятав, до якого року йому треба дострибнути, щоб повернутись додому.

 

Вийшовши з намету, Тоширо поплентався по набережній у протилежний бік від того, куди його викинув годинник. Він пройшов геть трохи, перш ніж побачити вивіску кав’ярні. Запах збивав з ніг і у мізках з’явилась думка, що він — кавовий наркоман. Принаймні, Тоширо не пам’ятав, щоб так сильно сходив з розуму по каві. В кав’ярні було небагато відвідувачів, та, вдача, маленькі подоби меню лежали на стійці. Ткнувши пальцем в першу ж строку, він видав посміхаючійся дівчині одну з двох своїх монет, сподіваючись, що цього вистачить. Та відрахувала йому жменьку монет поменше та з замріяним виглядом зварила йому у турці порцію кави. Смак був трішечки більше схожим на той, що наче мав бути вірним та звиклим, та, насолодившись кавою, Тоширо пішов далі гуляти містом, намагаючись запам’ятовувати, звідки він прийшов, бо в сплетіннях венеціанських вуличок можна було загубитись швидше, ніж випити чашку кави. Через кілька годин, нагулявшись до крапки та втомившись роззявляти рота від неймовірності місцевої архітектури, Тоширо повернувся до шатру, ледь встигнувши до часу годування. Закінчивши роботу, він ліг на своєму ліжку, не знімаючи плаща та не забувши напхати в усі кишені ті смаколики, що нахапав на спільній кухні, заплющив очі та… Прокинувся все в тому ж куточку, під скажене волання тварин, що вимагали свій сніданок.

 

“Отже, справа не в каві? Якого біса? Я був певен, що більш нічого незвичного не відбувалось. Або мені просто треба прожити тут тиждень, як і в тім місті? Думай, Тоширо, думай! — замислившись він ледь не прогавив момент, коли один із тигрів вирішив на десерт поласувати його рукою, лише дивом витягши її з клітки в останню секунду, — Має бути ще щось, якась втрачена умова”, — думки текли одна за одною. Ось він побачив кав’яренку, ось пробіг останні метри, рятуючись від дощу… Дощ! Можливо, треба було випити кави в дощ?

 

Тоширо визирнув на вулицю, але на небі не було ані хмаринки. Він згадав, що Венеція — дощове місто, а тому довго чекати не доведеться, та, щоб якось зжерти час до вечора, знову пішов гуляти, потроху починаючи отримувати задоволення від своєї подорожі. Врешті-решт, коли б він ще погуляв старовинним італійським містом, відносно нікуди не поспішаючи? А подивитись було на що — здавалось, що кожну будівлю робили архітектори, що навчались безпосередньо у Богів. Не кажучи вже про скульптури, канали та гондоли. Тоширо поплавав містом на одній, віддавши майже усі свої гроші, але задоволення отримав неймовірне. Навіть огидний запах, що був всюди, як і мало бути в звичайному Середньовічному місті, вже не бив по носу так сильно. Особливо після життя із тваринами у цирку.

 

Наступного дня була така сама чудова погода, а ось на четвертий йому пощастило. Рокотливі хмари затягли усе місто, і от-от мала розпочатися неабияка злива. В нескінченний раз зрадівши своєму плащу, Тоширо вийшов з намету та пішов в одну помічену під час прогулянок раніше кав’ярню із дуже гарним квітковим оформленням. Постоявши перед нею до того моменту, коли перші важкі краплі впали йому на плащ, він зробив кілька кроків та зайшов всередину під дзвін дзвіночка на дверях. Вишукана леді зробила йому каву з корицею, яку він випив, заїдаючи шоколадним печивом, сидячи у вікна та дивлячись, як люди швидко ховались під арками, продавці хутко звертали свої намети та вулиці порожніли в лічені хвилини. Дотягнувши каву до того моменту, коли злива перетворилася на легенький дощик, Тоширо підвівся та вийшов з кав’ярні, впевнений, що цього разу усе зробив вірно. Знову загорнувся у плащ, розпихав по кишенях їжу та провалився у сон.

 

Зранку, побачивши над собою смугасту тканину намету, він вилаявся скрізь зуби, майже не переймаючись тим, що його хтось почує. Ідеї щодо умов для стрибку закінчились. Протягнути тиждень — це не умова, в цьому він був абсолютно певний. Голова боліла від спроб розібратись у тому, що відбувалось, а тому він вже автоматично розклав їжу по клітках, взяв на кухні якусь свіжу випічку та вийшов з намету геть. Свіже повітря трохи прибрало головний біль, але проблема залишалась. Знаходячись у стані, близькому до паніки, Тоширо вирішив, що краще йому сьогодні не рипатись, та просто насолодитись прогулянкою по вже ставшою близькою Венеції. Він йшов по зміїстим вуличкам, оминаючи перехожих та задивляючись на дахи, аж раптом відчув, що його кишеня, та сама, де був годинник, стала підозріло легкою. Різкий оберт на п’ятах — та він побачив стрімко тікаючу фігуру у чорному плащі, з-під якого бачився край фіолетового одягу із жовтими метеликами. Плеснувши себе по кишені та переконавшись, що годинник дійсно вкрали, Тоширо помчав слідом.

 

Крадій безперечно знав місцевість набагато краще за нього, занурюючись у вулиці настільки вузькі, що дві людини б не розминулися, перевертаючи стійки продавців у найнезручніших місцях. Тоширо ввімкнув усі свої ресурси швидкості та спритності, щоб наздогнати потвору, аж раптом той вужем просковзнув між зачинявшимися дверима височенної брами, відсікавших його від переслідування. Брама зачинилась наглухо, і Тоширо в кров бризнув несамовитий, панічний страх. Він не хотів та не міг залишитись у цім часі назавжди, а його єдиний шанс на повернення додому тільки що зник за величезною перепоною. Шукати інший шлях він не міг, та й часу не було, а тому, підганяємий панічним страхом, він підлетів до брами та перескочив її одним рухом, відштовхуючись від дверей, щоб надати тілу прискорення та збити крадія собою. Той аж крикнув, геть не очікуючи, що на нього зверху прилетить велике тіло, але спритно вивернувся з-під розгубленого від зіткнення Тоширо, загубивши при цьому годинник, та зник у темряві продовжуючихся провулків.

 

Тоширо не бачив сенсу наздоганяти його, адже годинник знову був у нього, а раптовий стрибок лишив його залишків сил. Надійно сховавши годинник він перегорнувся та витріщився на браму. По логіці виходило, що в ній було метри три. Він просто фізично не міг подолати таку висоту одним рухом. Можливо, йому під ноги потрапив якийсь віз чи щось на кшталт, а він і не помітив під впливом адреналіну? Тоширо стомленно позіхнув, стискаючи пальцями перенісся. Надто насиченим видався день, і тепер йому терміново потрібна була доза кофеїну. Він пішов у той бік, де зник крадій, сподіваючись оминути квартал із брамою та вийти та звичні вулиці, щоб повернутись до шатру вчасно.

 

Пройшовши кілька провулків він зрозумів, що заблукав. Будинки стояли так близько один до одного, що жодних орієнтирів на кшталт собору на площі Сан-Марко чи Крилатого Лева не було видно. Уже майже вирішивши повертатись та перелізати через браму, він раптом побачив у кінці провулку щось, віддалено нагадуюче кав’ярню. Тоширо пішов до неї, поступово із подивом помічаючи, що вона, як і та, що була в Туреччині, виглядала так, наче була прилепленою до будівлі. Ні, на ній були вже звичні венеціанські скульптури, але вони виглядали наче підробка, зроблена наспіх. Він штовхнув двері та завмер із піднятою рукою. За стійкою стояв той самий чоловік. Гінтокі. Він потер очі, щоб впевнитись, що йому не мариться, а Гінтокі тим часом щось щебетав співучою італійською, вітаючи гостя.

 

— В-вибачте, я не розмовляю італійською… — і знов він порушив власну легенду, заговоривши із цим дивним незнайомцем.

 

— О, так пан — японець? Прошу вибачення, я не зрозумів одразу через ваш капюшон.

 

У Тоширо запаморочилось в голові. Такого просто не могло бути. Такий співпадінь не могло існувати. Гінтокі, вочевидь, побачив, що відвідувачу погано, так що швидко вийшов з-за стійки та підхопив його під лікоть, саджаючи у м’яке крісло в глибині зали.

 

— З вами все гаразд? Тільки не непритомнійте, будь ласка, я не уявляю, що робити із людьми, що втратили свідомість! — він лопотів на понівеченій японській, перемежуючи її з італійськими словами, що, на диво, не заважало Тоширо розуміти його.

 

— В-ви. Ви — Гінтокі? Вибачте, але ваші пращури, часом, не мали кав’ярні у Турції? Років так двісті тому? — мабуть, Тоширо виглядав геть божевільним, але йому було плювати.

 

— Жартуєте, пане? Гінтокі є Гінтокі. А ця кав’ярня була тут завжди. Гадаю, у вас яскрава нестача кофеїну та солодкого у крові, посидьте хвилинку, будь ласка, я зараз щось вигадаю! — з цими словами чоловік відбіг за стійку, де почав чаклувати над спеціями та кавою, попутно дістаючи склянку із солодощами.

 

За кілька хвилин перед Тоширо вже стояла чашка із ароматною кавою та скляночка, в котрій виявився тірамісу. Гінтокі граційно сів у крісло навпроти та уважно подивився на нього.

 

— Можливо, ви трохи зупинитесь, вип’єте кави та розповісте мені, що сталося? Я, звісно, не цілитель душ, але певно що можу побути вухами для людини, яка вочевидь чимось стривожена аж за край.

 

Тоширо потягнувся до чашки, відчуваючи, як із кожним ковтком його нерви дійсно потроху заспокоювались. Пам’ять не підкидала нових спогадів, і він остаточно розслабився, вирішивши, що немає нічого страшного в розповіді шматків своєї історії відносно незнайомій людині, що викликала в нього довіру одним лише своїм виглядом.

 

— Якщо я розповідатиму усе, як є, ви вирішите, що я — божевільний. Але в загальних рисах… Зі мною коїться щось дивне. Я потрапив у історію, що звучить геть дивно, але, на жаль, вже встиг переконатись у її реальності. Я майже нічого про себе не пам’ятаю, але інколи, — Тоширо скривився, — пам’ять повертає якісь уривки спогадів. Вони лише заплутують картину, але вони є. Якщо зовсім у двох словах — мені треба виконати певні умови, щоб рухатись уперед. Але я не розумію, які саме. А ще, через незнання мови маю прикидатись глухонімим, що вже доволі сильно мені набридло. Одного разу я вже зумів виконати ці міфічні умови, але я так і не зрозумів, що саме зробив. Намагався повторити — і нічого. Не те щоб я був з тих людей, що легко опускають руки, але зараз в одному кроці від ганебної поразки. Не ро-зу-мі-ю! — він зі злістю вкусив виделочку з тірамісу.

 

— Знаєте… — промовив Гінтокі замислено, подумавши трохи після почутого. — Не думаю, що зможу вам допомогти із виконанням ваших завдань, але у вас безперечно мається нестача спілкування. Гадаю, що саме можливість виговоритись може повернути вам моральну рівновагу. Як ви дивитесь на те, щоб трішечки прогулятись? Побалакаємо, пройдемось набережною, побачите, вам стане набагато легше!

 

Тоширо сидів, приголомшений, але вирішив, що нічого не втрачає. Доївши залишки тірамісу, він почав було загортатись у свій плащ, але Гінтокі зупинив його словами, що два японці не викличуть підозри, так що ні до чого замикати себе у вигаданих рамках. Тоширо не був певний, що японці у середньовічній Венеції — така вже й звичайна справа, але сперечатись не став. Тільки назвав своє ім’я та попрохав звертатись на “ти”.

 

— Ррррадий познайомитись То-ши-ро, — Гінтокі промурликав у відповідь, наче катаючи його ім’я на язиці. Тоширо до того моменту вже стомився дивуватись. Вірогідно, він зіткнувся із дійсно пришибленою династією японців, що відчиняли свої кав’ярні у геть не підходящих для цього місцях, так ще й вели себе, наче копії. Та хіба ж мало дивних речей у цьому світі, взяти хоча б ту ж саму браму.

 

Гінтокі хутко загасив полум’я, та, відчинивши перед Тоширо двері, замкнув кав’ярню. Перша незручність у спілкуванні швидко зникла, вони спілкувались так, наче були знайомі вже тисячу років. Гінтокі вів його надзвичайно гарними місцями та розповідав історію міста так невимушено, наче усе життя цим займався. Вони вийшли із незнайомого кварталу, повернувшись до центральної частини міста, гуляли набережною, їли італійське морозиво, годували голубів та знову проїхались на гондолі. Тоширо відчував абсолютний спокій та умиротворення, чого з ним не відбувалось аж з того моменту, як він прокинувся у Турції. Під вечір, коли Гінтокі провів його до намету, він ледь не смикнувся до нього у бажанні поцілувати, але зупинив себе. “Нічого кидатись на людей, з якими ти знайомий один день, навіть, якщо вони так сильно припали тобі до душі. Ти, може, й не побачиш його більше ніколи. Його, можливо, й не цікавлять чоловіки. Схаменись”, — кусаючи губи, Тоширо лаявся сам на себе.

 

— Це був чудовий день, Тоширо, — Гінтокі наче й не помітив його незграбного ривку та наступного замислення, — я дуже тішусь, що ми познайомились. Заходь до кав’ярні наступного разу.

 

— Так, дуже тобі дякую. Мені дійсно полегшало. Завтра спробую зайти, якщо знайду, звісно, — Тоширо помахав рукою, на що Гінтокі лише дивно посміхнувся та зник за поворотом.

 

Намагаючись не думати ні про що, щоб не залишитись без руки, Тоширо поплентався до своїх тварин, після чого задоволено розтягся на сіні, готуючись до сну. Він вже був на межі, аж раптом у мозку спалахнув черговий спогад.

 

Він летів над океаном на надзвичайній швидкості. Якась розумна частина казала, що люди не можуть так літати без спеціального приладдя, але за спиною не відчувалось реактивного ранцю чи чогось схожого. Хоча, хіба можливо щось відчувати у спогаді? Поруч був хтось ще — Тоширо впізнав руки, що приносили йому каву. Голову повернути не вдавалось, через що фігура бачилась дуже розмито. Раптом, цей хтось підлетів (?) до нього зовсім близько та зі сміхом почав його цілувати, тягнучи за собою униз, до води. Трохи розплющивши очі Тоширо помітив відблиск срібного волосся. “Він!!!” — заволало усе всередині, та його жбурнуло зі сну у кущі в незнайомому парку.

 

Тоширо підвівся, клекочучи від злості та сповнений бажанням знайти Гінтокі, де б той не був в цей раз, та виказати йому усе, що він про нього думав. Можливо, навіть кулаками.