Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Тепле немов вогонь листя шаруділо під ногами. Вологий запах жовтня стояв всюди, куди б не ступила нога. Великі Ґранди одягнулись в яскраве жовте та помаранчеве вбрання. Осінь прийшла також не очікувано, як і піде геть, коли прийде черга її старшої сестри. Сонце ще не зійшло.
Півень тихо спав собі на тепленькому сіні, вмостившись біля квочок. Двері до сараю рипіли від тихого вітру, а деінде у когось грали дзвіночки на дверях. Зорян виглянув з вікна на вулицю та посміхнувся. Він на ходу одягав лівий чобіт та намагався не гепнутися, плигаючи на одній взутій нозі.
Очі боліли та заплющувались мимохідь, в такий час він ще бачив сьомі чи восьмі сни, але треба було йому підслухати розмову діда Шанкса та Михайла Дракуленка у їх генделику. Ті обговорювали, які у жовтні гриби файні можна знайти у їхньому ліса та як чудово ті закрити на зиму або посушити. Закуска до горілочки чи до пива гарна виходила.
Плетений кошик, в якій святили Пасху, джемпер по шию теплий та щоб кліщі не загризли, штани рибацькі та чоботи. В похід по гриби був готовий. Чоловік вийшов на подвір’я, перевірив скот та чи є їм щось їсти та нарешті поплентався на вулицю йти до лісу.
«Де ліс?», - запитав себе Зорян, відчуваючи що похід по гриби може відкластися на наступний день. А якщо він завтра вже нічого не вполює, тому чим же йому закусувати горілку. Сухарики «Флінт» вже нудоту викликають, і більше нічого. Присмак краба з’явився на язиці неприємним спогадом.
Зорян оглянувся навколо. Так, дорога ліворуч веде до гаража, дорога праворуч – до генделика, прямо – сусідська хата. А ліс де? Ліс там, де багато дерев, але тут всюди багато дерев. І всі як однакові.
- І шо робити?
Гострий звук залунав від сусідських воріт. То Санджі вийшов в таку ранню годину з ліхтарем у руках та на пару з кошиком. І схоже теж зібрався по гриби. Зорян закусив губу, якщо він піде, то перетнеться з бровастим, а якщо ні – той всі гриби собі позабирає. Так діло не може піти, та ще ж дороги до ліси не знав.
Але дехто знав. Білявий впевнено пішов у правий бік від їх хат, метеляючи кошиком. Зорян нишком пішов за ним, щоб той не помітив його у випадку чого. Коли прийдуть до лісу він з ним відразу ж не розминеться і позбираю всі смачні гриби навколо.
Санджі наспівував собі під носа якийсь мотив популярної пісні, як грала у них генделику. Зорян не сильно дослухався, але було щось знайоме в цьому. Вони пройшли майже до кінця села і вдалині було видно арку створено із віток могутніх столітніх дерев. Уже майже на місці, а моховик ще не видав своєї присутності. Ніби Луффіан говорив про якесь там аніме про ніндзю. «Як там його На… Раруто!» Він був як Раруто.
- Олька має Богдана, Карл має Клару. Галька має Степана, а я маю Сару! – раптово почав завивати Санджі на диво красивим голосом. Він зупинився та трохи запнувся: - Бляха… Як там далі?
- Бляха муха, то капєц, то капєц-пєц! Як ми пасували! – не витримав Зорян.
Білявий зупинився та здивувався другому голосу навколо. Але через секунду закачав головою та продовжив співати:
- Всі дивилися на нас і афігівали!
Санджі повернувся до попутника та разом з ним заспівав:
- Я і Сара кльова пара, роза і тюльпан. Ми з тобою, моя Сара, пара намбер ван! Я і Сара кльова пара, роза і тюльпан. Ми з тобою, моя Сара, пара намбер ван!
Вони голосно розсміялись та подивилися один на одного.
- Класно співаєш, білява поганко.
- Ти теж як для моховика, - Санджі заспокоїв свій сміх. Радість змінилася на ніяковіння, потім з нього на усвідомлення, з чого потім перейшло на гнів. – Якого біса ти за мною йдеш?!
- Мені було по дорозі! – закричав у відповідь Зорян, забувши про той їх спів.
- По дорозі? – витріщився він на моховика. – Ти знаєш в якому боці ліс знаходиться? Може нагадати комусь Польщу і як ми з Усоппом, дідом Шанксом та головою нашого любого села шукали тебе по ній? А ти опинився у Югославії, хоча вона давно вже не існує як держава!
- От хто тебе завжди тягни за язик. От чого ти завжди згадуєш це, от чого? Мене обманули. Завезли кудись далеко. І коли я зміг передзвонити вам, просто передав те що мені сказав той дядько. Що я в Югославії, та і все.
- Югославії давно немає!
- А чоботи мої югославські звідки?
- Від діда твого дісталися.
- А він звідки взяв? А ну, скажи, звідки він їх взяв, - Санджі закусив губу, намагаючись стримати себе, щоб не харкнути в обличчя моховика. – Правильно! З Ю-го-сла-ві-ї!
- Так, в Югославії. Коли вона, най ті качка копне, існувала! Дурний, як сало без хліба.
- Мені ніколи не подобалася географія, - сказав Зорян, відвернувшись від сусіда.
- Помітно, - Санджі запустив собі руку у волосся та важко зітхнув. – Тоді якщо ти дорогу цю знаєш може тоді поведеш нас до падури? А я за тобою.
Він навмисно став позаду Зоряна та почав слідкувати за їх діями. Той як розгублений цуцик кинутий у полі озирнувся навколо себе. Очі ніби кролики бігали туди-сюди й не могли збагнути в якій стороні ліс. Ніби ж там, чи там. Моховик не розумів. Він навмання вказав пальцем у напрям, який найбільше йому сподобався.
- Ось там.
Санджі глибоко-глибоко помер усередині. Ніби хотілось плакати, а ніби застрелитися і більше не мати справи з цим чоловіком, у якого замість волосся ріс мох. Зорян вказував на їх село, звідки вони прийшли. Сильний ляпас почувся зі сторони білявого сусіда. Той зарядив собі долонею по лобу та тихо кричав у закритий рот.
Трохи заспокоївши нерви, білявий схопив сусіда під руку та повів його до лісу, намагаючись знову дати собі обіцянку не допомагати більше цьому топографічному кретину.
- Ти теж по гриби? – спитав Санджі, помітивши кошик у руках моховика.
- Ага.
- Тримайся біля мене ближче. Далеко не відходь. Гаразд? – він подивився на Зоряна, який тягнув хитру посмішку від вуха до вуха. – Чого шкіришся? Шкіриться він мені.
- Боїшся без мене?
- Боюсь, що Луффіан не пробачить мені, якщо я залишу тебе одного подихати у лісі. Та і гріха на душу брати не хочеться.
- Тц, - цокнув Зорян, продовжуючи слухняно йти за парубком.
В лісі було більш сиро, ніж у їхньому селі. Вітки приємно хрустіли під чоботами, а сонце вже підіймалося над обріями, пробиваючись між пишним листям дерев. Зорян трохи прижмурив лівого ока, коли сонячний зайчик заблимав у ньому, а коли трохи отямився від того побачив колонію грибів біля огрядного дуба.
Зорян виплутався з руки сусіда та підійшов ближче, щоб уважніше розглянути знахідку. Санджі теж не відстав та став позаду, дивлячись з-під плеча чоловіка на руді шапки грибів. Схоже то були лисички. Моховик взяв палицю та прибрав декілька опалих листків геть.
- Ти диви, не встигли прийти уже собі обід знайшли, - відізвався Санджі, крутячи у пальцях цигарку. Як йому хотілось закурити, але не можна у лісі рідному палити.
- Ага, от тільки б не отруїтися тим обідом випадково, - хмикнув моховик, намагаючись зазирнути під шапку грибів.
- Шо ти робиш?
- Спідничку шукаю.
- Ґа?
Моховик трохи розігнувся зі свого положення та став на коліна, тикаючи палицею у гриби:
- Є лисички справжні, а є несправжні. От у несправжніх повинні бути спіднички, а у справжніх – немає. Це ж тото на ОБЖ вчили.
- Слушно… А ну-ка дай я гляну.
Другий недолугий збирач грибів сів біля першого та вони обидва нагнулися, стукнувшись головами, дивитися чи є спідничка, чи немає. Дивляться-дивляться – нічого не розуміють. Ніякої спіднички, але є червоні цяточки. А що означають ті червоні цяточки, а чорт його знає.
- Ну дивись спіднички немає, - вирішив підтвердити Зорян.
- Немає.
- Значить їсти можна.
- Можна.
Зорян дістав зі свого чобота ножа та відрізав гриба від його кореня, залишивши, щоб ті ще виросли. Вони поділили між собою здобич та пішли далі шукати. Тільки прийшли, а вже знайшли одні із найсмачніших видів.
Пиво, грибочки, тепла хата та Санджі. Тобто ні, не так. Пиво, грибочки, тепла хата та без Санджі. У них чисто ділові стосунки. Коли він назбирає цілий кошик грибів, то вони відразу розійдуться по хатах і кожен сам за себе. Він поглянув на білявого, котрий відійшов трохи далі від нього.
Той роззявив рота свого так, що рій мух міг залетіти. Зорян підійшов ближче та сам здивувався. Якась дивна червона рослина, чи то не рослина, росла з білого м’якого яйця. Червоні вирости виглядали як мацаки якогось монстра, що зійшов з кадрів фільмів, котрі вони дивилися, щоб нажахатися.
Смерділо від цієї штуки просто жахливо. Ніби до цієї рослини сходили всі поранені та старі тварини та відпускали ту свій останній подих. Запах гнилі та трупів привертав увагу комашок. Санджі прикрив носа рукою та відійшов у сторону, щоб прокашлятися. Містика якась відбувалося, тому Зорян вирішив, що роздавати дивну червону штуку буде найкращим варіантом.
Він підняв ногу над червоними мацаками та вже хотів різко опустити її, але з кущів вискочив схвильований молодик, котрий схопив Зоряна ногу та щосили заволав:
- Не смій! Не смій! – кричав молодик.
- Ґа? – Зорян намагався видерти із рук незнайомця ногу свою, але той міцно схопився за неї. – Чого не смій?
- Шо трапилося? – підійшов до них Санджі.
Молодик виглядав як лісничий: тепла камуфляжна куртка, за боком рушниця, а на поясі сумочка маленька для різних дрібниць. Санджі все ж вирішив допомогти незнайомцю та відволік сусіда від червоних мацаків. Лісничий важко зітхнув, поправив зброю та лихо подивився на тих двох.
- Ви шо тут робите?
- А ти шо тут робиш? – парирував Зорян. – Ти взагалі хто і чого не дав мені ту штуку роздавити.
- Я – Олег Грибовус, місцевий лісничий. А ти, - він вказав на Зоряна, - намагався роздавити Квітохвісник Арчера, представника вимираючого виду грибів занесений до Червоної книги України.
- Тю, а най таку страшну штуку охороняти.
- Не знаю, - пожав плечима Олег. – Але Грінпіс мене спіймав, коли я ту фігню також роздавив. І штраф вліпили, і тепер я лісничий.Олег повернувся до дивовижного гриба та почав його оглядати на наявність пошкоджень. Він скривився та зрозумів, що з представником грибів, що вимирає все було добре. Троє чоловіків відійшли від червоних мацаків та Грибовус вирішив їх розпитати, що він тут та як.
- З якою метою прийшли до лісу? По гриби?
- Так, пане Грибовус, - посміхнувся Санджі та показав вміст лісничому. – От лисичок вполювали.
Пан Грибовус скептично поглянув на ті лисички, котрі вже встигли назбирати. Олег підняв на них свої гарні карі очі та покрутив пальцем біля скроні. Сусіди перемінилися у лиці та слідкували за тим, як лісничий бере один із грибів та розрізає його навпіл. Всередині він був весь жовтим.
- Ну може ви б не померли, але срачка б на вас напала. Бачите м’якуш жовтий, а треба, щоб був білий.
- А спідничка? – розчаровано перепитав Зорян.
- А спідничку можеш у себе вдома носити. Я таке не засуджую, - Санджі пихнув від сміху, а його сусід лише цокнув, намагаючись зрозуміти як тоді розрізняти ті кляті гриби.
Несправжні лисички полетіли геть з кошиків сусідів. Олег Грибовус покрутив свої вуса, відплюнув слину, що набралася та дістав з сумки якусь брошурку та всунув її у руку білявого як самому розумному із їхньої парочки. Санджі скептично розглянув коричнево-жовту обкладинку з гучною назвою «Гриби Житормищини. Їх таємниці, життя і як їх вони помирають. Способи їх вбивства». За авторством Олега Грибовуса.
Санджі легенько вдарив Зоряна тією брошуркою та поклав до його рук, а сам поглянув на лісничого, котрий гордо задрав носу, коли сусіди отримали рукописи, що вийшли з-під його руки письменника. Моховик скептично погортав ту брошурку, котра за розміром не уступила Кобзарю та знову віддав сусіду.
- Шо се? – хором запитали вони.
- Відповіді на ваші запитання. Зібрані, систематизовані за декількома розділами та з додатковими коментарями, котрі допоможуть назбирати вам повний кошик смачних та файних грибів.
- Оу, відповіді… Цікаво. Дякую… - сказав Санджі, намагаючись повернути той примірник назад Олегу.
- Всього за п’ятдесят гривень вам стане доступна вся інформація, котра є тільки про гриби.
- Знаєте, нам не…
- Двадцять п’ять, - перебив його Зорян та підморгнув. – Ми володіємо основною інформацією, а ось ваш посібник може стати нам у пригоді тільки на половину.
- Так, - погодився Санджі, посміхнувшись. – двадцять п’ять гривень це наша кінцева ціна.
Лісник потер рукою підборіддя та зверхньо поглянув на двох молодиків, що як діти усміхались. Ці двоє навіть не змогли розрізнити справжні лисички від несправжніх, тому ця книжка мала стати їм Біблією. Але Олег плюнув на них, розвернувся та пішов геть з тієї поляни, ігноруючи збентежені погляди. І на останок кинув:
- В цьому лісі на гроші можу кидати тільки я.
Чоловіча постать зникла серед дерев, а Зорян та Санджі залишились на самоті. Вони пожали плечима та повернули в іншій бік від рідкісного гриба у пошуках нормальних. Лисички вони вже знали як розрізнити і як виглядають ті гриби, котрі заборонено не чіпати. Точно обійдуться без тієї дурнуватої книжки.
***
Скільки вони вже блукали в цьому проклятому забутому всіма лісі? Ноги гуділи, земля хрустіла, а очі просто палали пекельним вогнем, бо вони ніде не могли знайти ті кляті гриби, скільки б уваги вони б не приділили цьому. Тут всюди було лише жовте та брудне листя. Більше нічого.
Санджі подбав про те, щоб було що поїсти у лісі, але чи вистачить запасів ще на одного голодного і сильного чоловіка, котрий вже у всю скрипів зубами та намагався стримувати себе від биття дерев. Білявий розумів як ніхто. Горло горіло від бажання закурити, вдихнути гіркий дим та відпустити з легень. А от тільки інтуїція підказувала, що краще цього не робити. Лихо буде.
Не витримавши довгої прогулянки, чоловіки сіли під буком та перевели подих. Вони розігнули ногу на всю довжину. Хрускіт солей у колінах було чутно на весь ліс. По нижнім кінцівкам розбіглося приємне тепло. Втома повільно, але впевненими кроками зникала з їх тіл, і вони просто насолоджувалася тутешньою атмосферою.
Зорян точно насолоджувався. Він підняв голову, де побачив безкрайні дерева і як вони протинають своїми вітками холодне синє небо. Десь шаруділи сухі листочки. У кущах ховались малі звірі, що напружувались від присутності людей у їхньому домі. Прямо над вухом бобер гриз брусок.
Стоп. Бобер? Як він так далеко від річки забрів?
Він розвернув голову на звук гризіння деревини. Сусід сидів до нього спиною та щось тримав у тонких пальцях. Цей звук бобрів надходив від нього. Зорян трохи нахилився та підняв брови від шоку. Санджі як справжній бобер гриз паличку, яку знайшов десь на землі, а очі бігали ніби у скаженого, намагаючись утамувати жагу у всьому його тілі.
- Ти це… Не знаю, перестань, - Зорян спробував вдарити білявого по руках, але той загримав на нього та відповз, щоб продовжити гризти незвичний київський делікатес. – Господи, та що з тобою? Ти чого дерево жреш?
- Ой, відвали. Все одно не зрозумієш, - заскиглив Санджі. Цей пруток був його єдиною втіхою у цьому темному забутому лісі.
- Тиць моя радість, що з тобою, що ти від журби почав дерева їсти? Ну не знайшли ми грибів, але ж не треба починати від цього їсти дерева.
- Та не від грибів я гризу цей прутик чортовий. Курити хочу дуже сильно. А не можна… Ліс спалю, - сказав він майже плачучи.
- Ой господи, та перестань. Правильний ти наш. Закури, а палицю викинь, - він вихопив із рота чоловіка той прутик та викинь геть. – Кури. За Грибовуса не хвилюйся.
Санджі з насторогою поглянув на нього. Інтуїція шепотіла, що потерпи, але Зорян, як спокусливий чорт говорив:
- Гайда, закури. Не сци кип’ятком, чого ти як те поскублене курча. Я не твій батько, щоб лозиняки тобі давати.
Білявий на останньому реченні пихнув від злості. Дістав з кишені почату пачку цигарок та запалив дратівливими рухами. Дим, що весь заполонив простір легень білявого, вилився сірим потоком в обличчя моховика, котрий від незвичного смаку закашляв. Він роздратовано усміхнувся та вихопив з рук Санджі ту цигарку і сам затягнувся. Для такого спортсмена як Зоряна, то був просто жахливий біль у легенях.
- Бісова ковінька, як ти це куриш… Кхе-кхе…
- Шо ти як восьмикласник за гаражем діда. Аж в очах сльози набігли, бідося.
- Від бідосі чую, - він буцнув у плече Санджі, що той заглитнувся від сміху. – А ну дай мені одну. Просто після твоєї слини в горлі пече.
- Ого, наш восьмикласник вирішив подорослішати. Тримай, але тільки постарайся не виблювати весь свій сніданок.
Запальничка у руках тремтіла, а вогонь переливався на повітрі, блимаючи помаранчевим та синім кольором. Санджі всунув у його рота цигарку та уважно слідкував як моховик невміло запалював її. Той нервував ще більше під пильним поглядом сусіда і вкладав всі зусилля, щоб не засоромитися перед ним.
Білявий усміхнувся від цих неквапливих невпевнених рухів. Його долоні доторкнулися до жорсткої та замерзлої шкіри Зоряна. Він направляв запальничку до кінчика тютюну та той нарешті таки запалився. Засмаглі щоки почервоніли чи то від вітру, чи то від ще чогось. А грець з ним від чого, головне, що запалилося.
Парубки зробили по затяжці. Один запеклий курець блаженно випустив з себе дим, а інший знову закашлявся. Бісило, що не виходило з першого. І бісило, що так красиво виходило у бровастого. Він ніби був зітканий із граніту, щоб з цигаркою у пальцях сидіти та прикрашати підвіконня будинку, а за вікном рясно йшла злива.
Моховик не хотів здаватися, не хотів програвати, тому затягнувся ще. Тільки в цей раз по-розумному, не все відразу. Він повторював за Санджі, котрий розлігся на землі та вже й забув, що декілька хвилин назад боявся дістати свої цигарки. Зорян цокнув язиком та розлютився.
Він не зводив своїх зелених очей з хитрого лисячого обличчя та провокував поглядами та жестами, показуючи, що навіть куріння вдавалося йому краще. На ці вибрики білявий лише посміхався та відвертав голову геть, ніби показуючи, що йому все одно на цей цирк, а в цей час залюбки демонстрував як пухкі губи вміло роблять кільця з диму.
Очі звузилися у вивченні цих махінацій з вустами сусіда. Як він їх так робив трубочкою, що виходили кляті кільця. Зорян витягнув свої губи уперед з цигаркою як стала паралельно землі. Веселий сміх заполонив весь ліс, деякі інші його гості думали, що то мавка.
- Ти такий дурний з цим виразом обличчя. Шо ти намагаєшся зробити з цієї цигаркою?
- Кільця як у тебе. Пху… - розлютився Зорян. – От краще б гриби шукали, ніж осе з тобою до шкідливих звичок привчаюся.
- Та ми напевно вже гриби не знайдемо… - сумно повідомив Санджі. – Знаєш, що мені нагадала твоя дурнувата моська.
- Шо? – запитав моховик все ще в спробах зробити кільця з диму.
- От як раз у восьмому класі тебе спалили за цигаркою та змусили мити оті всі унітази до блиску, щоб більше навіть не думав брати до рота тих цигарок.
- Хах, у мене навіть зараз перед очима стоїть той сморід. О, а знаєш, що я згадав як ти за оту контрольну отримав двійку. І плакав так сильно. Ну хоча можна зрозуміти, що для відмінника то біль ще той, - сміявся Зорян.
Санджі невдоволено хмикнув та сумно відвів погляду від Зоряна. Блакитні очі сховалися за чубчиком, щоб сусід не зміг їх розгледіти. Він прекрасно пам’ятає ту двійку.
- Так…. То-то була моя єдина двійка. Взагалі не готувався до тієї контрольної. Ми ж тоді випадково перед контрольною велосипед твій проґавили.
- Ага, велосипед, на котрий я збирав цілий рік. І він з легкістю через твою неоглядність потонув у річці. Ти любиш у мене красти транспорт, який я люблю, - натякнув Зорян на викуплений мотоцикл. Він катався на ньому щовихідних, але то було не те.
Білявий трохи замислився. І пригадав той день на контрольній. Він тремтячими губами прошепотів:
- Це я тоді у тебе попросив відповіді на контрольну. У нас був однаковий варіант… Але ти отримав дев’ять, а я двійку…
- Ти чого це… Санджі, тебе досі так муляє та двійка? – намагався віджартуватися Зорян, коли помітив що блакитні очі заповнились сльозами.
Різко сусід встав зі землі, потушив цигарку об дерево та пішов у ту сторону з якої вони прийшли. Зорян кинувся за ним, не розумівши чого білявий так зажурився. То була лише єдина його двійка. Чорт забирай, він школу з золотою медаллю закінчив.
Скільки він його не кликав, той не відкликався. Тупіт чобіт Санджі страшно звучав у його вухах. Він намагався відігнати це, але не виходило. Зорян не бачив його обличчя, але лише спини, яка безупинно рухалася у бік селища.
- Санджі! – він крикнув щосили. – Та шо з тобою?
Нарешті той зупинився. Груди важко дихали, а Зорян не міг збагнути, що відбувалося з сусідом, поки той не розвернувся до нього. По білому обличчю бігли великими краплями сльози, котрі ніяк не могли зупинитися.
- Т-ти… т-ти… - запинався чоловік скрізь сльози. – Ненавиджу тебе! Щоб ти загубився у цьому лісі, а якщо знайдеш дорогу, язик б кожен раз кусав собі, коли подумаєш до мене забалакати. Згинь з моїх очей і не з’являйся ніколи. Спробуєш заговорити до мене чи побачу біля своєї груші, - голосно закричав Санджі. – РУКИ ПЕРЕЛОМАЮ. ГНІВ БОЖИЙ НАКЛИЧУ НА ТЕБЕ І ВЕСЬ РІД ТВІЙ ГИДКИЙ.
Зорян на це просто роззявив рота та запанікував. Він не знав що робити, що казати і що думати. Його пальці тягнулися до фігури білявого, поки та зникала за вітками дерев. Він лишився сам.
***
Стояла вже глибока ніч. По тій необробленій стежці, що вела до селища, котився велосипед. Ліхтарик на ньому освітлював тільки малу частину дороги, щоб було дуже небезпечно, особливо з додатковим баластом на рамі.
Зорян вмостився на рамі синього велосипеда «Україна», схожий такий був у нього в юності, а Олег Грибовус важко крутив педалі. Моховик без будь-яких ознак людини у свідомості дивився у порожнечу. У нього досі стояв перед очима Санджі, котрий просто ридав через нього.
Він знав, що саме через нього, але був занадто дурним чи може чогось не знав, що не міг збагнути причину тієї журби. Довгий стогін протягнувся з його горла. Нудило від самого себе, може йому б і справді краще було б загубитися в тому лісі, щоб мавки залоскотали до смерті.
Лісничий знайшов його на ті самій поляні, де вони сиділи палили цигарки. У нього досі лишилася та пачка цигарок. Цей аромат тютюну, точно такий був і в Санджі. І додачі солодкі пряності.
- Дурний піп хрестив мене… - сказав Зорян. Рама вже натирала йому дупу до посиніння.
- Шо між вами вже трапилося? Глечика розбили?
- Того глечика схоже я розтрощив… Не знаю як, але розтрощив.
- Дивні ви хлопці. Обидва вперті… І зухвалі. Дурні, і все інше. Та все ж то є ваша молодість. У вас ще купа драми такої буде. І так, шо та драма поперек горла буде вставати, - підмітив Олег.
- Знаєте… Треба було купити ту вашу книжку, та можливо б і не посварились, якби були заняті пошуками грибів. Ви… Ви хороший чолов’яга, Олегу. Дякую, що не кинули у тому лісі.
- Немає за що…. Я на своєму віку багато чого побачив, хлопче.
- А скільки вам? – поцікавився Зорян.
- Двадцять три, - легко відповів лісничий.
Зорян був молодшим за нього всього на два роки, але той поводився настільки впевнено та досвідчено, що він навіть не здогадався цього.
- Шо таке? Чого замовк?
- Та так…. Нічого. Дякую вам ще раз за все.
Наступний шлях вони провели у тиші. Зорян не міг описати та пояснити, де саме він жив. Лише вказав, що у сусіда його була найгарніша груша з усіх, що він бачив. По цьому Грибовус вирішив орієнтуватися.
У сусідній хаті світло вже не горіло. Моховик кинув останній погляд за паркан та потиснув руку Олегу, в котрий раз дякуючи що виручив його. Коли Грибовус вже збирався поїхати Зорян того зупинив:
- Слухайте, а давайте я куплю все ж таки у вас оту книжечку.
***
Холод, перші морози та ожеледиці. Де-інде міг піти легенький сніжок та відразу розтанути, не відчувши тепла української землі. Селяни не знали відпочинку і в цю пору займаючись худобою та заготівлею запасів на зиму, бо старша сестра нікого жаліти не буде.
Небо було похмурим та вкрите чорними та густими хмарами, а на вулиці було так сиро і неприємно. Душа Зоряна ще більше від такої непогоди марудила. Навколо все було як у воді. Жовтень пройшов у шумах, а листопад застав зовсім раптово. А зовсім скоро зима, а там і свята. Грішно було бути у сварці.
Біля самого вуха моховика щебетом тараторив молодий горобець. Точніше молодший брат голови села, Луффіан, котрий ні на одну мить не міг перестати говорити. Балакав він то багато, але іноді не по ділу і зовсім гублячи нитку розмову. Будь-кого могло це допікало, але от Зоряну зараз потрібна була саме така компанія.
Балачки хлопця трохи відволікали й витягували на поверхню того океану, у котрому він намагався себе потопити. Ті сльози, той крик, той плач досі стояли перед очима, щоб він не робив. Кожна його дія супроводжувалася тим тремтячим голосом та сумом. А ті блакитні очі ніби дивилися з усюди.
Хоча то була лише його фантазія. Санджі ж насправді повністю ігнорував його існування. Мовчав, не відповідав, проходив мимо. Навіть зіниці не рухалися, коли Зорян опинявся поруч. З кожною появою моховика він перетворювався на камінь. Очі ставали пустими та темними як в утопленого.
- Зорянееееее, ау! Ти чого? Ідеш, мовчиш. Як закоханий. Шішіші!
Зорян різко спихнув багрянцем та загарчав на хлопця:
- Іди до чорта! Що ти той-во ото верзеш?! Язика прикуси, але не говори дурниць! – Луффіан досі сміявся, тільки тихіше. – Куди ми, до речі, йдемо?
- А ну до діда Шанкса. Він сказав, що йому треба допомога у якомусь ділі. Я чесно не зрозумів, він щось там казав, а я вареники їв. Пироги такими смачними були. З сиром домашнім. Баба Дадан робе найкращі вареники на усьому селі, їв б їх кожен день. Такі м’які, такі великі…
- Луффіане, - перебив його моховик, повертаючись назад до потрібної теми розмови, - а я діду Шанкса нашо?
- Ну, ти сильний. А діду Шанксу потрібен сильний хлопець, він так сказав, коли я їв пироги. Щоб і тебе покликав. А ще я пив компот, от його робив мій дід….
- Я зрозумів, дякую.
За рогом з’явилася невеличка хатинка з широким та довгим городом. Звідти було чутні дивні звуки пилки, а між цим були дивні нерозбірливі криві слова: «Памагітє! Спасітє! Убівають, бандєрьі! ААА!»
- Шо це за мова така? Ніби свиня верещить, - підмітив Луффіан.
- Ага, а мені ніби пес сре поносом. Шо за мова так крива? – відповів Зорян, скривившись.
Зайшли на заднє подвір’я двоє хлопців молодих та побачили дивну картину. Михайло Дракуленко стояв осторонь та курив люльку, а дід Шанкс у цей момент пилив москаля, якого спіймав за допомогою одного друга, який працював лісничий. Кричав той москаль та й плакав.
- Діду шо ви тупою пилою мучаєтесь, у вас що рушниці немає? – запитав Зорян.
- Та є в мене рушниця, Зоряне, - весело відповів Шанкс.
- Що кулемета нема?
- І кулемет в мене є, але для дільничого нашого немає.
- Тю, ну хоч би сокира у вас має бути.
- Є в мене і сокира, в мене просто є НАТХНЕННЯ.
Голосний грізний сміх діда Шанкса розлетівся на всю вулицю. І так сильно, що крики москаля перекривали. Луффіан та Зорян трохи помовчали, усміхнувшись та і запитали у діда:
- А для чого ви нас кликали то?
- Ой, точно… Зараз, хлопці, - Шанкс відклав пилу та всунув яблука у рота москаля. Він повернувся до парубків: - Так от, мені треба, щоб ви мені сарай розібрали. Там стільки мотлоху, а у мене часу немає то все розбирати. Самі бачите, - вказав він на москаля, що мукав, - творчістю займаюся.
Михайло підійшов ближче та підізвав до себе Зоряна:
- Мотоцикла собі не купив?
- Не купив… Та й грець з ним, - сумно махнув рукою парубок. Він сховав погляду від орлиних очей Дракуленка, котрі могли запідозрити щось неладне. Але Михайло відчував журбу Зоряна за кілометр.
Той ходив весь по селу сумним, замученим, в лісі весь час пропадав. Та і з сусідом своїм він не сварився, а це було їх улюбленою справою. Заможному фермеру це вистачало, щоб здогадатися, що з моховиком колись веселим та товариським трапилася біда.
Як батько він відвів Зоряна у сторінку та поклав руку на плече, намагаючись того вивести на розмову. Той скрутив ображено мармизу та втупився у сіру землю. Ніяк не хотів говорити. Набрав води у рота та як баран вперто відмовлявся її хоча б проковтнути. Михайло важко зітхнув:
- Зоряне, та що це з тобою? Я ж бачу щось трапилося, - Зорян закусив губу та різко випалив:
- Як вибачитися перед людиною, якщо ти навіть не знаєш чим її образив?
- Ого…
Михайло аж трохи розгубився від такого раптового запитання. Та все ж це дало хоч якихось роз’яснень з приводу поведінки Зоряна. Того гризла совість, і так гризла, що ледве душу з бідного не витягувала.
- Ну твого бажання все виправити вже достатньо для цього. Просто поясни свої почуття. Але після цього все буде залежить від тієї людини, котру ти образив. Ти певен, що не знаєш точної причини образи?
- Так… Ніби не знаю. Просто те таке дурне і дивне все було. Але я відчуваю, що через мене трапилося щось лихе. І це почуття нікуди не зникає, а кожен день підсилюється. Хочу поговорити, а він мовчить…
- Він?
- Неважливо. Просто мовчить як ідіот. І нічого не хоче пояснювати.
Відразу стало зрозуміло про кого йшла мова. Дракуленко дбайливо погладив моховика по спині та відпустив до сараю Шанкса. Ця молодь завжди любила розводити драму. Фермер повернувся до старого друга та його творчості.
У сараю було темно та у повітрі стояла пилюга. Луффіан закашлявся та прикрив собі носа шарфом. У Зоряна теж у носі крутило, але він не хотів ненароком чхнути і щоб все у цій крихкій конструкції рухнуло на них. Моховик стримався, шмигнув носом та оглянув все уважніше, думаючи з чого їм почати їх прибирання.
Настільні лампи – три штуки. Можлива десь була і четверта. Нагородні медалі за яких часі невідомо, але точно було видані за молодості діда Шанкса. Декілька екземплярів вінілових пластинок Степана Гіги. Шмаття, котрі годилися або на ганчірки, або на продаж хіпстерам з міста. Бюст Бандери:
- Степане Андрійовичу, - поклонився Зорян, поклавши руку на серце.
Стільки барахла навіть у нього в сараї не було. З чого починати, а він і не знав. Просто відкладав деякі речі на вулиці, оцінюючи на око чи ті годяться на повторне використання, чи йдуть на базар. З Луффіаном робота йшла не швидко.
Той дивовижний хлоп вивчав кожну річ, розглядував, мацав брудними пальцями, а потім розпитував у Зоряна, що вона таке і для чого. Моховик не знав, що казати. У нього не було ні бажання, ні настрою щось пояснювати Луффіану, тому відмахувався від нього як батько чи мати, коли дитина забагато ставила запитань.
- Дякую-дякую тобі. Сильно ж кортіло твоїх грушок спробувати, Санджі.
Ваза розбилася на маленькі шматочки. Він був тут. Якого чорта? Він ще не готовий. Чи готовий? В принципі зараз слушна година, щоб поговорити. Але так за багато свідків. А якщо він скаже, що не пробачає його. Чи все ж таки пробачить?
- А, він іде сюди! – Зорян сховався за мотлохом, але Санджі та дід Шанкс самі підійшли до сараю.
- Ось, Санджі са… Зоряне, а шо ти робиш?
- Голки шукаю, - перше, що спало на думку відповів він. – Просто розсипались, мені Луффіан під руку підставився і тепер шукаю. Був цілий набір.
- У мене у сараї був цілий набір для шиття? – здивовано запитав чоловік.
- Так, був.
- Помилуй мене боже… Ну і бардак…. Тоді вам лишні руці будуть тільки до снаги. Санджі люб’язно погодився допомогти. Тому командуй, Зоряне, куди сусіда свого пристроїш. Працюйте, хлопци, і швидше-швидше.
Сусіди поглянули один на одного та мовчки розійшлися у різні сторони сараю. Щось дзеленчало, якісь пляшки необережно бились між собою, звідкись виплигнула пружина. Ні слова ще собі не сказали.
Пройшло десь хвилин за двадцять. Вони мовчали, а сарай потихеньку розбирався і певних місць, де вони могли сховатися ставало менше. Дійшло до того, що їм довелося все ж зіткнутися лобами один з одним. Двоє парубків стояли над важким грамофоном, який самотужки не піднімеш.
Не обговорюючи нічого, Зорян взяв з правого боку, а Санджі з лівого та понесли на вулицю. Їх погляди зустрілися між собою, та блакитні очі відразу ж опустились до низу. Вони поставили грамофон в окремості від всіх. Білявий, що трохи пом’явся біля нього та вже хотів піти геть, але міцна рука схопила за рукав куртки.
- Вибач, - рівним голосом сказав Зорян. – Вибач за те що підставив тебе так у восьмому класі. Тебе це сильно засмутило, і я зрозумів, що вчинив як пацюк, а не справжній чоловік. Треба було тобі допомогти…
Санджі від здивування відкрив рота. Його очі блукали по обличчю Зоряна, шукаючи хоч краплю лицемірства у цих словах. Не було. Щирий як дитя мале. Білявий усміхнувся, а потім взагалі розсміявся увесь голос. Моховик розгублено на того поглянув.
- Я-я… Це ти мене, вибач. По-дурному тоді вчинив з тобою у тому лісі. Зірвався через дурість столітньої давності.
- То не дурість, ти тоді так… - Санджі закрив рота рукою кремезного парубка.
- Зоряне, забий на це. То вже неважливо, я не повинен був так себе вести. От і все. Якщо тоді стане легше від цього, то я пробачаю тобі. І тоді ж я втопив твого велосипеда.
Зорян збентежено проводив його до сараю.
***
Забагато речей за своє життя назбирав дід Шанкса. Настільки забагато, що вони вже не поміщалися у маленький старенький сарай, котрий під тиском вітру прогинався в інші сторони. Старі стінки скрипіли, а усередині було так холодно. Навіщо тому старому стільки мотлоху?
Хлопці сиділи біля хиткої конструкції з речей та розпивали гарячу каву, якою з ними люб’язно поділився Михайло Дракуленко, коли йшов додому. Зорян пообіцяв йому занести пізніше термос як знайдеться час. Час тягнувся, крики москаля затихали, а вони чекали на діда Шанкса, щоб той оцінив роботу.
Нарешті той з’явився і радісно плеснув у долоні:
- Ой ля, сейво стільки у мене речей було у тому сараї. Ну і справи. Хлопці, дякую вам велике. Треба тепер тільки це розібрати, що треба і не треба, а потім завантажите у мого возика, і знову все позаносити назад.
Парубки жалібно застогнали. Дід Шанкс любив знущатися, але проти нього не попреш, тому вони всі дружно встали на ноги. Рудоволосий чоловік уважно та прискіпливо вивчав кожну річ, яка попадалася йому на очі. Купки Зоряна, де одна то знову у сарай, а інші на базар все ж допомогли, але дід все одно встановлював свої правила.
- От чого ти поклав нагородний пістолет до базару? Ти ж знаєш яка це цінна річ! Огого! – Шанкс почав розмахувати у різні сторони маузером, напружуючи парубків навколо. – Його ще мій дід тримав у руках при Бандері. Ой, дурні.
- Стоп, у діда Шанкса був дід? – поцікавився Луффіан. – Я думав він народився дідом.
- Дідом не народжуються, це звання потрібно заслужити. Зоряне, а куди ти поклав мій кулемет?! – дід Шанкс розлючено схопив зброю та поніс її назад до сараю.
- А зачекайте, - відкликнувся Санджі. – Якщо дід діда Шанкса жив при Бандері? То коли жив Шанкс? Тобто скільки йому років?
- Та йому ж ніби вісімдесят десь… Чи сімдесят. Точно не пам’ятаю, - задумався Зорян та поглянув на рудого. Той не сильно був схожий на сімдесятирічного.
- Йой! Діду Шанксе, а скільки-то вам років, а? – закричав голосний хлопчина .
- Мені? Ну мені тридцять дев’ять, а шо питаєте?
Дід Шанкс повернувся до них та побачив як всі парубки рота роззявили та в один голос:
- Тридцять дев’ять?!
- Чорт… як це жити треба, щоб у тридцять дев’ять виглядати як старий пердун, - заволав Зорян голосніше всіх. – Се шо мені доведеться пити кидати?
- Зоряне, може тебе до москаля мого прив’язати, щоб теж покричав, - він зробив різкий крок вперед, а моховик поступився назад, виставивши руки вперед.
- Діду-діду, ви шо, я ж пожартував.
- От би дати тобі, - Шанкс замахнувся на бідного парубка, - потиличника, але ж дітей бити не можна. А ну, гайда за роботу, щоб менше балакали.
Рваний сміх заспівав у повітрі. Робота йшла, але не тихо та спокійно як хотілось діду Шанксу, а моторно та зухвало. Не розбирали вони що куди класти, доводилось зриватися на крик, щоб у молоді голови дійшло найпростіше. Хлопцям стало занадто весело.
Рудоволосий на це лише зітхнув та просто змирився, даючи дурникам трохи спокою. Ті кидалися речами, грались з ними, а потім нарешті притуляли її до справи, пригадуючи куди ж казав Шанкс покласти її.
Дійшло до того, що гра з бюстом Бандери затягнулася на довгі хвилини. Санджі та Луффіан грались між собою з білою статуеткою. Білявий кинув його хлопцеві занадто далеко, і брат голови села плигнув за ним та не розрахував траєкторію польоту. Біла голова відкололася при ударі об землю, а обличчя трьох молодиків скривилися від шоку. Чорночубий хлопець в паніці спробував прикріпити відроблену голову назад:
- Блін-блін. Шо ж робити? – Луффіан панічно поглянув на друзів.
- От чорт, побачить це дід Шанкс, голови нам відірве так само як цьому бюсту, - сказав Зорян, виглядаючи рудоволосого.
- Взагалі… Може й обійдеться, - двоє глянули на біловолосого, котрий забрав зламаного Бандеру собі до рук. – Ви з Луффіаном мене прикриєте. Зоряне, говорити будеш ти, бо сей, - вказав він на чорночубого, - брехати тільки може воротам, і то, ті йому не повірять.
- А ти шо робити будеш?
- А я швидко збігаю додому і склею все назад. Головне, не спаліться.
- Гаразд-гаразд, йди тільки хутко, - Луффіан підгонив Санджі.
Підозріло та тихо стало на дворі. Шанкс прижмурився та прислухався. Якось різко хлопці замовкли. Дід згорнув газетку назад та виглянув з вікна. Зорян та Луффіан поралися біля сараю та прибирали речі, а ось Санджі ніде не було видно, що трохи змушували задуматися.
Рудоволосий нишком вийшов зі своєї хати та з рогу побачив, що білявого ніде не було. Дівся кудись, і мокрого місця не залишилось. Чоловік вирішив послухати балички двох парубків, але ті ніби води в рота набрали та мовчать так тихесенько як мишки в його стінах.
Точно щось наробили, а Санджі побіг це вирішувати. Він знав цих дурників як облупаних. Нарешті він вийшов зі свого затінку та подивився на них. Вони подивилися на нього. Мовчали всі троє. Шанкс поставив руки по боках та вказав носом на купку речей, спитавши:
- Робите?
- Робимо, - в один голос відповіли хлопці.
- А шо ви робите?
- Сарай розбираємо.
- А третього куди діли? – Шанкс конкретно подивився на Луффіана. – А ну, Луффіане, скажи мені, куди Санджі поділи?
Той в паніці почав дивитися то на Зоряна, то на діда Шанкса. Він нервово облизував свої сухі губи, а потім біленькими зубками здирав з них шкірку. Якісь нерозбірливі звуки почали лунати з його рота, а по чолу котилися каплі поту. Луффіан міг випадково присвиснути, та й вже хотів сказати, як його випередив Зорян.
- Так, бровастому трохи зле стало. Та ви не хвилюйтеся, він повернеться ще. Просто там якісь таблетки треба випити йому. Від серця, - перше, що спало на думку сказав.
- Від серця? А шо у нього з серцем?
- Тиск артеріальний… і венозний. Оці ж кишені… шо в серці. Повний набір…
- Повний набір?! Повний набір?! – розлютився Шанкс, зрозумівши що не так. Він схопив рушника та замахнувся на хлопців. Цупка тканина засвистіла у повітрі та тріснула обох по дупі. – Ви мені у вуха не заливайте! Я ж бачу, що вони щось накоїли та не признаєтеся. Не ти брехати не вмієш, не він. А ну шо ви накоїли? Зізнавайтеся!
Парубки прикусили язика та нічого не сказали. Знаючи, який дід Шанкс цінитель своїх речей та націоналіст, то за Бандеру він їх почне пиляти як того москаля в його подвір’ї, а розділяти долю москаля їм не хотілося, тому інтуїтивним колективним розумом були прийнято рішення мовчати до кінця.
- Так, я бачу, по-хорошому ви не хочете. Тому буде по-поганому. Тоді так, - він схопив Луффіана за вуха та потягнув його до старого дубу. – Мама вас я бачу не била в дитинстві лозинякою, тому це зроблю я.
- Шанксе, не треба, - заскиглив Луффіан, надувши губи як дитина.
- Тоді шо ви накоїли? Чи хто конкретно накоїв? Ти? Може Зорян? А може ви свого білявого друга захищаєте, який побіг виправляти свої косяки.
Луффіан різко замокнув та відвернувся до дерева, готуючи терплячі проходити через тортури. Дід на це лише хмикнув та замахнувся на хлопця рушником. Хотів вже сильно тріснути по малих сідницях, але перехопили інструмент для покарання у повітрі.
Міцні молоді руки тримали того рушника та не відпускали якби Шанкс не тягнув. Зорян сердито споглядав на нього з-під лоба та важко дихав, скривившись від напруги. Дідова сила була відомою на все село. Могутня, терпляча та нерушима сила знаходилася у руках рудоволосого чоловіка. Він не сильно намагався вирвати з долонь Зоряна тканину, а з цікавістю слідкував щось ж буду далі.
Моховик захрипів, відпустив тканину та став рівно як тополя. Він на одному диханні сказав:
- То я Бандеру розбив. Отой маленький бюст, що у тебе був. Випадково вийшло та по-дурному. А Санджі пішов його склеювати. Тут немає вини хлопців, лише моя.
- Ага-ага, - рушник ніжно вдарився об плече Шанкса. – Ну що, Зоряне, готовий йти до москаля?
***
Стежка до діда Шанкса була чистою та прибраною. Той слідкував за тим, щоб гості які до нього прийдуть вже бачила зі самого початку, що господар цієї хати працьовитий та тримає все у порядку та чистоті, дбайливий до речей. Особливо до тих, що важливі для його серця та принципів. Особливо, якщо це бюст Бандери.
Санджі уважно оглядав свою роботу, котру зробив. Голову ніби і не ламали, а вона завжди була рівнесенькою та на місці. Він потер бюст об тканину своїх штанів та поклав до кишені своєї куртки, в котру могли поміститися навіть пару великих кругленьких картоплинок.
Літала надія, що хлопці не зіпсували план з прикриттям Санджі у відсутності того, і дід Шанкс нічого не помітив. Чоловік би відірвав голову парубку як тому Бандері, якого він випадково впустив.
За тим відомим рогом почулись голосні накази, ніби генерал муштрував солдатів у холодний мороз. Голос був занадто знайомим і занадто моторошним. Схоже план все ж вийшов із-під контролю, і дід Шанкс дізнався про той клятий бюст. Парубок вийшов до подвір’я рудого та жахнувся від побаченого.
Весь мокрий, втомлений, з голим торсом на холодному повітрі Зорян присідав під команди Шанкса. Піт стікав із загорілої шкіри хлопця, проходячи вздовж згинів його м’язів, які напружено пульсували від перевантаження фізичною працею. Моховик тяжко дихав від втоми, але гордо та несамовито виконував накази діда Шанкса, котрий не збирався навіть жаліти його.
Білявий важко зітхнув, побачивши цю на диво привабливу картину. Стоп яка приваблива?! Йому подобалося дражнити та трохи знущатися, але ж не коли його мучив розлючений дід Шанкс. Санджі поклав долонь на лоба. Щось у голову лізли дивні та садистські думки. Не можна так зі Зоряном.
Він ковтнув, подивившись на те яке як міцні ноги парубка згиналися і розгиналися кожен раз як наказував рудоволосий. Здалося, що ковток був настільки гучним, що його нарешті помітив Шанкс. Дід подивився на білявого і пальцем покликав до себе.
- Показуй мені Бандеру, Санджі, - той забігав очима та поглянув на Зоряна. Він повільно дістав із кишені бюст та передав його діду. Чоловік уважно оглянув статуетку та показав її Зоряну, котрий сидів навприсідки. – Бачиш який Санджі молодець.
Шанкс легенько стукнув по спітнілому чолу Зоряна та поставив собі на бильце стільця бюст.
- Виправив те шо ти накоїв. Треба буде ж обережнішим, Зоряне. Це пощастило тобі, що добрий сьогодні. А то був би як отой москаль. Так, Санджі?
Питання пройшло скрізь вуха. Зорян сказав, що то він зробив. Він захистив і його, і Луффіана від гніву діда Шанкса. Таке незнайоме тепло розбіглося по всьому тілу, що воно аж перехоплювало дух. Чому Зорян так вчинив?
Це питання було більш важливим, ніж пряме запитання Шанкса. Це він так просив вибачення перед ним? Невже відчув провину через ту дурну істерику у лісі, хоча там його вини і справді не було. Вони були дітьми. А як і всі діти вчиняли по-дурному і не розуміли наслідків. І тоді він не знав. Ніхто не знав.
- Агов, Санджі? Ти чого? Агов! – почав витягувати з трансу парубка чоловік.
- А…. Що? Та ми там всі знаєте трохи винні…
- Не заливай мені у вуха. Зорян все розповів, і сам сказав, що будеш його захищати. Так, що іди краще до Луффіана і вже розберіться з моїм сараєм. А ми тут з Зоряном ще трохи спортом позаймаємося.
- Так, - відкликнувся Зорян, важко дихаючи. Він ще сидів навприсідки. – Іди до Луффіана. Потім поговоримо.
Блакитні очі востаннє поглянули на замученого сусіда. Вони обов’язково мають про це поговорити, а зараз треба було розібратися з тим клятим сараєм та нарешті покинути подвір’я діда Шанкса, і мінімум місяць не повертатися до нього.
***
Була тільки сьома вечора, а темнота на дворі стояла така, що не було і видно власного носа. Ноги гуділи від болю та втоми, а брудна сорочка висіла у руках та ковзала по землю. Зоряну було важко навіть одягнути назад її, тому він просто накинув на голе гаряче тіло куртку, щоб просто хоча б трохи не змерзнути від осіннього холоду.
Він вже міг звалитися з ніг, якби під боком не йшов Санджі, котрий підтримував чоловіка, не даючи впасти. Вони мовчали, лише іноді переглядалися між собою та знову відверталися на дорогу. Їх німі розмови були лише зрозуміли тільки їм і більше нікому. Зорян знав, що білявий хотів подякувати за це випадок з Шанксом, але чи гордість не давала, чи просто не міг підібрати слів.
Вони йшли під руку один з одним та мовчали. Вітерець дув не сильний, але такий пронизливий до кісток, що Зоряна всього трясло. Він інстинктивно притулився тілом до теплого боку Санджі та схопився за його руку міцніше. Можливо якби на селі не стояла як тьма, а вуличні ліхтарі вмикалися не о восьмій, то тоді б він побачив рожеві щоки Санджі, а так лише чув його чітке та рівне дихання.
У носі закрутило так сильно, що Зорян чхнув, що аж земля здригнулася. З боку почався легкий смішок. Він відчув як Санджі витер своїм рукавом йому носа та сказав:
- Будь здоровий. Не думай мені захворіти. Зимні свята зовсім скоро, а ти будеш розквашений як капуста.
- Не захворію. Сьогодні цілий день загартовувався.
- Так… Дід Шанкс тебе не пожалів. Чесно закотив істерику на рівному місці, а то ж всього лиш бюст. Не справжньому ж Бандері зламали голову, - Санджі роздратовано буцнув камінчик на землі та повів Зоряна далі. – І взагалі… взагалі… не треба було тобі мене захищати. Сказав би як є, що та я накоїв. Це ж я його занадто далеко кинув Луффіану.
- Ні.
- Що?
- Ні. Я б ніколи так не сказав… Бо ти б мене прикрив… І я зроблю для тебе саме, щоб ти зробив для мене.
Голос Зоряна тремтів, і точно не від холоду. Він вважав, що Санджі його прикриє та захистить у випадково чого. І навіть забув про всі дитячі образи: про велосипед, про те як білявий стукай на того. Звичайно ж він погодився з цим, бо завжди вчили, що людям треба відплачувати добром на добро, щоб та у минулому не було.
- Можливо повечеряємо у дядька Захара мого у їдальні? Там у нього зараз вареники з картоплею подають. Поїмо, і ти трохи посидиш, дух переведеш, - запропонував Санджі.
Зорян звичайно ж радістю погодився на цю пропозицію. Їсти хотілось навіть сильніше, ніж спати, а спати він любив. Якимось повільними кроками дісталися до невеличкої їдальні, котра знаходилася на початку їхнього села та вела до головної магістралі.
Дзвіночок здригнувся об двері та оповістив про прибуття нових клієнтів. Здоровенний високий чоловік з довгими світло-русими вусами, котрі були підкручені угору, зверхньо поглянув на двох парубків. У них забурчали животи, а вигляд мали більш замучений, ніж у старої кобили.
Дядько Захар вдарив улюбленим тесаком по свинячій нозі та відрубав немаленький шмат від неї. Свист гострого заліза заполонив всю їдальню. Кухар вказав на столик біля вікна і Санджі та Зорян сіли за нього, слідкуючи за тим як дядько виносить їм гарячу вечерю.
Перед голодними очима поставили свіжі варенички, картопляне пюре з цибулькою та шкурки сальця викладені на білому блюдці. У стакани їм налили вишневого компоту, котрий дядько Захар сам готував у себе вдома та розлив всім охочим. Зорян ковтнув та подивився на чоловіка:
- А горілочки не знайдеться? – Захар зупинився наливати тому компоту та кинув недобрий погляд у його бік. –
- Дядьку, він пожартував. Вашому компоту ні одна горілка не стане конкурентом, - вступився Санджі.
- Хм, гаразд. Смачного, хлопці. Потім розплатитися, - дядько Захар відвернувся від них та пішов до себе назад за прилавок розрізати м’ясо.
Хлопці прийнялись до їжі. Санджі повільно смакував пюре та просто слідкував за рухами свого дядька, котрий уважно виконував свою роботу, не звертаючи на сторонні погляди. А Зорян ж їв як не в себе швидко, поглинаючи вареник за вареником, а потім запиваючи це все компотом, котрий так добре йшов до основної страви.
- Ти ж знав, що я переїхав у село з міста? – раптово почав розмову білявий сусід. – Я до вас прийшов у п’ятому класі тільки. Пам’ятаєш?
- Так, щось таке пригадав…
- Мій батько, щоб він здоровим був, після смерті матері відправив мене сюди, щоб я й того тут ся навчав, бо вважав, що я не тягнув міську програму, і мені буде легше у селі, хоча програма і тут, і там була однакова, - він видав іронічний смішок з грудей та запалив, ставлячи перед собою попільничку. – Ми з ним зараз не спілкуємося. Точніше після як раз восьмого класу не спілкувалися. Він досі мені не пробачив ту двійку, а я досі не пробачив… Все. Все, що було не пробачив.
Спустошенні очі дивилися у поверхні білого стола. Він боявся підняти очі на Зоряна, подивитися у ці зелені луги, а потім знову почати говорити. Співрозмовник навпроти заметушився та поглянув на білявого сусіда, з котрим колись навіть одну парту ділив. Холодні пальці торкнулися блідої шкіри.
- Ти… Ти через нього так страждав з навчанням?
- Ага, думав зможу повернутися назад до родини. Сестри… Братів, хоча там на мене ніхто не чекав. Він вважав, що це мені дасть мотивацію вчитися далі, але коли я дивився з вікна хати на вас та бачив як ви з Луффіаном гасаєте по всьому селі… Мені теж так хотілось…
- Що він зробив після тієї двійки? – спитав Зорян у тремтячій цікавості.
Кутики блідих вуст нервово повільно піднялись. Блакитні очі нарешті глянули на смугляве обличчя. Нарешті вуличні ліхтарі увімкнулись, а дві зірки заблищали перед ним. Такої болючої посмішки Зорян ніколи ще не бачив. Він все зрозумів. Без слів і якихось пояснень. Все стало на місця.
Попіл розтягнувся по склу попільнички. Запах цигарок міцно засів у їдальні дядька Захара, але смак їжі це ніяк не псувало. Двоє парубків ввічливо попросились помити посуд старому кухарю та слухали як той лаявся з одним із працівників стосовно продуктів. Вони іноді обговорювали між собою старі часи та смішні історії.
Додому повернулись обидва вже за опівніч. Втомлені, замучені вони повзли до своїх хатин та слухали звуки нічної природи. Десь у чужому дворі завив собака на місяць та загавкав, почувши чужі кроки. Санджі посміхнувся та просто до себе сказав:
- Завжди хотів собаку та щось руки не доходили до цього.
На цьому реченні вони й розійшлися по своїм домівкам. Наступного ранку білявий прокинувся трохи пізніше, ніж зазвичай та вийшов на ґанок. У себе під дверима він знайшов цілих два відра лисичок та відкриту пачку цигарок.