Розділ І. Серпень та вересень

Десь на далекій Житормищини, за лісами, за річками, за горами сховалося село Великі Ґранди. Люди тут працьовиті, добрі та злі та зі своїми тарганами у голові. Сонце вже встало з обрію, а улюблені Богом вже з самого ранку порались на полі.

Золоті колоси переливалися на проміннях великої зірки. Санджі прижмурив очі, натягнув на біляву голову кашкетика та поправив свої рейтузи, ідучи працювати на своєму рідному любому городі.

Качани, картоплі, помідори, капустка – все це Санджі виростив своїми робочими руками. Він вдягнув садові рукавички, взяв сапку з сараю та оглянув все навкруги. Плоди гарним свіжим блиском переливалися у світлі серпневого дня, а його красуня грушка хизувалася сережками кожному, хто пройде повз його подвір’я.

Ні в кого такої груші не було. Ні у діда Шанкса, ні у баби Лінлін, а ні у їхнього голови села Сабо, котрий посилав молодшого брата за відром грушок для його фірмової наливочки. Навіть у сусіда не було такої грушки.

Та що у ж там, у того клятого сусіда Зоряна нічого ніколи не росло. Земля його пропащою була, що не посадить, те подохне та згине чи то від бур’яна, чи то від колорадського жука. Ніхто не знав. Казали люди поза очима, що чаклуна він того місцевого образив, коли випадково у лісі зайця зарубав, от тепер з тих пір нічого на землі його клятий та не росте.

Всміхався весело Санджі від цієї втішної думки. Йому той Зорян як шершень поміж очей – дратує та прибити хочеться. Ходив білявий по своєму огороду та загляне за паркан до сусіда, що він там. То він стоїть та сапає, то він стоїть та лається на ту картоплю, що не росте. То сидить та п’є горілку від горя та молиться, щоб хоча б худоба не подохла від проклять того чаклуна.

Весело Санджі було та радісно на душі.

Підійшов до любої грушки він роздивитися її величні вітки, що нависали на травою та створювали прохолодний затінок, у якому можна було відпочити. Оце він вторгує в цьому році. Такий врожай не полишить голодним нікого: ні селян, ні його самого. Він заглянув назад за грушку й очі його стали як п’ять копійок.

Хтось позривав всі груші позаду. Він повільно повернув голову в сторону двору сусіда і побачив як той біля свого хліва жер вкрадені груші та годував ним своє молоде лоша. Санджі вже заліз на паркан, щоб перелізти та задати Зоряну таких раків, щоб він на все життя запам’ятав та той помітивши розгніваного сусіда сам підійшов.

- Ти шо мені паркан ламаєш, ти бліда поганка? – різко запитав Зорян, не церемонячись з чоловіком.

- Ти мої груші вкрав, зелений ти мох! – крикнув Санджі, показуючи на задні вітки своєї груші.

- То мої груші!

- З чиєї сраки козиної то твої груші?

- То мої груші, бо вони падають на мою землю. І висять над моєю землею.

І справді деякі побиті груші валялися за іншою стороною паркана, а вітки заходили за його межу. Так от тільки такі аргументи не переконували Санджі. Він насупив чудернацькі брови-завитушки та став лаяти Зоряна під три чорта, і так чітко та гарно, щоб все село почуло його прокляття.

- Ах ти, падлюка. Не сусід, а ірод клятий. Бодай би тебе мати радше на кропиву висцяла, ніж мало в неї таке нещастя як ти породитися! Щоб тебе падлюка під три чорти погнали, у лісі згубився і чаклун наш добрий не знайшов.

- То він для тебе тільки добрий, і чаклун твій лише звичайний циган, бздюх ти нещасний, бо думаєш я не бачу як ти либу тягнеш, такий ходиш, своєю картоплею хизуєшся, а мою ріпу, по твоїй же наводці, колаборантюхи, колорадський жук жер. Осьо тобі, а не груші, - Зорян скрутив дулю та показав її Санджі.

- Та що ж ти людина така! Не через мене врожай твій подох. У тебе земля не вірна, заросла мохом. Воно від тебе все пішло. Коби оцим твоїм паразитом ти мені нічого не попортив, - білявий тричі поплював у сторону сусіда.

- Яка невірна? Яка невірна? Одна земля з тобою у нас. Паркан тільки ділить, та і все. То до мольфара пішов, щоб мене проклясти.

- Я з мольфарами не воджусь! Я кожну неділю ходжу до церкви. У будь-кого спитай з нашого села. Отець Кід тобі все підтвердить та розкаже.

- Твій втець Кід – алкаш. Сунь йому вина на пару з його кумом, він тобі від Бога відречеться.

- Від алкаша чую.

- Перечуєш, - перекривив його Зорян.

- Факту сього не скасовує. Це мої груші. Диви, де стовбур стоїть, і диви, де коріння росте. На моїй землі, - Санджі опустився на коліно та тикнув у неї пальцем.

Зорян розсміявся так голосно, що пташки всі порозліталися по гніздах. Він відійшов трохи далі від паркану та вдарив ногою по корінню, що розрослося від грушки на його подвір’я.

- Викусив? Викусив? Най би тебе качка копнула, а мене не задовбуй за МОЇ груші. Мені ще маржину пасти.

Він на останок показав Санджі дулю та пішов до хліва, залишивши сусіда розлюченим та червоним як звареного рака.

- Ну, падлюка. Я тобі ще покажу, - і плюнув за паркан, розвернувся та поплентався до ґанку.

***

Вечоріло. Дівчата та парубки гудять як бджоли над вишнями. Жінки та чолов’яги повертаються потихеньку з роботи маленькою ходою та втішно посміхаються, коли повз них жваво пробігають молоді та юні серця та попередньо з цим розглядають, що таке можна купити поїсти додому.

Санджі стояв з цигаркою в зубах біля своїх воріт, а попереду стояли відра з грушками та ріпою. Люди на селі всі знали, які овочі та фрукти вирощував, і знали, що платять за якість, навіть якщо у місцевій крамниці все було в рази дешевше.

Важкі шари рясної спідниці тягнулись долом, а за тоненький краєчок тканини трималися малі руці замурзаних діток. Рожеві вицвілі кінчики пасм, хустка, що приховувала сивину та гострі очі, що вже засуджено стріляли у всіх навкруги. Бабця Лінлін – матір-герой їхнього села. У кожному класі кожного року хоч одне ім’я було з прізвищем Шарлотка.

Парубок точно не знав чи була вона вагітна знову, але фартушок з курчатами натягувався на її круглому животі. Дітки, чиїх імен він не знав, підбігли до грушок та почала облизуватися. Жінка хмикнула та прижмурилася, щоб точно розглянути чи правильну ціну вона бачить на брудній картонці.

- Бачу, Санджі, у тебе гарні груші в цьому році вродили. Та і ріпа така величєнька файна з розміром мордяки нашого дільничного.

- Як бачите, все вищого ґатунку. Пахне аж до сільради. Ви таких грушок ні в кого не знайдете.

- Та не знайду. Та ось ціна ця кусається хоч як очі не закривай, - жінка облизала в роздратованій манері свій золотий зуб та хмикнула. – Дерєш з мене останню шкуру, Санджі. Але я пообіцяла дітям пиріжків з грушами та повидлом на додачу. Відро візьму, а завтра Петросперо занєсе до тебе.

Ворота поруч забряжчали різзю у вухах. Високий засмаглий чолов’яга вийшов з двору з двома відрами груш та поставив їх прямо поруч з точкою сусіда. Зорян закусив соломинку між вустами, поглянув на білявого, підморгнув йому та дістав з кишені білий зіжмаканий аркуш паперу, на якому ціна за груші була вдвічі меншою, ніж у конкурента.

Бабця Лінлін готова вже розплатитися, сховала назад кошти до гаманця та зробила один крок у бік, розглядаючи товар Зоряна. Вона принюхалася до груш та задовільно всміхнулася:

- А пахнуть як. Ніби медом намазав.

- Та ні. Самі такі виросли.

- У тебе ж у молодєка нічого не родить, звідки груші такі файні.

- Є своя точка, - Зорян периферичним зором бачив, як Санджі буквально вибухає від гніву.

- СЕ МОЇ ГРУШІ! Ти вкрав їх у мене!

На таку заяву Зорян викинув з рота соломинку, витер руки об сорочку та в притик підійшов до сусіда. Вони як два півні виставили груди вперед і притулилися лобами один одного. Їх галас був чутий аж до самої сільради. Один кричав, що той крадій та ірод, а інший, що груші дістались йому по справедливості й попадали на його землю.

Тепер кожен у селі хоча б трохи були втягнуті у їх суперечку. Сусіди навкруги визирали з вікон, велосипедисти зупинялися та сідали на найближчі лави, а гудіння молодих хлопців та дівчат перекривали крики тих двох.

Дітлахи милі сховались за спідницею матері. Нажахано поглянули на перекручені морди чоловіків та заскиглили від неприємного шуму навколо. Бабця Лінлін вже сам хотіла скиглити від їх сварок, тому стала тією крапкою як повинна зупинити безглузду сварку двох гордих та з перцем у серці сусідів.

- Зорян, а ну дай мені спробувати твої грушки. У мене немає часу вислуховувати ваші сімейні мелодрами. Я можу їх на 1+1 ся подивити, - Зорян пихнув від гніву, а Санджі легко відштовхнув його назад, стаючи попереду нього.

- А краще спробуйте мої грушки, у нього всі побиті та червиві.

Тепер вже Зорян його відштовхнув та став спереду.

- Не слухайте його. У нього завидки беруть. Мої груші росли на сонячній стороні. Налиті соком.

- СЕ МОЇ ГРУШІ РОСЛИ НА СОНЯЧНІЙ СТОРОНІ. ММММ, - чоловік схопив білявого за плечі та закрив тому рота іншою рукою.

- Хоч раз у своєму житті помовчи. Ти мені вже поперек горло стоїш зі своїми грушами. АЙ, щоб матір твоя здорова була, - Санджі вкусив сусіда за палець та різко крикнув:

- Та все ж таки се мої груші, ага ж?

Сильні жіночі руки схопили двох ніби міцних чоловіків за шию та роздерла їх між собою. Зорян впав до воріт свого двору, а Санджі до своїх. Коники припинили цвіркати, бо то бабця Лінлін розгнівалася, а гніву її не було меж.

- Ти, - вказала вона на Зоряна, - ріж грушу. А потім ти, - повернулася вона до Санджі.

Чоловік слухняно встав з землі, дістав з чобота ножа та порізав грушу на акуратні шматочки. Пригостив ними не тільки жінку, а її дітей. Дітлахи швидко закинули до себе до рота солодку цукерку та задоволено забурчали. Такі солодкі, такі вологі та такі смачні груші вони в житті ще не коштували. Бабця Лінлін теж оцінила товар мохового хлопця.

- Хороші. І не дорогі, як у деяких, - Санджі закотив очі лише на це та врізав теж точно його груш.

Ті носом покрутили, помикали, а молодша дівчинка взагалі виплюнула та попросила у Зоряна ще однієї цюці.

- У Зоряна смак такий файний та дешевші, - видала вердикт бабця Лінлін. Ніби велика ковальня впала на голову білявого та розчавила його, не залишивши нічого, окрім мокрого місця. Від відчаю програти цьому моховику він видав:

- Я віддаю у половину менше, ніж за його ціну!

- Продам в чотири рази менше за стару ціну! – підхопив сусід, не довго думаючи над наслідками.

- А я за ще менше віддам!

- А я теж ще менше продам!

Санджі вже не знав в якій бік йому рахувати. Тому з жабою, яка тиснула йому у грудях та намагалася всіма силами зупинити, голосно сказав:

- Безплатно! – всі навколо ахнули та прикрили рота від подиву. – Багатодітним родинам треба допомагати.

- Ах, бздюк ти поганий. Козирку витягнув, - все ще говорив Зорян, не сильно замислюючись над словами.

- У мене голова розболілася від вас обох, - жінка поклала долоню на лоба, а іншу на серце, рахуючи пульс. Вона просто хотіла купити кляті груші. – А ну стулили пельку ви обоє!

Ті двоє різко стали по струнці смирно, почувши сильний голос жінки.

- Так, зелений придурок, відро на базу і плачу я по першій ціні, - Зорян нічого не встиг вимовити як йому в руку всунули потрібну суму, а відро з грушами з легкістю підняла над землею. – А білявий придурку, звиняй. Доведеться тобі самому жерти свої груші.

Зорян переможно всміхнувся та разом зі сусідом, у якого замість обличчя була ображена моська, проводжав поглядом бабцю Лінлін та її маленьких радісних діточок. Торгівля пішла тільки вгору у моховика, а Санджі з гіркотою на душі ледве вторгував ріпою.

Він ще покаже цьому Зоряну.

***

Корпус кольору хащ лісу грав перед очима своїм блиском.  Хромові труби й новесенькі шини поставлені майстром замість старих дірявих. Шкіряне сидіння темно-коричневого кольору. А головною родзинкою легендарного мотоцикла «Дніпро» був дизельний двигун.

Усопп натирав ключі та викрутки й розкладав їх за розміром. Довгоносий парубок почув важкий видих поруч з собою і різко повернувся на раптового гостя. Зорян зі закоханими очима дивився на мотоцикл, котрий механік разом зі своїм колегою довів до ладу. Шершава рука ледве доторкнулася до металевого бака та відразу ж прибрала.

Мрія кожного сільського парубка був мотоцикл. Мотоцикл то окраса будь-якого шанованого чоловіка на селі. Он як отець Кід роз’їжджав на своєму японці та катав кума на ньому з його донькою. Він теж хотів так кататися по селу. Теж хотів, щоб вітер обдував лице, а у вухах аж боліло. Не вистачало зовсім трохи до потрібної суми.

Він розвернувся у сторону своєї вулиці та повільною ходою пішов геть від гаража. Усопп його відкликнув:

- Зоряне! Ей, почекай! – моторний парубок швидко опинився біля друга. Він витер руки сірою ганчіркою та закинув собі на плече. – Ти чого як у воду опущений та дивишся як баран на нові ворота на той «Дніпро»? Бери якщо подобається.

- Подобається-подобається, а де гроші мені взяти на осе «подобається»? Так, і коли назбираю – або хтось купить, або долар підніметься, що знову збирати.

- Тю, так візьми в займи. Чого ти?

- Ну тебе, Усоппе. Тобі б лише впарити, - махнув на нього рукою Зорян. – У мене скільки тих боргів у тієї клятої відьми Намі. Горілку мені не продала. Сказала – спочатку віддай борги.

- Та чого ти так? Може в Польщу на полуницю?

Зорян поставив руки по бокам та вилупився на механіка, котрий збентежено поклав руку собі на рота, зрозумівши, що той бовкнув.

- Вибач… - тихо відповів він.

- Ох… Забудь. Не знаю, що робити. Піду проситися до Михайла Дракуленка нашого фермера трактористом. Може він заплатить на місяці вперед.

- Зоряне, а їсти шо ти тоді будеш? Дулю з маком?

- Може і дулю… Але з «Дніпром», - замріяно пояснив моховик. Заради такого коня, можна було і три дулі з маком з’їсти. – Усоппе, у мене до тебе людське добре прохання.

- Шо?

- Не продай комусь випадково той мотоцикл. У мене серце кров’ю обливається, коли у кошмарах бачу як на моєму «Дніпрі» хтось газ замість мене прожимає. Або я тоді руки повідриваю, - Усопп злякано гикнув. Зорян знався як людина-слова, тому закивав головою та пообіцяв матір’ю, що мотоцикл нікому не вторгує.

Йшли довгі тижні роботи Зоряна на полі. Ні сон, ні їжа, ні відпочинок – моховик був зосереджений лише на підробітку. Він по настанові Михайла Дракуленка працював на полі та сіяв озиму пшеницю. Робота була важка та нудна, але на пальцях відчувався рельєф рулю мотоцикла, а у носі крутило від запаху дизельного бензину. Він знав, що той стане його. Він вірив це, як Михайло Дракуленко вірив у Бога.

Довго відраховував кошти йому фермер. Донька його Перона сиділа поруч та їла чупа-чупс, слідкуючи за тим як батько видає зарплату Зоряну. Здавалося хвилина розтяглася на цілу вічність. Круглі чорні оченята не зводили погляду свого зі молодого тракториста з цікавістю слідкуючи за його реакцією.

- Чого ти такий напружений? Завжди ходив зі скелею замість обличчя, а тут весь трясешся як лист на вітру. Що трапилося? – очікувано запитала Перона, котра не могла втримати свого носа.

- Мені просто дуже потрібні гроші, ось і все, - відрізав Зорян та спробував підглянути, що ж там нарахував йому Михайло.

- Зоряне, - парубок відразу ж став по струнці та зосередився на тому, що говорив фермер. Перона поруч тихо реготала. – Ти молодець. Переробив мені план. Заслуговуєш на премію.

Зелені очі загорілись і він протягнув руку пану Дракуленко, і той із задоволенням потиснув її та всунув у неї пухкий білий конверт. Перона на цю драму лише закотила очі. Зорян заглянув усередину та ледве не заплигав від щастя.

Йому тепер точно вистачить на «Дніпро». Він у своїй шкіряній куртці, у штанах з базару за сорок гривень і дідові чоботи, що дісталися йому у спадок. Мотор реве, вітер свистить, а дорога пливе та розпливається разом з горизонтом. Запах лісу та свободи.

- Якщо не секрет, то навіщо тобі гроші?

- В Усоппа та Франика стоїть мотоцикл «Дніпро». Майже новий, - як дитина розповідав Зорян.

- Звучить просто чудово, Зоряне. Сподіваюсь, ця покупка вийде вдалою та прослужить тобі довгі роки.

- Дякую, пане Дракуленко. Знаєте, я собі сказав, що треба вірити у це так само як ви вірите у Господа нашого бога.

Перона різко розсміялася у голос та випустила з пальців чупа-чупса. Михайло трохи збентежився від слів Зоряна та розсерджено подився на доньку, котра ніяк не могла втихомирити емоцій. Дівчина скрізь сміх сказала:

- Батько – атеїст.

Парубок відкрив рота від почутого. Як атеїст? А як же його «Дніпро»? Серце забилося у неймовірному темпі, а піт виступив на чолі. Він зірвався на біг, залишивши налякану родину Дракуленків самих.

Він біг з усіх ніг на гору до гаража Усоппа в надії, що його «Дніпро» ще на місці. Він знав та бачив його зранку, мотоцикл стояв ще там. За цей день ніхто його не міг забрати собі, але чомусь же так руки трусилися.

Ось на обрії з’явилася пофарбована у синьо-жовтий колір коробка. Франик, інший механік, сидів на табуретці та розклав на пеньочку, що знаходився біля їх сараю, свій тормозок.  Десь в далині він побачив як до їх гаража бігла зелена голова та повернувся до товариша, щоб перепитати:

- То шо, Зорян?  

Усопп трохи зажурений лише повернувся лицем до виходу. І відразу ж обличчя його смугляве перемінилося. Зблідніло, як хліб покритий плісенню, потім покрилося червоними цятками, як при вітрянці, а за тим взагалі – синє як у мертвеця. Зорян нісся на всіх швидкостях прямо на нього, що механіку лишилося бігти геть, і так що п’яти в нього світилися. 

- Усоппе! – як лев заревів парубок.

- Пробач! – кричав йому механік, тікаючи та молившись водночас.

Франик вилупив свої гарні очі на тих двох і різко встав, щоб подивитися куди ті направляються та ледве не перевернув обід. Чоловік  витер ганчірку ротом та побоявшись за напарника побіг за ними слідцем.

- Усоппе! Де мій «Дніпро»?

- Ааааа, пробач! – захлинався сльозами хлопець.

- Усоппе! Де мій «Дніпро»?

- Дніпро проходить через такі області: Чернігівська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Дніпропетровська, Запорізька та Херсонська. В нашій області Дніпра немає, - як від зубка відскочила ця інформація з шкільного курсу з географії восьмого класу. Вчителька ним би пишалася.

- Усоппе! ДЕ. МІЙ. «ДНІПРО».

- Дніпро – це національна цінність України. Вона не може бути твоєю. Сепаратист!

Вони бігли через все село. Собаки загавкали, коти розбігались геть з дороги, а вся худоба ледве інфаркту не схопила від галасу на вулиці. Там Усопп намагався вибороти собі такі безцінні хвилини життя. Він ризикнув подивитися назад і закричав щосили. Обличчя Зоряна таке страшне було, таке страшне було, ніби у водяного.

Ставало холодніше та моторошніше. Вони добігали до річки. Усопп збився з ніг та захекав від болю в легенях. На язику стояв неприємний металічний присмак. От тут він і сконає? Або втопитися, або Зорян задушить. Два варіанти – і там, і там смерть. Він ще раз поглянув на перекривлену мордяку парубка та з повним ентузіазмом поповз до холоднючої осінньої води.

- Ти куди поліз? Зараз губи сині будуть! – Зорян без жодних сумнівів зайшов у річку та схопив за довге волосся механіка, витягнувши того на берег як рибак русалку. – Шо ти? А? Шо ти? Обісрався? Хто мені сцяв у вуха і клявся матір’ю, що мотоцикл не продасть, а?

- Зоряне, - він схопився за його сорочку та зі сльозами на очах промовив: - Зоряне, у мене матінка сконалася, коли мені навіть восьми рочків не було.

Зі злості Зорян кинув механіка на землю, а сам схопив довгу палицю та замахнувся, але тут вчасно з’явився Франик та зупинив нещасного моховика від гріха. Він від журби викинув палицю до річки та сів на бережку, колупаючись у піску.

- Ти ж мені обіцяв… Що мотоцикл той не продаси. А що я бачу? Його немає. Немає! Кому ти вже продав його, от кому, Усоппе?

- Та… Та не продав його я…

- То був я, - відізвався Франик, допомагаючи вставити товаришу.

- Але я не сказав Франику, що його треба було притримати…

- А чого не сказав?! – підскочив з місця Зорян. – Чого ти йому не сказав? От чого?

- Та бляха муха, я ж не думав, що ще хтось захоче купити того «Дніпра». Думав ти у нас єдиний на селі, хто по ньому плачеться.

Моховик повернувся до Франика та запитав, розставивши руки по боках:

- Кому ти йому продав. І за скільки?

- Ну… - запнувся він. – Там така ситуація смішна… Його купив…

Не встиг Франик договорити як на всю вулицю заревів дизельний мотор. Цю мелодію свободи він впізнає всюди. Зорян з закоханими очима повернувся на любий звук та побачив його. Мотоцикл так лагідно котився по їх трасі, виблискував на сонечку і просто був один із найкращих. А на ньому… А на ньому…

- БІЛЯВА ПОГАНКА!

Білявий сусід натягнув на себе старий шолом ще з радянських часі, байкерські рукавички, якими ще хизувався у школі та нові чоботи, котрі у рази відрізнялися від дідових Зоряна. Він прикусив губу та стиснув кулаки до білих кісточок. Його мотоцикл продали бровастому ненависному сусіду.

- Хлопці, а що це у вас тут за бійка? На все село чути. Щось трапилося?

- Ти трапився, - тихо прошепотів Зорян. Око ліве в нього сіпалось.

- Зоряне, - Санджі опустив нижче окуляри та поглянув на сусіду, на якому лиця не була. Двоє механіків мовчки стояли поруч та вже були готові стримувати несамовитого моховика. – А шо зі штанами твоїми трапилося? Обісцявся?  

Парубок глузливо розсміявся. Він завів мотоцикла, поправив окуляри, підморгнув на останок своєму сусідові та поїхав далі. Франик та Усопп співчутливо поглянули на засмученого Зоряна та поплескали йому по плечах.

- Зоряне, ти не плач… Ми, коли інший дістанемо, такий же самий, так?

- Так-так, такий самий, - підтримав Франик.

- То я побіжу до тебе, тобі на руках його принесу. Батьком клянуся.

Усопп продовжував втішати моховика.   

- Він у мене живий, - додав він на останок.

А Зорян не слухав їх вже. В його голові породжувалася ідея, зла та безумна ідея як повернути свій «Дніпро».  

***

Вереснева ніч накрила все село. Собаки всі позасинали, а світло в хатах гасло один за одним. Санджі докурював останню цигарку за цей день та слухав нічну тишу їх дивовижної місцини. Такі моменти заспокоювали.

Він потушив цигарку об підвіконня та ще раз вдихнув на повні груди холодного повітря. Краса та спокій. Побілені вікна зачинились ззовні. Санджі потягнувся. Спина трохи захрустіла після важкого дня. Він пішов стелитися.

Збив подушку накрохмалену, вмостив матрац на ліжку зручніше, а сам переодягнувся у нічну сорочку. В хаті було трохи прохолодно, але Санджі, поки не вирішував увімкнути опалення. У вересні ще не було таких холодів, тому легку прохолоду можна було і перетерпіти.

Він вже заліз до ліжка, а за вікном як раз почалася злива. Трохи полежав та подумав про своє, сподіваючись що йому знову не захочеться закурити. Рука вже потягнулася вимкнути світильник біля ліжка, а ж тут у двері хтось постукав. І так сильно, що підлога затряслась.

Санджі виліз з-під ковдри та подивися за вікно, хто ж там стояв біля дверей. Тільки великі краплі зливи та чиясь величезна тінь. Його голі ступні ступили на сиру підлогу. Він не вставав ще з ліжка,  а поки що вирішив лише запитати:

- Хто се?

Мовчок.

- Я питаю, хто се?

Знову мовчок. Але тепер двері сильніше загуркотіли. Кому це не спиться у таку пізню годину? Санджі вирішив не мучити себе роздумами, а просто перевірити, хто ж до нього завітав все-таки.

Двері відчинились, і прямо у цю мить вдарила блискавки та закричав грім. Санджі здригнувся на місці та з жахіттям поглянув на чорну фігуру у плащі. Він придивився та за капюшоном впізнав сусіда свого Зоряна, котрий стояв у нього на ґанку з темними очима як у чорта.

Санджі взявся за серце та закотив на це лише очі.

- О господи, а я вже злякався. А се лише ти. Що трапилося? – спокійно запитав, забувши як хвилину тому перелякався.

- Поверни мотоцикл.

- Що? – не зрозумів претензії Санджі та перепитав.

- Поверни мотоцикл, - повторив Зорян тепер в рази голосніше.

- Який мотоцикл? – досі не міг збагнути Санджі.

- «Дніпро».

В голові почав складуватися пазл. Його новий мотоцикл, ці дивні погляди Зоряна через паркан, Зорян у нього під дверми. Білявий пихнув від сміху. Зорян навідався до нього уночі, щоб повернути ніби то його мотоцикл. Ну тільки цьому дурному моховику могла залізти в голову така ідея.

- Зоряне, подивись на мене. Шо ти хочеш від мене саме? Нормально скажи, - Санджі трохи вже змерз, але не подав ніяких знаків.

- Мотоцикл, - продовжив гнути свою лінію моховик.

- Це мій мотоцикл, - сміючись відповів він.

- НІ! – різко зірвався на крик Зорян. – Ти прийшов до Франика та купив того мотоцикла мені на зло! Бо знав як я хотів той мотоцикл! Ти ку…

Білявий просто закрив двері перед носом сусіда. Він як маленький чорт скривився та засміявся. Схоже у когось почалася істерика з приводу забраної цяцьки. Михайло так хвалився Зоряном, що премію йому дасть, що Санджі зміг точно не проґавити момент. Він знав, коли у Дракуленка видають зарплату. А мотоцикл і справді прийшовся у господарстві, та і не дорогий був.

Очі злипалися, спати хотілось дуже сильно, тому Санджі повернувся назад до м’якого ліжечка та вмостився знову. Але дехто все так і не хотів йому давати спати. Двері гупотіли та гупотіли, ще до цієї музики додавався грім з дощем. Білявий вже не знав, куди себе подіти, але вирішив перетерпіти цю негоду та спробувати заснути.

Гуп-гуп. Гуп-гуп. Гуп-гуп. І так напевно вже годину. Зорян стояв на своєму, на дощу, вже замерз та чхав у всю, але продовжував стукати у двері, поки сусід йому знову не відкриє. Білявий ж теж не хотів здаватися, тому заклав вуха подушками та міцно заплющив очі, рахуючи овечок.

Гуп-гуп. Раз овечка. Гуп-гуп. Два овечки. Гуп-гуп. Три овечки. Чотири овечки. П’ять овечок. Шість овечок? Де гуп-гуп дівся? Санджі прибрав подушки та прислухався. Тільки дощ та грім, і ніякого гупотіння дверей.

Переможна посмішка заграла на білому обличчі. Навіть Зорян так довго не витримає стояти під холодним дощем. Він заклав руки за голову та прикрив очі, відчуваючи як нарешті сон надходить на все його тіло. Все перед очима пливе, розмиті образи навколо та тиха ніч.

Від різкого слизького звуку Санджі підскочив прямо на ліжку, ніби хтось провів по вікну цвяхом. Він розплющив очі й відразу ж вони заболіли, бо яскравий промінь від технічного ліхтаря світив йому прямо в писок. Зорян не із тих, хто просто здається.

Моховик дивився прямо на сусіда через вікно, шкрябаючи скляну поверхню цвяхом, а в іншій, тримавши ліхтаря. Його зелені очі стали зліші та роздратованіше, ніби то Санджі був винен в тому, що він зараз стоїть під дощем та займається дурістю.

Білявий чоловік не витримав та виліз з ліжка, поплентавшись до вікна. Зорян вишкірився на нього та Санджі по губах зміг прочитати: «Поверни мотоцикл». На це він всунув руку у кишеню його сорочки, трохи поколупався там та дістав з неї смачно скручену дулю та почав стукати неї у вікно, ніби бив нею обличчя сусіда.

Зорян у відповідь почав засвічувати обличчя сусіда, але той вже звик до світла та крутив дулі, і далі. Ліхтар відклали, а плащ зашарудів. Соковита грушка засвітилася перед блакитнооким чоловіком. Він аж ахнув від такої нахабності. Цілеспрямовано вкрав у нього груші, а тепер хоче і мотоцикл забрати.

Одним рухом щелепи сусід відкусив частину грушки та з відкритим ротом почав чавкати нею на зло білявому. Санджі швидко дістав зі своєї куртки ключі від мотоцикла та почав ними крутити перед носом Зоряна та продовжував тикати дулю. Апогеєм цього цирку став недобрий жест моховика, коли він дістав ще одну грушу та кинув її на землю. І як почав топтати.

- Ах, ти мох нещасний. Падла недороблена. Щось глузуєш над працею простих людей, ти сволота, - Санджі вискочив на двір з дрючком у руках та пішов з ним на Зоряна. Той з легкістю перехопив та вони почали його перетягувати на себе, намагаючись довести свою думку.

- Поверни мій мотоцикл! 

- А ти поверни мої груші!

- Це мої груші!

- А це мій мотоцикл!

Вони досі перетягували дрючок та намагалися не уступити супернику у змаганні. Санджі вклав у свої руки стільки сили, що смикнув дрючка та підковзнувся на грязюці. Зорян зареготав та переможно підняв той дрючок до гори. Він зробив один крок вперед ближче до сусіда, але сам втратив рівновагу та упав прямо на нього.

- Злізь з мене, ти кабан!

- Ой, пробачте, мене Дюймовочко, що придавив своєю вагою, - Зорян обережно піднявся на руках.

Санджі лежав під ним роздратований, замучений та втомлений і нікуди вже не міг втекти чи закритися у себе в хаті. Золоте колосся замазурилося в бруді. Той навіть виглядав трохи милим так. Зорян відразу ж струснув головою. Щось чорти до нього у думу різні лізуть.

- Тепер слухай мене сюди, - гарячий потік повітря подув на шкіру Санджі та залоскотав шию та відкриту частину ключиць. – Я тобі груші, а ти мені мотоцикл. Домовились?

- Ах, насмішив. Зрівняв груші та мотоцикл. Груші і твоя премія.

- З дуба рухнув? Це куди більше, ніж ти купив.

- А я сюди додав свій моральний збиток. У мене після тебе так на душі сумно було, що груші мої пішли свиням на корм, а те що продав, то продав як лох, що навіть на такий дешевий мотоцикл не вистачало.

- От який ж ти противний. Очі б тебе мої не бачили, вуха б мої тебе не чули б. А й ні, купив хату біля мене, щоб життя мені і після школи псувати.

- Хто кому життя псує? І взагалі встань з мене!

Він спробував відштовхнути Зоряна геть, але той схопив білявого за руки та притиснув його до землі. Широкоплечий моховик нависав над Санджі та заглянув у небесні очі, намагаючись того змусити, але він боровся з міцним горішком, котрий зарядив йому коліном по горішках.

- Ей, хлопці, а шо ви то робите? Ви у притулу граєте чи що? – знайомий хлопчачий голос заграв у вухах обох.

Молодший брат голови села, Луффіан витріщився на них з пиріжком в руках та жував, намагаючись зрозуміти щось ж ті двоє роблять на землі: любляться чи б’ються. Санджі та Зорян переглянулись між собою. Зрозуміли як воно то все виглядало зі сторони та швидко поставили та розійшлися по різні сторони. Червоні як раки, що і ліхтаря не треба було, їх щоки все добре освітлювали.

- Санджі, я їсти хочу. Зроби мені дерунів, - сказав Луффіан, забувши вже про те, що тільки-но побачив.

Він без дозволу зайшов до хати Санджі, а той поглянув на Зоряна, котрий побачив у сараї новенький мотоцикл та сумно зітхнув. Білявий підійшов до сусіда та поплескав того по плечу.

- Сейво… Якщо хочеш можу давати його тобі на вихідні кататися. Мені тільки для роботи треба, - Зорян втішно всміхнувся та поглянув на сусіда.

- А мені деруни зробиш?

- Зроблю, моховик ти нещасний. Пішли, - Санджі махнув на того рукою та зайшов до хати.

- А горілка знайдеться?

- О, Санджі, і мені! 

- А ну всілися обидва!

Місяці змінювалися місяцями. Дні у селі Великі Ґранди проходили як завжди весело та смішно, а селяни насолоджувалися цією миттю як новою. Троє сиділи на кухні та разом їли деруни, сміючись над усім, що можна. Втома сковувала кожного.

Луффіан різко прокинувся під ранком та розсміявся тихо, щоб не розбудити своїх товаришів. Ті спали разом, опершись на голову один одного.