Сонячний ранок, надто сонячний. Саме через такі ранки Ляна прокидалася ще до світанку, аби це сяйво не вбивало бажання виходити на вулицю, йти на роботу та дивитися на людей. В такі дні всі, зазвичай, усміхнені, веселі та… бридкі. Дівчина ніколи не розуміла, як можна любити сонячні дні. Ця спека, засліплюючі промені, які відзеркалюються від купи скляних будівель. Все це неймовірно збивало, заважало дихати та підбивало залізти у темний куточок і залишитися жити там до сезону дощів.
Понеділок завжди вважають найважчим днем тижня, але такі ранки перемагали будь-який початок робочих днів. Сонце сліпило дівчину на автобусній зупинці, що, як на зло, не давала ніякої тіні, бо була повністю прозора. Черговий забитий під зав’язку автобус. Вже неможливо чекати на наступний, тому Ляна, попри все своє невдоволення, сідає у нього.
На роботі все як завжди: хтось заварює собі каву, хтось мечеться від архіву до робочого столу і назад, профайлери таскають свої купи документів, а менеджери реклами хваляться між собою новими blurb’ами. Цей мурашник може вразити тих, хто вперше зайде до офісу, але після декількох тижнів у редакції ця метушня стає рутиною, на яку вже не звертаєш уваги.
– Улю, – цей голос завжди з’являється несподівано – добрий ранок! – головна редакторка. Вона була неймовірною жінкою, завжди зібрана, її, здавалось, нічого не може вибити з ритму. Весь цей мурашник підпорядкувався їй, а вона, як справжня королева, була серед нього еталоном праці.
Ляна трохи здригнулась та обернулась на звернення. Дівчина кивнула – Добрий ранок.
– Люба, сьогодні у нас перша зустріч із Вихор. Ти ще ніколи не працювала з новими авторами, тому, думаю, буде краще, якщо на міт ми підемо разом. – ніби і підбадьорила, а ніби й опустила – До того ж, мені цікаво побачити цю міраклію на власні очі перед початком роботи. – жінка посміхнулась, постукала по плечу Ляну та попрямувала до свого кабінету.
“
Робоча зустріч
Дата: 14.09.21
Час: 14:30
Місце: вул. ХХ, 12а
”
Текст імейлу з’явився у нижньому куті екрану.
– О, я знаю це кафе – дзвінкий голос Саші, яка беспардонно заглядала на чужий комп’ютер вибив Ляну із роздумів – Дивно, чому так далеко. – блондинка продовжувала свої роздуми вголос.
– Не знаю, – Уля знизила плечима – я думала, що вона прийде до редакції. Не любюлю я ці посиденьки за кавою.
– Ой-ой, ти зараз описуєш свої нудні побачення. – дражнячи подругу прокоментувала Саша.
– Можливо. – не реагуючи на дівчину відповіла Ляна.
– І це все? Ніяких сперечань не буде? Ну-у-удно… – Саша надула губи, не отримавши очікуваної реакції. Незважаючи на багаторічну дружбу, дівчина ніяк не могла звикнути до того, що її подруга просто непробивна.
– Як мої побачення? – усміхнувшись куточком губ, промовила Ляна.
– Пфф, ти-и-и – приснула дівчина – неможлива – ображено додала вона.
***
Обідня перерва. Весь офіс у цей момент схожий на групу у дитячому садочку, яка виходить на денну прогулянку. Хтось вже стоїть біля ліфту групкою, хтось у надшвидкому режимі дороблює те, чим мав займатися весь ранок, хтось свариться на «кухні» через чашку, хоч тих чашок ще ліс.
Саша вже пішла на курилку, вона не палить, але виступає головною амбасадоркою гарних розмов на повітрі. Це світле курча, справді, любив весь колектив, бо, незважаючи на її гіперактивність на перервах та поза офісною будівлею, вона завжди сумлінно працювала і ніколи не підводила свою команду.
Ляна вже зібрала усі потрібні папери, обережно склавши їх у фіолетову папочку. Тепер залишилося дочекатися головну редакторку і ця маленька подорож почнеться. Дівчина глибоко вдихнула та швидко видихнула, постукуючи собі по грудях, щоб втамувати серце, яке від стресу от-от вистрибне, і пішла до виходу.
***
«Добрий день!» Ця посмішка… все, здається, завмерло, навіть пришвидшене серцебиття Ляни перервалося. Затамувавши подих, дівчина супроводжувала поглядом цю посмішку аж до самого столу. Здається, Саша вирішила приберегти цей сюрприз до особистого знайомства.
— Добрий! — зі своєю робочою посмішкою відповіла головна редакторка, коли вони з підлеглою підвелися зі своїх стільців на знак привітання. Уля, не здатна до формування слів у речення чи літер у слова, лише кивнула.
— Вибачте, що покликала вас так далеко від офісу, мені просто хотілося зустрітися у більш приємній обстановці, ніж офіс. У вас там, мабуть, такий мурашник…— складно не погодитись, але ані Ляна, ані її керівниця не були готові відходити від теми зустрічі.
— Так, — кивнувши відповіла жінка — тож, давайте до суті. Мене звати Марія Олександрівна, я займаю посаду головної редакторки, ми з Вами не будемо багато бачитись до релізу, тому у Вас ще буде можливість перепитати моє ім‘я у вашої команди. А це — вона повернула голову та відкритою долонею вказала на свою підлеглу— Уляна Михайлівна, вона очолює команду, з якою Ви будете працювати, вона ж займає позицію редакторки, тому дуже рекомендую вам з нею потоварищувати. — вона глибоко вдихнула — Тож, Улю, Вам є що сказати?
— Га? — здається, дівчина надто голосно відреагувала, бо половина кав‘ярні повернулася в її сторону — Т-так, — вирвана з трансу дівчина почала напружувати мозок, аби він повернув собі здатність адекватно мислити — мені б хотілося побачити сюжетну заявку, варіанти назви та…
— Їх немає. — посмішка не сходила з обличчя цієї міраклі, а ось перебита Ляна, попри всі потуги тримати обличчя, зараз була схожа на анімованого персонажа з відпавшею щелепою.
— Може, Ви маєте якісь чорнетки? — намагаючись врятувати становище, Марія підхопила розмову. Навіть якщо у середині в неї підіймався дев‘ятий вал, то цього неможливо було сказати по її вигляду, вона здавалася навіть привітною.
— Ні, — дівчина помотиляла головою — в мене є готова перша дія, але ж це творчість, вона не підпорядковується якомусь задуму. — взагалі не переконливо, у цей момент Ляна вже думала чи то вийти у вікно, хоч кав‘ярня і знаходилася на першому поверсі, чи то заплакати прямо тут.
«Наївне дівчисько. Боже, за що це мені, що я зробила не так у цьому житті», здається, вона прокручує цю думку вже вдесяте. Руки знов починають теребити кільце на пальці, як єдину річ, що тримає дівчину у тямі.
Але не можна просто взяти та піти, вона ж якось опублікувалася вперше, може, ще вийде врятувати цю мрію — опублікувати новачка.
— Тоді, можливо, у Вас є хоч якийсь образний план сюжету? Розумієте, у нас є встановлені терміни, я би хотіла почати працювати з дизайнерами та маркетологами…
— Є, але…
***
Заливистий сміх заповнив усю квартиру.
— Вона так і сказала? — Максим витер очі, які почали сльозитися від емоцій.
— Ні, я вигадую! — Ляна майже підскочила на місці від своєї ж реакції — «План є, але я не хочу його показувати, це зіпсує все враження від загального твору, до того ж він буде змінюватись» — пародуючи самоціль сьогоднішнього зібрання, випалила вона — Ще з такою посмішкою це казала, вона точно знущалася над нами!
— Ну тихо-тихо, — мабуть, вперше за купу років дружби Саша бачила Ляну такою емоційною, це трохи лякало — я впевнена, все буде добре…— дівчина приобійняла подругу, притираючись щокою до її плеча.
Здається, фраза «Сподіваюсь, це не викличе ніяких проблем.» стала заголовком цього проєкту.