Легкий вечірній вітер сповиває фігуру на даху багатоповерхівки. Погляд у далечину міста, мерехтіння у вікнах будинків. Хтось тільки повертається з роботи, хтось збирається на нічну зміну, хтось вже вдома, з родиною. Місто живе своїм життям, його не турбують чиїсь переживання чи втома. Коли ти йому не потрібен, воно з’їдає тебе сживо. Всі твої думки та проблеми розчиняються у цьому скаженому ритмі. Тебе забувають, замінюють та продовжують нарощувати темп. Швидше, швидше і швидше… Повільно видихнувши цигарковий дим, дівчина відвертається від оглядового майданчику та прямує до дверей, що ведуть до сходів.
***
– Також, з цього дня ми починаємо співпрацю з новим автором, узгоджені команда та терміни вже зазначені у документації. Сподіваюсь, це не викличе ніяких проблем? – жінка оглянула кожну людину у кімнаті, переконуючись, що всі її слухають – Що ж… – вона видихнула та підійнялась – На цьому нараду завершено! Гарного всім робочого тижня.
Після цих слів кімната сповнилася шурхотінням паперу та розмовами, скрипінням стільців та цокотінням підборів. Щотижнева нарада ніколи не приносила гарних новин, навіть, коли роман, над яким працювала твоя команда, стає бестселером. Після неї завжди виходиш сповнена думок про нові проєкти та зауваження. Але цього разу все ж було дещо, чому можна порадіти.
Дівчина у сірому костюмі та білих кедах жвавим кроком наближалась до столу. Дійшовши до своєї цілі, вона кидає купу документів на робоче місце, гучно накривши їх руками:
– Він наш! – з ентузіазмом промовила вона та, щиро посміхаючись, обвела поглядом шість людей по обидві сторони робочого столу. Вони помітно зраділи та закивали. Дівчина видихнула з полегшенням, а потім спустила окуляри на очі та, з награно суворим обличчям, промовила:
– Пораділи і досі, роботи багато, не відволікаємось. – вона сіла за стіл та почала перебирати документи. Так, цей проєкт буде складним, але дуже цікаво, що з того вийде.
***
– О, Ляно! – чоловік середніх років вийшов з будівлі офісу, махнув рукою, аби привернути до себе увагу, та попрямував до дівчини, що сиділа у бесідці. Підійшовши він продовжив – Ну що, вітаю! Хотів би я, аби моїй команді дісталася можливість працювати з Вихор.
– Та що Ви, – дівчина трохи ніяково посміхнулась – Ви ж працюєте з найкращими авторами, з якими ми співпрацювали. А тут новачок, хоч і з гарним початком…
– Так, – протягнув чоловік – але вона подає неабиякі надії…
– Вона? Ой, я думала… – Ляна перебила співробітника.
– Я б тебе посварив за необізнаність, але профайли не твоя робота – з награною сварливістю промовив чоловік
– Лишенько, добре, що я це дізналась перед знайомством, було б ніяково…
– Ех, молодь, – хитаючи головою протягнув він – дивно, що ти за стилем не зрозуміла цього.
– Справді, дивно. – допивши останній ковток кави промовила дівчина та підійнялась – Дякую за компанію, мені вже час вертатись до роботи.
***
Робочий день добіг свого кінця. Люди проходять повз стіл, за яким сидить лише одна дівчина. Вони кивають, прощаються та кажуть не засиджуватись надто довго, бо завтра «такий день». Ляна дивилася на монітор, де був відкритий документ з профайлом:
«
Вихор
ПІБ: Ольга Вихорчук
Вік: 25
Університет: ххх
Батьки: Марія Юріївна Вихорчук, батько невідомий
….
»
Вона прокручує кільце на пальці та ритмічно постукує ногою, вчитуючись у студентські досягнення авторки. «Сподіваюсь, це не викличе ніяких проблем», чомусь, згадались саме ці слова.
—Так, — на видиху простягнула вона — я теж на це сподіваюсь.
Дівчина вимкнула комп‘ютер та, швидко зібравшись, попрямувала до виходу з офісу. Підійшовши до ліфту, вона помітила, що у кабінеті головної редакторки не горить світло. Значить, вона вже добре так запізнюється на зустріч із друзями.
Вийшовши із будівлі, Ляна вже встигла викликати таксі. З цими пияками не можна запізнюватись, бо як прийдеш, нічого вже не лишиться.
Дівчина зайшла у невеличкий бар, в якому кожного тижня вони збирались своєю маленькою компанією. Приємне тепле світло, дерев‘яні столики та імітації пивних бочок на дальній стіні — все це додавало цьому місцю неймовірно затишної, домашньої атмосфери. За дальним столиком, біля входу до робочого приміщення, сиділа весела четвірка. Один з цих людей повернувся на Ляну, підняв руку вгору та викрикнув:
— Ось і наша неймовірна редакторка! Ходи сюди, що так довго. — він помахав на себе, ніби це прискорить рух дівчини. Дійшовши до столу, вона сіла на вільний стілець.
— Привіт, — промовила вона всміхнувшись — я розбиралась з документами, задумалась трохи — виправдовуючись продовжила вона.
— Зуб даю, вона сиділа над профайлом нової авторки, ви б її бачили, я додала туди найкращу фотку, яку тільки на неї знайшла. — заграваючи сказала сонцелика блондинка. Саша завжди виглядала як ходяче сонечко, навіть, коли одягала чорні вечірні сукні з піджаком, вона завжди приходила так на корпоративні вечері.
— Фотка не прогрузилась — ковтнувши з чужого келиха, спокійно відповіла їй Ляна. Звісно, вона прогрузилась, просто дівчина любила подражнити це гіперактивне курча. Всі це розуміють і вже чекають на вибухову реакцію.
— Як?! — а ось і вона — Я так довго її обирала! — Саша підскочила та підбігла до подруги — Ось, я зберегла її, подивись! Ну гарнюня ж!
Компанія залилася сміхом, хтось припав до столу головою, хтось почала стукати по ньому.
— Вона знов це зробила! — задихаючись від сміху промовив хлопець з русявими кучерявими
— Як тобі це вдається, вона тільки на тебе так реагує!
— Роки тренувань… — незворушно відповіла дівчина знов відпивши з чужого келиху.
— Досить тирити моє пиво! — висмикнута з-під носа склянка трохи здивувала Ляну, вона повернула голову у напрямку подразника — Йди візьми собі келих і не побирайся! — руда дівчина кивнула в сторону бару, штикнувши свого дурнуватого брата ліктем.
— Айщ, Ліно! — тільки і випустив він
— А ну не кричи на старших!
— Скільки там тієї різниці? П‘ятнадцять хвилин? Зато я тебе вищий. — потираючи бік протароторив парубок.
— Даніїл Сергійович, — Ляна повернулась з келихом — не бідькайтесь та слухайтесь старших, особливо тих, що гарніші за вас — підморгуючи Еліні продовжила вона
— Улю~ — виставивши руки до подруги протягнула руда — йди я тебе обійму!
— Це не чесно, — пробубонів Данил — вона за замовчуванням для тебе гарніша!
— Об‘єктивно, ти найстрашніший з нас всіх — спокійно відповів йому кучерявий хлопець, роздивляючись фотографію, яку йому показувала Саша.
— Гей! Сім, я думав, ти МІЙ друг!
— Для страшненьких Максим Володимирович. — навіть не глянувши на свого співбесідника, кинув він.
Знов сміх. Так, два беземоційних стендапери та три курченя з шилом у дупі дорівнює неймовірна компанія. З ними Уля завжди почувала себе живою, тут можна жартувати чорнуху та не боятися засудження, можна поговорити про свої проблеми та не боятися, що тебе вважатимуть невдахою.
— Доречі, — перервав загальні веселощі Максим — ця авторка, — він тикнув пальцем на телефон блондинки — вона, дійсно, гарненька. Не боїшся?
— Міс робота не розуміє твоїх натяків — протягнула Еліна.
— “Міс робота” — пародуючи подругу протягнула Ляна — розуміє, але ти вік її бачив? Мені не підходить. До того ж, це, справді, незручно.
— Ох, — невдоволено видихнув хлопець — я забув, що тебе тільки на старших тягне…
***
Повернувшись додому у гарному настрої, Ляна нашвидку перевдяглася та сіла за стіл. «Червона хвиля». Цю книгу вона перечитувала нескінченну кількість разів, незважаючи на те, що вона “вистрілила” лише декілька місяців тому. Чорна обкладинка, на якій була лише срібляста назва та псевдонім «Вихор» знизу по центру. Дівчина любила мінімалістичні рішення, але, у цьому випадку, це було, скоріше, від недостатку коштів у видавництві, в якій друкувався твір.
Розгорнувши книгу на одній із із закладок, вона видихнула:
— Дійсно, як я не зрозуміла… — підставивши одну руку під голову, вона нанишпорила ручку та обвела декілька реплік.
«
— Тож… що сталося?
— Небо змінюється. Це… нові “патерни” кожних три дні. Але в житті… Знову—… завжди все залишається так, як є.
»