Новий день зустрів його поцілунком із вогким узбіччям. Прохолодне осіннє повітря з присмаком дощу неприємно прилипало до легень поки голова гуділа, наче рій диких бджіл. Змигнувши декілька разів, повертаючи назад втомлену свідомість, юнак зі стогоном підвівся на ноги. Обтрусивши чомусь рвану куртку від бруду й відкашлявшись через сухість у горлі, він відчув різкий біль в області нижньої губи. Витерши вуста долонею, хлопець побачив темні краплі крові. Отже, окрім того, що він прийшов до тями обабіч дороги, та ще й виглядав так, мовби всю ніч тікав від зграї скажених собак, у нього ще й губа була розбита. У кудрявій чорнявій голові сліпучими спалахами з’являлись й миттєво згасали розрізненні фрагменти спогадів, але тупий біль не давав юнакові можливості зосередитись на чомусь конкретному. Після кількох хвилин марних спроб змусити себе згадати події вчорашнього вечора, Льоня вирішив не витрачати сили даремно, а ліпше розібратися зі складною ситуацією, яка перед ним постала. Спочатку хлопцю потрібно було дізнатися, де він взагалі знаходився.
Навколо брюнета розкинувся широкий степ, оповитий серпанком щільного туману, який не пробивав жодний промінчик сонця, хоча омега відчував, що на годиннику вже перевалило за полудень. Ця перепона дозволяла чітко роздивитися лише з роками понівечену автівками й вантажівками трасу, а також високі стовбури дерев, чиї напівоголені верхів’я сором’язливо ховались у густому мороці. Вогкість у капосному дуеті з пронизливим вітром змушували Леоніда здригатися від холоду і тільки щільніше закутуватись у зіпсований верхній одяг.
Однак тут хлопець помітив невиразний силует вказівника неподалік. Повільно підійшовши до пласкої білої таблички, Льоня зумів прочитати: містечко «Васильки», 2 км.
– Так це ж сусіднє містечко! – з подивом вигукнув юнак. – Яке щастя, що мене не занесло кудись до дідька в зуби.
Того самого моменту наростаюча паніка, яка ризикувала охопити брюнета й штовхнути його у вирву розпачу, розсіялась, звільнивши в його серці місце непідробним радощам. Однією рукою тримаючись за ниючі ребра, він повільно, але впевнено покульгав уперед.
***
Вулиці сусіднього села зустріли омегу дзвінким собачим гавкотом, шурхітом листя в автомобільних коліях та кудкудаканням куріпок, які вільно гуляли біля воріт обжитих господарств. По обидві сторони від Леоніда тягнулися довгі лінії приватних будинків з охайними палісадниками, де навесні та влітку, ймовірно, квітли ніжні ромашки або пихаті тигрові лілії, а зараз радували око пишні жоржини, різнобарвні цинії та стійкі до місцевих морозів троянди. На шляху юнакові зустрічалися також покинуті домівки, сумні, напівзруйновані та порослі вересом і чагарниками. Хоча вони давно втратили своїх хазяїнів і, мабуть, слугували прихистками усім знедоленим, молодий омега не ризикував зупинятися там, щоб не потрапити у ще більшу халепу. На жаль, у «Васильках» Льоня не мав ані друзів, ані родичів, тому йому залишалось лишень сподіватися на милість й порядність абсолютно незнайомої людини, яка б згодилась його трохи нагодувати та дозволила скористатися телефоном, адже його власний смартфон тільки дико посміхався господарю тріснутим екраном.
– Яке щастя, що батьки в мене люди розсудливі й завжди заклопотані, тому за двадцяти-чотирьох річного бевзя хвилюватися не сильно будуть. Тим паче, я їх попередив завчасно, що можу затриматися, – із легкими нотками полегкості у голосі зітхнув хлопець, скрививши точені риси обличчя від чергового приступу тупого болю.
Від усіляких думок Льоньку відволік аромат свіжоспеченого пирога. Вітер зі свистом ніс на хвості верхні ноти солодкого тіста й нижні ноти чогось кисленького, здається, сливи, підстьобуючи зграю вовків у шлунку пораненого омеги протяжно заскавчати. Льоня з дитинства мав дуже чутливий нюх, тому, повністю йому довірившись, попрямував шукати той привабливий на запах десерт. У той момент брюнет зрозумів, що він збіса зголоднів. Та й інших варіантів, де ліпше знайти притулок, у нього не було.
Наступний поворот привів омегу до низького тину з посохлою жимолостю та двоповерхового будиночку із червоної цегли. Фасад будинку обвивав темно-зелений плющ, досягаючи своїми обіймами аж до вікон на другому поверсі, надаючи сучасній будівлі таємничий вигляд помешкання якогось сивого сторічного чаклуна. Перед хатою розкинулися гарненькі клумби з кущиками чорнобривців, гострокутних айстр та вже знайомих хлопцю лілових, багряних і помаранчевих жоржин. З обох боків від допитливих сусідських очей оселю захищали кремезні дерева волоського горіху з плямистим листям золотого й рудого кольорів.
Леоніду прийшлась до душі атмосфера тиші й спокою, яка м’якою ковдрою огортала цей незнайомий будинок у похмуру днину. Він мимоволі порівняв його з власним житлом, де в одному помешканні, немовби у великому мурашнику, мешкала вся родина Вишенських: батьки, старший син-альфа зі своїм чоловіком і трьома дітьми, середній син-омега з малим первістком, сам Льоня та двоє його молодших братів-близнюків. А ще коли дідусі жили напроти, про безбурне життя можна було лише мріяти. Омезі було навіть приємно послухати завивання вітру в кронах дерев замість звичного галасу й зойків дванадцяти осіб.
Проте втомлене тіло ломило й наполегливо нагадувало Леоніду, з якою саме метою він сюди прийшов. Важко зітхнувши та з надією на краще, хлопець постукав у хвіртку.
Першою на раптового порушника спокою відреагувала вівчарка, миттю вибігши із заднього двору. Діставшись тину, вона присіла на задні лапи, вивалила рожевого язика та з цікавістю почала роздивлятися незваного гостя, активно розмахуючи пухнастим хвостом. Потім вона гавкнула, голосно й хрипло, але вираз на її морді залишався доброзичливим. Така відкрита симпатія змусила Льону задоволено посміхнутись у відповідь, руки у нього так і свербіли заритись у довге золотисте хутро та як слід почухати красуню поміж вухами. Одначе юнак розумів, що це може бути небезпечно й неввічливо з його боку, тому стримав свій інфантильний порив.
Ось пролунав грюкіт металу, й на порозі оселі хтось з’явився. Чим ближче він підходив, тим ясніше Льоня бачив, що то був високий кремезний чоловік десь на пару років старший за нього, з характерною для людей, влітку багато працюючих у полі, сонцем зацілованою шкірою й пронизливим поглядом. Чуткий нюх омеги, вловивши цього разу важкі аромати тютюну і прянощів, відразу визначив, що перед ним – альфа.
– Чого тобі треба, хлопче? – низьким, але доволі моложавим голосом запитав чоловік. Він окинув гостя недовірливим поглядом глибоких карих очей.
Чи міг Льонька йому довіритись? Він достеменно не знав. Однак феромони блондина не містили жодного натяку на агресію чи надмірну домінантність, а лише чудово гармоніювали з навколишньою атмосферою злагоди і спокою. Це вселяло в омегу певну впевненість у тому, що ця людина його не скривдить. Та й не багато було у нього інших варіантів. Вишенський глибоко вдихнув.
– Вибачте, що заявився до вас, як сніг у липні. Мене звуть Леонід Вишенський. Я… Здається, я потрапив у вельми скрутне становище… – трохи невпевнено відповів хлопець, його слабкий голос майже розчинився у гомоні вітру. – Я сам із сусіднього села, із «Маківців», але, чесно кажучи, зовсім не пам’ятаю, що сталося зі мною вчора та й почуваю себе геть розбитим. Чи не могли б ви мені допомогти?
– Якихось друзів, родичів тут маєш? – поцікавився господар будинку.
– Якби були, я б обов’язково до них звернувся, а так я тут сам-один…
Чоловік ще трохи помовчав, прискіпливо роздивляючись тремтячого від холоду прибульця з голови до п’ят. Хлопцю перед ним було за двадцять, середньої статури, невисокий, з вихором чорного, неначе вимазаного в сажі, волосся, понівеченим обличчям і у брудному одязі. До нього рідко приходили знайомі й ніколи на його порозі не з’являлися незвані гості, тому блондину не дуже хотілося пускати до хати абсолютно незнайомого молодика. Але в той самий час він, будучи людиною порядною, розумів, що скоро почне сутеніти й не можна молодому омезі (про це він довідався по запаху) вештатися пустинними вулицями. Та й вигляд втомленого й нещасного юнака щемив йому серце.
Врешті-решт, господар ділянки відчинив ворота, пропускаючи Льоню всередину. Вівчарка на це щасливо тявкнула. Альфа з усміхом похлопав її по дебелій шиї.
– Проходь. Відігрію тебе й дам подзвонити рідним, вони, певно, за тебе хвилюються. Мене, до речі, Савою звуть.
– Яке щастя! Дякую, Саво! – вперше за довгий час із щирим полегшенням посміхнувся хлопець.
***
Сава люб’язно запропонував Льоні швидко прийняти душ, поки він зготує йому щось тепле, адже у холодильнику в нього гуляв такий ж самий сильний вітер, як і на вулиці. Омега з вдячністю прийняв запрошення, махровий рушник та навіть комплект чистого одягу з ароматом морозного ранку. Здається, його тільки сьогодні випрали. Вишенського така увага насправді розчулила, а тому хлопець пообіцяв будь-що відплатити альфі за його доброту.
– Ні, ну мене точно якість курви ногами били. Ох і зустрінуться вони мені, особисто голови повідгризаю, – пробуркотів Льоня, сердито розглядаючи у вологому дзеркалі своє відображення.
На передпліччях у нього виднілися синці у формі пальців, мовби хтось сильно хапав його за руки, ребра також виявилися поцятковані темно-фіолетовими плямами різних розмірів, а губа була сильно розбита. Дрібні подряпини на руках та обличчі омега вирішив не враховувати, вони його не сильно бентежили.
Що ж, хай йому грець, трапилося вчора? Чому Леонід не міг згадати нічого, окрім моменту, коли сідав у маршрутку на зупинці райцентру? І з якої причини через спроби пригадати події минулого вечора його сповнював не лише головний біль, а й дивна суміш роздратування і страху? Як…
– Агов, ти там, часом, не втратив свідомість від голоду? Виходь давай.
Низку складних і темних роздумів Вишенського перервав наполегливий стукіт у двері. Омега хитнув головою, вирішивши залишити пошуки відгадок на потім, і блискавкою почав натягувати трохи великий за розміром, але дуже м’який та приємний на дотик вовняний костюм.
– Вже біжу!
***
– Яке щастя, що я звернувся по допомогу саме до тебе! Усе-таки мій ніс вкотре не підвів! Коли ти встиг усе приготувати? – радісно вигукнув омега, опинившись на просторій кухні. Він сам не помітив, як у присутності альфі розслабився настільки, що мимоволі перейшов з ним на «ти».
На невеличкому дубовому столі без скатертини, як за наказом чарівної палички, розкинувся справжній бенкет: уздовж стояли тарілки зі смаженою картоплею, м’ясним рагу, салатом та великий графин із солодким компотом. Усе пашіло жаром, віяло прянощами і вабило хрусткою скоринкою, та й так сильно, що у Льоньчиних волошкових очах засяяли зірки. Він було смикнувся якомога скоріше схопитися за виделку, одначе альфа вмить повернув його в інший бік. Брюнет жалісливо заскиглив.
– Постривай ж бо, ненажеро, спочатку потрібно обробити твої садна, – тоном, який не терпів жодних заперечень заявив Сава, відчиняючи маленьку домашню аптечку. Сопух спирту, бинтів та йоду нараз перебив звабливі аромати вечері, що змусило Льоню невдоволено скривити носа.
– Ой, не мала баба клопоту… – пробубнів Паливода, намагаючись по змозі обережно і ніжно замазати каліцтва на обличчі юнака.
Омега сидів смирно, щоб не заважати чоловікові та, з іншого боку, щоб випадково не наблизитися до нього занадто сильно. Щоправда, сам Льонька був не із сором’язливих, а навпаки, до провини допитливих людей, тому не сахався відкрито роздивлятись альфу.
Сава був дійсно привабливим чоловіком. Врода його не була дикою, такою, якою хизувалися молоді альфи його віку у містах: усі без винятку з пишними вусами й бородами до пупа та хижими поглядами. Його трикутне лице було гладко поголене й вкрите напрочуд милим ластовинням, яке Вишенський не розгледів здалеку, швидше за все, через засмагу. Світлі брови із широким чолом не ховало довге волосся, зав’язане в маленький пучок на потилиці, з якого вже вибилося кілька пасм. Із цієї ж причини ніщо не заважало юнакові трохи втрачати голову у глибоких очах навпроти. Якщо його власні люди часто порівнювали з морськими хвилями у погожу літню днину, то Савині більш нагадували колосся зрілого жита восени. Чомусь Льоні здавалося, що вони дарували тепло і надію. Цікаво, чи дійсно це так, або омега знов нафантазував собі зайвого?..
– Я тобі не порося, я охайний – ображено надув губи Леонід, про що миттю пожалкував, зашипів від больового розряду.
– Ото й сиди мовчки, бо ще більше собі нашкодиш, – гримнув Сава. – Це ти про себе кажеш, охайний наш? І дотепер не згадав, чому валявсь обабіч дороги?
– Ні… Тільки намагаюся напружитись й згадати, як голова починає лускатися. Можливо, я нею сильно приклався об землю, коли падав. Взагалі біла пляма замість спогадів, – пригнічено відповів Вишенський. – Батькам я подзвонив, трошки наплів, що затримаюсь у друзів. Не хочу світити перед ними такою пикою, бо вдома валеріани не вистачить, а в них і без мене мороки вистачає.
– Ну, з одного боку це розумне рішення, а з іншого – ти наче згадував, що в тебе не вистачає грошей на маршрутку. Як ти до друзів повернешся? – з розумінням мугикнув Паливода, але хитрі іскорки в очах молодика його напрягли. – Ти ж не плануєш…
– Будь ласочка, Саво, приюти мене на ніч! Усього на одну нічку! – заблагав Леонід, удаючи із себе покинуте цуценя під дощем, з усіх сил намагаючись розчулити свого непідступного добродія.
– Це вже занадто! – здивування блондина не мало меж. – Ти зараз реально хочеш заночувати в чужій оселі разом із абсолютно незнайомим альфою?! Із якої радості ти мені так довіряєш?
– Ти дозволив мені скористатися душем, дав чистий одяг, обробив рани та навіть приготував вечерю, а не дав по голові відразу після того, як я переступив поріг. До того ж, ти не надто обхідливий зі мною, отже, не бажаєш затягти мене у ліжко. А я ж красень яких пошукати треба, хіба ні? – весело заторохтів хлопець, загинаючи пальці з кожним перерахованим фактом. Обличчя альфи при цьому ставало на відтінок темнішим. – Яке щастя, що ти мені здибався!
– Це ти хотів зробити комплімент моєму гарному вихованню чи образити за надмірну наївність?
– Звичайно я тебе хвалю! Мій брат завше каже, що людину треба хвалити, якщо тобі від неї щось треба.
– Зрозуміло. Дивацтво – ваша родинна риса, – втомлено протягнув чоловік, приклавши долоню до лоба. – І ти дійсно вважаєш нашу зустріч щасливим випадком?
– Гм? – спершу не зрозумівши питання, Леонід схилив голову набік. А потім до нього дійшло, і юнак просяяв: – А, ти про це. Ну, взагалі, то в мене звичка така, трохи нав’язлива, але я дійсно щасливий, що стрів сьогодні саме тебе.
Усмішка на жвавому лиці, попри всі подряпини, виглядала щиро і доброзичливо. Альфа відчув, що закипає і втомлюється одночасно, цей повнолітній парубок був не лише прямим, як траса «Васильки» – «Маківці», так ще й вельми нехитрим. Саме про таких, згадав Сава, і кажуть: що кому треба, той про те й теребить. Проте тут блондин все ж трохи помилився, бо насправді Льоня був тим ще чортеням, просто сьогодні дуже змореним, ось і поводив себе краще за найпокірливіше ягня.
– Ну добре, що з тобою робити, залишайся. У мене є вільна кімната, там тобі постелю, – нарешті здався господар. – Але в мене буде умова.
– Яка? Я на все згоден! – весело вигукнув хлопець, вже вкотре скоса стріляючи голодним поглядом у бік тарілки з м’ясом.
– Після вечері допоможеш мені скупати Белу, бо вона сьогодні вивалялась як скотина, а потім у ліжко буде стрибати.
– Взагалі без проблем. Я тварин вмію доглядати. У нас самих є пес, але менший, корґі. Ти б тільки знав, скільки з ним клопоту, але всі його все одно люблять, – легким тоном поскаржився омега, і опісля вони завели бесіду на іншу тему.
Під дзвін вилок та активне хрумтіння чоловіки обговорили багато питань і виявили, що у них є чимало спільного: обидва у сонячні днини полюбляли ходити до ставка рибалити, обидва терпіти не могли фільми жахів, але фанатіли від перегляду класичних бойовиків, обидва слухали рок і ще багато іншого. Сава вже й не міг згадати, маючи трохи відлюдькувату й скритну натуру, коли в останній раз із таким задоволенням проводив час, особливо з майже незнайомою людиною. В’юнкий, дотепний та усміхнений Леонід своєю присутністю легко розганяв тіні самотності й туги, які ховалися по кутках холостяцької оселі. Це запалило ще один вогник у серці альфи і йому навіть здалося, що осінній буревій за вікном перетворився на чарівну симфонію весни.
Ясноокий омега, у перервах між трісканням картоплі, не зводив зі співрозмовника уважного погляду. Компанія Сави йому була йому настільки до душі, що він бажав відкинути всі побоювання і просто довіритись йому. Чи то був пряний аромат тютюну, який огортав Леоніда з ніг до голови, наче теплий плед у холодну днину, чи то погляд карих очей, котрий м’якнув кожного разу, коли омега розповідав забавні історії зі свого життя, чи то вигляд великих мозолистих долонь, які дбайливо підкладали в його тарілку найбільші шматки м’яса, але щось тягнуло хлопця до цього трохи буркотливого, але безсумнівно турботливого альфи, даруючи відчуття комфорту та сміливість бути самим собою. Сава… починав подобатися Льонці.
Від подібних неочікуваних навіть для самого себе думок омега мимоволі зашарівся та поспішив прикрити палаючі щоки темним склом стакана. Ковток прохолодного компоту допоміг чоловікові освіжити голову й продовжити бесіду у звичній манері. Проте це все одно не переконало Льону зосередитися на чомусь більш смачному чи цікавому, окрім як на гарній Савиній усмішці, на яку від продовжував крадькома позирати з-під густого чуба.