– Вибач, ти посидь трохи, заспокойся, випий води або навіть зроби собі чаю. Там, на верхній поличці буфету, є засушена м’ята, вона тобі допоможе. Я сходжу подивлюся, кого там чорти принесли, – тільки чоловік одягнув куртку, як у кімнату зайшла вівчарка з розгубленим виразом на видовженій чорнявій морді. Здається, увесь той галас її збудив. – О, Бела якраз складе тобі компанію. Я швидко!
Альфа вилетів за двері, а собака, як по команді, підійшла до хлопця й поклала голову йому на коліна, даючи таким чином дозвіл на пестощі. У її глибоких чорних очах виразно читалося співчуття. Уста Льоні осяяла легка усмішка, і він повільно почав перебирати довгими пальцями теплу собачу шерсть. На душі стало трошки легше, проте острах не минув остаточно. Омега нахмурив гарні чорні брови.
Так, тепер він ясніше пригадував, що затримався у друзів майже до дев’ятої і ледве встиг на маршрутку. Людей у салоні практично не було, лише на передньому сидінні біля вікна придрімувала літня жінка, а ззаду розмістилася бучна компанія молодиків. Вишенський із самого початку звернув на них увагу і щось у розв’язній поведінці хлопців підказало омезі триматися від них якнайдалі. Та попри те, всю дорогу він потилицею відчував чийсь недобрий погляд.
Вийшовши на зупинці, щоб почекати й сісти на наступний автобус, брюнет і не помітив, як трійця пішла за ним слідом. Варто було їм залишитися наодинці під тьмяним світлом вуличного ліхтаря, як до омеги потягнулися чужі руки. Погляди з відкритими жорстокими насмішками, хтиві фрази, гаряче дихання, змішані запахи рути, кмину та хмелю, різкі й гіркі, почали буквально душити Леоніда з усіх боків. Їм майже вдалося повалити Вишенського на асфальт і, щоб не потрапити у глухий кут, він рвучко наніс удар мерзотнику, який вже схилився над ним із кривим вищиром, ламаючи тому ніс, судячи із характерного хрускоту кісток і відчайдушного крику, бо омега мав напрочуд файний правий. Поки перший від шоку та болю впав на коліна, Вишенський роздав тумаків його дружкам. Свіже нічне повітря сповнилося ароматом заліза.
Звичайно, і сам омега не залишився неушкодженим: бійка була жорстокою, а сили – нерівними. Зрозумівши, що починає видихатися, адже Льоня не був ні професійним борцем, ні спортсменом, лише загартованим роботою у полі агрономом, він вирішив тікати. Долаючи високі чагарники обабіч дороги, де кущі дикої ожини впивалися йому в ноги, а сухі гілки дряпали обличчя, омега біг, допоки не перестав чути позаду тупіт важких чобіт та погрозливу лайку. Тільки-но чоловік хотів зупинитися й перепочити, як, здається, зачепився за якийсь корінь та впав, сильно приклавшися головою об мерзлий ґрунт. А далі була лише темрява…
Зосередившися й ігноруючи головний біль, Леоніду таки вдалося усе пригадати, хоча отримані назад спогади не зробили його щасливішим. Якісь паскудники хотіли скористатися своєю чисельною перевагою та познущатися зі «слабкого і самотнього» омеги. Однак зіштовхнувшись із супротивом завили, мов ранені гієни. Ото негідники! Ото гаддя!
Молодик відчув, як у його жилах, приправлена гнівом, починала закипати кров. Йому тієї ж миті дико закортіло відшукати тих паразитів й ще раз добренько відбити їм усе їхнє бридке бажання розпускати руки. Омега подумав, що такі люди (?) розуміють лише мову сили, тому благаннями чи сльозами до них нереально достукатися. Тільки би вони після того, злі та ображені, не накоїли ще більшого лиха…
Від тривожних роздумів його відволік рокотливий сміх, який із вже м’якшим нічним вітерцем просочився у кімнату крізь напіввідчинене вікно. Вишенський тепер міг набагато чіткіше чути два чоловічі голоси, які лунали неподалік. Підійшовши до фіранки та обережно відсунувши її вбік, Льоня побачив біля порога Саву та ще якогось чоловіка у вовняній картатій сорочці та комбінезоні. На трохи змарнілому обличчі альфи застигла натягнута усмішка, він кожні декілька секунд кидав стурбований погляд у бік освітленої кімнати, проте незнайомець узагалі не звертав на це уваги й не збирався відпускати Паливоду так швидко. Він продовжував балакати глибоким енергійним голосом, інколи весело сміючися з власних сумнівних жартів. Проте ось він почухав сиву потилицю і промовив уже менш жваво:
– Ти того, сусіду, не позичиш мені зеленки та трохи бинтів?
– Так із цього ж треба було починати, Анатолію Степановичу. Хто в тебе забився, Павлик?
– Та ні, чоловік із малими вчора поїхали до міста, з ними все гаразд, – потім Анатолій трохи помовчав, однак у наступну хвилину його обличчя ще більше зморщилося, немовби він проковтнув скибу кислого лимона. – То мій старший шолопай тільки-но повернувся із чергової гулянки. Дві доби його вдома не було, уявляєш?! Заявився осьо годину тому, брудний, як чорт, ніс зламаний, у синцях… Навіть не уявляю, якими ярами він швендявся зі своїми друзяками-галапасами цього разу.
– Це вже переходить усілякі межі, – сердито відгукнувся Сава, котрий уже явно не вперше чув від сусіда подібні історії. – Степановичу, ти б із ним провів по-справжньому сувору бесіду або покарав як слід. Хлопцю дев’ятнадцять років, а в нього ані совісті, ані поваги до власних батьків.
– Правду говориш, розбестили бевзя… – сумно відповів літній чоловік, від сорому відвівши погляд. У той самий момент його очі літнього лугу зустрілися із волошками. Вишенський ввічливо кивнув у знак привітання.
Стривайте… Очі? Зелені очі? Майже такі самі, як у…
– О, в тебе гості? Хто такий? – знов сповнився бадьорості та допитливості чоловік.
– Так, один знайомий, – швидко відрізав Паливода, відчиняючи двері. – Ти почекай тут, зараз принесу все необхідне.
Але замість аптечки Сава прожогом метнувся до спальні. Леонід відійшов від вікна й стояв посеред кімнати. Вигляд він мав уже більш здоровий, дихання вирівнялося, до обличчя повернувся рум’яний колір, що безперечно порадувало альфу, проте погляд у його очах із загубленого перетворився на здивований. Тільки чоловік хотів розпитати молодика, в чому справа, як той перший приголомшив його цілою низкою запитань:
– Саво, хто цей чоловік?
– Мій сусід напроти, Анатолій Степанович. Мешкає тут зі своєю чималою родиною, я їх давно знаю.
– Щось не так із його старшим сином?
– Ти, певно, чув нашу розмову, раз таке питаєш, – без тіні образи констатував альфа. – Ну, про Антона можна багато чого сказати. Непутящий він. Ледве закінчив коледж, працювати не хоче, батькам допомагати не хоче, лише з ранку до ночі десь вештається. А на то все гроші йому тато дай. Я з ним не в надто теплих взаєминах. Здається, лихими він займається справами…
– Ось як, – розмито відповів Леонід, повертаючись до власних міркувань. Усе нові фрагменти пазла починали доповнювати його химерну картину. – Останнє дивне запитання: чим пахне Анатолій Степанович?
– Чим пахне? – тут альфа замовк, пригадуючи, адже раніше ніколи не акцентував на цьому увагу. – Якщо не помиляюсь, чимось різким і гірким… Точно, рутою!
Підозри Леоніда лише міцніше укріпилися. Замість решток липкого страху в його крові починала скипати злість. Блакитні очі набули відтінку грозового неба, коли він почув голос знадвору. З притаманними йому нотками розв’язності та м’якості, які вчора здались омезі отруйним медом, Антон невдоволено гукав батька. Тепер Вишенський був на сто відсотків упевнений у своїй правоті. Він різко підняв голову й серйозно подивився на Саву.
– Вибач, що вивалюю це тобі як сніг на голову, але я все згадав. Саво… – тут Льоня трохи втратив запал, розхвилювавшись, що альфа може йому не повірити, але швидко вирішив, хоч пан хоч пропав. – Учора цей Антон зі своїми друзями намагалися мене зґвалтувати. Я впізнав його за голосом та іншими прикметами.
– Він що? – розгубився чоловік, його погляд сповнився непідробним шоком.
– Знаю, у це важко повірити, але я не помиляюся. На додачу, це я тоді зламав йому ніс.
– Я, звичайно, підозрював, що Антон зв’язався із поганою компанією та займається чимось темним, проте щоб опуститися до такої мерзенної поведінки… – із кожним словом Сава все міцніше стискав кулаки, на сильних руках і низьких вилицях виступали гнівні жили. У його чуйному серці розгоралося полум’я ярості.
У нього в голові не вкладалось, як могла інша людина вчинити настільки підло? Як могла без тіні сорому спробувати зруйнувати життя іншої людини, скалічити її, зламати? Невже примарні почуття власної величі й вседозволеності – результат відсутності будь-яких обмежень та правил під час виховання – буцімто нагородили цього молодика правом ставитися до інших людей як до власних іграшок? Усвідомлювати, що у суспільстві існує багато подібних мерзотників було гидко. Але ще більш прикро Саві було пригадувати, скільки таких випадків й наразі залишалися безкарними.
– Це неприпустимо. Хто знає, можливо, я був не першою їхньою жертвою, мені просто пощастило вирватися майже неушкодженим. Однак існує вірогідність, що вони знов почнуть своє відразливе полювання. Моя пропозиція, можливо, тобі не сподобається, але… Ми можемо викликати поліцію? Я хочу дати проти Антона свідчення, – серйозно проголосив Леонід, дивлячись на альфу з дивною сумішшю рішучості й невпевненості. Він усе ще боявся, що Паливода лише відмахнеться від нього.
– У цій ситуації це звучить як найбільш слушний варіант. Антон має бути жорстко покараний за свій бридкий вчинок, – твердо відчеканив Сава, хоча сам збирав у кулак останні крихти контролю, щоб не зірватися та не влаштувати самосуд. У цей момент із плечей омеги наче впав невидимий тягар і він полегшено видохнув. – Як ти сказав, ми не можемо припустити, щоб вони зламали ще чиєсь життя. Пропоную викликати нашого дільничного, він порядний чоловік, та й приїде швидше за наряд із центру. Він забере Антона до відділку, а вже там можна буде почати розгляд цієї справи й пошук його спільників. Як тобі пропозиція?
– Якщо та компанія дістане по заслузі за скоєне, мене все влаштовує, – трохи поміркувавши, Льоня додав. – Анатолій Степанович здається непоганим чоловіком, не хотілося б псувати йому життя, проте…
– Він зрозуміє. Вони із чоловіком самі погоджуються з тим, що на певному етапі впустили сина. Вони візьмуть на себе відповідальність. До речі… – після короткої паузи альфа трохи сором’язливо запитав: – Можна я тебе обійму?
– Так… – і сам зашарівся Леонід, але альфі не відмовив.
Тоді Сава дещо несміливо обвив омегу за спину обома руками й притиснув до себе в ніжних обіймах.
– Мені дуже шкода, що тобі довелося пережити таке жахіття. Навіть якщо ти хлопець хоробрий і можеш за себе постояти, тобі, я певен, все одно було страшно. Ти великий молодець.
Чоловік почав повільно погладжувати Льоню по спині, намагаючись подарувати йому хоча б трохи необхідного комфорту, впевнити хлопця, що альфа в жодному разі його не засуджує, а навпаки, від щирого серця бажає підтримати. Хоча йому самому ой як кортіло зламати Антонові ніс удруге, а ще й декілька кісток на додачу, Сава ледь стримував лють, що розливалася по тілу пекучою лавою й віддавала тремтінням у кінчиках пальців. Проте зараз піклування про моральний стан омеги було для блондина в пріоритеті.
Від настільки лагідного жесту очі Вишенського потемніли від набіглих сліз і він ледве стримався, щоб не розревтись остаточно. Омега з мовчазною вдячністю прижався до чужого тепла, занурившись обличчям у сильне плече, і міцно обійняв свого добродія у відповідь.
Так вони простояли кілька хвилин, мовчки, не вважаючи за необхідне комунікувати за допомогою слів. Їхні серцебиття, наче злившись в одну лунку мелодію, в нічній тиші кімнати мовили голосніше за будь-які зізнання. У обох чоловіків міцніли думки про те, що їхня несподівана зустріч не повинна перетворитися на звичайний спогад, який ранковим туманом розвіється по вітру.
Момент їхньої близькості перервав наполегливий стукіт. Здається, Анатолію Степановичу починав уриватися терпець. З великою неохотою Сава відпустив омегу, на останок знов м’яко стиснувши його плече, і пішов до дверей. Леонід набрав у груди повітря й видихнув, збираючи в кулак усю свою впевненість. «Зараз або ніколи», – промайнуло в голові омеги й в очах його сяйнула блискавка.
Подальші події були схожі на розв’язку драми, які транслюють по каналам із серіалами в прайм-тайм. Упізнавши Льону, Антон помітно зблід, неначе хтось розмалював йому лице крейдою, втупив донизу схвильований погляд і поспішив сховати тремтячі руки в кишенях джинсів. Брюнет змірив негідника крижаним поглядом.
Але це не врятувало парубка. Варто було батьку почути, що саме скоїв його безпутний син, його ледве не схопив інфаркт. У серцях він кинувся на Антона з кулаками й відбірною лайкою, що, зрештою, на допомогу своєму невдалому ґвалтівникові довелося бігти Леоніду, бо Сава був зайнятий дзвінком до дільничного. Омезі зовсім не хотілося стати ще й свідком спроби нанесення важких тілесних ушкоджень або, не дай боже, вбивства.
Коли повернувся Сава, ситуація не змінилая на краще. Обурений альфа прогримів, що шмаркач справедливо опиниться за ґратами, де в нього буде час добряче обдумати свій паскудний спосіб життя й скільком людям він нашкодив через надмірне зазнайство. Але навіть якщо Антон покається у всіх гріхах, одними вибаченнями він не поверне життя своїх жертв до звичного стану, не загоїть їхні глибокі рани. Тому йому тільки й залишиться, що жити із цією провиною увесь свій вік. Антон нічого не відповів.
Після стадії гніву Сава відвернувся, щоб навіть не дивитися на огидного йому молодика, а Анатолія Степановича захлеснула хвиля розпачу й каяття. Мало не плачучи він запитував Антона, чому той став на цей ковзкий та бридкий шлях, чого йому не вистачало в житті, як він міг так учиняти по відношенню до інших. Також бідолашний батько розсипався у щирих вибаченнях до Леоніда, заледве на коліна не падав, тому омега не зміг відчути до нього сильної неприязні. Чоловік бачив, як насправді болить батькові постати перед фактом того, що він, виявляється, майже нічого не знав про власного сина. Як йому гірко від тягаря вини й безпорадності, який він до кінця своїх днів не зможе скинути з плечей.
Антон, низько опустивши голову, сидів мовчки. У його голові сполошеними тарганами бігали думки: нащо він стільки випив того вечора, нащо пішов на поводу в товаришів, чому не подумав про наслідки. Уявивши себе всемогутнім й безкарним, він скоїв величезну помилку. І, на жаль, юнак не стільки побивався через провину перед Вишенським, скільки шкодував про власне зіпсоване майбутнє. Він чув усі крики батька й погрози Сави, проте ще не міг їх повністю осягнути. Він все ще… не відчував себе таким же винним.
І омега це розумів. Хоча, йому навіть не треба було багато розміркувати, щоб бути певним у правильності своєї інтуїції, адже за весь час із вуст молодика не пролунало жодних слів вибачень. Чоловік не знав, чого йому більше тоді хотілося: ще раз зацідити Антонові в обличчя, або гидливо відвернутися. Він не міг спокійно дивитися на свого невдалого й безсоромного ґвалтівника.
Тоді ж у голові в Льоні промайнули питання, на які навряд чи хтось міг би дати йому відповіді: чому люди полюбляють робити одне одному боляче й чому це приносить їм втіху? Чого не вистачає в житті таких людей? І чому вони задовольняють власні проігноровані кимось потреби в такий жахливий спосіб?
На жаль, людина ніколи не зможе позбутися тієї темної, бридкої частини своєї природи, адже йти на поводу в інстинктів набагато легше, вільніше, аніж підходити до власних учинків розсудливо та брати за них повну відповідальність. Проте навіть не дивлячись на солодкий шепіт диявола піддатися спокусі, людина повинна проявляти стійкість й витримку, та закувати свою дику натуру в найміцніші кайдани десь глибоко всередині. Тільки так ми всі зможемо жити у відносній гармонії із собою та іншими.
Місцевий дільничний – невисокий чоловік років п’ятдесяти, з поставою колишнього військового й худим блідим обличчям – відгукнувся на виклик доволі швидко навіть у таку пізню годину. Дізнавшись деталі ситуації, він зміряв винуватого поглядом гострих світлих очей, у глибині яких плескалася відраза, й потягнув молодого альфу до старенького «Ланоса». Розчавлений несподіваною правдою батько, не кажучи більше ні слова, послідкував за ними. Леоніду сказали прийти до відділку завтра вранці, до того моменту поліцейський пообіцяв затримати інших двох зловмисників. Будинок, який став на певний час справжнім драматичним театром, знов поринув у сонну тишу.
Вишенський відмовився від чашки заспокійливого м’ятного чаю, посилаючись на те, що він дуже втомився і хоче нарешті міцно поспати. Омега дивився на все ще схвильованого блондина із сумішшю недовіри й полегшення.
– Ми справді це зробили? Ця трійця отримає покарання, на яке заслуговує?
– Не ми, а ти, – з усмішкою виправив його Паливода, підбиваючи Льоні ковдру зі всіх боків. – Багато із тих, хто стає жертвами зґвалтування, бояться зізнатися у тому, що з ними трапилося, щоб з них не почали глузувати оточуючі. Хоча це яким варваром потрібно бути, щоб насміхатися й обговорювати поза кутах чуже горе. Вони також не наважуються звернутися до поліції, бо не вірять у чесніть місцевих органів, а тому їхні кати безкарно продовжують свою брудну справу, завдаючи неймовірного болю іншим. Частіше всього жертви таких злочинів потребують сміливості й завзяття, щоб відправити виродків за ґрати й помститися за себе. Тому ти герой, Льоню, що не злякався уявного осуду суспільства й постояв за себе. Завтра я не залишу тебе самого й обов’язково допоможу довести справу до кінця.
Велика мозолиста долоня, лише трохи більша від його власної, ніжно провела по неслухняних кучерах. Льоні захотілося прилинути до неї ближче й замурчати, немов задоволений кіт, так спокійно і тепло йому стало на душі в той момент. Омега теж широко посміхнувся.
– Однієї хоробрості тут замало. Без твоєї підтримки, допомоги й ласкавих слів я б так і продовжив мовчати. Може, наступного дня вв’язався б з ним у бійку, проте далі цього справа б не пішла. Саме ти запевнив мене, що правда на моєму боці, що я не зробив нічого поганого, навпаки, це вони ледве не занапастили мене. Тому дякую тобі, Саво, за все.
Тут молодий чоловік наважився на другий за день відчайдушний вчинок – різко підвівшись, він легко торкнувся уст альфи своїми. Саві на мить здалося, що його губ торкнулися невагомі крильця метелика, таким швидким виявився поцілунок, однак по собі він залишив солодкий посмак липи й жагуче бажання насолодитися цим відчуттям набагато довше.
– Сподіваюсь, ти не проти? – почервонів до кінчиків вух омега, хоча й розумів, що із цим питанням він трохи запізнився. – Я подумав, що між нами спалахнула певна симпатія, ось я й…
– Мені не сподобалося, – сухо відрізав альфа, та побачивши, як Вишенський вмить зажурився, не стримав реготу. Від цього галасу зі свого місця на ліжку невдоволено заскиглила Бела. – Що все так швидко скінчилося! Як щодо ще одного поцілунку, але вже більш приємного?
Леонід роздратовано штовхнув альфу в коліно, від чийого самовдоволеного посміху його щоки ще більше стали схожими на червонобокі яблука, проте серце хлопця було готове вибухнути від радощів. Цей кремезний, порядний і добрий чоловік, що вміє чудово готувати й в’язати, також був до нього небайдужий. Це зігріло душу Льоні в цей похмурий осінній день краще, аніж бавовняна ковдра на його плечах.
Змінивши вдаваний гнів на милість, омега кинувся у манливо розпростерті обійми. Цього разу він по-справжньому зміг відчути, що жорсткі на перший дотик уста альфи напрочуд піддатливі, з легким присмаком цигарок. Спочатку вони обережно торкалися уст омеги, немов боячись відлякнути його надмірним напором, однак Льоня сам наполіг поглибити цілунок, нетерпляче доторкаючись язиком до нижньої губи альфи, ніби питаючи дозволу. Сава з охотою відгукнувся на пропозицію, сплітаючи свого язика з Льончиним у спокусливому танці. Ніхто із чоловіків не боровся за домінантність, не намагався подавити волю іншого, вони просто насолоджувалися близькістю одне одного й чуттєвим поцілунком. Повітря навколо них усе дужче розпалялося, сповнюючись ароматами тютюну й м’яти. Альфа притягнув омегу ще ближче до себе, обережно поклавши руки йому на талію, й подумки приходячи до висновку, що відпускати кудись цього чарівного й кмітливого хлопця йому вкрай не хотілося. Льоня й сам нікуди не поспішав, все міцніше тримаючись за широкі плечі, немовби за якір, який не дозволить йому потонути у вирі пристрасті.
Обидва продовжували п’яніти від поцілунків, перериваючись на лічені секунди, щоб перевести подих і знов поринути в океан почуттів. Їхні губи набрякли, дихання збилося, проте жоден не бажав спинитися. Нічна імла дарувала їм ще багато часу, аби повністю натішитись один одним й допомогти отим першим насінинам щирого кохання пустити коріння у своїх серцях.
Можливо, доля відзначить Леоніда за сміливість у боротьбі та допоможе відшукати омріяну любов і підтримку, а Саві, за його добре серце, – позбавитися нарешті остогидженої самотності? Шкода, що не завжди, але ця капризна панянка, після низки знущань і втрат, все ж таки може винагородити людину за мужність – подарувати їй справжнє щастя.