Після ситної вечері парочку очікувала справжня люта битва. Наче двоє вправних мисливців вони схопили Белу, в якої надвечір не було палкого бажання приймати водні процедури, та повернули її шовковистому хутру його оригінальні блиск і колір. Останній, до речі, чомусь нагадав омезі сонячне волосся самого альфи. Недаремно кажуть, що тварини схожі на своїх господарів…
На щастя, обійшлося без кровопролиття, але у битві вівчарки з душем той був поранений, через що чоловікам довелося ще півгодини повертати його до життя та відмивати підлогу від слідів брудних лап. Але навіть такі малоприємні клопоти не зіпсували новим знайомим настрою, а навпаки, подарували ще більше приводів для жартів та сміху. Знаючи один одного всього декілька годин, їм було настільки комфортно разом, що, здавалося, вони були знайомі все життя.
В якості нагороди за перемогу у важкій, хоча й не зовсім чесній (двоє чолов’яг проти однієї панянки, ще б пак) боротьбі Сава зробив молодику філіжанку липового чаю та навіть відрізав шматок пирога, який і зіграв роль «білого кролика» в їхній зустрічі. Трохи задужий та статурний як для тендітної «Аліси» брюнет, незважаючи на те, що лише дві години тому набив пузо м’ясом, голодним вовкулакою накинувся на десерт. Альфа тільки втомлено покачав головою.
– Спати тобі доведеться отут, бо виявилось, що кімната для гостей напхана всіляким багатством та занадто припала пилом. Давно я туди не зазирав, – пояснив Паливода, змінюючи постільну білизну на власному ліжку. Годинникова стрілка невблаганно наближалася до десятої години.
– Але ж це твоя кімната і твоє ліжко! Невже ти думаєш, що я настільки нахабний? Краще постели мені на підлозі, – вигукнув Леонід, витираючи рот від крихт та підходячи до Сави.
– Я ввімкну газ на ніч, але у хаті все одно може бути холодно, то краще спи у теплі, бо не дай боже захворієш і залишишся тут ще на тиждень.
– А-га, то ти просто хочеш скоріше мене позбутись. Я-то гадав, що ми стали друзями, – із награним розчаруванням протягнув Льоня, грайливо спираючись спиною на спину альфі.
Раптово рецептори альфи сповнились освіжаючим ароматом м’яти всуміш із нотками солодкої лохини. Коротке та напрочуд м’яке чорняве волосся залоскотало Саві потилицю, а вага чужого тіла огорнула приємним теплом. Від несподіваного контакту альфа мимоволі здригнувся, серце у міцних грудях пропустило удар, однак, він не поспішав скидати із себе хлопця. Навпаки, блондину захотілось обернутися, провести долонею по смаглявій шкірі, лагідно обійняти за талію, ще раз подивитися вглиб океану з відблиском смарагдів та й так там і лишитись. А його вуста напевне мали присмак солодкої сливи…
Чиста наволочка в напружених руках Сави жалібно застогнала. Чоловік швидко струсив головою, виганяючи з неї всілякі хтиві думки, поки не накоїв нічого такого, про що міг би потім пошкодувати. Ззаду почулося тихеньке зітхання, Паливоді вже нічого не заважало встати в повний зріст. Невже цей лис лише прикидався незагрозливим ягням? Тоді вже альфа відчув себе здобиччю.
Омега не вмів як слід висловлювати свої почуття словами, але не соромився давати натяки маленькими, та досить інтимними жестами. Хоча раніше Льонька й сам бовкнув щось про друзів, насправді йому хотілося стати із цим альфою чимось більшим. Він бажав на повні груди вдихнути запах тютюну, такий м’який, багатий, насичений, що коли його вдихаєш, то немов кінчиками пальців торкаєшся коштовного оксамиту. Щось невидиме й водночас непереборне, мовби природний інстинкт, притягувало його до альфи все ближче, закликало торкнутися, обійняти, пригорнутися… Ох, що ж це таке з ним коїлось?..
Поки господар був зайнятий, Леонід, щоб хоч трохи відволіктися, вирішив роззирнутися навколо. Кімната Сави виявилася вельми просторою та сучасно обставленою. Шпалери кавового кольору чудово поєднувалися із білими меблями й великим килимом кармінного кольору посередині, на ворсистій поверхні якого омега зараз і розсівся, допиваючи вже ледве теплий чай. Крізь мережеві фіранки він ліниво споглядав підсвічені місячним сяйвом обриси дерев на подвір’ї. Потім ковзнув поглядом по натюрмортам на стінах та на диво надмірну кількість в’язаних іграшок на полицях впереміш із різноманітними книгами. Тоді брюнет помітив, що альфа і сам вдягнутий у гарний светр великої в’язки. Це зацікавило хлопця.
– Агов, Саво, ти полюбляєш в’язані речі?
– Я взагалі в’язати люблю. Вмію хоч крючком, хоч спицями, – відгукнувся блондин, набиваючи підковдру.
– Тобто оце все ти зробив власними руками?! Навіть светр? – вигукнув Вишенський, не стримавши подиву, і підбіг роздивитись одяг поближче.
– А що, на твою думку, альфи не можуть цікавитися рукоділлям? – щиро здивувався Паливода.
– Можуть. Звичайно, можуть, але таке нечасто побачиш… Мій батько, осьо, не має терпіння навіть нитку в голку вставити, а мій шурин донедавна думав, що всі рушники у хаті вишиті на машинці, – буркотів більше сам собі під ніс молодик, обережно мацаючи пряжу темно-бордового кольору. – Слухай, жодного вузла чи нерівностей! У тебе золоті руки!
– Дякую за таку високу оцінку моєї праці, – гмикнув Сава, нарешті закінчивши з постіллю. – Чесно кажучи, я ніколи не вважав, що одні справи притаманні лише омегам, а інші – альфам. Ми живемо в сучасному суспільстві, де кожен має право та змогу оволодіти будь-якою професією або займатися тим, що йому до вподоби. Тому нащо викопувати між усіма нами цей рівчак стереотипів і кусати один одного при будь-якій нагоді, наче ті голодні крокодили, чи не так? Адже перед усім ми – люди.
Паливода висловив свою зараз непопулярну, однак вельми важливу й значущу думку таким тоном, немов розповідав про прогноз погоди. Ось тільки Леонід від цієї промови на мить отетерів. Чоловік перед ним був чи не епітомією справжнього альфи: високий, дебелий, з красивими рисами обличчя та терпкими феромонами. Він міг би почуватись як вдома десь у столичному пентхаусі в оточенні галасливого натовпу, напівмороці штучного освітлення та атмосфері розв’язності й шику. Але ні, ось він стояв у маленькому будинку посеред відлюдькуватого села, в простенькому светрі власного виробництва замість костюма от-кутюр, а компанію йому складали рослини у горщиках, пес та побитий хлопчина. Проте крізь призму скромного життя його світла душа й лагідна натура сяяли яскравіше за будь-які діаманти в колекціях багатеньких, але пустих людей. Сава не намагався пустили пил в очі, начепити маску ґречного борця з нерівністю у суспільстві лише щоб сподобатися Льоньці. Він просто був собою.
– Повністю з тобою погоджуюсь, – після недовгої паузи відповів омега. – Я ще ніколи не зустрічав когось із таким відкритим поглядом на світ. Знаєш, я сам працюю агрономом, часто доводиться не тільки сидіти в тепленькій лабораторії та будувати графіки сівби, а й рисачити по полям, тягати тюки з добривами, важелезні ящики, лагодити техніку, бо я на цьому трохи знаюся, та ще виконувати купу не дуже вже підходящої для «тендітних» омег роботи. Скільки мені колеги, які лишень те й роблять, що гоняють каву та інколи заповнюють техкарти, радили залишити всю брудну роботу альфам та бетам, бо вони ж явно «краще» з нею впораються. А ті що, народилися електриками шостого розряду чи з п’яти років здатні однією рукою підіймати коробки з виноградом? Чи це в мене на лобі написано: «висадіть у теплий ґрунт та поливайте раз на тиждень»? Уже поперек горла стоять ці стереотипи. Омеги також можуть дати ладу важкій роботі!
Під кінець своєї тиради Вишенський, гордовито задерши носа, різко схрестив руки на грудях. Здається, тема нерівноправності, особливо на робочому місці, глибоко ранила гідність хлопця. Розмірковуючи про становище омег у суспільстві, Сава прийшов до висновку, що все ж таки його власна ситуація ще не настільки плачевна. Блондин цілком розділяв позицію несправедливо ображеного молодика: омеги не квіти в саду й не пташки в клітках, чию долю і думки мають право контролювати ті, хто самостійно нарекли себе їхніми «покровителями». А подібна зверхність й пихатість рано чи пізно обов’язково призведе до повстання, і тоді падати з альковів свого уявного пантеону багатьом альфам буде ой як боляче.
Бажаючи заспокоїти Леоніда, альфа м’яко поклав руку йому на плече. Проте реакція чоловіка його здивувала. Стоячи спиною до нового знайомого, Льоня не очікував цього доторку. Він здригнувся усім тілом і швидко відсахнувся. Від раптового приступу болю омега схопився за голову й присів, негучно застогнавши. Розширені зіниці тупо дивилися перед собою, окутані ранковим туманом, у пелехах якого замайоріли фари автобуса.
Учора хтось заговорив із Леонідом. Учора хтось так само торкнувся його. Але то скоріше було схоже на дотик темряви, липкий та холодний, який ніс у собі смертельну загрозу.
«А ти гарненький. Ходи, повеселимось разом»
«Гей, ну ти чого, не тікай. Тобі сподобається»
Льоня застогнав ще протяжніше. На колінах перед ним стояв Сава, вже тримаючи в руках стакан з водою, панічно намагався його в чомусь переконати, але омега не розбирав ані слова. У його вухах стояли п’яні голоси та дзвінкий до знемоги сміх. А ще фрази, які соромно промовляти вголос.
Наче грім посеред ясного неба, знадвору почувся гучний гуркіт. Хтось стукав у хвіртку та вигукував ім’я господаря. Різкий звук допоміг омезі прийти до тями, мара спала з його очей. Вже менш диким поглядом він глянув на перелякане обличчя блондина. Вишенський вихопив у нього стакан і осушив одним ковтком. Прохолодна рідина допомогла повернути до спокійного темпу оскаженіле серце й притупити біль. Після цього Паливода обережно, ледве торкаючись Льоні, поміг йому дійти до дивана.
– Тепер усе гаразд? – у відповідь ствердний кивок. – Ти мене до біса налякав. Що то було? Ти щось згадав?
– Гадаю, так… – чесно відповів Вишенський, вирішивши не марнувати час на брехню. Він довіряв Саві. – Але не до кінця, знову уривками. Проте схоже, вчора зі мною ледве не сталося дещо огидне…
– Що ти маєш… – глухий голос та змарнілий вигляд омеги, який усього годину тому сміявся, розганяючи своїм веселим настроєм усі чорні хмари над головою альфи, не на жарт збентежили останнього. У його власних грудях щось боляче штрикнуло, а світлі очі потемніли чи то від занепокоєння, чи то від гніву.
Сава міг приблизно уявити, що саме могло трапитися із самотнім омегою ввечері у наполовину пустій маршрутці у не самому людному місці. І від цих думок йому нещадно запекло серце, щелепа стиснулася сама собою, змушуючи м’язи напрягтися у гримасі безмовної люті. Він хотів посидіти з Леонідом ще, потішити його, однак надокучливий стукіт і не думав стихати. Кому ж там знадобилося виламувати хвіртку такої пізньої години?