Наступного ранку Лю Мен прокинувся у той же кімнаті. Надворі вже було світло, а за вікном щебетали пташки.
«Це був не сон…»
[Доброго ранку, хосте.]
Лю Мен здригнувся. Раптова поява Системи його налякала.
[Системо, чому ти тут? Це що, вигаданий світ?]
Лю Мен встав з ліжка і підійшов до вікна. Звідти він міг побачити скромний, але приємний оку вид на садок.
[Саме так. Ви потрапили у світ книги. Пам’ятаєте роль, яку ви грали?]
«Лю Юньхо? Звісно. Якби я вижив, вже став би популярним актором!»
Лю Мен тут же пошкодував про те, що згадав своє минуле життя. Тепер він ще довго буде кипіти від ненависті до Хе Яня.
[Тепер вам знову доведеться його грати, але на цей раз ставки набагато більші. Якщо ви помрете, це кінець. Перезняти сцену більше не можна.]
«Я повинен використовувати свої акторські навички?»
[Саме так. Насправді, будь-які методи дозволені. Навіть, якщо ви будете брехати чи вбивати… це не важливо. Створіть цікаву історію та виживіть. Все інше не має значення.]
«Хе Янь не дасть мені спокійно жити.»
[Звісно. Вам доведеться перемогти його.]
Лю Мен подумав, що у більшості даньмей романах з Системою головного героя заборонено вбивати, але все-таки спитав:
«Я можу його вбити?»
[Ви можете… але є один нюанс. Ви не можете вбити його до того, як йому не виповниться вісімнадцять років. На жаль, сюжет не дозволяє.]
Милуючись мальовничим садом, Лю Мен опирався на підвіконня. Він відволікся від розмови з Системою, подивився на свої руки та краєм ока побачив, що його шкіра неначе сяє на сонці. Він здивувався та перевів погляд на них. Вони були білі-білі, майже як молоко. Під блідими променями ранкового сонця виникала ілюзія, що вони світяться.
Лю Мен згадав шкільні уроки фізики і дійшов до висновків, що він тепер настільки блідий, що його шкіра відбиває більшість сонячних променів. А ще він зрозумів, що влітку йому краще з дому носа не казати.
«Як цікаво».
Лю Мен взяв пасмо свого волосся та роздивився і його. Виявилось, що у нього воно темно-русе.
Його подиву не було меж.
«Системо, а я точно китаєць?»
[Ви вже знаєте відповідь. Вона лежить у вашій пам’яті.]
Лю Мен, задумавшись, одразу щось згадав.
«Точно! Я пам’ятаю!»
Лю Мен, отримавши свою першу серйозну роль, був на сьомому небі від щастя. Сценарій, звісно, якась маячня, але яка різниця? Це його шанс зробити собі ім’я!
З цими думками він пив каву у коридорі, усміхаючись як дурний.
Поки він був занурений у свої думки, повз нього проходив головний сценарист. Він брав участь у кастингу разом з авторкою роману.
Той, коли побачив Лю Мена, так скривився, наче з’їв цілий лимон. Можливо, у нього була алергія на щасливих людей, тому він не міг не зіпсувати йому настрій:
- А ти не задирай носа, Лю Мен. Тебе взяли тільки тому, що ти авторці сподобався.
Попри його старання, Лю Мен усміхатись не перестав. Сценарист продовжив:
- Вона дуже хотіла, щоб Лю Юньхо грав хтось схожий на європейця. Ти єдиний, чия зовнішність їй сподобалась. Як би не це, ніхто і не подумав би брати на одну з головних ролей третьосортного актора!
Лю Мен мовчки дивився на нього і не міг зрозуміти, чого від нього домагаються. Йому заплакати, чи що?
Але згодом до нього прийшла цікава ідея…
Лю Мен згадав, який характер був у Лю Юньхо у романі. Стоїк, мало говорить, монотонний голос… такий типаж досить легко відтворити.
Лю Мен розслабив усі м’язи обличчя і надав йому нейтральний вираз. А спину та плечі, навпроти, напружив і так вирівняв, що не було більше куди.
Тепер залишилось головне: що відповів би Лю Юньхо? Цей могутній заклинатель, якого ніщо не може образити?
Мабуть, він би спочатку викинув сміття.
Лю Мен викинув стаканчик з-під кави у смітник.
А потім…
Він подивився крізь цього чоловіка, наче його не бачив.
Та й пішов геть.
Тому що саме так вчинив би Лю Юньхо.
Тепер Лю Мен зрозумів, у чому справа. Лю Юньхо і має так виглядати… правда, чому він так виглядає, поки що не зрозуміло. Оскільки головним героєм і роману, і серіалу був Хе Янь, про дитинство Лю Юньхо, та взагалі про його біографію, було відомо дуже мало. Про його родину - навіть менше.
«Так мене любив, Хе Янь, що навіть про моїх батьків нічого не знав?»
Дуже скоро він відволікся від своїх думок, бо хтось постукав у двері.
- Сяо Юне, вставай снідати!
Він відчинив двері і привітався з тіткою:
- Добрий ранок!
Тітка усміхнулась йому і взяла його на руки.
При світі дня Лю Мен нарешті зміг її роздивитись як слід. Мара була світлошкіра, як він, мала такий же колір волосся і рисами обличчя зовсім була не схожа на типову китайську жінку.
Лю Юнь, звісно, про це не задумувався, бо він був малою дитиною і зазвичай нікого, крім Мари, не бачив. А от у Лю Мена було багато питань… Наприклад, звідки у давньому Китаї з’явились європейці.
Мара дуже міцно обійняла його і поставила на землю.
- Який ти в мене гарненький!
Тітка допомогла йому вдягнутись, і згодом вони пішли на кухню.
Лю Мен поки що не спішив засипати її питаннями. Спочатку він хотів дізнатися щось сам. Лю Юнь був не дуже допитливим хлопчиком, тому з його пам’яті складно було здобути хоч якусь корисну інформацію про цей світ.
Перше, що зробив Лю Мен після сніданку - втік від тітки та побіг досліджувати околиці. Виявилось, що він все-таки живе не в звичайному будинку, а у якомусь маєтку - він знайшов інші будівлі. Паркан він поки що не бачив, тому зробив висновки, що територія цього маєтку справді величезна…
По дорозі він постійно зустрічав людей, які були чимось зайняті. Судячи з їх одягу, то були слуги, але вони його ігнорували, що б він не робив.
Лю Мен не знав, чому. Мабуть, тітка ніколи не говорила з ним про це.
Він поки що дізнався достатньо, тому повернувся додому.
Мара сиділа у альтанці і пила чай. Побачивши племінника, вона вказала йому на стілець навпроти.
- Я хотіла вже надавати тобі по дупці за те, що втік, але ти не загубився та повернувся назад сам. На цей раз тебе пробачу.
Лю Мен їй мило усміхнувся, щоб вона не захотіла ображати таку хорошу дитину.
- Я так більше не буду.
- Сподіваюсь.
Впевнившись, що тітка на нього не сердиться, Лю Мен засипав її питаннями:
- Тітко, чому ми так відрізняємось від інших? Чому всі, кого я бачив, роблять вигляд, що мене нема? Де мої батьки?
- Ой, ой, як багато питань. - Мара неспішно тягла чай. - Щось мені ліньки відповідати на всі, відповім тільки на перше.
Лю Мен ображено надувся, але тітка не піддалася.
- Ми з твоїм батьком колись приїхали з далекої країни. Ця країна настільки далеко, що навіть скоротивши дорогу магією, ми їхали сюди ще два тижні. Там всі виглядають так, як я. Тобто, не однаково, але… сподіваюсь, ти розумієш. Це зовсім інша країна - з іншою їжею, іншим одягом… Я тобі якось готувала вареники, пам’ятаєш? Це наша страва.
Лю Мен кивнув.
- Твій батько одружився з твоєю мамою, і у них народився ти. І якось так вийшло, що ти дуже схожий на нас з твоїм батьком. Ось чому ти так виглядаєш.
Лю Мен мовчки пив чай, а Мара дивилась на нього, загадково усміхаючись.
- Знаєш, Лю Юне, а ти змінився. Раніше тобі не було цікаво, що відбувається за межами твого двору. Сидів собі у садочку та копався в землі палицею. І ти не так часто у мене щось питав. Мені іноді здавалось, що цей світ тобі взагалі не цікавий.
Лю Мен зберігав видимість спокою, але від цих слів у нього пішов мороз по шкірі. Його тітка відьма… що вона зробить з ним, якщо дізнається, що з ним сталось?
Погляд Мари пронизував його до кісток. Здавалось, вона знає про нього все.
- Я б навіть сказала… що ти наче став іншою людиною.
Лю Мен мало не випустив чашку з рук. Невже… невже це кінець… так швидко?..