У напівтемряві вітальні чоловік сидів на подушці та вишивав хустку. Він вишивав білі квіти вишні та згадував садок біля своєї хати.
Мабуть, без його догляду ті дерева вже всохли. Лю Юньхо і сам став лиш блідою тінню своєї минулої краси. Він схуд, під його очима залягли темні тіні, а погляд вже років п’ять не виражав нічого, крім глибокої байдужості. Його тіло та душу осквернили стільки разів, що в нього не залишилось більше ні сліз, ні жалю до себе. Він не міг так жити, але і померти теж не міг — його дружина та син були у заручниках.
Вхідні двері відкрились із тихим скрипом. Його мучитель повернувся.
- Шишу… я приніс вам погані новини сьогодні.
Лю Юньхо не підняв голови та продовжив вишивати. Він не мав жодного бажання розмовляти з Хе Янем — з тим, хто колись викрав його, поневолив і змусив гратися у сім’ю.
- Ваш син помер.
Рука Лю Юньхо сіпнулась. Він вколов свій палець, та болі не відчув.
Хе Янь посміхнувся. Його шишу рідко виражав хоч якісь емоції… Лю Юньхо відклав хустку у сторону.
- Он воно як. А моя дружина?
Хе Янь нічого не відповів. Його посмішка лише стала ширше.
Лю Юньхо подивився на свою незакінчену хустку краєм ока, та знову згадав про вишні. Тепер він був певний, що вони всохли. Його дім осиротів, а у саду більше ніколи не розквітнуть дерева.
Хе Янь сів напроти нього та взяв його долоні у свої.
- Шишу, у вас все ще залишився я. Я кохаю вас.
Лю Юньхо спробував непомітно витягти свої руки з хватки, але Хе Янь міцно стиснув його долоні. Любов… Як смішно. Це був настільки смішний жарт, що Лю Юньхо навіть посміхнувся.
- Хе Яне, ти будеш виходити кудись найближчим часом?
- Так, у мене ще є справи. Не хвилюйтесь, я скоро повернусь.
Хе Янь, на крилах впевненості у тому, що шишу нарешті його полюбив, залишив його вже на наступний день.
Лю Юньхо встав рано-вранці та вдягнувся у свою найкращу одіж — яскраво-червону, як свіжа кров. Він приготував собі чай і додав туди секретний інгредієнт. Сидячи за столом, він підняв чашку вгору, наче хотів промовити тост, і переможно усміхнувся. Він випив чашку до дна… і випустив її з рук. Вона покотилась по столу. Перед очима потемніло, і Лю Юньхо впав на підлогу. Тепер, коли ніщо більше не тримає його у цьому жахливому місці, він нарешті зможе відпочити…
- Знято! Чудова робота!
Лю Мен підвівся з підлоги та поставив чашку, що впала зі столу, на місце. Персонал знімального майданчика вітав акторів з закінченням знімання. Лю Мен усім привітно усміхався, але хотів вже скоріше повернутись додому. Цей серіал йому остогид, тому він був радий, що цей жах закінчився.
Гіршого сценарію годі й шукати. Одна тільки романтизація насильства, тьху! Ніщо не бісило Лю Мена більше ніж люди, які пишуть новели про геїв, не маючи жодного уявлення про те, як це воно, бути геєм. Або хоча б лесбійкою, якщо пише жінка. От і придумують собі, що геї — то якісь інопланетяни, яким дуже подобається, коли їх б’ють, ображають та ґвалтують. Єдине, що його втішило — що авторка новели вмовила сценаристів залишити неоднозначний кінець, у якому поневолений шишу героя, можливо, отруївся насмерть.
Лю Мен насправді здивувався, коли почув, що це відкритий кінець. Хіба Лю Юньхо міг вчинити інакше? Він ніколи не був закоханий у головного героя. Сценарій серіалу був написаний від лиця Хе Яня, але Лю Мену було очевидно, що шишу дозволив себе поневолити зовсім не від великої любові. У нього мала бути якась інша причина.
Багато хто хотів особисто привітати Лю Мена, але його цікавила лише одна людина. Скануючи поглядом натовп, він вже скоро розгледів свого друга, Вей Сюе. Той сором’язливо стояв біля стіни з великим букетом квітів у руках, наче боявся підійти ближче. Лю Мен тепло усміхнувся йому і підійшов до нього сам.
- Сяо Вею, ти прийшов.
Він міцно обійняв друга, і той відповів на обійми.
- Я скучив, Мен-ґе.
- Ти мене всього три дні не бачив.
- Це занадто довго.
Через хвилину або дві Лю Мен зрозумів, що годі вже обніматись, відпустив його і забрав у Вей Сюе букет.
- Мої улюблені квіти, дякую.
Він стояв поруч з Вей Сюе, світився від радості та нюхав ті квіти, як закоханий дурник. Насправді Лю Мен і був закоханим дурником. Уже десять років як. Усі ці роки він не смів плекати хоча б найменшої надії на те, що його друг може бути таким же, як він.
Десять років було достатньо, щоби зрозуміти — гомосексуальних людей мало. А у такій країні, як Китай, вони ще й добре ховаються. Вірогідність того, що його другу подобаються чоловіки, наближалась до нуля. Нащо освідчуватись йому і ризикувати, якщо можна зберігати дружбу?
Від цих невеселих дум його відірвав інший актор. Він грав Хе Яня… і його ім’я теж було Хе Янь, але записане іншими ієрогліфами.
Він сказав:
- Лю Мене, я хотів би поговорити з тобою наодинці.
- У тебе є якась справа до мене?
- Так.
Лю Мен за цей час встиг достатньо добре познайомитись з Хе Янем. Той був непоганим хлопцем, але іноді поводив себе дивно. Наприклад, міг дивитися на Лю Мена, не відводячи очей, дуже довго. Іноді навіть не кліпаючи.
- Сяо Вею, я ненадовго.
Той кивнув у відповідь. Лю Мен пішов вслід за Хе Янем. Той вів його повз натовп персоналу майданчика, повз усі декорації, повз інших акторів… прямо через чорний вихід, на вулицю.
- Чому так далеко? Ми могли знайти вільну гримерку.
Хе Янь не відповідав і продовжив іти вперед. Лю Мен не відставав від нього. За ними по небу слідував місяць. Вони зупинились лише у центрі невеликого парку, що був неподалеку від їх знімального майданчика. Хе Янь нарешті повернувся до нього обличчям. У світі вуличних ліхтарів його лице було схоже на жахливу маску.
- Шишу, ви любите мене?
- Що? - Лю Мен нервово усміхнувся. - Вийди з ролі.
Це була та сама репліка, з якої почалась арка викрадення та поневолення Лю Юньхо. І тепер, коли Лю Мен почув цю фразу у темному парку пізно ввечері, йому стало недобре.
- Вибач. Лю Мене, ти любиш мене?
- Ні. Моє серце вже зайняте.
Наче у фільмі жахів, губи Хе Яня повільно розтягувались у недобру посмішку.
- Вам це не заважало увесь цей час зустрічатися з іншими чоловіками.
До горла Лю Мена підступила нервова нудота.
- Що?! Звідки ти…
Хе Янь підійшов ближче і взяв його за руку.
- Нічого, нічого, я вас не засуджую, шишу. У минулому житті у вас навіть були дружина і дитина. Все добре. Мені такі речі ніколи не заважали.
Лю Мен намагався вирватись, але Хе Янь тримав його занадто сильно.
- Мені дуже жаль, шишу. Але в мене немає іншого вибору. Ваша доля — померти у двадцять шість років, я лише пришвидшу вашу смерть на декілька місяців…
У жовтому світлі ліхтарів зблиснув ніж.
- Та пішов ти до сраки!
Лю Мен пручався і бив його букетом, цілячись у пику, але все було марно. Хе Янь вибрав момент та влучно вдарив його ножем. Біль у боці був раптовим та нестерпним.
- Ми зовсім скоро зустрінемось у новому житті… Чекайте на мене, шишу.
Лю Мен впустив букет, і той з тихим шелестом впав на землю. На його одежі, червоному ханьфу Лю Юньхо, розповзлася мокра пляма. Хе Янь тримав його у руках, не дозволяючи впасти. Лю Мен помирав на руках свого вбивці, і лише зоряне небо та місяць були його свідками.
***
[Завантаження пам’яті… Завершено. Починаю форматування жорсткого диска…] Лю Юнь відчув такий сильний головний біль, неначе хтось намагався розширити його череп зсередини. Він закричав і схопився за голову. Сльози потекли з його очей з новою силою. Система ламала його і збирала заново по шматках, робила з нього щось нове. Дві різні особистості, маленького хлопчика і дорослого чоловіка, зростались у єдине ціле, наче зламана кістка.
Тільки після того, як важкий і болісний процес зрощування закінчився, Лю Мен остаточно прийшов до тями та перестав плакати.
Першим, що він побачив, були яскраві блакитні очі. Біля його ліжка сиділа не мати — вона жодного разу не прийшла до своєї хворої дитини. То була його тітка, Мара, що доглядала за ним днями та ночами.
- Тітко, мені наснилось щось жахливе… - сказав він пошепки.
- Відпочивай. Тобі навіть говорити важко.
Тітка погладила його по голові.
- Потім обов’язково мені розкажеш.
Мара нагодувала його і напоїла якимось цілющими зіллями, а потім вклала спати і пішла.
Як тільки її кроки стихли, до Лю Мена звернулась Система:
[Хосте, ви можете спілкуватись зі мною тільки тоді, коли поруч нікого нема. Що ви хочете спитати у мене?]
У новелах про Систему головному герою зазвичай дають якусь місію.
«Яке в мене завдання, Система?»
[Завдання — вижити.]
Лю Мен, переборюючи слабкість, встав з ліжка і підійшов до вікна. Він спочатку оглянув кімнату - вона була схожа на декорації типового традиційного китайського дому. Вже після він подивився у вікно.
«Я нічого не розумію», - думав він, милуючись зоряним небом.
Лю Мен все ще відчував фантомний біль у боці.