Артмаель м’явся, як сопливий підліток, погляд відводив, роздивляючись чужий хвіст. Луска виблискувала, тягнулася від тазових кісточок до шиї хребтом, губилася десь за волоссям. З одного боку подивишся — риба рибою, а з іншої — дівчина. Дивний народ.
Ася сиділа на камінні, тихо наспівувала, а чоловік простягав їй незабудку — маленьку, з пелюстками-язичками, всі гарненькі, голубі.
“Ой біжить, біжить мала дівчина,
А за нею да русалочка:
– Послухай мене, красна панно,
Загадаю лиш три загадочки.
Як угадаєш — до батька пущу.
Не угадаєш — з собою візьму”.
Він торкнувся її холодного плеча, привертаючи увагу.
– Ой!
Русалка обернулася, заливисто засміялася, плескаючи в долоні. Махнула хвостом, розсипаючи бризки.
– Королю! Я сумувала.
У Артмаеля мороз пробіг хребцями від її голосу. Він ламано осміхнувся.
Діти не стають русалками. Їхні душі спалахують примарно-білими вогниками на болотах, а тіла, розбухлі та сині, з’їдають падальники. Але ця ось стала. Роздивлялась величезними очами квітку в його руках. У свої не брала, боячись чогось.
– Як називається?
Артмаель не розумів, що забув тут, навіщо прийшов сюди й навіщо притяг дурну квітку.
Артмаель хотів запитати скільки їй було, коли русалки затягли її на дно, але вона ж не пам’ятала. Й навряд чи згадає.
– Незабудка.
У Асі витягнулося обличчя, вона смикнула плечем, подивилася так трагічно, ніби побитий собака.
– Символ пам’яті.
Король здогадувався про її наступне питання, але не знав зовсім, як відповісти.
– Ким я була?
Артмаель взяв її за холодні руки, стиснув, розгублено блукаючи поглядом вершинами сосон.
– Я не… не знаю.
– Шкода, – її плечі дрібно затремтіли, але втопленики не вміли плакати. – Холодно. Мені… мені холодно. Тут холодно. На дні.
Король притулив її до себе, від холоду мертвого тіла поповзли сироти спиною.
Ася тукнулася носом йому в груди, дихала уривчасто, часто-часто.
– Що стукає, ось тут? – погладила долонею його грудну клітину.
– Серце, – король заплющив повіки, прилаштував підборіддя їй на маківку.
– У мене теж є?
– Є.
– Чому воно не б’ється?
– Не знаю.
– А що ти знаєш?
Від Асі не пахло ні тванню, ні рибою. Від неї віяло морозом, зимою та хвоєю трошки.
Артмаель узяв її обличчя в долоні. Через кілька місяців починався Русалочий тиждень, перший у її нежитті.
Чоловік поцілував її в лоба, провів гарячими губами до скроні.
– Місце, де розквітли неймовірні незабудки.
Дівчина заливисто розсміялася, чіпляючісь пальцями за краї рукавів його сорочки.
В Артмаеля все перевернулося всередині від її сміху, такого чистого та сонячного.
Король торкнувся губами її куточка вуст, замружився, мліючи від безмежного щастя.
Навіщо вона вступила на ламкий лід? Навіщо вона пішла до Темного лісу? Вона ж знала, не могла не знати. Стільки повір’їв ходило світом.
– Ким я була? Ким?
І чим вона стала?