«Що ж було до?»
Лета вигнулася дугою, незграбно загрібаючи рукою, затріпотіла в кігтистих лапах. Що було, що ж було?
Тускле світло проникало в товщу води, вона тягнула до нього пальці. Рятуйте, рятуйте, я тону. Але ніхто не прийшов. Не чув, мабуть. Хто ж почує в Темному лісі одну-єдину заблудлу душу.
Русалка мерзенно зашипіла у вухо:
– Забудь. Забудь ім’я колишнє, Богом дане, матір’ю подароване…
Лета розкрила рота в беззвучному крику.
В голові шуміло, думки плуталися. Їй здавалося, що вона забула щось неможливо важливе.
З-під тонкої кірки льоду на неї дивилося обличчя. Чорнильні без білків очі, синюшна шкіра. Русалка посміхалася, скалила рота з рядом гострих зубів.
– Випусти мене, випусти, Лето, випусти, – шепотіла.
Справжня. Дівочка нахилилися до неї ближче, усміхаючись невпевнено, не вірила ще. Справжня! Сута. Й хто тепер скаже, що це все казки? Її дурні вигадки?
Ні, раніше. До, до, до…
Сніг випав раненько, наприкінці жовтня. Вкрив землю білою ковдрою, присипав цукровою пудрою лапи ялинок, рипів під чоботями. Пахло так солодко — хвоєю та свіжістю.
Польові роботи залишилася десь позаду, в спекотному літі, попереду ж тільки затяжні зимові ночі в колі сім’ї. Й свята.
Лета підтягнула краї дірявої шалі, підняла гасову лампу вище, вихоплюючи з темряви товсті стовбури дерев. Темний ліс розкинувся перед нею в усій своїй величі, пишності. Безмовний. Небезпечний.
Лета зробила крок, ще один по свіжій пороші, народний глум гнав у спину. “Даремно боїшся, винищили всіх давно, панночка яка, тьху!” Хай пліткують, хай. Заочі нарікають божевільною, юродивою, біснуватою, крутячи пальцем біля скрині. Лета точно знала, що живе тут хтось. Лежала вночі на печі, натягуючи на голову ковдру, й чула їх. Відчувала шкірою зголоднілі погляди.
Чи ніколи й не було такого? А що ж тоді? Чому вона зараз тут, в безодні?
Новий виток пам’яті. Перед очі низка кольорових спогадів:
За спиною називали відьмою. Двоєдушнецею клятою. Собаки брехали, як вона проходила повз. Говорили, що батько виніс її з бору одного похмурого ранку, загорнуту в брудне ганчір’я. Відьма, відьма. Але Лета знала, що всіх потвор винищили давно, ще за її прадіда. Так чого боятися?
Вона вислизнула з дому ближче до півночі. Схопила лампу, накинула на сукню старую шаль, залізла в сестринські валянки. Скривилася. У злиднях немає нічого радісного. В зимі, втім, також.
Сосни зімкнулися над головою, скрипіли від злого вітру, в очі летіла крижина крихта. Тихо. Ні ухкання сов, ані голосу польового, який зазивав б глибше, глибше, до самісінького серця лісу, до пащі дракона. Й де ж уся та нечисть? Де лісовик, водник, болотяник?
Лета зазирнула в гладінь озера, мов у дзеркало. Усміхнулась навіть, мала ж рацію, а ці дурні люди!..
Русалка зловила її погляд.
– Випусти мене, Лето, випусти, – вишкірилася, заскребла кігтями по льоду. – Випусти.
З-під тонкої кірки застиглої води на неї дивилися очі, що горіли на зеленому, витягнутому обличчі. Нечисть тягнулася до неї, неначе у спробі обійняти, приголубити, й шепотіла, як солодко шепотіла!
Дівчинка зітхнула важко, на повні груди, й ударила кулаками і провалилася. Холод обійняв з усіх сторін, потім з’явилися руки. Багато-багато рук — кістлявих, мрецьки білих, що драли шкіру гострими нігтями.
Лета задихнулася.
Правда ж?