Артмаель завмер здивовано, вперши погляд у чорні русалочі очі. Він завмер, привідкривши рота, наче бовдур якийсь, і дівка вереснула, падаючи у воду спиною. Злетіли бризки; гучний сплеск.
Артмаель кинувся до озера, боячись, що вона потопне. Заліз у водоймище по коліна — широкі штани відразу намокли. Ледве не послизнувся на мулі.
“Але русалки не тонуть”, – запізно подумав чоловік, витягаючи її за худі ручки на обласканий весняним сонцем камінь.
Обличчя втоплениці було незнайомим — кругле, біле, обліплене волоссям. Тонка шия, здавалось, її можна переламати без особливих зусиль. Новачка в почету Найди.
Артмаель досадливо цикнув, розглядаючи дівчинку занадто уважно.
– Ася, – представилася, – а ти хто?
Ніяк не випускала його пальці. Вчепилася, мов реп’ях у одежу, не віддерти, не видерти, хіба що тільки разом із м’ясом.
Вона хлопнула мокрими віями, й Артмаель геть-чисто забув, що тут, біля Проклятого озера, хотів зробити. Він заворожено простежив за крапелькою води, що скотилася її ключицями. Нижче.
– Король, – повернув погляд на її обличчя, розгубився ще більше. Прочистив горло. Шумно повітря набрав у легені.
– А це як?
– Коли хтось носить корону й усі йому кланяються.
– А де твоя корона?
Вона не відриваючись дивилася проникливо в його очі, шепотіла, шепотіла, шепотіла…
Артмаель моргнув, намагаючись відсторонитися, — втоплениця потягнулася за ним.
– Загубив.
– А якщо я знайду, випустиш?
– Випущу.
– Тоді я знайду. Ти почекай трохи, й я знайду. Тільки Найді не говори, обіцяєш?
– Обіцяю, – чоловік покірно погодився, стискаючи її крижані долоні.
Неможна дивитися русалці в її блудливі очі — зачарує, волі своїй підкорить. І ти робити будеш, що вона накаже. Й слова мовити не зможеш, кохати її будеш до труни, а серці її, червиве, зіпсоване, застигле, байдужим залишиться.