У домі, де виріс Пак, було незвично тихо. Поки у коридорі не з’явилася його матір.
–Чімін, нам треба про дещо поговорити…
Пак кивнув і, покинувши валізу в коридорі, пройшов у вітальню, де у кріслі сидів його батько. Повітря у кімнаті було настільки густим, що стало важко дихати.
–Ми дізнались про твої стосунки з чоловіком.
Чімін зблід. Від тривоги, яка моментально з’явилась, паморочилося в голові.
–Синку, скажи, можливо ми якось перед тобою провинилися і ти це робив аби помстити?
Пак захитав головою.
–Я б нізащо…
–Ти знаєш, що це великий гріх. Ми не хочемо, щоб після смерті ти зазнав вічних мук.
Батько, що весь цей час мовчав, врешті підвівся з дивану.
–Облиш це, Місук. Чіміне, одягайся, нам треба ще дещо купити до свят.
Чімін почув, як клацнуло блокування дверей, щойно старенька Хонда проїхала повз найближчий гіпермаркет.
–Ми минули поворот.
–Синку, ми хочемо найкращого для тебе.
Пазли в голові склалися. Він запам’ятав бодай десяток різних брошури про конверсійну терапію, які роздавали в церкві, куди ходили його батьки. Картинки з середини не на жарт нажахали Пака, коли він був ще дитиною. А ще те, як батьки особливо наполягали на тому, щоб Чімін приїхав на свята додому. Вони вирішили «виправити» його. У будь-який доступний спосіб.
Чімін налякано спостерігав за зміною краєвиду за вікном. Телефон розрядився до того, як він встиг збагнути, що відбувалося. Це кінець. Його там щонайменше закатують. А Юнґі? Він ж уявлення не мав про те, що їм, мабуть, і не побачитися ще бодай разочок.
Пак помітив знак заправки.
–Зупиніться, будь ласка. Мені потрібно до вбиральні.
Батько кивнув і припаркувався ближче до входу.
–Тільки швидко,– наказав він.
Пак зайшов у кабінку і поглянув на себе в дзеркало. Потрібно вигадати план до того ж блискавично швидко. Він опустив кришку унітазу і виклав на неї весь вміст кишень. Раптом його осяяла ідея. Чімін металевою скріпкою дістав сімку з вимкненого смартфону та обережно обгорнув навколо неї кілька стодоларових банкнот.
Зубами він розірвав упаковку презерватива та хутко розкрутив латекс. Згорток обережно, аби раптом не пошкодити тонкий матеріал контрацептива, вклав усередину та завязав на тугий ґудз, залишаючи всередині якомога менше повітря. Глибокий вдих. Повільний видих. Пак хутко стягнув широкі джинси та боксери. Через незначну біль він помістив пакунок всередину себе. Чи це абсолютне божевілля? Так. Але це єдине місце у безпеці, якого він міг бути певним. А гроші і картка знадобляться, коли він тікатиме.
Усе інше він склав назад до кишені й побіг до автівки.
–Чого так довго?– пробурчав батько.
–Пробачте, там була черга.
За годину їзди лісом вони дісталися до високих металевих воріт.
Обоє батьків тримали сина за плечі, вводячи його всередину. На вході їх зустріла жінка з приємною зовнішністю.
–Мене звуть сестра Естер. Твої батьки трохи розповіли про тебе і я можу гарантувати, що тобі зможуть тут допомогти.
Від її натягнутої блискучої усмішки Чіміна трохи нудило.
–Це Джон. Він проведе тебе у кімнату, де ти зможеш змінити одежу. У нашому закладі всі пацієнти ходять в уніформі.
Джон кивнув.
–Попрощайся із батьками. Вони зможуть навідати тебе через кілька місяців.
–Як довго я тут буду?– врешті подав голос Чімін, запитуючи монахиню, що стояла перед ним.
–До повного одужання.
Чімін, не кинувши й погляду на батьків, пройшов вздовж коридору до санітара. Його переповнювали ненависть та образа на двох людей, яким він щиро довіряв своїм життям.
Пак чув схлипи матері та спроби батька й Естер заспокоїти жінку. Вухо різали «це найкраще, що ви можете для нього зробити». У Чіміна вирвався смішок. Що за маячня?
–Чімін, ось твої нові речі, переодягнися, усі свої вклади в цей кошик. Сережки теж. Ми віддамо усе твоїм батькам.
–Труси теж?
–Так.
Хлопець кивнув й зачиним за собою двері.
–Ось твоя кімната, ти поки що один. Коли лікування почне допомагати, ми переведемо тебе в іншу. Освоюйся. Я прийду за тобою, коли буде час вечері та вечірньої молитви.
Чімін сів на тверде ліжко, що більше нагадувало тюремні нари, ніж його м’якеньку постіль удома. Під стіною, перед заґратованим вікном стояв письмовий стіл та стілець. На полиці поруч – кілька книг. Можна було сміливо припустити, що вони або про Бога, або про «зцілення». Зі стіни навпроти ліжка на нього чи то з осудом, чи то зі співчуттям та жалем дивилася з ікони Богородиця. Мабуть їй теж остогидло це місце.
За обіднім столом була повна тиша. Навколо Чіміна сиділи люди без ознак життя. Вони, мов зомбі, лишень повільно жували невеликі шматочки курки зі своїх тарілок. З’явився новий страх: тут могли практикувати лоботомію.
Після вечері всі чемно пішли до каплиці. Усі, окрім Чіміна. Той вислизнув з їдальні у свою кімнату. Проте там його швидко знайшов Джон і пояснив розпорядок дня, усвідомивши свою помилку в невидачі новенькому листівки з розкладом.
–Брати та сестри, сьогодні до нас приєднався ще один чоловік, який був благословенним стати на шлях істинний. Помолімося за його спасіння.
Чімін спостерігав, як усі машинально підійнялися з лав і встав за ними. Слова молитви прості і зрозумілі, але Чімін їх не повторював.
Вперше Чіміна покарали за те, що він пропустив ранкову молитву. Йому довелося вимити усі вбиральні в центрі.
Вдруге його покарали за пропуск вечірньої молитви. Після цього Пак дізнався, що удари терновою гілкою заживають довго і болюче. Він не міг спати на спині близько трьох тижнів.
Третім покаранням було ошпарення у ванній за пропуск щомісячних «процедур». Електросудомна терапія, більш відома як електрошок, викликає судомні приступи шляхом подразнення мозку електричним струмом.
Після цих тортур, Чімін більше не виходив зі своєї кімнати, окрім як для спільних молитов чи прийомів їжі.
На вулиці потеплішало. Чімін іноді виходив з будівлі й тинявся поруч зі своїм вікном. Помалу він згасав. Пак задумувався над тим, щоб накласти на себе руки, проте згадував про те, що Юнґі й не здогадувався, де він і що з ним. Це було б несправедливо щодо нього. Чімін іноді просив надіслати листи його «подрузі», проте вони жодного разу не погодилися. Сказали, що зустріч з «нею» буде його мотивацією.
Всередині осені Чіміну остаточно остогидло життя в центрі. Хоч батьки й приїздили навідувати його кожні кілька місяців Пак щоразу відмовлявся їх бачити, за що його теж фізично карали, бо це порушення заповіді. Тут також діяла сувора заборона на розмови між «пацієнтами», тому Чімін фактично не говорив вже кілька місяців. Пак почав вивчати замок на вікні у його кімнату. До кінця жовтня хлопець його зламав. Це означало, що він зможе вибратися через вікно.
На Різдво його покликав до себе в кабінет головний лікар.
–Чімін, ти вже рік тут. Курс лікування більшості наших пацієнтів триває близько двох років. Тому можемо вважати, що ти на серидинному рубежі.
Пак подумки не погодився. Ще рік він не витримав би.
У лютому він вперше побачив мертве тіло в центрі. Хлопець років двадцяти, трохи молодший від Чіміна, повісився вночі на дереві навпроти вікна Пака. Юнак сприйняв це, як знак, що треба тікати. Впродовж місяця він уважно вивчав стіни навколо центру й знайшов одне місце, де був виступ, який можна використати, аби перелізти через бетонний мур. Дріт з колючки зверху видавався взагалі дурницею.
Останній день березня. Чімін від хвилювання не міг зімкнути очей. Наступного дня опівночі він збирався з центру. Напередодні Пак попросив машинне мастило. Санітари були приємно здивованими. Ще ніхто не хотів якось покращити це місце, тому з радістю видали йому невеликий тюбик. Мастило Чімін використав для змащення петель на ґратах, щоб не створювати зайвого шуму. Він знав точно, рівно опів на другої ночі охоронець обходить будівлю центру, аби перевірити, чи раптом хтось знову не вирішив вчинити самогубства. То ж у нього було близько півтори години, перед тим, як охоронець пройде повз його відчинене вікно.
Пак обережно спакував у боксери своє особисте майно й всівся на ліжку. Очі знову звернули увагу на ікону перед ним. В темряві видавалося, що Богоматір навіть трохи всміхалася, радіючи, що бодай одна невинна душа зможе вибратися з цього пекла.
Чімін мчав лісом і дихав запахом свободи. Густий, темний бір видавався безпечнішим за його тамтешнє ліжко. Він добіг до траси й видихнув. Недалеко виднівся знак. Пак все ще швидким, але вже кроком підійшов до нього.
«Портленд, штат Ореґон, 500 миль.»
Чудесно. З надією, що його не перестріне голодний ведмідь Пак покрокував вздовж дороги. Бісова Монтана. Шанси тут побачити попутку близькі до нуля. Аж раптом він почув звуки авто з музичним акомпонеметом старих пісень його Юнґі. У Чіміна вселилася надія. Хай що батьки б не говорили, здається, він таки Божий улюбленець.
Побачивши хлопчину, що махав руками, невеликий Фольксваґен зупинився на узбіччі.
–Куди тебе підкинути, красунчику?– запитав хлопець років двадцяти п’яти
–А куди ви їдете?– Пак одразу впізнав звернення. Він у подвійній безпеці.
–У Портленд.
–Можна туди з вами?
–Сідай,– кивнув водій.
Пак одразу заліз на заднє сидіння.
–Поносило тебе життя… Опинитися посеред Монтани вночі – прикра ситуація,– прокоментував юнак, що сидів на пасажирському сидінні попереду.
–Є трохи…
З динаміків грала пісня, запис якої Чімін чомусь запам’ятав.
То був на диво холодний весняний день. Ледь не від світанку вони просиділи в студії, бо Юнґі вже третій день не міг записати другий куплет. Опівночі Чімін на собі тягнув Міна додому. Щойно вони дісталися квартири, Юнґі поповз до домашньої студії спробувати ще. Після цього вони вперше посварилися через музику. Наступного дня Юнґі разом із першими півнями встав з ліжка й поїхав на роботу. Чімін розсердився ще більше. Проте Мін повернувся опів на десяту з букетом квітів і кошиком фруктів. Він встав на коліна й просив у Пака прощення. А ще повідомив, що врешті закінчив запис тієї триклятої пісні.
Чімін з легкою усмішкою продовжив:
–У вас хороший музичний смак.
–Шуґа– король поп-року!
Чімін так ясно не усміхався, мабуть, відколи востаннє бачив Міна. Завжди було приємно слухати, як його коханнячко хвалять.
–Завтра і післязавтра в Портленді концерти. Вперше за два роки
–Минулої весни ж мали бути…– Чімін не міг сплутати. Юнґі лиш про них і говорив.
–Ти теж фанат?
–Номер 1,– Пак підтягнув рукав.
На передпліччі чорніло татуювання «Suga’s no.1 fan». Подарунок для Юнґі на їх третю річницю. Під написом – автограф Міна.
–Окей, це справжня відданість,– сміється водій.
–Минулої весни скасували концерти. Шуґа тоді взагалі нічого не постив. Ходили чутки, що він розійшовся з тим своїм таємним партнером.
–Та він і зараз ненадто активний онлайн. У соц. мережах лиш оголошення. Шкода його. Ніби раптом згасла зірка. Бачив його фото від папараці… Якби не знав про його моральні цінності, подумав би, що він підсів на щось важке.
Чімін виглянув у вікно, аби не заплакати. Юнґі не можна гаснути, бо зникнуть з неба вони обоє.
–Ти колись бачив Шуґу в живу?
–Я був на кожнісінькому концерті від першого.
–Боже це ж тисячі доларів!– скрикнув пасажир.
–У мене є зв’язки, тому обійшлося значно дешевше,– а саме безкоштовно. І завжди найкращі місця.
–Завтра будеш теж?
–Дуже на це сподіваюсь.
–А в неділю?
–Обов’язково,– до неділі він повинен зустрітися з Юнґі.
–Можемо якось зустрітися після шоу.
–Я можу дістати вам підписані альбоми, запишіть десь ваші номери, я з вами в неділю сконтактую.
–Ти сонечко!– пасажир шукав в гаманці якусь візитку. – Тримай, дзвони у будь-який час.
Пак взяв візитку і сховав її у кишеню. Завжди мріяв мати друга, що займається дреґом.
–Маєш, де зупинитися в Портленді? У нас Airbnb на дві спальні.
–Маю,– у будь якому випадку, якщо Юнґі про нього забув, то й залишатися він в місті не буде. Стрибне в океан та й по всьому.
Хлопці висадили Чіміна близько центру міста. Портленд йому знайомий. Перший тур почався теж з нього. Паку в очі одразу кинувся білборд з деталями концерту. Він помандрував до арени, забувши про голод і спрагу. Потрібно дістати ВІП квиток, щоб його пустили за сцену.
Відстоявши годину в черзі, Пак нарешті нахилився до віконця.
–Мені потрібен ВІП квиток на сьогоднішнє шоу.
–Ви б ще завтра прийшли. Немає.
–Будь ласка, я заплачу навіть більше. Мені потрібен однісінький квиток.
Чоловік у касі щось клікав, коли раптом у нього на екрані з’явилося повідомлення про повернення квитка.
–Можеш йти купувати лотерейний білет. З тебе 253 долари за VIP квиток.
–Ось,– Пак одразу протягнув три стодоларові купюри.
Тримаючи квиток і перепустку в руках, Чімін врешті відчув, що шлунок прилип до його спини. Він згадав, як вони обідали в ресторані корейської кухні зовсім поблизу за кілька баксів і пішов туди.
Днем Пак тинявся містом. З кожного білборду на Чіміна дивився Юнґі. Він, напевно, вперше пофарбувався. Срібне волосся Міну личило, чи буде воно його власне, чи мова про чуприну Пака.
За дві години до початку Чімін пройшов повз чергу до стенду з мерчом й, показавши свій VIP-пас, придбав невелику листівку з фото Юнґі. У нього таких сотні, проте хлопець усі обережно складав у велику коробку, щоб потім хизуватися ними перед партнером, який вважав, що юнак марно тратить на це гроші.
Чімін затримав подих, коли вперше за довгі п’ятнадцять місяців побачив і почув Юнґі. Він зовсім близько. Якби закричав достатньо голосно, Юнґі скоріше б за все впізнав голос. Власне, це він і зробив. Наприкінці концерту, коли зала трохи стишилася, Чімін щосили викрикнув «Юнґі, я люблю тебе».
Чімін схвильовано стояв у черзі, очікуючи на свій автограф. Коли перед ним залишалася одна людина, він забув про все, що планував сказати. Йому лиш хотілося опинитися в обіймах Юнґі.