Забрати його з Мунго виявилося майже нереальним завданням. Про те, що час вже йти додому, Поттер і чути не хотів, затикав вуха, машучи головою. Довелося пообіцяти, що ми тільки перевдягнемося. Треба ж з рештою виглядати по-людськи, мало чого може статися, а потім одразу повернемося, раптом будуть якісь новини.
Які новини, Мерлін… Зі світу померлих можуть бути…
Та схоже, слухатись командного голосу його добре навчили, вшили у підсвідомість. І він пішов зі мною. До мого Менору. Де він ніколи не був, окрім… моторошних часів війни.
Протягом всієї новорічної ночі я поїв його заспокійливим зіллям, відмивав, вливав гарячий чай, кутав у ковдри. А коли горе накочувало новою хвилею, стискував у мовчазних обіймах, не даючи рані розійтись, не дозволяв стекти кров’ю. Потім вигадував маленькі завдання, вмикаючи його увагу. » Тримай, це м’ятний чай», «Повернися, в тебе тут бруд», «Коліно збите, треба обробити».
Під ранок, лежачи в заціпенінні, зовсім безсилий, він все ж випив зілля сну без сновидінь. А я, обхопивши його руками, вийшов врешті з робочого режиму, вдихнув запах його волосся і на зло цілому світові відчув себе щасливим, на початку чогось нового, отримавши дивний кровавий подарунок від долі. Хто зрештою я такий, щоб засуджувати її плани.
Прокинувся він опівдні, розбитий та мовчазний. Я усіляко намагався відволікти, сніданком, навіть маґловськими сигаретами, та він все одно збирався. До Мунго за новинами. Передчуваючи новий пиздець, я теж збирався. І був правий.
У лікарні виявилося, що Джині у морзі, жодних новин, звичайно ж, немає, і треба готуватися до поховання. Незрозуміло чим шокований Поттер знову впав в істерику, не розуміючи, як вони могли покласти її до морозилки, адже нічого ж іще не ясно. І він зараз усім задасть і всіх звільнить.
Я знову забрав його до Менору. З острахом чекаючи на час усвідомлення.
І він настав.
— Це ж я, Драко, я припер її туди, — він міцно вхопився за своє волосся, так, що я не міг відчепити скручені пальці, — вона сказала, що не вміє, розумієш… А я сказав «Не страшно, я теж». Не страшно блять…
Він вражено хитав головою, повторюючи знову і знову «не страшно», звалюючи, як завжди, усю провину на себе.
Мені треба було слухати і неможна було заперечувати. Неможна сказати, що їй треба було увімкнути свій довбаний мозок і не розганятись, якщо вже випила шампанського та полізла на ковзанку, де анічорта не вміє. Проте слухав я мовчки і навіть примудрився милуватися ним, прекрасним, нещасним, здатним на глибоке.
— Нам треба поїсти. Просто суп, щоб якось функціонувати далі, — він, здавалося, не чув.
Я вийшов, щоб дати знак, що ми готові обідати, узяв укріплююче зілля, та повернувшись, мало не схопив серцевий напад. Бо він стояв перед дзеркалом, закинувши голову назад і втиснувши паличку у свою шию. Він вдивлявся у своє відображення з ненавистю, мружачись, та шепотів щось майже не чутно.
Що ти робиш, рідний мій? Не йди без мене, не кидай! Поживи ще у цьому світі. Для мене…
Я тихенько підкрався, голосно бухаючи серцем об ребра. Не даючи собі злякатися, помилитися, напартачити. Я встигну, без варіантів.
— Експеліармус, — тихо і гірко, дорікаючи за цю жахливу спробу. Невже я настільки неважливий…
І обхопив його за талію, змахнувши фамільними оберігаючими. Жодних паличок більше. І нікуди без мене.
— Не треба… Ти не можеш так зі мною, — зарився носом у його волосся, знайшов рукою подряпину на шиї, сховав.
Не дозволю.
Розвернув його і притиснув до себе міцно, накриваючи підборіддям темну макушку, комкаючи і втискаючи у себе. Ховаючи від болю. Я знаю, він дуже тактильний. Міцні обійми допоможуть йому. Мусять.
Поховання він пережив цілком на зіллях, що я йому підливав. Вони не діяли повністю — горе завелике. Та він принаймні не стрибнув слідом за труною. Хоч виглядав так, наче саме це і збирається зробити. Тому я був завжди поруч, готовий щохвилини до будь-чого, і пофіг на всі ці погляди.
Так, я цербер. Питання?
Останньої миті він навіть і справді сіпнувся, та я зреагував миттєво. Не знаю, що то було, і не хочу знати. Просто миттєво додому. Туди, де немає нагадувань про неї. І жодних посиденьок з Візлі. Жодних рудих голів поблизу.
І так загравшись, звикнувши тримати його в обіймах, гладити чорні вихори, поки він спав, якось під час таких от обіймів, забувши усі свої чортові маски, я поцілував його щоку, не замислюючись, багато маленьких м’яких поцілунків, майже не відриваючи губ. Я навіть не помітив, просто в продовження обіймів.
А усвідомивши, завмер, заплющивши очі, готуючись до можливої реакції. Та він, як завжди, крушив шаблони, та, певно, відчувши ласку, присунувся ближче, підставляючи щоку. Я ж, не вірячи своєму щастю, відчув, як стріпинулось і важко забухало серце, вибухаючи іскрами перед очима, і на цей раз свідомо, миттєво згарячилими губами, повільно, намагаючись запам’ятати кожен відтінок цього дивовижного моменту, прильнув знову, лишень злегка втягуючи повітря, утворюючи цим солодкий вакуум, приклеюючись до оксамитової щоки.
Я один разок. Тільки один. Правда.
Та губи, відпустивши на мить, знову торкалися, не даючи мені прийти до тями… ближче до його губ… ще ближче… зворушливий куточок, від якого серце стрибнуло до горла…
Але, певно, щось я робив не те, вірніше, усе… Чорт…
І Гаррі пірнув мені під підборіддя носом, розриваючи контакт.
Це витверезило…
Мерлін, що я накоїв? Треба терміново відсторонитися. Можливо, вже пізно, і він відчув, куди ринула уся кров мого ошалілого організму. Може, навіть готується тікати…
Боже, благаю, ні…
Я зараз заберу руки, виплутаю їх з твого волосся, відсунуся і зроблю вигляд, що нічого не було. Навіть дивитися не буду.
Тільки не йди…
Та він не біг і не кричав. Чому?
Ще трохи відхилившись, я скосив очі на опущене обличчя. Він закляк.
Усе погано.
Прости, прости мене. Блять…
Усе нутро скувало холодними ціпками, секунди розтяглися, наче гумові.
Я проїбав усе… Зрадив його довіру. Бридкий збоченець.
Здаючись, опустив руки, роблячи крок назад.
Я не мав права. Ні на що.
Проте Гаррі зробив крок вперед, ривком притягнувши до себе, відновлюючи зв’язок та збиваючи цим з пантелику.
І піднявши обличчя з заплющеними очима, провів зімкненими губами по моїй щоці, малюючи коло. Його пальці вплелися у моє волосся, зняли стрічку, і, розпускаючи хвіст, підібралися до голови, м’яко масуючи.
Грьобаний Мерлін… До якого паралельного всесвіту мене занесло?
Очі самі закотилися. Електричні хвилі здибили усе тіло.
Що ти робиш… Не розумію… Це все зілля? Ти мариш? … Чи я?… Боже, що зробити, щоб це не кінчалося? Чого не робити, щоб не злякати…
Нехай… Це буде один раз, і він мене вб’є. Зате який фінал. Не можу відказатися, не можу не хитнутися вперед…
І я, відчуваючи, як трясеться усе від пальців до губ та вкладаючи усе нерозтрачене, накопичене і хворобливо плекане, доторкнувся до його губ своїми, пульсуючи усім тілом від шалених ударів серця.
Мрія, що ніколи не повинна була здійснитися.
Його губи прочинилися, і я задихав, засмикався, відчуваючи так яскраво, наче я добряче приклався до забороненого зілля. Подивившись у його обличчя, щоб точно розуміти, що це він, саме він стоїть переді мною, і, задихаючись від ніжності, м’яко пірнув у поцілунок, легенько натискаючи на підборіддя, щоб розкрити…
… Впусти мене…
…благаю…
І відчув вологий дотик у відповідь, солодкий, такий, що попливло усе перед очима. Я торкнувся ще раз, глибже, ледь стримуючи свою гарячку. Боже, як солодко у ньому. Як би я знав, то не пережив би усі ці роки…
Тільки не жени…
Невагомо тримаючи кохане обличчя у долонях, наче кришталеву сніжинку, я цілковито губився в ньому, у його поцілунку, у м’якості губ, що відповідали… Боже, відповідали мені…
Відчувши його важке дихання, та боячись бодай щось спитати, я тихенько торкнувся його паску, приглушено клацнув пряжкою і м’яко провів рукою по його твердості.
Яке ж тут усе… Мерлін…
Мені усе одно пиздець. Він оговтається і ніколи не вибачить. Чому б не здохнути з музикою?
Гаррі вчепився у плечі руками, і в мене промайнула думка «ну от і все», але він не зупинив мене. Це був його шанс, та він не скористався ним.
І я відпустив себе. Застогнав у цей неземний поцілунок, підштовхуючи його до стіни, не відмовляючись від його рота, я просто не здатен… Я сам вже давно знаходився на межі, і все б у принципі вже сталося, якби я не хотів разом. Впіймати цю мить. З’єднатися з ним. У раю… Він дихав усе важче, майже не відповідаючи на мої поцілунки, обличчя відображало шалену суміж пристрасті та підкочуючого вибуху, хоч очі й були міцно заплющені.
Правильно, рідний мій, не дивись на мене, най нічого не турбує твого непід’ємного сумління.
Я сам заздрив своїй руці — так гладко, гаряче і оксамитово їй було.
—Як же сильно я хочу тебе поцілувати там, — почув я свій уривчастий шепіт.
Гаррі став хапати повітря ротом, знову зарився руками у моє волосся, я прискорився, притисся усім тілом, і мало не втратив свідомість, відчуваючи, як мене змиває гігантською хвилею, як трясе і розмазує кров у м’язах, що нещадно скорочувались, і щось рветься назовні, і голос несхожий на мій:
– Рідний мій…
Він звився у солодкій судомі, і я, божеволіючи від прекрасних звуків, від вологості у руці, від шалених видихів, впився у нього поцілунком, щоб випити його пристрасть, його кайф, усього його…
Та феєрверк скінчився, і небо стемніло… Відійти я не міг. Ні за що. Ні.
Я просто обійняв. І чекав. На вирок.
Ледь торкаючись носом його вуха. Замість щастя відчуваючи біль, адже моя казка скінчилася. І неможливо підняти очі.
Я довго готувався до партії, пасуючи та збираючи козири, блефуючи та ховаючи тузи в рукавах, та час гри настав, моє каре лягло на стіл, і неважливо, хто переможець, карти знову в колоді, блеф розкритий, в рукавах пусто, і гравці розійшлися.
— Мені треба додому.
Блять… Ось як це звучить… Ось і все. Він отямився. Прозрів та викреслює мене, збоченця, зі свого життя. Який з мене тепер друг…
Зібравшись із силами, відчуваючи тільки, як важко стало вдихати, я зробив крок назад, дивлячись у підлогу, тільки туди… Обличчя кривило, жгути стискали легені, і я не в силах дотягнутися до маски…
Я не дивлюся. Йди. Я знаю, ти хочеш відмитися, стерти докази мого злочину. І своєї зради її світлої пам’яті. Я певен, ти не пробачиш ні собі, ні мені.
Почувши рух, я підняв голову і побачив спину, що віддалялася, та похнюплену голову. Зупинившись біля каміну, він поглянув на мою сталкерську колекцію, і пішов геть.
Ти не повинен був взнати… Чому я не сховав? Чому…
Картинка, що врізалася у пам’ять кровавими лініями. Пішов…
Я безсило сповз по стіні. Впадаючи поступово у стан цілковитої стікаючої кров’ю рани.
Ти ж хотів, Драко. Один раз і похуй, що буде. Взнати, як воно. Що то за казкові відчуття, про які стільки мріяв. Взнати, як він цілує, як кінчає…
Ну то тримай. Тепер ти знаєш. Як воно, цілувати його, як тримати у долоні його насолоду, як ловити дихання, що зривалося галопом.
Проте не знаєш, які в нього очі у цю мить, тому що він не дивиться, і не знаєш, як воно бути коханим ним, тому що він не любить і не полюбить.
Адже ти не його руда Візлі, і ніколи не був. Таке… пєдік, що прикидався другом, з таким самим довгим волоссям…
Мерлін… З волоссям, у яке він запускав пальці, заплющивши очі.
Здогадка вдарила у сонячне сплетіння. Невже він просто прийшов ще раз відчути… Як жорстоко…
Не ний, Драко. «Один раз» пройшов, настав час «і похуй». Насолоджуйся.
Сльози самі закапали, ніхто їх не кликав. І страшна думка, крадучись, вповзла у мозок: «Краще б і не знав». Не знав, що втрачав, адже раніше я міг втратити тільки мрії.
Провівши ніч у жахіттях, де мертва Візлі лежала поруч на ліжку і говорила на вухо: «Хочеш моє волосся, Мелфой?», підскокуючи та махаючи Люмусом, ранком я й радий був прокинутись, і не хотів до цієї реальності. Обдивившись себе у дзеркалі, узявся за ножиці, проте не зміг.
Якщо це дійсно спрацювало таким чином, якщо я справді підійшов до нього настільки близько через них… Неможливо їх обрізати, ну раптом…, колись він захоче ще…
Яка принизлива, хвора, і все ж обнадійлива думка.
Та треба дивитися правді у вічі. Усе скінчено. І дні тепер безсніжні, безглузді, безсонні…