Так, я знаю, як божеволіють. Як параноя зажовує бобіну думки, як рука малює замість конспектів одне й те саме обличчя, як день здається прожитим даремно без побачених мельком у натовпі очей, як мокро спати на заплаканій подушці, як розум відступає під натиском почуттів, що змушують кроїти своє життя…
… людей, закоханих не взаємно.
Вони мазохистськи охороняють щастя коханих, — най тільки будуть щасливими, щоби просто бути поруч, щоби мати можливість пройти краєм їх долі, не підіймаючи очей, залишивши легкі сліди… Роки проходять у намаганнях під будь-яким приводом виторгувати для себе посмішку, а іноді бодай якусь емоцію, що звернена саме до них.
Я знаю, бо я такий. Отруєний коханням… нерозділеним…
Я завжди знав, що Поттер крутий. Як би мене це не бісило. Проте раніше я хотів боротьби, хотів змагатися і перемогти. Хех… Старі добрі часи…
На останньому курсі я зрозумів, що хочу не боротися, а підтримувати, а краще допомагати. А ще краще — захищати. Потім я побачив, наскільки він красивий. По-справжньому, без жодних вад чи напівтонів. Внутрішньо і зовнішньо. Я став ловити його погляди, затинатись та червоніти у його присутності. Подовгу налаштовуватись перед спільними уроками, стискаючи голову руками, та все одно втрачаючи душевну рівновагу при ньому. Так помітно. І так безнадійно… Мерлін…
Він теж дорослішав, несміливо посміхався дівчатам. Я бачив усі його погляди, що падали на них, адже мій був завжди прикований до нього. І я страждав. Мовчки, нестерпно, день за днем спотикаючись серцем об його посмішки, призначені для інших. Запиваючи вогневиски його перемоги і поразки, адже усе стосувалося мене, усе… Але мимохідь, ледь торкаючись. А як по-іншому? Що я міг запропонувати йому? Як завоювати?
Ніяк, я ж не дівчина.
Проте Надія, цей отруйний бур’ян, пробив броню, вріс у м’язи і просочився отрутою. Наперекір усьому.
Я надіявся.
Прикриваючи його у Менорі, я надіявся.
Вилітаючи з вогню з ним на метлі, я надіявся.
Кинувши свою паличку, я…
І після усього, коли я, здавалося, сто разів його втратив і здобув, коли вирішив плюнути на все та йти ва-банк — нехай вдарить, плюне мені в обличчя, скаже, наскільки я огидний, нехай, та я не буду жалкувати, що проїбав примарний шанс, адже життя коротке…
… прийшла вона, як ні в чому не бувало, ніби тут і є її законне місце, і завжди було. Я був шокований, скаженів, трощив меблі, бився. Та заспокоївшись, помітив… як горять його очі, якою мирною та спокійною стала його посмішка. Як упевнено він почував себе у парі, він вів, захищав, відчуваючи себе на своєму місці з одною з Візлі.
Я виплакав, викричав безнадійність у подушку. Намагався знайти собі пару, спочатку когось особливого, потім хоча б когось, хто би приніс полегшення, проте…
Було гидко, прісно та без сенсу.
За що це мені? Що за бракований боєкомплект мені дістався: дурне серце, у якому неможна скинути усе до заводських налаштувань, і тіло, що не підходить до цього почуття та не дає можливості боротись.
Тоді я вніс корективи у свій профіль. Вирішив розробити поправки в собі, у наших відносинах. Зайняти іншу нішу. Якщо із вибором у мене не склалося.
Я став йому другом, цілеспрямовано і невідворотно. Поміг за зіллях і прийняв «Дякую», посміюючись про себе з шокованих облич. Знову поміг і прийняв вдячну вечерю у «Трьох метлах». Так усе і почалося.
Я був кращим за Рона Візлі. Ніколи не психував і не повчав, як Ґрейнджер. Я був цікавим та розуміючим, підтримуючим беззаперечно. Я став незамінним. Він захищав мене від нападок нерозуміючих друзів, вимагав поваги та пересмотру їхніх шаблонів. І він добився свого. Я був допущений скрізь, де і він. Так я отримав побічний ефект. Я побачив родину Візлі та їхню до нього любов і полюбив їх за це. Побачив Ґрейнджер і, неочікувано, її до нього почуття, тихе та нерозділене. Помітив її погляди, і, Мерлін, яка в біса різниця, що в неї там за кров, коли ми з нею зроблені з одного тіста, зі збитими налаштуваннями. І тепер зблизька я роздивився молодшу Візлі, свою суперницю, і визнав її силу. У відданості, у відвертості, у простій, бесхитросній і надійній, як скала, любові.
Він це заслужив.
А я… А я буду другом, трохи бракованим, таким, що ловить кожне його слово, тисне руку трохи довше, ніж потрібно, милується непомітно неземною посмішкою. Буду мріяти потайки від усіх, що якби колись позвав би він мене, якби лишень дозволив, я б його до країв душу споїв собою…
Нехай це було б недовго, нехай всього кілька кроків у його житті, сліди від яких сховають заметілі розчарувань, я б ніколи не відмовився і не пішов. Ніколи.
На його весіллі я теж був, тримав ретельно відрепетируване обличчя. Маску смикало та переконувало, але це нічого. Поруч сіла така сама воскова Ґрейнджер, вона міцно стисла мою руку і якось дуже проникливо і з розумінням зазирнула в очі. Вона ніколи не була дурепою. Звісно є, я був розкритий. Я стис її руку у відповідь, і ми обоє продовжили дивитись церемонію, нічим не видаючи своїх трагедій, окрім побілілих кісток на напружених руках.
Адже цей день по суті нічого не міняв. Та який він щасливий. Як світилися його очі. Як він хвилювався. Неважливо, що було тому причиною. Я давно навчився дивитися на його емоції поза контекстом.
На святкуванні він весь час був десь поблизу, а Джиневра бігала та перешіптувалась с іншими дівчатами.
Ну, ось я і пережив це, і ми знову поряд. І я дуже постараюся, щоб так було завжди.
Свято скінчилося, роз’їхалися гості, молодята поїхали на Гріммо. У свою шлюбну ніч.
Ця думка змусила відпити ще віскі, а потім ще та ще. Ніколи не думав про це, не допускав думок, не дозволяв собі. Та весь цей день був одою їхньому коханню, усі знали і раділи за них. Усі знали, що він повіз її на Гріммо, до її нового дому, щоби зняти з неї весільну сукню, заколки, панчохи, і любити її, не вперше, звісно ж, але сьогодні по-особливому, з загального радісного схвалення. З мого…
Ноги самі привели мене до нього під вікна з пляшкою Огденського. Фіранки закривали життя всередині, та крізь них пробивалося слабе світло. Може, він скочує зараз панчохи з її ніг, цілуючи оголену шкіру, а може — водить носом по мереживу білизни, вдихаючи її запах.
Хотілося вирвати собі волосся, відволіктися зовнішнім болем, встати врешті з брудного бордюру, розбити майже порожню пляшку об цю проклятущу стіну. Але ноги не тримали, а волосся злиплося від бруду.
Це не моє життя, не моє… Я немов заїхав на чужу смугу і пер зустрічною, не впливаючи на рух, втрачаючи час і не звертаючи уваги на вказівники поворотів.
Та хіба ж у мене був вибір?
Це не світле почуття, ні, не світле, трясця… Це прокляття…
Скільки я сидів тут у багнюці, лякаючи риданнями рідких перехожих? Не знаю… Я не знаю…
Завивши від чергової сполохнувшої у мозку картинки, де міцна спина рухалася над розсипом рудого волосся, я відчув, як скручує шлунок, і світ крутиться перед очима… нестрепно…
Бо слабе світло з цього мирного вікна, де, я знаю, ніхто не спить, лавою жгло душу.
— Тінкі…
Треба повернутися додому в обхід, щоб не злякати мати брудною розвалиною, на яку я перетворився.
Тінкі звикла не ставити питань, тому телепортувала мене просто до моєї кімнати. У ванній задзюрчала вода, запахло персиками. Сльози беззвучно лилися без моєї участі, стікаючи та просякуючись у подушку.
Немає сил, просто немає…
Торкання сухої руки та ривок… І я у теплій ванні. Тінкі коротко-жалісно поглянула і зникла.
Надто довго все це продовжується, надто, блять… Я не залізний, Мерлін…
Коханий образ з’явився перед очима. Усміхнений, звабливий. Оманливо…
Відпусти, я благаю, відпусти , я не можу далі йти…
— Акціо, ніж…
Примарне обличчя посміхалося. Хочеш? Плач. Йому не жаль.
Холодне лезо лоскотало передпліччя, малювало завитки, примірювалося.
— Якби колись позвав би ти мене… Якби дозволив…
Натиснув, невідривно дивлячись у прозорий образ. Коротка різь принесла полегшення. Я чув, у старі часи лікарі пускали кров, щоби вигнати демонів хвороби. То може, і я зцілюся?
— …тінню би став… потаємним гріхом… ким завгодно…
Але ж я не потрібен і ніколи не буду.
Тілом ширилася слабкість, та раптом руку стисло, смикнуло, і я знову у ліжку.
Боляче… боляче в руку, в душу…
Тінкі шморгнула носом, туго перев’язуючи передпліччя, зморгуючи мовчки дорогоцінні ельфові сльози.
Не треба, Тінкі, ну що ти…
Перед очима мількнув фіал. Я знаю, що там. Та не хочу забуття.
— Ні! — склянка жалісно дзвякнула об стіну.
Я приймаю… приймаю цей біль.
— Геть… — пошепки. Нема сил…
Рука гидко нила, сльози висохли, залишивши запалені очі без захисту. Суцільною стіною навалилося заціпеніння. Процеси гальмування узялися за кермо, і я завис між сном та дійсністю, не здатний на жодне з них. Але нарешті не думаючи.
Стукіт у вікно змусив здригнутися.
Не може бути, щоб хтось так нахабно…
Проте не встанеш — стукіт не припиниться, тому…
Зухвала пірната спорхнула, залишивши записку.
«Якщо не спиш, відкрий камін. Герміона.»
Ще одна загублена душа.
Що вона хоче? Організувати фан-клуб? Поплакатись одне одному? В мене тут не прохідний двір. Усім без винятку вхід заборонено.
Але, Мерлін, тільки я знаю, як їй зараз. Нехай поплаче.
Накинувши халата, насилу передвигаючи чугунні ноги, по-моєму, усе ще п’яний, поплентався до своєї вітальні розблокувати камін.
Вмостившись у кріслі, вирішив, що градус треба підтримувати, й плеснув доброго віскі до свого улюбленої склянки.
З каміну вийшла Герміона, ні, скоріше її тінь, що відстібнулася від підошов і втекла на волю.
Всередині гидко занило. Як тоді виглядав я?
І я прочитав відповідь у її погляді, у змоклих раптом очах, у схлипі, що прорвав тишу:
– Я не знала, куди мені йти.
Краще б і я не знав. І не ходив.
А от на ній той самий одяг — святкове, чорт забирай, плаття. Адже треба було вбратися відповідно на власну страту.
Де ти була, Ґрейнджер? Блукала темними вулицями, не розбираючи дороги? Чи там, де й я, і ми просто розминулися?
Я мовчки плеснув віскі ще в одну склянку та простягнув зігнувшійся, обхопившій себе руками фігурці.
— Полегшає, — неправда, звичайно, зате діалог.
Ґрейнджер пила великими ковтками, скривившись, проте стараючись, як і завжди, виконати завдання на відмінно.
Її увагу привернули предмети, що були над каміном: фоторамки, дрібнички, записки. Вона розуміла: все це було чимось важливим, чимось про нього. Адже це моя вітальня.
Потягнулася рукою, торкаючись.
Не треба, не чіпай, Ґрейнджер.
Я практично чув, як її сіра речовина заіскрила, включаючи ЕВМ на всю міць. Аналізуючи, співставляючи. Що це за рукавичка? Перо? Шкатулка з дурними записками?
Я скрипів зубами та терпів. Нехай.
— Ти знав, що Гаррі хоче велику родину? — голос потойбічний, як у Лавгуд. Ще б пак, весь її мозок зайнятий розв’язуванням моїх головоломок.
— По-моєму, сьогодні він вирішив цю свою проблему.
Здається, мій сарказм не вразив її.
— Дітей, Драко. Він хоче дітей.
Я видихнув, стискаючи губи. Всі знають це про нього. Особливо я. Він хоче того, чого я ніколи не зміг би йому дати.
— Сьогодні я чула, як він говорив, що назве своїх дітей іменами його найкращих друзів…
Голос став зовсім відчуженим, а рука тим часом мандрувала нашою з ним колдографією.
Я випив півсклянки одразу.
— Як гадаєш, Драко, ми — його найкращі друзі?
Гіркота раптом розлилася всередині мене, малюючи картинки, як Джиневра кличе снідати маленького рудого Драко. Стало пагано. Дуже. Ґрейнджер торкнулася пальцями зображення Гаррі на колдо…
— Не треба… чіпати… — я й не помітив, як опинився тут і схопив її за руку, відриваючи… Тут, у цьому домі, усе моє.
Та Герміона наче прийшла до тями, стріпинулась, підборіддя затремтіло, очі заблищали.
– Драко…
Надто, надто близько…
Руки… Що за руки на моєму обличчі? Навіщо?
— Будьласка… Я не хочу бути сьогодні сама…
Що таке вона каже?
Гарячі губи притислись, ще раз і ще, розкрили мої, вторглися.
Чому ж я не тікаю? Чому піддаюся? Чому це так гірко-солодко? Бретелі з’їхали по плечах, і м’яке замерзле тіло пригорнулося до мого халату у пошуках тепла. Я відчував сіль від сліз на її губах й отримував садистське задоволення, притискаючи її до стіни та злизуючи засохлі сльози з її обличчя. Сльози за моїм Поттером.
— Можна я заплющу очі?
Мерлін, Ґрейнджер…
Я знав, що вона робить. Вона хоче уявити, що я — це він. Усвідомлення цього змішало усе у моїй голові. Ці її сльози за ним, фоторамки, що стояли всюди, весь цей чортів день у лілеях та фатіні, ниюча надрізана рука й просякнута алкоголем кров переключили щось у моєму розумі.
І я став цілувати ніжно, невагомо, несміливо, спочатку щоки, торкаючись пальцями її кучерів, заправляючи їх за вушка. І вона відчула, ким я став. Задихала часто від захвату. Я знав, що він хотів би дати їй. Те саме відчуття, що ти коханий. Він хотів би ощасливити її, якби знав і якби любив. І тоді я став на коліна, обережно натискаючи, пробуючи те, що десь пробує він. Перевтілюючись, вивчаючи руками та язиком жіночу фізіологію по нотах. Відпускаючи і знову нападаючи, вбираючи в себе чутливу шкіру, я гладив пальцем стискаючі мене внутрішні стінки, керуючи чарівною мелодією стогонів. І врешті вловивши ритм, коли кожен рух майже викидає за межі, я насолоджувався грою оркестру, майже болісним тремтінням скрипки, адже це було би саме так: він би насолоджувався… І я зробив кілька тягнучих рухів зсередини та ззовні підряд, і не відпускав, поки не почув нестримане крещендо у притиснуту до рота долоню і тихе, тремтяче:
— Гаррі…