Зібравши себе по шматках, залікувавши свою рану, та все ж залишивши шрам, як зарубку про пам’ятний день, я знову вріс у функціональну, проте яку ж колючу зсередини шкіру найкращого друга. Ґрейнджер пропала з радарів, прикриваючись роботою, що взагалі-то й зіграло фатальну роль. Адже вона єдина, хто міг би допомогти…
Тільки одного разу, в особливо мерзотну суботню ніч листопада, коли вогкий вітер пробирався під комірець та в рукава, змушуючи кутатися у пальто, підіймаючи плечі, адже для шарфів ще наче зарано, вона прийшла до мого дому. П’яна, у розстібнутому пальто і зі збитим вбік волоссям. Від неї несло алкоголем та чоловічим парфюмом.
Без привітань та прилюдій, вона поклала руки мені на груди, розстібаючи верхній ґудзик і спускаючись до наступного. Томним поглядом піднялася до моїх губ, закусюючи куток своєї. Що це?
Коли ти стала такою, Ґрейнджер? Хто впорскнув у тебе цей вірус?
Ми обидва знали відповідь. Неможливо весь час почувати себе непотрібним, бракованим. Наші руки теж прагнуть дотиків, наші губи теж хочуть тепла…
І я відчув гарячі дотики губ до підборіддя, що сповзали на шию. Сироти прокотилися густою хвилею, електризуючи. Гірко-солодкий запах обіймав, голубив.
Звідки ти прийшла, Ґрейнджер? Кого звабила переді мною? Щоби відчути себе потрібною, щоб заплющити очі та пірнути в оману. Та дійсність не зміниш заплющеними очима. Тому…
Стиснувши зуби і забороняючи собі мліти від вологого тепла на чутливій шкірі, я відступив, тримаючи її зап’ястя сталевим захватом, зупиняючи.
— Я не він, Ґрейнджер.
П’яні очі здивовано розплющилися, і вона видала короткий смішок, при цьому підозріло часто моргаючи. З шоколадних очей наче спала імла, подив змінився на осуд. Не подобається? Пробач.
— А яка різниця? Яка?! Різниця?!
Її трусило, і руки намагалися звільнитися, але я міцно притис до себе, обхопив її у кільце рук, стримуючи істерику, що рвалася з неї назовні.
— Ні, Ґрейнджер. Різниця є. Різниця є, чуєш? — переконливо, просто у вухо, щоб почула.
Сильне тремтіння, розбередивши грудну клітину, вирвалася назовні, пролилася риданнями.
— Поплач, поплач — відпустить, — хуйовий з мене анестезіолог. Суцільна акція на непрацюючі поради.
А що я міг? Підтримати ці хворі недовідносини? Вистачить з мене й одних. Та й я був чесним. Тому… зілля, щоб прийти до тями, дружні напуття, мовчазні щоправда, проводи до каміну. Крапка.
Зате у колі друзів Поттера я грав, відточував майстерність лицедія. Гуляв з ними у парках, їв гарбузяні пироги у Норі і, повертаючись до Менору, на свій самотній місяц, аналізував розмови, судив себе суворо та зливав до виру пам’яті яскраві моменти. Його щастя.
З ним усе здавалося яскравіше. Похмура осінь виблискувала мокрим червоно-жовтим листям, склянки жахливого елю блищали відображеними посмішками, старий похмурий дім на Гріммо грів затишним потріскуванням каміну, сміхом часто збиравшихся тут друзів
— Мелфой! Мелфой, де ти? Всі вже в нас! — веселий та енергійний голос з каміну кричав на весь Менор щонеділі, викликаючи на чергову гру. І я біг грати в ігри, літати на метлах, робити вилазки до маґловського Лондону.
Навіть з Джиневрою був налаштований якийсь контакт, не без обережності, звичайно ж. Проте я справно передавав їй випивку, звільняв їй місце біля Гаррі, а вона усіляко вітала мене в їхньому домі, завжди ставлячи посуд ще на одну особу. Моя внутрішня рана почала покриватися рубцем, той обростав мозолем, не розриваючи більше болем, поки не надавиш.
Опале листя притрусило снігом, калюжі затяглися слизькою коркою. Зима вступала у свої права, міста хизувалися гірляндами, готувалися до свят, закуповувалися подарунками.
Я теж готувався. Мені ж тепер потрібно багато подарунків для усіх цих нещасть, де вони тільки взялися? Їх я теж не обирав. Вони просто йшли в нагрузку до мого Гаррі.
Йому я купив найкращу теплющу мантію, зачаклую її фамільним захистом — і буде готове. Для Візлі — людські шарфи та рукавиці. Вони вже дорослі, Мерлін, щоби ходити у поробках з гуртка рукоділля.
Новий рік насувався невідворотно. У завішаних вогниками балконах, у завалених подарунками вітринах, у ярмарках, ґлінтвейнах, ялинках. Він ніс з собою свій особливий цитрусово-хвойний запах та оманливу надію, що усе зміниться, почнеться з чистого листа, здійсниться.
Чорт, хто у це вірить? Ми ж просто сядемо за стіл навколо трупа молодого спиленого дерева, завішаного електричними лампочками, та наб’ємо животи їжею, бувшою теж колись живою. Останнім часом чарівність цього свята була під великим питанням для мене. Ну що такого там буде? Усі підвип’ють, розімліють і будуть готові надати глибинного сенсу усьому цьому дійству, тому з почестями проведуть нещасну секундну стрілку на другу половину циферблату, де вона тільки за сьогодні вже була незчисленну кількість разів. Та всім хочеться вірити, що вони вступили у новий відрізок свого шляху, хоча ми продовжуємо ходити по колу, немов прив’язані теляти. Тому сенс у цьому святі для мене існував один, усміхнений, червонощокий від глінтвейну, коханий…
Дні перед святом люди та маги заповнювали приготуваннями, відчайдушно намагаючись вловити саме те, знайоме з дитинства відчуття. Магії, що наближалася. Я знав, де буду святкувати, та Поттер не бажав чекати до ночі і запланував усіх зібрати під вечір і почати святкувати раніше . «Є ж багато цікавих місць. Візьмемо шампанське», — очі шалено горіли ентузіазмом, дивлячись на усіх із запитанням. На усіх, окрім мене. Я ж завжди за. Вирішили подумати. До одного з таких місць, а саме до міської ковзанки, і покликала Поттеровська голова з каміну, вмовляючи, сиплючи обіцянками шоколадних трюфелів з ясміновим чаєм.
Звичайно, я піду, Мерлін… Куди ж я без тебе…
Та забава була забавою не для всіх. Я, вільно орудучий своїми кінцівками, все ж мав привід жахливо нервувати, бо дивитися на цього п’яного бегемота на кризі було неможливо. Він одразу ж виявлявся у снігу, та все одно ліз за бортики за новою порцією білих снарядів, цілився у Рональда, небезпечно при цьому хитаючись. Це було вище моїх сил, і я буквально катався з повернутою назад головою. Кілька разів він плутався у своїх ногах, і я на межі серцевого нападу встигав тільки шепотіти злякано, на видиху:
– Поттер… Чорт… Поттер…
Він майже кожного разу або опинявся на колінах, або утримуваючись всупереч законам фізики, сміявся заливисто, заряджаючи усіх веселощами, потрапляючи під обстріл тих, хто приєднався.
Рум’яний, усміхнений, — він і був святом.
Ми набігували кола, прискорюючись, пригинаючись і ховаючись за інших від сніжків.
Я дивився тільки на нього, нарешті не відчуваючи себе хворим чи зайвим. Просто пив картинку очима, треба запам’ятати усі деталі, щоб потім смакувати. Він такий рум’яний, Мерлін…
І я впустив момент. Коли раптом усі здригнулися від якогось глухого звуку, і хтось скрикнув, а Поттер рванув коряво, нічого вже не помічаючи навколо. Тому що вона, його кохана жінка, лежала у калюжі крові, що розповзалася білою кригою, і якось часто і поверхово дихала.
Кілька шокованих секунд тиші, і тільки розгублене шкрябання ковзанів по кризі.
Гаррі з розгону впав на коліна, підповз і почав піднімати Джині, пірнаючи у кров руками.
— Дівчинка моя, — жахливіше голосу я не чув, розгублений, шокований, — що болить?… Де?
Усі завмерли з перекошеними обличчями. У ступорі, намагаючись віддихатись.
Джині ж зробила кілька судомних поверхових вдихів і перестала …
І це стало пуском. Гаррі кликав, возив по її щоках руками, щабруднюючи їх червоним. Усі кричали, штовхалися у божевільній потребі щось зробити, виправити. «До Мунго! Гаррі! Апаруємо! Швидше!»
– Герміона! – кричав Гаррі, забувши, що її не було з нами, забувши про все. Адже тільки вона могла би принаймні спробувати, — Герміона! — він блукав по нас шаленими заплаканими очима, притискаючи до грудей скривавлену голову, навіщось поправляючи її волосся.
Він не міг апарувати, не у такому стані. І відпустити, щоб її переніс хтось інший, теж не міг.
Я ж не міг дивитися на це і не міг не дивитися. Як він кричав, не підпускаючи нікого. Хотілося видерти собі очі та запхати їх до вух, щоб не бачити і не чути, як його розриває на шмаття, як він намагається зосередитись на апарації, ридає та відштовхує Рона водночас. І я не витримав:
– Поттер! Подивись на мене! — стиснувши губи, я постукався до його свідомості і в суцільному ґвалті чітко скомандував: — Дивись на мене. Ми апаруємо. Зараз, — його обличчя напружилось, стало озлоблене, і енергетичний рукав викинув нас у холл Мунго
У лікарні, щедро обвішаній новорічною мішурою зсередини та ззовні, була майже робоча атмосфера. Майже. У повітрі літав святковий запах — багатоінгрідієнтної їжі та шампанського. Десь точно був накритий стіл. Проте працювало усе відмінно. Відточеними рухами, швидко та завчено, робітники прийняли її просто з порогу, відтиснули навіженого Поттера й зачинилися у реанімації.
Та дива не сталося…
Колдомедики констатували те, що зазвичай констатують. Ми не встигли і не встигли б. І Ґрейнджер би не встигла.
Спочатку він силою колотився до дверей операційної. Тому що не може такого бути, просто не може.
Потім рвав на собі волосся і жалісно просився подивитися. Тому що вони скоріше за все щось пропустили, і вона жива, просто травмована і втратила свідомість.
Потім, відірваний від дверей загальними зусиллями, сів на підлозі й затих.
В Поттерові ніби вимкнули світло, а я мазохистськи дивився, розриваючись на шмаття від його порожнього погляду.
Ніхто не йшов. Куди йти? Браття Візлі обхопили голови руками і шморгали у рукава. Довгопупс плакав поруч із Гаррі, розгублено дивлячись на нього, боячись доторкнутися
І тільки я ненавидів цю суку.
Як ніколи раніше.
Джині довбана Візлі. Кривонога дурепа. Як можна було так налажати? Так усе проїбати? На якійсь ковзанці!
Я бачив, у неї не виходило кататись, вона довго трималася за бортика, буксовала і не приймала участі у веселощах, проте шампанське пила нарівні з усіма і, в якійсь момент розхоробрившись, розкроїла к херам свій рудий череп.
Стояла б біля свого бортику, мимра. Та ж ні, плювати вона хотіла, якщо навіть щось і трапиться, плювати на усіх
Щось з воєм загромихало, і з’явилася Молі. Цей ураган не могли стримати жодні двері. І вона ридала, схилившись над дочкою, вмовляла повернутися.
Гаррі усе ще відчужено сидів на підлозі. Тільки з’явилися нові мокрі доріжки на щоках, які ніхто не стирав.
Звук апарації крутнув та викинув Ґрейнджер у центрі холу. У чому була, у блакитному медичному костюмі, з обличчям, ссудомленим переляком, вона кинулася було до нас. Та Гаррі скинувся, заблищав очима.
— Де ти була? — це був крик, звинувачення, претензія в зелених очах, повних страждання та гніву.
Ґрейнджер запнулася, зупиняючись. Усі підняли на неї заплакані очі.
— Ти ж знаєш, що це складна зміна, багато травм, отруєнь, — тихо лепотіла вона, заламуючи руки.
— Усіх врятувала? — він був просто повний люті.
Гермиона здригнулася.
– Я спитав, чи ти усіх врятувала?!
Вона затравлено обводила усіх поглядом, зупиняючись на мені.
Ти ж знаєш, Ґрейнджер, йому це потрібно. Потрібно звинуватити когось зараз. Тому що не може бути усе просто так, безглуздо, за збігом обставин. Він повинен виплеснути цю претензію світові на когось. І цей хтось — ти, Ґрейнджер. Терпи.
Вона схилила голову, гублячи сльози на підлозі, і щезла.
Усі сиділи у жахливій, давучій тиші, що переривалася лише схлипами Молі та боєм курантів, що сповіщали нас про початок нового життя та здійснення сокровенних мрій.
З новим, блять, усіх нас роком…