ІІ. Little Hope

Сьогодні? Скільки часу пройшло? Невже не один день я провів на Медані? Але це стало неважливим, адже мене оточила пітьма, справжня жива темрява, яка дихала. Можна було навіть почути її серцебиття. Варто було цій живій істоті відчути свого нового гостя, як вона прийшла до руху. Пульсувала. Звивалася. Оповивала мене. Забиралася під одяг, щоб стати ще ближче. Я відчував ці щупальця між своїх ніг, відчував, як вони рухалися, ковзали всередину мене, через що власний подих збивався кожного разу, варто було робити вдих.

Не дихав. Я не міг вдихнути й варто було відкрити рот, як темрява запустили туди своє щупальце. Рухалось. І я рухався у відповідь, затуманеним від збудження розумом відчувши, що мене вже тримали руки, що у мене штовхалося більш матеріальне та фізичне, що моє тіло саме бажало цього. Я сам бажав відчути, як мене обіймають, як цілують, як дарують захист…

Різкий ривок. Поштовх у груди. Пітьма розступилася у той момент, коли перед очима заблимала червоно-синя сирена, а зі мною вже говорив поліцейський. Маленька Надія та безліч голосів, що наче лунали в голові, а не у вухах. Дівчинка. Дівчинка на дорозі!

Удар. Перевертання. Спалах, але не світла, а пітьми. Сварка. Картинки змінювалися надто швидко. Сварка батьків, як я зрозумів, незадоволені діти. Дівчинка. Та сама темноволоса дівчинка, яка стала причиною аварії. Я відчув чиюсь присутність, наче десь за спиною стояв Куратор, але від цього «чиюсь» віяло небезпечною аурою, надто темною, яка починала душити.

Я вже заздалегідь відчув, як мене протягнуло знайомим коридором, якщо це так можна було назвати. Кабінет. І обличчям до вікна, за яким лив дощ. За спиною були чутні кроки, якесь шарудіння, але воно не змусило озирнутися мене. Не тоді, коли минулого разу від мене просто пішли, кинувши на поталу пітьмі, у якій майже розчинилися моя свідомість та увесь я.

— Маленька Надія, — я все ж таки видушив з себе слова, які далися надто важко.

— Проявляти образу дитячим методом розмовляння спиною — не найкраща характеристика для молодого чоловіка, — голос Куратора як був холодним та якимось зверхнім, таким й лишився. — Ваші образи безпідставні.

— Звичайно. Хто я такий, щоб ображатися на вас за те, що невідомо скільки часу провів у якісь незрозумілі темряві.

Я все-таки обернувся та зустрівся поглядом з чужим. Уважний. Вдивлялися. Щось намагалися зрозуміти самі для себе? Начхати. Куратор однією рукою тримав канделябр з п’ятьма запаленими свічками, іншою стискав книгу з назвою містечка з історії. Я слідкував за ним поглядом, аж поки Хранитель не зайняв крісло перед каміном, залишивши канделябр на столі поруч з собою. Мені вказали рукою на місце навпроти, але я це проігнорував. Він знав, що мені потрібним було геть не це, тому, стиснувши губи, мовчки опустив руку.

— Виглядаєте надто напружено, звідси й втома, — промовив Куратор, наче говорив про буденну справу. — Однак я покликав вас сюди не для обговорення особистих тем. Маленька Надія — чергова незакінчена історія, у якій ви відіграєте головну роль. Правила вже вам відомі: хтось помирає, хтось живе — саме ви і тільки ви вирішуєте це.

— Знаєте, якщо я вже нахабний, то ви могли б не просто давати завуальовані підказки, а ґрунтовні та зрозумілі. Могли б не ходити довкола важливої інформації.

— Я не надаю підказок. Я спостерігаю, записую, направляю, але вибір — тільки ваш, — Куратор незрозуміло для чого опустив голову та кинув швидкий погляд на зачинені двері. — Повернемося до наших баранів. Історія розпочалася не дуже добре. Ціла пожежа. Однак ця доля вже була написана, не вами, іншим… іншою рукою. Але майбутнє повністю лежить на ваших плечах та бажаннях.

— І вибору у мене, звичайно, нема.

— О-о, припиніть, — Куратор нахмурився, через що його брови зійшлися на переніссі. — Вибір є завжди й у кожного, але вам не сподобається альтернатива, яка і без моїх слів досить голосна. Хотіли пораду? Будьте вірні самому собі. Це допоможе пережити таку довгу ніч. А тепер вас чекає похорон, — Куратор опустив погляд на книгу. — Обожнюю хороші похорони.

Тільки більше питань. Як і завжди. У мене навіть не було сил, щоб сперечатися, щоб щось говорити. Знов мене потягнуло у чиєсь чуже життя. Від аварії на диво саме у мене боліла голова та шуміло у вухах. Щось не так. Щось в цій Маленькій Надії було не так і моя інтуїція, як ніколи, голосно волала про це.

Туман, який оселився в місті, був якимось зачарованим та не випускав, змушував ходити колами та наштовхував на думки про минуле й відьом. І мене постійно переслідував незрозумілий шепіт у вухах, як і хтось сторонній, що йшов по п’ятах. Я не до кінця усвідомив той момент, коли все різкого загострилося: всього секунда, як я був посеред туманного лісу, лише Ендрю та Анжела поруч, а ось ми перенеслися у минуле, де з’явилася та дівчинка, що зовсім в іншому часі підпалила будинок, а в нашому стала причиною аварії.

Я вже не чув, про що вони розмовляли, адже стало над спекотно й у скронях прострелило неймовірно сильним болем. Ще не міг зробити вдих, ніякий, і варто було ступити вперед, як мене викинуло з Ендрю, дозволивши огледіти себе. Такий самий старий одяг, як і у дівчинки, та здивовані погляди від всіх інших, наче…

Мене вирвало з цієї історії надто швидко та болісно, навіть у першу свою «подорож» не було такого. Я знову з’явився у кабінеті, знову обличчям до вікна, не побачивши Куратора. Неважливо. Свідомість почала затягувати чорною павутиною, яка торкнулася і «пейзажу» перед очима. Горло перетисло спазмом. І щось мокре з’явилося на губах, потекло вниз.

— Що ви зробили? А головне — як? — напружений голос Куратора пролунав за спиною, але мені здалося, що він був десь за стіною. — Коли я питаю, то ви повинні відповідати, а не стояти спиною.

— Вперше чую справжні ваші емоції, — мій голос був слабким та тремтів. — Ваше. Справжнє. Обличчя, — я тільки зміг ступити крок, щоб хоч трохи розвернутися, як ноги підкосилися.

— Еморі.

Відчуття польоту було дуже швидким, однак я тим, що лишилося від свідомості, відчув чужу присутність поруч. Мене встигли підхопити та опустилися зі мною на коліна, дозволили відкинути голову собі на плече. Так потурбувалися, аби я не розбив собі в скроню чи потилицю? Останні крихти зору вихопили якийсь жовтуватий блиск світла зі сторони каміна, але я запам’ятав тільки голос куратора, який повторив ім’я. Моє ім’я. Я пригадав його.

Еморі…

Еморі.

Еморі!

Судомний голосний вдих, з чим легені обпалило вогнем, а горло подерло наждачним папером. Я різко сів та розплющив очі, нічого все одно не побачивши. Туман повільно розійшовся, дозволивши роздивитися масивні двері навпроти, зашторену стіну по праву руку, де, скоріш за все, були вікна, ще одні не такі вже помітні двері по ліву руку. І все. Це було всім, що наповнювало кімнату, в якій я прийшов до тями на ліжку, що мало воістину королівські розміри.

Останнє, що відклалося в голові, — ім’я, яке вперше пролунало з вуст Куратора. І в цьому голосі було хвилювання. Чи це вже мені почулося? Відкинувши ковдру, моє здивування стало досить великим та таким, що ніяким чином не можна було проігнорувати, — я був лише у спідній білизні. Яке мали право роздягатися мене?

Я майже підірвався на ноги, як побачив крісло біля тої сторони узголів’я, куди спершу навіть не глянув, на якому лежав костюм. Не мій. Я не пам’ятав, що носив білі штани, та й, упевнений, не було таких самих за кольором сорочки, жилета і піджака. Такий же стиль, як і в Куратора… Смішно.

За непримітними дверима виявилася звичайна ванна кімната, де висіло дзеркало на всю стіну. Нарешті можна було роздивитися себе. Нічого особливого: темне волосся, як і бачив те раніше, гострі риси обличчя, худорлявий та татуювання у вигляді змії, що хвостом лежала на лівому плечі, а іншою частиною тіла оплітала шию, де й розкривала свою пащеку, майже спустившись на ключиці. Оригінально. І мене майже вперше так почало напружувати, що я не пам’ятав ні свою особистість, ні своє минуле життя.

У білому костюмі було якось незручно навіть ходити — боїшся забруднитися від будь-чого. Вирішивши, що сидіти у цій спальні та чекати біля моря погоди, — дурня, я підійшов до вхідних дверей, зібравшись вийти, як ті самі розчинилися. Куратор у своєму звичному вбранні з класичного костюма та холодної зверхності очах.

— Я бачу, вам стало краще, — його губи розтягнулася у фальшивій посмішці. — Відпочинок дійсно необхідний. Як і їжа. Я запрошую вас на вечерю і відмов не приймаю.

Я міг відмовити. Ні, не так. Чи міг я відмовитись? У мене вже були підозри стосовно того, хто такий Куратор, адже череп з ножем на його столі якнайяскравіше про це кричали. В принципі, як і кожне його слово. Саме тому у мене не було ніякого бажання позбавляти самого себе життя, якщо воно насправді досі існувало, якимось необачними словами. Та й варто було почути про їжу, як мій шлунок неприємно стягнуло болем.

Мене привели до досить невеликої кімнати в таких же синьо-зелених тонах, де в центрі стояв овальний стіл вже заставлений тарілками з їжею, а позаду крісла для «господаря» розмістився запалений камін, який дарував приємне тепло та світло. Я навіть не помітив того, що змерз. Куратор обійшов мене, щоб відсунути крісло, від чого не можна було відмовитися. Щось багато «не можна» стало в житті. Однак я відволікся на те, як приталений жилет стиснув мені живіт, та те, як Куратор взяв зі столу чорну пляшку, з легкістю відкривши її.

— Це гранатове вино. Напівсолодке, — Хранитель налив кожному по половині келиха. — Я взяв сміливість на себе зробити вибір сьогоднішньої вечері.

— Та невже? Ви й самотужки робити вибір?

Лише потім я зрозумів, що і кому сказав. Мій погляд став зляканим, адже Куратор був надто серйозним та зібраним, але варто було йому поставити пляшку на стіл, як він не стримав сміху. Щиро? Надто дивно. Цей сміх не був вимушеним, натягнутим чи просто для того, щоб розрядити атмосферу.

— Що ж, а я вже почав хвилюватися, що ви проковтнули язика, — Куратора обійшов стіл та сів навпроти мене.

— Для чого це все? — я невпевнено покосився на келих.

— Не це питання ви хотіли мені задати, — відповідь Хранитель, зробивши ковток вина.

— Ваше справжнє ім’я? Де я? Ні, чекайте, це ж не ті питання, які зручні для вас, — судомно вдихнувши, я все-таки взяв келих, але просто підніс його до губ. — Чому я опинився у невідомій мені спальні та роздягнений? — якщо він хотів, щоб грали за його правилами, то я з легкістю міг дурити в цьому.

— Остання ваша подорож до історії з маленьким проблиском надії виявилася… неочікуваною для всіх, — він, як ні в чому не бувало, взяв ніж та виделку, щоб відрізати собі шматочок від перепілки. — Назвемо те, що відбувається, переміщенням в минуле й у цей момент вас чогось відділяє від того, чию історію ви вирішуєте.

— Я теж жив у той час?

— Всі ми колись жили у той чи інший час, — Куратор схилив голову до плеча. — Люди були в одному праві: енергія не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а може лише перетворюватися з однієї форми в іншу. А те, що знаходиться всередині кожної живої істоти — ніщо інше, як та сама енергія.

— Тож, — від мене намагалися піти завуальованими словами, — реінкарнація справді існує, — я не пам’ятав про те, ким був до, але усвідомлював, що деякі теми вважалися мною міфом. — Але там вони мене бачили. І Ендрю, і Анжела, і та ж Мері, та і я був в одязі того часу.

— Усюди є похибки та виключення, — однак погляд Куратора став важким. — У цьому разі я дам пораду, щоб ви не постраждали самі: тримайтеся на відстані, будьте стороннім глядачем.

— Але як же вибір? — я слабко посміхнувся. — Я ж повинен вести у цій історії.

— Я два рази не повторюю. Однак ви губите той момент, що ви стаєте окремою самодостатньою ланкою, яка тільки нашкодить, якщо влізе в цей ланцюжок. Ви ж не хочете, щоб Ендрю постраждав?

Я замовчав. У мене більше не знайшлося слів, щоб хоч якось переговорити Куратора. Він знав геть усе, як і знав про мою симпатію до Ендрю. Це не мало ніякого сенсу: як та риба, що вистрибнула на берег, вона безрезультатно билася об пісок, але все одно не встигне дібратися до води до того моменту, як задихнеться. Я… Я проста людина, можливо, Куратор же набагато вище за це.

Голод виявився сильнішим за острах, що в їжу могли підсипати отруту. Перепілка виявилася медовою, овочі на грилі — цукровими, десерт — справжній оксамит з морозива. Чи то я настільки засумував за їжею, чи це було черговою брехнею та ілюзією. Краєм ока була помітна задоволена посмішка Куратора і мені здалося, що вогонь в каміні відкидав контури черепа на його обличчя. Правда? Чи правда не в тій стороні, куди уважно вдивляєшся?

— Дозвольте запросити вас на танець.

Голос поруч неочікуваний, що змусило затремтіти та перелякано підняти очі на Куратора, що так швидко опинився біля мене та простягнув руку. Для чого це все? Які цілі переслідує цей чоловік?

Стиснувши губи, я глибоко вдихнув та все ж таки вклав свою долоню у чужу. Холодна, навіть з урахуванням того, що сидів близько до каміна. Мене протягнули ближче до вікна, поклали руку на талію, та варто було зробити перший крок, як з повітря заграла спокійна мелодія. Мене вели плавно, не давали зробити зайвий крок, що в черговий раз наштовхнуло на думки про «вершителя».

— Знаєте, я зрозумів, чому ви постійно повторювали, що я неправильно ставлю питання, — мене відпустили, лише тримали за руку, щоб дозволити покрутитися навколо своєї осі, та знову протягнули до себе. — Я знаю, хто ви.

— Поділитися вашими знаннями?

— Вибір завжди є, але він постійно веде до одного і того ж фіналу — смерті.

— О-о, то я — смерть? Сміливо, — Куратор низько засміявся та знову «покружляв» в мене, щоб досить різко протягнути назад, на що з моїх легень вилетіло все повітря. — Пітьма — це не завжди про смерть. Інколи про долю, інколи про задоволення. Вам вже це знайомо, однак ви й надалі продовжуєте обдурювати самого себе.

Пітьма. Задоволення. Мене обдало жаром, з чим я різко зупинився та спробував скинути з себе чужі руки, що стало безрезультатною справою. Гра. Це все було грою. Я був пішаком у невідомих руках і зі мною робили все, що хотіли, бо просто могли.

— Виродок, — я з силою відштовхнув від себе куратора. — Яка ж ви сволота. Поверніть мене до мого життя, а якщо я мертвий, то в землю покладіть назад. Я більше не буду грати під вашу дудку.

— Доля ніколи не буває справедливою. А той, хто каже, що він став переможцем у житті, або відверто бреше, або навчився грати за правилами.

— Не смійте! — я промовив це дуже різко та вказав на Куратора пальцем. — Ви більше не задурите мені голову. Вибір? Так я роблю свій вибір — я відмовляюся дописувати за вас всі ваші грьобані історії.

Останні слова відбилися від стін кімнати й нізвідки піднявся сильний порив вітру, з яким вогонь у каміні згас. Єдине джерело світла зникло, як і зник Куратор. Він був пітьмою, але ніяк не підтвердив свою причетність до смерті. Кроки збоку, кроки попереду. Я крутився навколо себе, щоб побачити хоч щось в темряві, але за вікнами не було місяця, через що страху ставало все більше і більше.

— Ні, — голос позаду і мені на плечі лягли руки, з силою стиснувши їх. — Відмова відхилена. Наша вечеря підійшла до кінця.

Я нічого не встиг промовити у відповідь, як мене вже знайомо потягнуло в саме серце пітьми, викинувши на вулицю Маленької Надії. Он воно що. Вибір можливий лише тоді, коли це вигідно Куратору. Моє життя більше не належало мені, із цього потрібно було якось вибиратися.

Я йшов Маленькою Надію, проживав історію, тікав від монстрів, які не могли бути реальністю, та був стороннім глядачем, коли справа стосувалася минулого. Священник. Він не був простим священнослужителем, адже одного разу подивився прямо на мене. Цей погляд належав саме тому, хто бачив, хто дійсно бачив. І та посмішка на його губах… Чомусь чим далі, тим більше виникало питання.

З Ендрю було щось не так з самого початку і коли ми зайшли до того згорілого будинку — пазл склався воєдино. Всі почали вмирати, всі до одного, а після цього мене закинуло у правдиві спогади Ендрю… Ентоні. Автобус. Втеча. Постріл з пістолета. Мене викинуло з його голови різко і я опинився перед Ентоні, що сидів на брудних сходах свого згорілого будинку та притискав пістолет до скроні.

— Ні!

Я різко подався назустріч, впав на коліна перед Ентоні та вже потягнувся рукою, щоб забрати пістолет, як та пройшла через чуже тіло. Але на мене підняли надто здивований погляд, та і я сам дивився у відповідь так само. Мене бачили.

— Ти всього лише видіння. Чергове, — Ентоні похитав головою та сильніше втиснув пістолета у скроню. — Вони всі мертві. Всі. Але не я. Я повинен звільнитися.

— Ні! Ні-ні. Послухай, це не дасть тобі полегшення. Так, ти вб’єш себе, але це ніяк не змінить минуле. То живи, — я намагався зловити погляд Ентоні своїм, але той як дивився собі під ноги, так і продовжував це робити. — Живи для того, щоб змінити майбутнє, зробити собі краще вільне життя.

— І я зроблю себе вільним.

Постріл голосний. І… Я не одразу зрозумів, що це був мій крик, як і не одразу зрозумів, що вже був у кабінеті Куратора на колінах біля крісла. Задихався. Хапав ротом повітря та все ніяк не міг віддихатися.

— Я казав вам бути спостерігачам, однак ви не послухали мене.

Це гра. Це було грою Куратора, що прекрасно знав, яким буде фінальний вибір. Не хотів. Я більше не хотів брати участь в цьому всьому. Куратор передбачав всі кроки? Не всі. Точно не всі.

У мене не було нічого запланованого. Спонтанність — ось головна зброя проти Куратора. Та й втрачати мені не було що. Довго не роздумуючи, я різко підірвався на ноги та зробив випад уперед, щоб схопити ніж зі столу. Відступити. Притиснути лезо до шиї.

— Це смішно, Еморі, — Куратор відклав пір’яну ручку та підвівся на ноги, повільно обійшовши стіл. — Ви нічого не доб’єтеся таким чином.

— Правда? — я притиснув вістря ножа до правого боку під самими ребрами, зрозумівши, що навряд чи зможу перерізати собі горло. — Ви так бажаєте смерті, то ви й отримаєте її.

Пара глибоких вдихів і я силою вдарив себе ножем. Скрик. Біль. Очі запекло. Я знайшов в собі сили, щоб прокрутити ніж, як щось затріщало всередині, а після з рук випало руків’я. Зламалося і метал лишився в мені.

Куратор ніяк не відреагував. Чи то я не зміг побачити хоч щось, аж поки до мене не підійшли та не підхопили під руки, притиснувши до себе. Не очікував? Я сам не очікував, що все ж таки зможу вбити себе. Але думки обірвалися моментально, варто було відчути пальці у себе на боці. Відчути натиск. І новий спалах болю. Куратор проник у рану двома пальцями, а я не стримав крику, з яким майже одразу зірвав голос. Мої руки вчепилася у чужі плечі, коли в мене проникнули глибше. Повільно. Він спеціально тягнув, щоб зробити болючіше, спеціально, щоб насолодитися моїми емоціями, тремтінням.

Подих перехопило. Я втиснувся у чоловіче плече та застогнав, варто було пальцям схопити уламок та повільно потягнути на себе. Біль став постійним, він не давав поринути в пітьму. Я судомно вдихнув та майже повністю повиснув на Кураторі, коли він все ж таки витягнув з мене метал. На білому костюмі моментально почала розкриватися кривава квітка, але чомусь в голові не з’являвся туман втрати свідомості.

— Те, що мертве, не може бути вбитим, — видих у саме вухо, через що по хребту пробіг холодок. — Особливо, якщо душа померла, то ніякими словами та діями не відродити її. Феніксів не існує, ми не в казці живемо, — Куратор кинув уламок на підлогу та притисну долоню до моєї рани, як по тілу розійшлися крижані стрічки, з чим стягнуло у грудях. — Ця історія завершилася, але ви не послухали мене. Втрутилися, коли потрібно було стояти осторонь. Ще й намагалися зараз зашкодити більше мені, ніж собі. Я так дивлюся, у вас дуже багато енергії, — він з силою схопив мене за підборіддя, щоб підняти голову та подивитися прямо в очі. — Я планував дати вам відпочинок, Еморі, однак ви самі вирішили свою долю. Сьогоднішнє сонце дуже яскраве, але інколи трапляється так, що найгарячішу зірку легше за все загасити.