I. Man of Medan

У чомусь я вам заздрю: я тільки записую події, ви ж… О, ви можете їх формувати.
 

Я ніколи не бажав цього. Ніколи. Я, чорт забирай, навіть не знаю, що трапилося! Не було ніяких спогадів «до», тільки теперішнє, коли з’явився в коридорі. В химерному коридорі, на стінах якого висіли наче нормальні картини, але варто було придивитися пильніше… Я пам’ятав те відчуття липкого поту, який холодом торкався спини, варто було зосередитися на морському пейзажі. Спочатку нічого не відбувалося: темні, майже чорні, хвилі лизали металевий борт якогось вантажного човна, ніч вже переступила поріг сутінок, через що барви мали глибший відтінок. А після хвилі почали рухатися. Майже непомітно, легкі похитування, що з кожною секундою посилювалися, ставали більшими, затягували у свій шторм.

Дощ. Блискавка. Ще одна. Пряма й у саму воду. Електрична павутинка, що якимось чином вийшла за межі картини, поповзла донизу та зістрибнула на підлогу, змусивши мене відступити. Крок. Ще один. Аж поки мені в поперек не вперлося щось тверде, що змусило одразу ж відсахнутися зі скриком та побачити його. Чоловік у темно-коричневому пальті, в сірому капелюсі та в чорних шкіряних рукавицях. Він йшов досить швидко, керуючись якимось годинником в руці, та навіть не зупинився, щоб подивитися на мене.

— Агов!

Будь-хто зупинився б, будь-хто звернув би увагу на сторонню людину в коридорі, але не цей чоловік. Я тоді знов гукнув його, але він звернув наліво, змусивши мене зірватися з місця. Я біг, але мені здавалося, що залишався на місці. Картини на стінах оживали, виплескувалися своїми моторошними образами, вони навіть мали свій власний голос, що лякало ще сильніше. А чоловік як йшов, так і продовжував йти, аж поки перед ним не розчинилися двері.

— Агов! Глухий чи що?

За спиною чоловіка зачинилися двері, через що я зупинився як вкопаний. Різко. І жодного шуму довкола більше не існувало. Крок — голосне відлуння вдарило у скроні. Крок — чийсь крик, від якого зарізало у вухах. Крок і рука не встигла навіть доторкнутися до дверей, як ті самі розчинилися, дозволивши побачити величезний кабінет, де все було заставлене шафами з книгами. Навпроти дверей розмістилися панорамні вікна, що лише ближче до письмового столу, який стояв по праву руку від дверей, не були закритими довгими шторами, відкривши панораму на нічне небо, на якому не проглядалися зірки через важкі дощові хмари, та спину якоїсь скульптури у плащі.

Я тільки й встиг зробити крок уперед, як двері за мною зачинилися самі собою. Чоловік вже був без пальта, дозволивши роздивитися зелений костюм та білу сорочку, у чому він виглядав як англійський джентльмен двадцятого століття, який зійшов зі сторінок романів про самого Шерлока Голмса. Світло-сірі, майже льодові, очі, каштанове волосся, у пасмах яких взагалі не розпустила свої стрічки сивина, було коротко пострижене на скронях. На мене дивилися з посмішкою… Ні. Це не мало нічого подібного зі справжньою посмішкою — натягнуті губи, які втратили свій колір.

— Що ж, ви змогли відшукати шлях до мого кабінету, — низький тон повинен був заспокоювати, але мене це лише сильніше роздратувало. — Проходьте. Сідайте. У ногах правди немає. О-о, такий усім відомий вираз, але мало хто знає, що воно пішло з Київської Русі, коли боржників били по ногах, а «правда» означала заборгованість.

— Що за?..

— Сядьте.

Чужий голос задзвенів від напруги, хоча те, що намагалися видати за посмішку, нікуди не ділося, і мені вказали рукою на крісло навпроти себе. Я завжди… Завжди? Я завжди гостро відчував небезпеку. Зараз же від неї повітря стало надто в’язким та важким. Відкашлявшись, я підійшов до крісла та майже впав на нього, бо ноги відмовляли слухатися.

— Добре, — чоловік вирівнявся та склав руки на попереку, дозволивши краям розстібнутого піджака розійтися, і я зміг побачити жилет, з кишені якого тягнувся золотий ланцюжок до ґудзика на грудях. — Наше знайомство не дуже добре розпочалося, але ми вже й так згаяли час, що був відведений на розмови.

Тільки зараз я усвідомив, що голос незнайомця огортав мене міцними сталевими джгутами, позбавивши волі, най бажання озвучити питання та збентеження нікуди не ділися. Сплю. Я точно сплю.

— Дайте вгадаю, про що ви думаєте, — чоловік схилив голову до плеча. — Це все сон. Не хвилюйтеся. Багато хто в нашу першу зустріч так думає. Знаєте, різні ситуації, різні умови, але реакція однакова, — він повів рукою в повітрі у відомому лише для себе жесті. — Проте наступні кроки у кожного різні. Завжди. Можливо, саме ви — той, кого всі ми шукали.

— Пробачте, звичайно, але що відбувається? Де я? Хто ви?

— Можливо, я знову не вгадав, — чоловік промовив це не надто голосно та вперся руками в спинку крісла. — Я Куратор. Хранитель Історій. Історій про любов і ненависть, жадібність і красу, життя… і смерть. Одна з таких історій вже чекає на вас, — він підняв руку, щоб я не смів промовити ні слова. — Життя кожної живої істоти підпорядковано тому, що написано у книзі їхньої долі. Але буває так, що всі події складаються досить позитивно і з’являються ті, хто може змінювати те, що написано рукою Долі.

Якась дурня. Але я тоді не міг вичавити з себе хоч одне слово, не міг вивідати, що коїться з моїм життям, як відчув, що щось потягнуло мене назад, але за спиною було тільки крісло. Відчуття було таким, наче нутрощі стиснулися у маленькі кульки та перемішалися один з одним. А потім мене різко сіпнуло назад, змусивши втиснутися спиною в крісло, відкинути голову та припіднятися над сидінням, з силою, до побіління кісточок на пальцях, стиснувши підлокітники. І почалося пекло.

Так, це було справжнім пеклом, бо я втратив себе, плигаючи з тіла у тіло. В голові тільки й билися слова Куратора про: «Розумієте, історія може значимо змінитися, якщо розповісти її з іншої точки зору. Спробуйте відчути себе вершителем, але не втрачайте самого себе, адже і ваша історія може перетворитися на химеру».

Мені здавалося, що я заснув під час проходження якоїсь гри. Гри жахів. До першої смерті та відчуття справжнісінького страху, коли відмовився від декомпресії. Два рази. Джулія. Мене викинуло з видіння так само різко, як затягнуло в нього, і я вигнувся в тому кріслі, відкинув голову до болю в шиї та судомно глибоко вдихнув.

— Що… Що?..

— Перше проникнення не завжди приємне.

Саме тоді я, коли опустився назад в тому кріслі та все ж таки спромігся прогнати білу пелену перед очима, зміг побачити у погляді Куратора хвору зацікавленість. Він спостерігав, сидівши навпроти мене, а на столі перед ним лежала розкрита книга, на сторінках якої підсихали чорнила. Багряні. Власне дихання було важким, у роті пересохло, а в голові неможливо було зібрати всі думки докупи.

— Ви пошкодуєте через останній вибір, — Куратор вперся ліктями в стіл та склав пальці пірамідкою, — але я хочу вас привітати. Все ж таки не варто боятися смерті. Вона неминуча. Така плата за прожиті дні: рано чи пізно її оселю відвідає кожен. Однак… нікому не хочеться платити раніше потрібного, чи не так? Будьте обачніші у кожному своєму наступному кроці.

І знову я поринув в історію, де почав втрачати самого себе, втрачати усвідомлення того, що було ненормально так легко та швидко приймати факт виривання зі свого стабільного та буденного життя. Ким я був раніше? Яким я був до Медану?

Інколи мене все ж таки повертало до реальності. Звичайно, якщо це була та сама реальність, у якій мене народили. Куратор, здавалося, знав усі мої думки, бо влучно відгукувався всьому, що так і не було озвучено вголос. А я… А що я? На підсвідомому рівні я намагався сам собі пояснити з раціональної точки зору, що коїлося. Мене знову витягнули з човна, але на цей раз вже не було крісла. І не було Куратора. Я чомусь з’явився вся біля дверей та зробив перший крок, одразу ж зупинившись, варто було почути дзвін. Монети. Золоті монети впали біля ніг. І коли я розвернувся та трохи підняв руки, то крізь пальці, які розтиснулася самі собою, полетіли ще три монети назустріч до підлоги.

Шурхіт біля шафи змусив підняти очі та побачити Куратора, який взяв одну з численних книг. Всередині мене прокинулася ненависть, закономірна злість, проте я зміг придушити це в собі. Кроки повільні, обережні, щоб мати можливість слідкувати за Куратором. І він слідкував за мною у відповідь, знов посміхнувшись своєю коронною «не посмішкою».

— Я помер і потрапив у Чистилище, а все це випробування, щоб знати, куди направити мене далі?

— Невже це наша перша повноцінна розмова? — Куратор схилив голову до плеча, міцніше перехопивши книгу. — І знову неправильне питання. Шкода. Але в мене є для вас підказка, щоб, так би мовити, полегшити участь Джулії, що полюбилася вам.

Підказка. Це було благородно. Дуже… дуже підозріло. Не мавши жодних відповідей на власні питання, лізти у зашморг, який тільки сильніше обв’яжеться навколо шиї, — надто нерозумно. Я прийняв рішення, про яке ще не раз пошкодую в майбутньому, однак мати хоч якісь поблажки від того, хто, можливо, викрав мене чи має відношення до моєї смерті, було ще гіршим вибором.

— Мені не потрібні підказки.

— Що ж… Ваш вибір сміливий, незалежний, але, можливо, дурний, — Куратор розкрив книгу та дістав з неї металеву фляжку, зробивши невеликий ковток. — Це все може бути зовсім не тим, чим здається. Будьте обачнішим.

І знов ця посмішка, у якій було надто багато лицемірства. Але мені вже було не до того, як я знову опинився на Медані. Смерть йшла за мною по стопах. Дихала у потилицю, однак мені якимось дивом вдавалося відводити своїх людей від Сірої Пані. Чи пані взагалі? Чим більше часу я проводив на кораблі, чим більше вирішував чужу долю, тим яскравіше усвідомлював, з ким вів цю гру смертельно небезпечну гру. Азартну гру.

Втоми було багато. Наче з’явився поруч якийсь енергетичний вампір, що, побачивши, як інші рятувалися, забирав у мене моє ж життя. Але я радів. Насправді тішився, що зберіг усіх, навіть Конрада, якби він не дратував мене. А потім трапилося те, що взагалі не налазило на голову — в’язниця. Усіх взяли на допит військові через те кляте «золото» хімічної зброї та закрили за ґратами. Коли мене повернуло до кабінету, то я більше не боявся, не мовчав. Яка різниця, якщо, можливо, моє життя закінчилося вже досить давно?

— Можу привітати вас, — промовив Куратор без всякого радісного емоціонального забарвлення в голосі, так і не відвівши погляду від книги, у котрій щось писав, — всі живі, ви розгадали політичну змову, Оуранґ Медан залишився позаду таким же привидом, яким і був. Але чи є якась краса життя від того, що залишок своїх днів проведеш за ґратами з єдиною можливістю побачити блакитне небо лише раз на тиждень, якщо пощастить?

— Поверніть час назад та мене на корабель, — я зробив останній крок, різко впершись долонями в стіл і краєм ока вперше за увесь цей час побачивши власне темне волосся, яке майже торкалося плечей.

— Скільки експресії, скільки вогню, — Куратор все ж таки підняв голову, відкинувшись на спинку крісла. — Мало хто зголошується повернутися та пережити все…

— Мені не потрібні всі ваші голосні патетичні слова. Якщо все це реальність і ви реальні, то я можу ґрунтовно та логічно проаналізувати те, що коїться довкола мене, — я не дав договорити, як і вставити хоча б одне слово. — Ви самі казали, що будь-яку історію можна переписати. Я вимагаю, щоб ви повернули мене на самий початок.

— Вимагаєте.

Варто було Куратору промовити це одне слово крижаним тоном, як за вікном щось блиснуло, а після так загриміло, наче трапився справжній вибух, з чим я відсахнувся назад. Ще один спалах блискавки й у мене перехопила подих. Варто було кліпнути, як Куратор опинився прямо переді мною. Менше ніж за секунду. Вище від мене на пів голови. Я навіть відчув його одеколон, в якому було так багато хвойних ноток.

— Ніхто нікому нічого не винен, щоб щось вимагати, — промовили рівно, спокійно, через що по спині у мене пробіг холодок. — Історія написана остаточно, фінальна крапка поставлена. Це ваш вибір, багато сходинок подолано. Результат отриманий. І це не обговорюється.

— Всі мої дії так чи інакше продиктовані вами, — мій голос помітно затремтів, але я не збирався відводити погляд від чужих крижаних очей. — Це не мій вибір. Там насправді не було жодного мого власного вибору. Ви як штовхали мене з самого початку до вбивства, так і вийшло у кінці. Та в’язниця, військові… — я похитав головою та сильніше розправив плечі, показавши, що не боюся. — Це крок до смерті, крок до вас.

— Які сміливі слова, — Куратор схилив голову до плеча та підняв руку, щоб зловити пасмо мого волосся та заправити за вухо. — Ви самі йдете цим шляхом. Вам ніхто не помічник, вам ніхто не головний.

У мене перехопило подих. Мого волосся торкнулися. Провели кісточками пальців по щоці. Невагомо. Коротко. Але я відчув холод, який пробрався до самого серця. Неприємно. Куратор забрав руку так само неочікувано, як і торкнувся мене, але «крига» нікуди не пішла. Я тільки й міг, що спостерігати за Хранителем, який спочатку підійшов до свого крісла, аби взяти піджак, а після рушив до дверей.

— Ні! Чекайте! — я тільки й зміг обернутися, як знову відчув, що мене почало тягнути назад. — Ні! Мені потрібен час, щоб відпочити. І у мене є ще питання.

— Сьогодні від вас так багато вимог, — Куратор зупинився біля дверей, що самі розчинилися, та повернув голову, покосившись на мене з-за плеча. — Не хвилюйтеся. Ми неминуче зустрінемося з вами: чи то у Маленькій Надії, чи десь ще. А зараз вам час прийняти частину себе.