Сонце випалювало все, до чого могло дотягнутися. Але чомусь воно не знищило мою ненависть та лють. За дві минулі історії чужих існування я усвідомив, що емоції в таких справах — не найкраще діяння.
Те, що мертве, не може бути вбитим. Це було про мене? У бік моєї особистості та минулого? Однак сам же Куратор мене врятував. Чому все таке нестерпно важке? Відкинути всі емоції важко і з самого початку я псую відносини Еріка з усіма. Самозакохана срака — в очах у кожного Кінґ був саме таким, коли правда лежала в зовсім іншій площині. Ще й стосунки з Рейчел… Я очікував всякого — та ж війна, але я ніяк не підозрював, що знову потраплю в той храм з вампірами, коли мене закинуло в період «до нашої ери».
Вірити у щось паранормальне чи потойбічне… Я вірю, вірю в те, що можливо геть усе: і привиди, і реінкарнація, і вампіри, і Смерть, що не смерть. Що я запам’ятав з цих днів (якщо, звичайно, не роки вже пройшли), то те, що Куратор жодного разу не збрехав. Так, він не відповідав прямо на відповіді, казав завуальовано, але жодної брехні не було.
З кожною хвилиною я все сильніше думав про нього, про його мотиви, плани, цілі. Непросто ж так мене змушували проживати всі ці дурні історії, в яких залишалася частина мене. Важко було зберігати розум холодним, однак від мене саме цього і хотіли.
Перша зустріч з Куратором після цього випадку з ножем мовчазна. Ми не говорили, лише дивилися один на одного, а потім мені вказали рукою на канделябр з п’ятьма свічками. Всі живі, всі такими й лишаться. А як ні, то хоча б Салім не повинен померти. Він був надто добрим до всіх і… повинен був повернутися до сина. Друга зустріч з Куратором така ж мовчазна, тільки на цей раз я з’явився біля вікна і до мене підійшли зі спини. Близько. Я відчув чужий подих, знайомий холод, відчував, що зі мною хотіли говорити, але чекали, що перший крок буде за мною. Так. Прямо зараз. У мене теж була дуже велика гордість. А ще той самий білий костюм з великою кривавою плямою, як нагадування про минуле.
Спускатися на саме дно було не досить обдуманим кроком, як і вбивати Кларису, але якби я цього не зробив, то помер би хтось з моєї п’ятірки. Ерік помер би — про це так і кричала інтуїція та й все довкола: Кінґ повинен був стати чи цапом відбувайлом, чи стервом, чи дохлим. Навіщо мене намагалися примусити до тої чи іншої дії, яка в результаті не дала б нічого «гарного» та «позитивного»?
Смерть заради смерті? З упевненістю про те, що я знаю, хто такий Куратор, я вів кожну свою людину через складні заплутані історії надто самовпевнено, адже навіть такого, як він, можна було обдурити. Але смерть — єдина, хто постійно підпорядковувався законам життя, єдина, хто не приховував свої мотиви та просто приходив у потрібний час. Якби Куратор був нею, то мене ніхто не кидав би на початок всіх подій. Не може ж він бути…
Рейчел виявилася зараженою, але я не дав її вбити. Це було болісно, неприємно, однак я згадав про того напіврозкладеного чоловіка, від якого лишилася лише половина мозку та одна рука. Це було стражданням — вічне життя, коли твоє тіло повільно розкладається, а кістки перетворюються на пісок. Але у мене не було іншої можливості врятувати Рейчел, лише погрузити її у «сон», щоб після знайти лікування.
Врятував усіх, але виявилося, що й тут влада взяла моїх людей під контроль. Ой, а я так здивувався. Ні. Нова зустріч з Куратором… Потрібно було бути відвертим з самим собою, тому я дійсно бажав зустрічі з ним. В кабінеті нічого не змінилося, навіть всі свічки як горіли, так і продовжували палахкотіти.
— В цей раз ви мене здивували, — на мене навіть не підняли очі, надавши перевагу продовженню написання чогось у червоній книзі. — Всі живі, всі здорові. Відносно. Але як то говорять: розум має своє законне власне місце і може перетворити небеса у пекло, а пекло у небесах. Ваш розум же лишився десь посередині, а його місце як не було крижаною фортецею, так і продовжує квітнути.
— Колись ви мені сказали, що не бажаєте говорити з моєю спиною. Я ж не бажаю говорити з вашим тім’ям.
Рука Куратора завмерла і він повільно підняв голову, вперше настільки беземоційно глянувши на мене, від чого по спині пробігся холодок. Грати з вогнем — надто ризиковано, про це кожному з дитинства вбивали в голову. Мені, очевидно, ні.
— Сміливо. Нерозумно, — Куратор стиснув губи та досить різко закрив книгу. — Я бачу, у вас аж надто багато сил та енергії. Дивіться, не дозвольте дияволу всередині вас посісти трон вашого розуму.
— Ображатися теж потрібно вміти.
Мої слова останні перед тим, як мене закинуло до молодят у готель, однак я встиг побачити подив та незадоволення в очах Куратора. Так, дитяча поведінка, однак вона вже була зроблена і відмовлятися від сказаного я не збирався.
Остання історія була важкою й заплутаною, багато головоломок потрібно було подолати, щоб хоч хтось вижив. Все довкола було театром. Справжнім мистецтвом, яке викликало різні реакції: радість, натхнення, бажання… Це було не моїми думками. Я відчував за собою чиюсь присутність і це було не від моїх людей.
У цей раз Куратор був присутнім, спостерігав, був поруч незрозуміло для чого. Зустріч з ним трапилася не одразу. Ні тоді, коли Ерін померла, ні тоді, коли вечеря пройшла не найкращим чином. Я втратив і Чарлі: не одразу помітив ту дурнувату решітку під ногами, але назавжди запам’ятав крики людини, яка згоріла живцем. І цей запах назавжди в’ївся у мій мозок.
Коли перед очима все перетворилося на шафи з книгами, я спішно закрив рот долонею та судомно вдихнув. Вже багато смертей бачив, але ця була надто яскравою. І я відчув, фізично відчув, як полум’я плавило шкіру, підсмажувало м’ясо, змушувало чорніти кістки.
— Досить неприємне закінчення життя, — сухо промовив Куратор, підтримавши кочергою майже повністю спалене поліно у каміні. — Мої поради на цей раз…
Однак він не встиг договорити, як двері розчинилися самі по собі, з силою вдарившись о стіни, та сильний порив вітру згасив увесь вогонь, що був у кабінеті. Навіть свічки. Ні… Ні! Мої люди не могли померти, бо я не був свідком цього. Куратор глянув на двері, які самі повільно зачинилися, а після знову повернувся до каміна, який спалахнув з новою силою. Як і свічки. Не всі. Господи, я дійсно розраховував на магічне воскресіння.
— Будь-яке мистецтво — це не про одного творця. Будьте уважні, будьте самим собою. І нехай вам щастить.
Вперше. Це вперше мені побажали удачі. І не дали підказку, бо хтось обірвав його спроби. Щось коїлося з цією історією, з Дю’Метом щось було… Та все не так було з ним, якщо він зміг вижити після того, як я встромив у нього, майже в самісінькі груди, якір! Дідько! Людина померла б. Тим паче при пораненні у воді — захлинулася б.
Я не розумів нічого, але коли мене викинуло у кабінет Хранителя, то відчув спустошеність. Ні, не через те, що вижили лише Кейт та Марк, ну і ще той пес, а якось… Чомусь всередині мене розкрила свою пащеку безвихідь, у яку м’ясо підкидав сум. Я сидів у кріслі, як Куратор піднявся зі свого місця для того, щоб підійти до мене та спертися стегнами об стіл.
— Чи врятує любов з будь-якої трагедії? Кохання? Якоюсь мірою, ці позитивні почуття стають для людей додатковою мотивацією, але хто я такий, щоб судити про це, чи не так? — Куратор подивився на мене та слабко посміхнувся. — Проте, не будемо вдаватися в патетику, коли наш час вичерпаний.
— Що? — я різко підірвався на ноги, через що опинився надто близько до Куратора. — Ні! Ви не можете! Я так і не отримав жодної відповіді.
— Ну що ви? Всі відповіді вже давно у вас є.
Хранитель забрався рукою у свою кишеню жилета, щоб дістати годинник, та, подавшись мені назустріч і змусивши мене опустити голову, сховав його в кишеню моїх штанів. Навіщо це, коли… Я не встиг довести думку до свого логічного кінця, як мене схопили за підборіддя та підняли голову, щоб притиснути своїми губами до моїх. Прохолодні. Але з поцілунком розійшлася хвиля тепла, з чим я закам’янів. Припинив дихати. І вперше я так виразно та яскраво відчув удар серця. Другий. Третій.
— Ти йдеш тепер сам, — ледь чутний видих від Куратора. — Незалежний. Захоплений. Можливо, дурний… Ми ще зустрінемося. А тепер, Еморі, розплющ очі.
Я і не помітив, як заплющив їх. Варто було підкоритися словам, як у вуха врізалася голосна трель музики. Перед очима все потонуло у вирії, з кожної секундою все швидше і швидше відраховуючи час назад, і я побачив газову камеру, і лігво інопланетян, і покинутий будинок з маленькою надією, і корабель-примару. Куратор.
Зі судомним вдихом легені розірвав кашель, з чим я підірвався з місця. Ліжко. Велике ліжко. Дві шафи з дзеркальними дверима. Телефон, що лежав біля подушки та не припиняв розриватися мелодією годинника. Це був сон? Я розгублено глянув на себе в дзеркало та у відображенні побачив те, від чого перехопило подих — годинник-компас що поблискував золотом від вранішніх променів сонця, які проникали у спальню через незашторені вікна. Доля… Тепер у мене дійсно були відповіді.