купідону би тому клятому крила та й зламати, думає кроулі. не стріли у нього за спиною, а ножі, голки, що в саме серце попадають. і ніби кохання – це дивовижно, так ті людиськи в своїх книжечках писали? про романтику, про щастя. але болить нестерпно кожен раз, як кроулі дозволяє собі думати про к-о-х-а-н-н-я довше, ніж на секунду. слово дивне таке.
ангели ці несправедливі. або, може, кроулі виправдовує себе так по-дурному, бо ніяких купідонів він не бачив, а стрілу з грудей (чи то ніж? голку?) не витягав. але ось він тут, сидить в своїй бентлі, дивиться в голубі очі навпроти і так чомусь в горлі болісно. а азірафаель ніби сліпне кожен раз, як кроулі коханням тхне. сліпне, не бачить нічого, так ніжно-ніжно кладе свою обережну долоньку кроулі на плече і посміхається, ніби балачки якогось там демона – найкраще що з ним ставалось в житті.
до кінця світу ще далеко, слава богині чи, кому там, люциферу? у ще них є час.
може, купідонів і не бува на землі, богиня не створила, кроулі зітхає подумки, але йому точно хтось в серце поцілив. давно ще. шість тисяч років тому. і нічого погано в цьому, напевно, немає.