Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
У будинку на автозвалищі вперше за довгий час не кипить робота. Після чергового вдалого полювання двоє братів спокійно упорядковують старовинні книги, тексти, знаходять різні знаряддя вбивства монстрів, що залишив їм у допомогу і на згадку про себе їхній названий батько, мисливець, а невдовзі й привид. Їм обом бракує старого Боббі з його вічними бурчанням, піклуванням про них і добрими порадами. «Чистий четвер» хлопцям перериває дзвінок у двері.
– Відчиниш? – кивнув Дін братові, спершись на бильце дивану і розглядаючи рушницю не менше ніж сторічної давнини.
– Давай ти, – не відриваючись від книги буркнув Сем, що стояв біля книжкового стелажу, – я зараз трохи зайнятий.
Ще кілька секунд Дін дивився на рушницю, потім обережно поклав її у спеціальний футляр і, потерши долоні, пішов відчиняти двері.
***
Останній автобус поїхав рівно п’ять хвилин тому, а через пролиту на топ каву він поїхав без шатенки, що прибігла на зупинку.
*Що ж, ласкаво просимо до мого життя*.
Поправивши на плечі шкільну сумку, в якій було трохи одягу, кілька книг для підготовки до екзаменів, ноутбук, плеєр, платіжна картка та документи, дівчина ще раз подивилася на мапу в руках. Звідси до потрібного місця 6 кілометрів. Написана на старому блокнотному листі, адреса була приклеєна скотчем у кутку карти й закривала частину США.
*Добре, поїдемо на таксі*.
***
На порозі пошарпаного часом будинку перед старшим Вінчестером стояла середнього зросту дівчина в червоному картатому топі з закоченими рукавами, коротких джинсових шортах, червоній кепці, кросівках і з густими темно-коричневими локонами, що вільно спадали на спину. Першою незручну тишу перервала незнайома гостя.
– Доброго дня, ви не підкажете, чи тут живе… – вона подивилася на мапу, і трохи примружившись від сонця, знайшла на вклеєному аркуші ім’я. – Роберт Сінгер?
Хлопець відвів погляд убік, збираючись з думками, а коли знову глянув на дівчину, то відповів:
– Він помер рік тому. Я його друг. Чи можу чимось допомогти?
Вінчестер видушив доброзичливу посмішку, зміряючи поглядом юну гостю, що трохи змінилася в лиці після новини про смерть Боббі. Йому самому досі до кінця не вірилося, що Боббі нема.
– Не думаю, – вона стисла губи і теж спробувала посміхнутися у відповідь.
– Чому це? Не думаю, що я чимось гірший за нього.
Від хлопця віяло шармом, котрим він упевнено користувався, і самовпевненістю. Шатенка, може б, і пофліртувала з цим красенем, якби не даремно пройдений шлях.
– Хізер Сінгер. Роберт був моїм батьком, – простягаючи руку приголомшеному хлопцеві представилася вона.