Франція зустріла нас яскравим сонцем та осіннім легітом. Ця країна завжди радо нас приймала, не було ще жодного разу, щоб ми попали під льодяну зливу чи щось таке… Теплі промені вересневого сонця ніби утворювали браму на перетині двох світів: магічно й маґловського.
- Люк, ти просто не посмієш тягати мене по всім алкогольним крамницям маґловської Франції, - в цих словах не має жодного обурення, лише сміх.
- Ну по всім крамницям Франції не обіцяю, але весь Париж наш, - це саме той, в останні часи дуже рідкісний настрій, коли Северус жартує. І я просто не можу впустити момент.
- Просто купи мені маотай та заспокойся, - Северус усміхається.
- Місто? - я теж усміхаюсь. У Франції так важко залишатись осторонь емоцій.
- Напій, - Северус виглядає здивованим моїм уточненням, а я ловлю цей момент викарбовуючи у пам’яті трохи відкриті вуста й нахмурені брови.
- Це надто дорого, - сміюсь я.
- А місто у Китаї це дуже дешево, - бухтить Северус вже майже пошепки.
Я закочую очі й легенько стискаю його руку ведучи за собою вже по людному кварталу. А він і радий не думати про дорогу.
Вітрини дорогих крамниць рясніють вивісками. Тут і чаї, і фарфорові ляльки, дизайнерський одяг, сири… і багато ще всяких абищиць. Все це в швидкому вихорі проноситься повз Северуса, так швидко я тягну його за руку. Він особливо про це й не турбується, дорогу запам’ятати не намагається. Довіряє. Знає, що вертатись теж будумо разом, знає, що його не залишать, не покинуть.
“Так чому ж ти покинув мене зараз, Северус?”
- Прийшли, - я зупиняюсь біля потрібної крамниці й розпрасовую лацкани піджака.
Северус нічого не каже, лише киває головою. Роздивляється крамницю. Тут, звичайно, є на що подивитись: скляна вітрина з колекційними винами, ми майже всі спробували вже; плющ на стінах, теж є елементом декору; мінімалістична назва “Nicolas”, золотава й на білому тлі. Від цієї крамниці так і віє грошима. Але в мене по іншому й не буває. Про всі крамниці Парижу я, звичайно, жартував. Ми йшли в одну конкретну. Цю. Мою улюблену. До цього ми ніколи не обирали напій разом. Я завжди сам обирав й приносив. А Северус й не намагався у них розібратись, просто вірить у те, що я несмачне не принесу. І от ми вирішили обрати напій разом. Щоб пам’ятно було. З тим, що це буде коньяк ми визначились майже одразу. Залишилось обрати максимально святковий. Бо привід в нас для цього коньяку особливий: відсвяткувати смерть Волдеморта.
“Або залити власне горе у чарці.”
Я за звичкою подружнього життя відчиняю двері перед Северусом. Всередині ще більш велично ніж зовні. І від всіх цих ароматів, яскравих етикеток й атмосфери елітного місця Северус губиться. Це доволі забавно, бо тепер нарешті я у своїй стихії. Ставно беру його під лікоть й веду повз стелажі з вином.
- О, містер Мелфой! Ви давно не заходили, я навіть встиг за вами скучити. А це з вами..? - цей надокучливий господар крамниці знову встигає мене побачити й підійти.
- Містер Боун! Взаємно, - усмішка на моїх вустах настільки натягнута, що це відчувається навіть вилицями, - Знайомтесь, це Северус Снейп, мій партнер, - краєм ока помічаю як при цих словах напружується сам Северус.
- А, по роботі? - понятливо киває містер Боун, а я відчуваю, як іскриться чужа магія.
- По життю, - уїдливо посміхаюсь й усім своїм видом показую, що на цьому розмова завершена.
- А, - містер Боун дивиться на мене повними жаху очима й натягнуто усміхається, - Рад знайомству. Ви за вином? - намагається зробити вигляд, що не вражений сказаним, але я то його наскрізь бачу.
- Ні, за коньяком. Дозволите? - очима вказую на потрібну стойку одазу за ним.
- Так-так, звичайно, - він відходить у бік, а я тягну Севера за собою до потрібної стойки. Боун за нами не йде і Северус полегшено видихає. Магія заспокоюється. Я звичайно знав, що його дратує, коли до нас хтось приєднується… Але щоб настільки! Як же сильно він полюбляє самотність.
“От що ти знаходиш… знаходив… у цій самотності, а, Северус?”
Чи це були ревнощі? Та бути такого не може. Ця думка забувається так само швидко, як і з’являється. Ми підходимо до стійки і я починаю роздивлятися представлений на ній коньяк. Початок моїх роздумів перериває коротка фраза:
- Ну хоч у маґлівскій Франції буду твоїм офіційним партнером.
Навіть не знаю, що на це сказати тому просто ігнорую, а через декілька секунд починаю говорити про коньяк, ніби цих слів і не було:
-Я хочу, щоб цей коньяк був чимось символічним, розумієш, Север? - він лише хмикає на моє ігнорування,
- Щось на кшталт Rémy Martin*, який підкреслить те, що ти не розмінюєшся по дрібницям? - а за цією фразою я розумію, що у гру “нічого не сталось” можуть грати двоє.
-Так, але ні. Ми ж обираємо напій на двох, - тоді я кажу це так швидко й впевнено, зовсім не сумніваючись у цьому. Ще не знаючи, що пити його все ж прийдеться наодинці…
- Мені здається, що ми не зможемо знайти коньяк, який би мені пасував. Розумієш, Люк, я не така велична людина й…
- Ти що сумніваєшся у моєму смаку? Я б не обрав собі у партнери людину, якій неможливо знайти пасуючий коньяк, - обурення в моїх словах майже справжне, - Ось, наприклад, Camus. Істинно королівський напій. У1863 році його пили всі принци Європи. Точно про тебе.
- А ти звідки знаєш, що там пили принци Європи у дев’ятнадцятому столітті, - бурчить Северус. Я вже звик до того, що він погано сприймає жарти про рід матері.
- Звідти ж звідки ти знаєш, що варили зіллєвари у вісімнадцятому, - уїдливо відповісти і я можу.
Ми ще довго розгядаємо варіянти: Bisquit, Courvoisier, Delamain, Croizet, Martell, Davidoff, Augier… І нарешті обираємо.
Северус невдоволено цокає язиком:
- Ми простояли дві з половиною години, щоб обрати найпопулярніший та вже майже класичний коньяк у всій Франції? - уїдливість в його словах така ж міцна, як і напій у руці.
- Нічого ти не розумієш, Север. Класика це Hennessy Richard, а Hennessy, який ти тримаєш у руці набагато ексклюзивніше, ніж класика, - нарешті і я можу мудрувати й виставляти його дурнем. Северус схрещує руки на грудях, а я починаю лекцію: - Це Hennessy Ellipse, особливий коньяк, який складається з семи найкращих спиртів. Окрім цього, його міцність складає 43,5 відсотка, що на 3,5 більше за класичні варіянти.
- Зрозуміло, ми обрали дуже міцний коньяк завдяки якому точно нал’ємося по самі вінця.
Я виринаю зі спогадів та з незрозумілою ніжністю проводжу рукою по етекетці. Пляшка пуста вже майже на половину й я невпевнено дивлюсь на залишки кон’яку. Каркаров розповідав, що у його країні і мертвим наливають… Це точно залишається Северусу. Живому чи мертвому - це вже не має ніякого значення. Вони мали розділити цю пляшку на двох і вони її розділять. Навіть смерть не зможе цьому завадити.
Різко встаю з фотеля. Це була погана ідея. У голові безжально паморочиться, перед очима пливе, руки тремтять… Притримуюсь стола, роблю глибокий вдих. Перед олима ніби стає ясніше, але не в голові. Роблю декілька кроків по напрямку до шафи, бо вставав саме для того, щоб взяти іншу пляшку, але перчіпившись через ніжку столу падаю на підлогу. Дорогий перський килим раптом стає м’якіше за будь які простирадла і я просто більше не збираюсь підійматись. Тупо дивлюсь у стелю декілька хвилин, нарешті прояснюється у голові… Я Ж, МЕРЛІНОВІ ПІДШТАННИКИ, ЧАРІВНИК.
- Акціо пляшка вогневіскі, - і чому розумні думки наслідують мене лише після того, як помилки вже не виправити? І все набагато глибше, ніж падіння на підлогу…
З дзвіном розбивається скло у шафці, а пляшка нарешті потрапляє у мої руки. Можливо, думки просто вже не такі й розумні… Роздивляюсь візерунки на стелі і все думаю, думаю, думаю… Завтра обов’язково треба буде віднести коньяк на кладовище. “А ти міг розділити напій з живим Северусом. Міг. Але не схотів.” - мені здається, що я чую, як зловтіхається на ді мною власний розум підкидаючи ці спомини:
Ми сидимо на цьому самому килимі, дивимось на полум’я у каміні. У нас келихи у руках, поки що пусті. Я беру пляшку вина і вже примірюсь її відкорковувати:
- Зачекай, - Северус накриває власний келих рукою, - Може відкриємо той коньяк, га? - він не дивився тоді на мене, дивився на камін. У його очах відплясувало полум’я й тлів сум. Від цього погляду так і тягне здригнутись.
- Та ну, Север. Зарано, - відмахуюсь я. Северус знизує плечима. Весь його вигляд так і кричить: “Дивись, якби потім не було пізно”
А через годину мітки обпалило вогнем й почалась битва за Гоґвордс. І я сам повів його у ту верескливу халупу…
“Ні! Не згадувати про це, не думати про це…”
Я потихеньку сів на підлозі. Пляшка у руках була пуста. І все всередині мене теж. У двері стукають. Це провокує мігрень та змушує швидко підірватись та сісти у фотель. Драко. Не Нарциса. Нарциса ніколи не стукає.
- Заходь, - коротко, швидко. Й голос навіть не тремтить, й я навіть не запинаюсь.
Й Драко заходить. Спокійний, дорослий, тверезий та розсудливий. На мить бачу у ньому себе: молодого, самовпевненого. Тоді він прийшов просити батька розірвати шлюбний договір… Але це вже зовсім інша історія.
- Па, я короче зайшов сказати, що весілля у листопаді, - Я давлю у собі бажання вичитати його за це “короче”. Занадто багато слів, точно не зможу зв’язно їх вимовити. А цей вже ніяково посміхається, зрозумівши, що я не тверезий.
- Добре, - добре, до листопада я якось дотягну… а далі подивимось.
Драко виходить з кімнати, а я падаю на спинку фотеля. Прикриваю очі ніби на кілька секунд, а у висновку прокидаюсь через півтори години від стуку у вікно. Мінестерська сова. Я вже напевно знаю, що за лист прив’язаний до її лапи. І я вже ненавиджу його всім серцем. Відчиняю пташці вікно, знімаю конверт. Оповістка у суд. Над Севером. У цю мить мені здається, що оповістка про суд наді мною не зможе викликати стільки ненависті скільки ця. Але поки що я не можу знати напевно. Пташка не очікує ласощів чи відповіді тому швидко залишає мене на самоті.
Підходжу до вікна й вдихаю холодне повітря. Треба піти провітритись, вивітрити залишки алкоголю, підготуватись до наступного дня, до засідання…
Це було прекрасною ідеєю, правда. Тільки я, як завжди зміг все спортити. Обрати не той час, не той напрям… Пізній вечір, незрозуміло маґлівський чи магічний парк і все це так плавило мізки… Ось на цій лавці вони їли морозиво, коли Снейпу було лише чотирнадцять, а тут вони гуляли рік по тому, й я загубив шкіряну перчатку… А ось ця лавка… Яка нібито нічим не різниться від інших… Вона особлива. На неї виходили вікна тієї зйомної квартири, яку я зняв для Северуса після смерті Ейлін. У тому районі занадто багато людей знали, що Снейп неповнолітній та залишився без батьків. А тут… його не знав ніхто. Та сама лавочка, на якій я так часто сидів чекаючи Северуса, який от-от спуститься. І зараз, сідаючи на цю лавку я ніби досі цього чекаю. Чекаю, ніби все це дійсно має сенс, мозок відчайдушно не хоче вірити, що Север не спуститься. Ні-ні, обов’язково спуститься. Він просто затримується. Як у той раз…
Холодна осінь, листопад. Я кутаюсь у легке драпове пальто, яке очевидно нічого не гріє. Тимчасові обмеження на паличці не дають накласти Зігріваючі чари. Ні, я звичайно сильно налажав. Але гроші мене витягли. Завжди витягували й навряд чи перестануть.
“Хотів би я повернути собі цю впевненість,” - комкаю повістку у кишені.
В мене вже змерзли руки (загублена на минулій зустрічі рукавичка дає про себе знати) А Север все ніяк не спускається. Це дратує, неможливо дратує. Хмари згущуються, от-от піде дощ. А мені навіть Вологовідштовхуючі чари заборонені. Можливо, Аврори хотіли мене більше принизити ніж покарати… Бо зазвичай заборони ставляться на бойові чари, а не на битові…
Я вимальовую кола тростиною по сухим листям. Нудота. Дивлюсь на годинник. Ми домовились зустрітись ще півгодини тому! Як же я ненавиджу чекати…
“Відсутність пунктуальності це просто зневага. Чи не так ти сам часто казав, га, Северус? Мені починати вважати, що ти мене зневажаєш? Спустишся я тобі встрою” - подумки вичитую тираду. Починає накрапувати дощ, а я починаю закіпати…
- Вибач! - важка задишка він ледве добігшого Северуса трохи заважає зрозуміти, що він там на початку промямлив. - Люк, правда так вийшло, я не спеціально й.. - після бігу його мовлення трохи сумбурне. Він помічає браслет-обмежувач на моїй руціі те як я кутаюсь у пальто. Не задає жодних питань, просто накладає Зігріваючі чари. Дивиться на нему у намаганні віддихатись й додає ще Вологовідшовхуючі. Все це він робить трохи незграбно, бо заважають бинти на руках.
І як тільки я помічаю бинти, то все перестає мати значення. Тирада зникає ще у зародку, бо спочатку Север починає говорити першим, потім ці чари зловредні…
“І чим тобі тоді піклування заважало?” - допитуюсь до себе з минулого та кутаюсь у мантію сильніше, не дивлячись на те, що вже початок літа. Тепер в мене взагалі немає чарівної палички…
А потім бинти. Й неможливість накласти Зігріваючі та Вологовідштовхуючі меркне порівняно з неможливістю вилікувати його рани.
“О, повір, ти ніколи не зможеш вилікувати його ДУШЕВНІ рани. Ні смерть його дорогоцінної Еванс, ні… своє весілля.” - старанно відгоняю ці думки від себе й повертаюсь до спогадів.
- Що з руками? - я беру їх у свої наче це може чимось допомгти.
- Та фігня, невдалий експеримент із зіллям. Все добре, правда, - він вириває та ховає руки за спиною. Ненавидить показувати свою слабкість. А я всеодно нічого не можу зробити…
- Точно? - все ж уточнюю, хоча знаю, що він все одно в житті не признається наскільки все ДІЙСНО серйозно.
- Точно. А ти у що вплутався? - вказує на мій браслет-обмежувач.
- Та теж фігня. Потрапив у не потрібне місце у непотрібний час, - ми брешемо один одному про серйозність своїх травм та вчинків. Я не знаю чому, але ми робимо так постійно. Можливо, воно того не варте…
Ми планували прогулятись вечірнім парком, але дощ стає все сильнішим і ми заходимо до квартири. Здається, Север сам викликав дощ, чи з самого початку мав інші плани… Тому що у квартирі нас чекала романтична вечеря при свічах.
Я практично зриваюсь з місця. Не варто було це згадувати. Я шукаю вікна потрібної квартири. Цікаво, воно здається? Світло у вікнах. Звичайно вона здається, скільки років пройшло. Можливо вона вже навіть продана іншим власникам і вони її не здають… Хоча штори ті самі. Цікаво, там взагалі робили ремонт? Та чи таке саме старе й незручне там підвіконня…
О, ні, кому ти брешеш, раніше це підвіконня здавалось тобі дуже зручним, - нагадує мозок, - як мінмімум ти порахував його як достатньо зручний для сексу.
Я вже був достатньо п’яним, щоб не думати про наслідки своїх дії та мати божевільні ідеї, Северус здається теж. Ми стояли посеред кухні й цілувались, ніби граючи у гру, хто ж здасться першим. Терпіти ще півтора місяці до його повноліття вже не сила… і я здаюсь першим. Підіймаю його на руки й саджаю на підвіконня, починаю розстібати ґудзики, але у Снейпа як завжди свої плани: він вже майже стягнув з мене брюки.
- Ти п’яний, впевнений що не пожалкуєш? - обережено намагюсь остуди його, хоч язик і заплітається.
- На брудершафт? - він дістає з кишені протверезне зілля. І ми п’ємо його на брудершафт, але мені здається, що воно не діє. Бо я досі п’яний. П’яний ним.
- Останне питання, ти точно хочеш зайнятись зі мною сексом? - Северус не може зварити погане зілля, он вже язик розплітається.
- Так, - в його очах сміх і він вже стягнув з мене брюки й боксери до самих колін. А мені двічі повторювати не потрібно…
Згадувати далі це самогубство. Я вже збудився від спогадів про мертву людину. Треба припиняти робити вигляд ніби він живий, здається це призведе до окремої палати у Мунго. Піднімаюсь з лавки, найкращий спосіб нагадати мозку що ця людина вже мертва - показати йому могилу.
Світає, а я йду маґлівським Лондоном до кладовища. Северус ніколи не любив світанки й завжди наголошував, що захід сонця набагато гарніше. А ще він просто не любив рано підніматися… Дуже не любив…
- З першими павичами, - невдоволено шипить Северус так, ніби його підняли не у восьмій ранку, а вдосвіта.
- Це не перші, - сміюсь я.
- Але якщо вони зара’ не заткнуться, то будуть останні, - він тягнеться до чарівної палички, а я починаю хвилюватись за здоров’я своїх птахів. Тому починаю тягнутись до його члена. Можливо, мінет вбереже моїх пташок.
Чому всі останні спогади зводяться до сексу, це жахливо.. Я вже стою посеред кладовища, бути збудженим тут як мінімум дивно, а як максимум тягне на некрофілію. А я не некрофіл, я некромант. Підходжу до потрібної могили й завмираю. Бо я очікував побачити буквально що завгодно, крім заплаканого й сплячого національного героя. Присідаю біля нього й обережно розштовхую за плече.
- Добрий ранок, містер Поттер. Здається вам час іти, - його окуляри зїхали на кінчик носа, він дивиться на мене соними, несфокусованими очими й здається взагалі не впізнає. Воно й на краще.
- Да. Йду, - бубонить собі під ніс й піднімається. Апарує. Погана ідея у такому стані, буде сумно якщо Хлопчик-який-вижив помре від розщеплення… Але це не моя проблема.
Сідаю на холодну плиту, дістаю з кишені коньяк й два стакани, розливаю алкоголь й чокаюсь з його стаканом:
- Ну що, Северус. За перемогу!