Безжалісно палило сонце, всього восьме травня, а температура вже не нижче двадцяти. І, як на зло, на небі ні хмаринки. Рідкісна погода для Туманного Альбіону. Невідомо скільки ще протримається це пекло, але прекрасно відомо, що дорога маґловського цвинтаря така ж пекельна, як і погода. Це точно десяте коло по Данте, дарма що церква поряд.
Дрібне каміння раз у раз забивається в лакові лофери заважаючи йти.
— Чому його не могли поховати на магічному цвинтарі? — я не втримуюсь від голосіння. Похорон ще не почався, тож за язичницькими традиціями все вчасно 1
— Ми вирішили, що поряд із матір’ю йому буде краще, ― спокою Макґонеґел можно тільки позаздрити.
— Треба ж, яка іронія, ― вигукую я — Що за життя, що після смерті нічого не змінюється. Ви як вирішували, що для нього буде «краще» так і вирішуєте.
— Припини, ― тягне мене за рукав Драко. Він виглядає так, наче згоден з кожним моїм словом, але не хоче конфліктувати. З одного боку це навіть правильно, бо влаштовувати сцени зараз недоречно, але я не зміг втриматись. Он як Мінерва міцно зчепила щелепи, а на її вилицях заходили жовни. З іншого боку, як же вони всі мене дратують…
— Побудь ґречним хоча б до кінця вечора, ― майже благає Драко. Я закочую очі, але припиняю провокувати оточуючих. Їх, до речі, не так вже й багато. Взагалі дивно, що вони є. Не тією людиною був покійник, щоб біля його могили натовпом ревіли люди. Йде всього шість людей: Драко Мелфой ― як хрещеник просто зобов’язаний, я ― можна сказати за особистими причинами, у нормальних людей це називається «друг»; як не дивно — Гаррі Поттер, тут вже зайві пояснення, звичайно ж Ґрейнджер, куди без цієї нестерпної всезнайки. Ловлю себе на тому, що починаю використовувати формулювання Северуса. Завмираю. Його думки та слова ніби переслідують мене, намагаюсь не думати про нього. Ґрейнджер точно хоче вибачитися, у неї по обличчю видно; Візлі ― який ніби з Ґрейнджер за компанію. Виглядає до речі, гірше за покійника, неживе обличчя Северуса радісніше буде. І знову думаю про нього, треба припиняти, бо як мінімум радісний Снейп це найщасливіші миті нашого життя, а не кисле обличчя Візлі на похоронах.
Нарешті прийшли. Могила Ейлін не виглядає занедбаною, хрест у них з Тобіасом один на двох, але прибрано лише з її боку. Яма поруч зовсім свіжа. Труна стоїть, ще відкрита, що доволі дивно, бо в маґлів ніби прийнято закривати її, та й з покійником зазвичай прощаються вдома… Я не те щоб експерт у маґловських похованнях, до цього то бачив лише одні:
Холодна кімната, труна посеред неї, свічка біля вікна. Северус тихо прошепотів:
― Вона вже третій день тут стоїть. Священик сказав, що має пробути в хаті три ночі. Добре, що ти прийшов. Одному моторошно.
“Снейпу лише шістнадцять,” ― перше про що я подумав, ― “а він вже залишився без батьків. Для магії вже повнолітній, а от серед маґлів прийдеться або брехати, або не показуватись,” - побачивши, як Северус тремтить я перирвав роздуми
― Ти як взагалі? ― я знав, що я майстер недоречних питань, але й поняття не мав, що у таких випадках треба казати.
― Нормально. Холодно просто, - він навіть клацав зубами.
Накинув Северусу на плечі власну мантію і пригорнув його до себе. Чари тепла тут не допоможуть, я на сто відсотків певен у тому, що тремтів він не від холоду.
― Ну його, того священика. Давай її сьогодні поховаємо.
― Ага, сам труну понесеш? Це треба йти, домовлятись… ― він протестував словами, а тілом все більше притискався до мене, обіймаючи.
― Ну так давай попросимо, скажеш, що в тебе невідкладні справи завтра, треба їхати. Нумо, Север.
― Ага, які такі справи, канікули завершуються лише через тиждень.
― Я забираю тебе в менор, от які справи, ― залишити його на самоті з горем ― дуже погана ідея, тоді я вже засвоїв цей урок.
― А батько що скаже? ― насупився Северус, але по очах було добре видно, що ідея йому сподобалась.
― А батько не дізнається. Він зараз у Франції, аж на місяць.
― Добре. Вмовив. Але труну будеш заколочувати сам.
― Тоді ти йдеш по священика, закінчимо це до вечора, ― я взяв молоток й повертів його у руці.
На кладовищі труна вже була закрита.
Виринаю зі спогадів та дивлюсь на кам’яний хрест. Двадцять три роки пройшло. Двадцять. Три. Роки. Шістнадцять тепер Поттеру.
Він підходить до труни першим, вдивляється в бліде Снейпове обличчя і важко зітхає. Це так пафосно, що майже гидко.
— Він був дуже світлою людиною, — тихо каже Поттер, і я з Візлі одночасно пирхаю.
— Хочете посперечатися? — з викликом дивиться своїми величезними зеленими очима.
— Радше з’ясувати, чи― починаю оманливо ґречно, додаючи театральну паузу ― знаємо ми з вами одного Северуса Снейпа, ― а подумки сміюсь з власних слів: «Все одно таким, яким його знав я ― не знав ніхто».
— Батьку, — Драко знову намагається припинити конфлікт. Здається, сьогодні ми помінялися місцями.
— У нас кажуть: «Про мертвих або хороше, або нічого,» — вставляє свої, одвічно важливі, п’ять копійок Ґрейнджер.
— Або нічого, крім правди. Для початку дізнались би повний вислів, а потім використовували, бруднокр… ― фізично прикушую язик. Домовити “бруднокровко” під час поховання Снейпа, тобто при його непрямій присутності, язик не повернеться.
— Люціусе, якщо ти не можеш сказати нічого хорошого, то просто стули пельку, ― не витримує Макґонеґел. Це все-таки змушує мене замовкнути. Сказати хороше я можу, але не хочу. Хороше завжди занадто інтимне.
Одразу за Поттером підходить Ґрейнджер. Напускний спокій дається їй важко, але вона ніби справляється. Каже пару абсолютно банальних слів і зникає десь за спиною Візлі.
Мінерва йде наступною, мружиться намагаючись змахнути непрохані сльози й стискає краєчок труни. Зовсім кепсько. Вибачення, соте згадування про Лілі, банальне “якби я тільки знала”. Цікаво про що? Про Лілі? Так ти знала. Чи може про те, що він на вашій стороні? Так ти і це знала! Вам Дамблдор казав йому вірити попри все… Один я дізнався про це після закінчення битви. Спогади наполегливо спливають у голові, попри всі мої намагання зосередитись на тому, що відбувається тут і зараз.
Драко живий, Нарциса теж. Це все нарешті скінчилось, і останне що мене тоді хвилювало, це те що я опинився на стороні переможених. Всі смертежери кинулись у розсипну боячись орденців та аврорів, але мені вже боятись було нема чого. Азкабан вже бачив, і це не так страшно, як останні місяці з Волдемортом. На цей раз в мене, можливо, навіть буде непогана компанія зі Северуса. Тож мало сенс піти у Велику залу. Ніхто не буде нам там радий, але куди ще. Тікати звідси нікуди. Вератитись у менор, який перестав бути домом ще давно? Воно того не варте. Аврори все одне схоплять і ще накинуть років за намагання втечі. Аби тільки Драко виправдали. Нарцису не мають чіпати, а за себе вже не страшно.
Ми все ж пішли у Велику залу. Спочатку ніхто не звертав на нас уваги, всі були занадто зайняті пошуком друзів серед поранених та загиблих, а коли звернули, то вже занадто пізно. Ми вже стояли посеред зали готові й до аврорів, й до словесного бруду з усіх сторін.
― Нарциса збрехала Волдеморту про мою смерть, ― ніби про погоду каже Поттер. І всі мовчать. Тиша тягнеться кілька секунд, а потім вони повертаються до поранених та загиблих.
Северуса немає ні серед перших, ні серед других. Я полегшено видихнув. Скоріш за все побіг з іншими смертежерами ховатись по лісах. Це… доволі необачно з його боку. Поглинений власними роздумами не одразу почув крик, та розібрав вже завершення фрази:
― …Дамблдор наказав Снейпу його вбити, Снейп завжди був на нашій стороні, завжди. Він не просто так заборонив навчання маґлонародженним у цьому році, а ви всі!.. Ви ж такі дорослі, такі розумні, не те що ми, підлітки. Так же ви казали на зібраннях Ордену? Такі розумні й такі недалекоглядні! ― вичитував Орденців Поттер.
― Гаррі, послухай, це значить лише те, що він був гарним шпіоном, - намагався пояснити йому Артур Візлі.
Далі я не слухав, все що треба вже почув. Дамблдор наказав вбити. Снейп зробив це не через обітницю, яку дав Нарцисі, а через наказ того, на чиїй стороні дійсно був. Був і нічого про це не казав. Мені здавалося, що ми довіряли один одному. Здавалось, що Северус підтримував мої марення… А воно он як. “Зрадник” ― дзвоном лунало у голові. Хотілося напитись та сказати Снейпу все, що про нього думаю зараз. Але зробити ні перше ні друге тоді не було можливості тож…
Аврор потряс мене за плече і я нарешті звернув на нього увагу.
― Руку давайте, містер Мелфой. З вас магічна обітниця, на те що ви не покинете Англію, поки над вами йде слідцтвом. Давайте, швидше, і можете піти до дому, не затримуйте….
Подав руку, неохоче промовив слова й навіть згадав адресу власного будинку, коли аврор запропонував скористатись камінною мережею, через відсутність чарівної палички. А в голові було лише одне: “Зрадник”
― Нас відпустили сюди до суду. Насолоджуйся, ― в голосі Нарциси я чітко чув незадоволення, але мені було не до цього. Тепер в мене була можливість хоча б напитись.
Декілька келихів вина дійсно позбавили зайвих думок. І залишилася лише одна, яку я кричав у порожнечу: “Я до тебе ще доберусь, Северус! І ми про це поговримо! Ти мені все поясниш!”
Хто ж знав, що тіло занесли до Великої зали одразу після того, як я пішов. Хто ж знав, що до Северуса я доберусь тільки зараз, коли він уже буде лежати у труні. З живого зрадника ще можно щось спитати, а от з мертвого… Я остаточно виринаю зі споминів й дивлюсь на сина, котрий вже підійшов до труни. Його спокою та холоднокров’юі я можу тільки позаздрити.
— Дякую, що ти завжди був зі мною, — коротко й по справі. Северус би схвалив. Ці слова взагалі були б єдиним, що він би схвалив на всій церемонії поховання. Мені здається, ніби він не лежить у труні, а стоїть зовсім поруч і все коментує моїми думками. Проклятий легилимент, навіть після смерті не залишить мене у спокої.
Драко риється по кишенях і дістає трохи пом’ятого паперового журавлика. Колись давно, років десять тому, Северус навчав його складати подібних. Цей момент міцно закарбувався у пам’яті Драко. Він кладе фігурку біля долоні Северуса й глибоко вдихає гаряче повітря цвинтаря. Вигляд в нього такий, ніби він майже на межі, але Драко бере себе в руки повертаючись у тінь дерева.
Я маю підійти наступним. Стоїть ще Візлі, але я чомусь певен у тому, що маю бути наступним. Це поховання не схоже на всі, котрі були до цього. Інші давались мені набагато легше. Чи в погоді справа, чи в особистості покійника? Вдивляюсь у змарніле обличчя Северуса, одразу згадую нашу молодість:
Ось ми, ще зовсім зелені, сиділи після спільного рейду, та й загалом першого рейду Северуса. І розмовляли. Про все на світі. Прямо так, просто, сидячи на захарканому підвіконні дешевого номера “Кабанячої голови.”
— Я помру раніше за тебе, — раптом сказав Северус так серйозно, що тремтіння брало.
— Не неси дурниці, ― легковажно відмахнувся я. Забирав з рук Снейпа недопалену цигарку, затягнувся. Пустив дим у ледве відкриту кватирку. Говорити про смерть не хотілося. Особливо тоді, коли руки тільки нещодавно були у маґлівській крові, а серце все ще шалено билося через адреналін.
— А що тоді? Помремо в один день як у солоденьких казочках про любов? ― гірко посміхався. Я тоді «жарт» не оцінив. — А загалом я серйозно, — продовжував гнути своє Северус, не зважаючи на мій настрій, хоча я відкрито показував, що ця розмова мене дратує.
— Так і я! ― не витримав. ― Ти у нас провидець чи слово даєш? ― усміхнувся, намагаючись звести спалах агресії у жарт. А тему перевести не завадило б. Бо посваратись через таку дурню, було б навіть не цікаво.
— Ага, чесне слизеринське, - уїдливо сказав Северус.
І тільки зараз, згадуючи це, я розумію, як ретельно він приховував своє передчуття, які ніколи його не підводили.
А тоді все забулося. І розмова ця безглузда, і імена маґлів, і погашена об карниз сигарета.
Час летить нещадно….
А тепер я стою тут. Дивлюсь на, мабуть, першу людину, яка стримала обіцянку “чесне слизеринське”
— Якось не склалось в тебе в житті з пророцтвами. Треба було не нумерологію вивчати, а до Трелоні йти. Може… по іншому все б склалось, ― говорю й розумію, що не в пророцтвах справа. Не у нумерології, чи Трелоні. Та й не хотів Северус, щоб все, зовсім все, було по іншому, так, лише дрібниці: щоб Лілі не померла, щоб у школі не працювати… Цікаво, чи хотів він не померти? Мабуть ні. Зіллєвар, котрий помер від отрутїти ― ще та іронія. Можливо хотів не стати смертежером… Але вони ніколи про це говорили, тож це лише здогадки.
Намагаюсь стриматись, щоб емоції не проявились на обличчі, і ніби все виходить, поки я не помічаю, як сильно стискаю холодну руку Северуса. Різко прибираю її й відхожу, наче нічого не було. Відвертаюсь. Пояснювати нічого й нікому я не збираюсь. Хочеться піти і якнайшвидше, тому дуже радію тому, що Візлі прощатись не підходить. Значить все це скінчиться на кілька хвилин раніше.
Труну закривають, забивають і опускають у землю. І ось тепер я остаточно розумію, що Северуса я більше ніколи не побачу. Ні-ко-ли. Це б’є обухом по голові, а руки починають тремтіти. Та що там руки, мене всього трусить, а в голові порожнеча й одне єдине “ніколи”. Бали, прийоми, життя аристократа все це навчило мене стримувати емоції, виглядати безтурботним у майже будь-якій ситуації. Але ця виявилась тією самою “майже”, і я все ніяк не можу зрозуміти чому.
Нестерпно жарко, хочеться зняти цей піджак, а бажано ще шкіру з себе зняти, аби тіки тут не стояти. Зазвичай під час похорону йде дощ, тоді близькі покійника пафосно говорять про те, що навіть природа по ньому плаче. За Северусом природа, вочевидь, не сумує, та ще й радіє, мабуть, з її спробами влаштувати пекло для всіх, хто прийшов на похорон Інакше як ще пояснити таку спеку?
Знову чекаю свою чергу. Мало б бути вже легше: просто кинути квітку на кришку труни, але мене досі трусить. Чарівної палички досі немає й я шкодую, що не взяв хоча б звичайну тростину. Поттер кидає помаранчеву лілію. Я душу в собі бажання істерично розсміятись. Не найкращий вибір. Обрав хоча б білу… Ця, помаранчева ― вже занадто цинічно. Особливо як для цього Поттера. Тепер треба кинути свою квітку, але не можу зробити й кроку. Ні, якщо я знову підійду, то стримати емоції вже не вийде, станеться щось абсолютно катастрофічне. Тому я виймаю одну квітку з букету й віддаю її Драко. Той мовчки, все розуміючи, опускає жовтий нарцис. Все майже завершено. От землею вже засипають труну, Поттер кладе весь букет лілій. Драко, наш букет нарцисів. Поряд вони навіть смішно виглядають. Ці помаранчеві лілії… Цинізм. Нарциси поряд з ними виглядають скупо й не правильно. Але таке вже в Северуса життя ― неправильне й цинічне.
Похорон завершено.
Я хапаюсь за Драко, як за рятувальне коло та чекаю, поки він нас перенесе.
Холод та магія маєтку заспокоюють, змушують перестати тремтіти й перестати спиратися на сина. Роблю глибокий вдих і прямую до свого кабінету. Мені терміново слід випити.
— Батьку, я розумію, зараз не найвдаліший момент, але я навряд чи знайду час пізніше… — Драко судомно підбирає слова.
— Припини мимрити, — мені хотілось почути повноцінне речення й швидше з цим закінчити
— Я хотів би поговорити про весілля, ― нарешті наважується Драко.
— З ким? ― уточнюю.
— З Асторією Грінграс, — зрозумівши, що краще відповідати чітко і швидко, перестає мимрити Драко.
Я подумки згадую рід Грінграсс: чистокровні, привабливі, трохи дивні, а головне — не заплямовані війною.
— Згода вам та кохання, ― відповідаю роздумуючи всього декілька секунд .
— Батьку! ― обуренню Драко немає меж. Воно й зрозуміло: йому все життя товкмачили про те, що добрий і успішний шлюб — головна життєва мета. А зараз не виділяють навіть кілька хвилин на обговорення партнерки. Вибач, синку, міг й здивувати. Поттера запропонувати там…
— Не можна так, ― вигукує Драко.
— Чого ти від мене хочеш? — сам дивуюсь тому, наскільки втомлено звучить мій голос.
— Не знаю, деталі обговорити, — ми вже дійшли до кабінету і тепер я намагаюсь дістати коньяк із найдальшої полиці, адже відчуваю: вино мене вже не врятує.
— То не знаєш чи обговорити? — уїдливо уточнюю, вже наливаючи коньяк у келих. Гарний такий коньяк, французький… Ми зі Северусом його разом вибирали, років п’ять тому… Так, це згадувати не варто.. Тим більше, Драко знову там щось промимрив
— Якщо хочеш обговорити кількість гостей, колір плаття нареченої та квіти для бутоньєрки то йди безпосередньо до нареченої чи матері. А мене полиш, ― ставлю крапку у цій розмові. Я навіть не впевнений, що ляпнув у тему. Але Драко розчаровано зітхає і йде, а отже, основної мети досягнуто. Нарешті можна напитися на самоті, так би мовити, затопити горе у чарці. Знати б ще яке саме горе…
- 1Голосіння - ритуальний, ще дохристиянський, поховальний обряд, що супроводжується відповідними обрядовими піснями-плачами речитативного характеру, які виконуються над покійником в період між його смертю та похороном.