Частина 7 – Ніколи не будемо разом, забудь

Насправді, між нами ніколи нічого не було.

Ми не займалися сексом, не цілувалися. Все, що було – це зізнання. Незначні дотики. Нескінченні фантазії. Міла ніколи не сприйматиме мене за хлопця, з яким вона могла б збудувати стосунки. Томас… з якоїсь причини не хоче, щоб погляди, дотики переростали у щось більше. Щоб фантазії стали реальністю.

І тоді я зрозумів, чому.

― У Томаса є дівчина?

Тоді в мене все завмерло. Я намагався робити вигляд, що мене це не хвилює. Одна з моїх одногрупниць запитала про це, а я лише випадково почув.

― Так, причому досить давно, вже як років зо три, ― з усмішкою відповіла Міла.

Я намагався вдивитись у її емоції, але не помітив нічого дивного. На мить наші з нею погляди перетнулися. Мені здавалося, що вона все прочитала на моєму обличчі. Інакше чому куточки її губ опустилися трохи нижче?

Я не міг адекватно переварити цю інформацію, тому вийшов у внутрішній двір, подихати свіжим повітрям.

Надворі було прохолодно, але від цієї прохолоди було добре. Я сів на лавку, зі своєю склянкою текіли. Зробив пару ковтків, і алкоголь ще раз пройшовся по всьому тілу.

Посидів кілька хвилин. Поки хтось збоку не підійшов і не накинув на мене ковдру. Я мало не підскочив.

― Не замерзни, ― голос Томаса.

Я не відповів і лише продовжив дивитися в порожнечу.

― Тобі вже краще? ― але хлопець, який мені подобається, не хоче дати мені спокою.

Я знову промовчав.

У голові було багато запитань. «Вже як років зо три» . Чому тоді я йому сподобався? Навіщо тоді лізти до мене? Погратись?

Почулося важке зітхання з боку Томаса. Якби не його визнання, я подумав би, що це просто дружба. «Забудь про це».

― Місяць сьогодні такий гарний, чи не так?

Я глянув на небо, придивився.

― Так-так, гарний… ― без задньої думки відповів. ― Що померти можна…

Потягнувся за склянкою, зробив останній ковток. Більше бажаної рідини не залишалося.

Я дійсно хотів би померти у цей момент.

Томас простягнув мені свою долоню.

― Дай мені руку, ― в його очах я бачив іскри.

Я не міг чинити опір. Слухняно простяг свою кінцівку до нього. І в одну мить його рука стиснула мою. Струм пройшов по всьому тілу. Я відчув себе настільки розслабленим, як не відчував себе за останні кілька місяців.

Ми трималися за руки. Від одного жесту мені стало все зрозуміло. Всі питання миттю пішли. Я дізнався, що все ще йому подобаюся, і цього було достатньо. Тільки це і більше нічого. І я навіть не хвилювався, що хтось міг це помітити.

Це було так природньо. Наче так і має бути, і в цьому немає нічого неправильного. Так я почувався. Спокійно. Знаючи, що ти поруч, і приймаєш те, що відбувається. Приймаєш свої почуття і мої. Не брешеш собі і оточуючим, не намагаєшся позбавитися «непотрібного мене», що ускладнює тобі життя. Не тікаєш. Не говориш мені «забудь», або що «це пройде».

Господи. Це ніколи не пройде. Для тебе – можливо. Для мене…

Ніколи.

Цього дня ми розмовляли до занепаду, дивлячись на зірки. Ти показав мені всі сузір’я, які бачив на цьому небі, захоплено розповідаючи про кожне з них. Від тебе я дізнався про астрономію більше, ніж від самого викладача.

Але найбільше ти хотів дізнатися про мене, і постійно ставив питання, які спадали на думку. Чому я вважаю тебе з Милою «великими умами», чому я так ставлюся до себе, наче чимось гірше за інших. Я завжди принижував себе, хоча насправді був непоганий у математиці і все, що з нею пов’язане – точні науки, обчислення. Те, що я захоплювався програмуванням – теж не було особливою заслугою для мене.

― Ти дуже строгий до себе! ― відповів ти.

― Можливо. Але мені це подобається.

Я чекаю від себе більшого, щоб досягти чогось відповідного. Шукав себе і намагався знайти навичку, якою володів би досить добре, щоб влаштуватися на роботу. Пробував багато всього, але не зупинився на чомусь одному. Хотів би бути чимось глибоко захопленим, але ніщо мене надовго не тримало.

― Навіть не знаю, ким піти працювати… ― задумливо пробурмотів.

Адже випуск із університету був не за горами, і я розумів, що від моїх навичок залежить, куди далі піде моє життя.

― Уяви, ― почав я, дивлячись на небо. ― Якщо ти весь цей час не шукав себе, то опинишся на нелюбимій роботі, яку ненавидитимеш. На яку прийдеться залишок всього твого життя з понеділка по п’ятницю, ― я зітхнув. ― Від цього можна цілком втратити бажання жити, хіба ні?

― Зараз вже є багато робіт, які не «з понеділка по п’ятницю», ― ти посміхнувся. ― Можна знайти варіант, який тобі більше подобається. І продовжувати шукати себе.

― І як ти збираєшся шукати себе, якщо немає сил на пошуки?

Ти задумався.

― Шукатиму сили, ― посміхнувся.

― Так все просто, ― я посміхнувся.

Можливо, я і був весь цей час фантазером-романтиком, який застряг у своєму ідеальному світі, лякаючись когось туди підпускати. Любитель помріяти. А також той, хто намагатиметься цей світ мрій реалізувати.

― А ти куди б подався зі своєю любов’ю до астрономії? ― я подивився на тебе.

― Навіть не знаю, ― твоє обличчя враз стало серйозним.

― Отож, ― вимовив з жалем.

Мені справді було тебе шкода. Адже, швидше за все, пристрасть у твоїх очах згасне рано чи пізно. Прийде реальність, і ти не зможеш вибратися. Я справді за тебе дуже непокоївся, навіть більше, ніж за себе. Тому що я не заплющував очі на дійсність, і ладен був кудись рухатися. А час йшов.

Ми так розійшлися в розмові, що навіть не помічали, як цокає годинник. І від цього хвилювання лише наростало.

― А ти зміг би забути? ― запитав я тебе.

Потрібно було лише кілька секунд, щоб ти зрозумів, про що я. Так, про ті почуття, які ти хочеш знищити.

― Не знаю, ― ти намагався відповідати чесно. ― Адже інтерес з часом повинен ставати все менше.

― Ясно…

Я не хотів суперечити тобі. Я знав, що ти не цікавитимешся мною вічно. Це те, що я намагався вдовбати собі в голову вже кілька місяців.

Що ти забудеш про мене.

Я кохаю тебе.

Ти сказав би, що це не так? Я говорю собі, що це гормони. Що це не кохання, а просто потяг. Проста симпатія. Звичайна залежність. Прокручуючи в голові всі моменти зближення, знову і знову. Чекаючи, коли, нарешті, відпустить. Думав, що, може, якби ми з тобою переспали, було б легше. Але нічого не було.

Смішно.

З того дня ми більше не розмовляли. Ти намагався зупинити мене, або себе, до того, як щось могло б статися. Переривав розмову. Не залишався зі мною наодинці. Ми справді змогли зробити вигляд, що забули.

Я дуже старався. Кожна зустріч з тобою, щоразу, як чув твій голос… і мене знову занурювало у той самий вир. Точніше, я з нього ніколи не виходив. Все було як і раніше. Ми гуляли з Милою, або ще з іншими людьми. Завжди має бути «хтось». Аби не залишитися з тобою наодинці, бо це вбивало мене.

Так минув якийсь час. Дипломний проект, випуск. Настав час розходитися, піти різними шляхами.

Міла влаштувалась допомагати на кафедрі, отримуючи практичний досвід викладання. Я був дуже радий за неї, адже вона рухалася у тому напрямку, в якому хотіла. Я не уточнював, куди ти влаштувався і чи влаштувався взагалі, адже ми перестали спілкуватися. Я вирішив, що стояти на місці не варто, і пішов на безкоштовні курси програмування в одній з великих компаній.

Йшов рік у рік. Я був радий не листуватися з тобою. Бачитися. Боляче було чути тебе, але тепер я навіть не пам’ятаю, як звучить твій голос. Відчував, що час справді лікує. І що я, мабуть, зможу забути.

Чи ні?

Не буду брехати, мої думки іноді все ж таки повертаються в ту кімнату.

― Я проти, ― пробубнив собі під ніс, перебуваючи в порожній квартирі. ― Я проти, чорт забирай!

Речі зі столу одразу ж полетіли на підлогу. Я повалився до них. Все тіло ломило, руки тремтіли.

― Чому, чорт забирай, я плачу?..

Я ненавиджу себе.

«А ти зміг би забути?»