Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Томас відчинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, щоки з рум’янцем. Одягнений був у червоні спортивні штани та худі сірого кольору.
― Боже, як твої батьки залишили тебе в такому стані? ― обурилася Міла.
Ми зайшли у квартиру. Дівчина швидко зорієнтувалася – пішла помити руки, і бігом на кухню заварювати чаї, нібито вже знала, де що знаходиться.
― Ти досить забагато купила, Міла, ― промовив Томас, оглядаючи пакет із ліками.
― Я казав їй те ж саме, ― його погляд відразу ж звернувся до мене.
― Не будь шкідником і іди лікуйся! ― крикнула дівчина з кухні.
Томас продовжував свердлити мене погляд, і я лише почав повільно роззуватися, відчуваючи себе максимально незручно.
― Щось не так? ― розірвав я мовчанку.
― Не думав, що ти прийдеш мене провідати, ― сказав він з усмішкою на обличчі. ― Радий тебе бачити.
Від нього повіяло якимось теплом, яке я не міг пояснити. Томас показав мені, де ванна кімната, щоб я зміг помити руки, і зник у своїй кімнаті. Міла вже приготувала нам чаї, і взяла з собою купу інших пігулок та сиропів.
Щойно я закінчив, зайшов до сусідньої кімнату.
― І чим ти так захворів? ― поцікавився.
― Навіть не знаю, напевно звичайною застудою? ― Томас знизав плечима.
― Тобі варто було б звернутися до лікаря, особливо в такий час! ― вигукнула Міла.
― Можливо пізніше, ― він м’яко відповів.
Томас сидів на ліжку, поки Міла розпаковувала пакет і передавала йому ліки. Читаючи інструкцію на деяких із них, щоб не помилитися з дозуванням. Вона була дуже турботливою. Я, звичайно, хвилювався, що ми могли чимось заразитися. Але нехай навіть так, я точно не залишу Мілу наодинці з ним!
― О ні! ― серце на мить підскочило. ― Я забула таблетки від кашлю… ― Міла почала шелестити пакетами, вишукуючи потрібне. ― Я зараз збігаю…
― Ти вже забагато зробила, не треба, ― відповів Томас.
Я помітив, як усередині Міли розпочалася боротьба. Видно було, як вона намагається сподобатися, показати себе у всій красі.
― Дозволь мені піти з тобою, ― пропозиція одразу ж вилетіла з мене.
Я намагався ігнорувати стурбований погляд Томаса. Від цього Міла ще більше почала нервувати.
― Господи, та аптека зовсім поруч! Не залишай Томаса наодинці, я й сама впораюся, ― сказала вона з посмішкою, хоча я відчував, що щось із нею не так.
Міла вискочила з кімнати, і спрямувала до вхідних дверей. Це сталося так швидко, що я навіть не встиг до ладу зреагувати.
― Я скоро повернусь! ― і дверний вибух, який вибухнув по всій квартирі.
Я спробував проаналізувати поведінку Міли, щоб зрозуміти, у чому проблема.
― Я напевно піду… ― вже збирався підвестися з місця.
Однак Томас взяв мене за лікоть, зупиняючи.
― Все гаразд?
Я не зовсім розумів, чому він це сказав.
― Відпусти мене, ― холодно відповів.
Але це ніяк не вплинуло на Томаса. Я відсмикнув руку силою.
― Я настільки огидний для тебе? ― жалісно сказав хлопець.
Або, можливо, це звучало так жалюгідно через його хворобу. Я одразу ж роздратувався. Просто тому, що відчував себе некомфортно поряд з ним. Набравши повітря в легені, я зібрав свої думки до купи.
― Ти не огидний для мене, ― намагався відповісти рівним голосом. ― Просто… ― у голові все знову перемішалося. ― Просто тримайся подалі від мене, гаразд? ― видихнув.
― Чому? ― Томас був наполегливим.
Адже я не сказав, що він мені не подобається. Що ні, я не збираюся будувати з ним відносини, мило ходити під ручку і насолоджуватися життям. Я не дав йому остаточної відповіді, і лише дражнив його весь час. Чи варто казати це зараз?
― Тому що… ― говорив повільно, зважуючи кожне слово. ― Тому що ти…
Зізнався мені в почуттях? Почуттях, з якими я досі не знаю, що робити? Тому що ти залишаєшся милим і добрим до мене, не отримуючи нічого натомість? Тому що ти подобаєшся Мілі, дівчині, в яку був закоханий стільки часу?
― Тому що ти дивний.
Випалив я. Так, дивний. Я просто не розумів Томаса – хто він, що йому потрібно, навіщо йому я. Навряд чи Міла колись подивиться на мене як на свого партнера. Зате переді мною був нехай і хлопець, але перша людина, яка зізналася мені в почуттях.
― Дивний, ― пробурмотів Томас. ― Може, тоді ми спробуємо зрозуміти один одного краще? ― він посміхнувся.
Раніше я розглядав Томаса лише як суперника, як підозрілого. Може дійсно варто було дізнатися його краще, перш ніж судити з обкладинки?
― Як щодо такого? ― Томас підвівся з ліжка. ― Ось, чим я захоплююся, ― і підійшов до полиці поруч зі мною, яка була заповнена книгами та журналами.
Він дав мені деякі з ним, і мої очі почали бігати по обкладинках. Стівен Хокінг «Коротка історія часу». «Всесвіт на долоні». «Під зоряним небом». Ще Стівен Хокінг, «Чорні дірки». Лоуренс Краусс «Чому ми існуємо?»
Я зупинився на останній книжці.
― Тобі дійсно цікаво дізнатися, чому ми існуємо? ― я посміхнувся.
― Ох, тут тільки гучна назва, насправді все простіше, ― легка усмішка.
― Так я і подумав, ― покрутивши книгу в руках, я поклав її на місце. ― Отже, ти захоплюєшся астрономією, зірками, чи чим? ― побіжно оглянув решту обкладинок із зірковою темою.
― Космічний простір, ― бадьоро відповів. ― Мені подобається дивитися на зірки і вивчати те, що знаходиться там, за межами Землі.
― Я бачу ти хочеш втекти з цієї планети якомога далі? ― спитав зі сміхом.
― Не зовсім, ― він м’яко посміхнувся.
Я ще раз переглянув книжки та журнали з астрономії. Це здається навіть магічним. Зірки… Інші планети… Думаю, такі якраз і подобаються дівчатам, чи не так?
― А чим ти захоплюєшся? ― спитав він з щирим інтересом.
― Хіба не знаєш? А я-то думав ти вже зібрав на мене цілу папочку, ― посміхнувся.
Але Томас не змінився в погляді і промовчав. Тобто, він це не заперечує?
― Нічим особливо не захоплююсь, ― руки інстинктивно зігнулися в кулаки. ― Граю у відеоігри, просиджую штанці вдома, в соціальних мережах. Загалом – пропалюю своє життя, ― нервово посміявся сам із себе. ― Не те, що ви, великі уми…
― «Ви»? ― перепитав Томас. ― Ти маєш на увазі Мілу?
Я зніяковів. У Міли такі ж палючі очі, коли вона говорить про проблеми планети, суспільства. Знаю навіть, що колись вона була волонтеркою, відвідувала школи для дітей-інвалідів, брала участь в акціях, спрямованих на поліпшення екології – утилізацію сміття, прибирання територій.
― Так, Міла досить активна, ― перервав мої думки Томас. ― Дивно навіть, звідки в неї стільки енергії.
― Так… ― задумливо промимрив.
Напевно мені подобаються люди, якими я хотів би бути, але з якоїсь причини не став. Милим, добрим, активним. Популярним. Я звернув погляд на Томаса.
― Що це таке?
Він дивився на мене з усмішкою.
― У тебе отут щось на голові, ― промовив я, підіймаючись зі стільця.
― Де? ― він пройшовся руками по волоссю.
Я підійшов ближче до нього.
― Отут…
Я торкнувся рукою його каштанового волосся, і відразу обімлів. М’які. Він Легенько посував пальцями, немов щось прибираючи. Затримуючись ще на кілька секунд.
― Ось і все…
Я збирався відсахнутися, але Томас затримав мене, взявши за зап’ястя.
― Якщо хочеш… ― я помітив рум’янець на його щоках. ― Якщо хочеш ще…
Томас дивився на мене знизу. Його очі блищали.
Я повільно нахилився до його обличчя. Уважно оглядаючи зіниці, райдужну оболонку. Зелені. І ті емоції, що відображалися у погляді. Томас заціпенів. Його очі дивилися то на мене, то на губи. У вухах дзвеніло.
Пролунав дзвінок домофону. Міла.
― Я зараз, ― Томас підскочив і вибіг до коридору.
Я навіть почув писк з трубки, з яким відчиняються двері до під’їзду. Я стояв на місці, думаючи тільки про ці очі. Серце стукало.
Томас повернувся до кімнати, але мовчав. І я теж замовк.
― Ти я? ― все-таки він не стримався.
У голові творився хаос. Почувся стукіт у вхідні двері. Голос Міли, спокійний і розмірений.
Все відразу ж повернулося до норми. Міла, яка піклувалася про Томаса, принагідно розповідаючи про те, що сталося сьогодні в університеті. Томас, який із доброю усмішкою відповідав їй.
― Остін, з тобою все гаразд? ― дівчина почала придивлятися до мене. ― Так замовк. Може ти теж захворів? ― Вона поклала руку до мого чола.
Я відразу інстинктивно відсахнувся.
― Що з тобою?.. ― її здивований погляд.
Моє серце продовжувало битися.
― Я напевно вже піду, ― із нервовим смішком відповів, намагаючись зробити вигляд, що все гаразд.
Швидко вибіг у коридор і почав взуватися.
― Ти ЩО? ― Міла побігла слідом, мабуть образилася. ― Зачекав хоча б…
― Вибач! ― і одразу вийшов на сходову клітку.
Захлопнув двері і почав спустися по сходах, не чекаючи на ліфт.
Я більше не міг там залишатися. Очі, губи, зірки… Все крутилося, наче на повторі.
«Якщо хочеш… Якщо хочеш ще…»
Навіть увечері я не міг не думати про це. Просто лежав у своїй кімнаті на ліжку. Поки не прийшло повідомлення на телефон. Томас.
«Можеш завтра прийти до мене».
«Наодинці».
Диявол.