Цей ранок почався так само, як і минулий: липкий піт, сім’я, що вже підсихало на животі, збитий подих і думки в голові, тільки… тільки чомусь шия занадто сильно нила. Ейден довго лежав у ліжку, відкинувши ковдру кудись у ноги, і дивився порожнім поглядом у стелю. Сон. Це просто сон. Скільки вже разів повторив собі це? Забагато. Як і забагато того, що він у цьому всьому бачить якусь правдоподібність, того, що нило тіло так, наче на ньому насправді лежало чуже тіло. Чому? Чому все це почало відбуватися з ним? Чому йому в снах почав з’являтися цей Шелн-як-там-його-далі, хоча чув про нього лише одного разу, та й те від якоїсь незрозумілої старої? Може, це ознака того, що він втрачав розум?
Слуги не турбували його — вірна ознака того, що батька не було вдома і йому дозволили побути наодинці із самим собою. Він не поспішав залишати ліжко, не поспішав сідати на дно ванни, коли ту заповнили гарячою водою, не поспішав дивитися в дзеркало, де… де побачив у відображені в себе на шиї відмітки кардинальського відтінку, які так сильно були подібні до зміїного укусу. Ейдену здалося, що час зупинився і він не одну годину поспіль дивився на рівну поверхню срібла. Може, розчесав? Може, це якийсь комар, що випадково залетів до спальні вночі та вкусив його так?
Розумних пояснень було багато, занадто, але нічого не підходило під критерій «правильно». Ейден боявся. Ейден боявся того, що дійсно починав втрачати розум і що божевілля охоплювало його занадто швидко, тому що те, що було несправжнім, з кожною ніччю відчувалося правдивішим. Дідько! Жахливо! Жахливо настільки, що Гатрі виринув з власних хвилювань лише для того, щоб змусити себе поїсти й утримати у шлунку пізній сніданок.
Гатрі не міг приткнути себе, не міг знайти собі справу, щоб перестати думати. Навіть батька не зустрів за сьогоднішній день. Ейден був готовий навіть на те, щоб його в черговий раз насварили за якусь дурню: «Ось ходиш безцільно по будинку, а я у твої роки вже гроші тримав у руках». Мимоволі, з кожною новою секундою, думки поверталися до того, що відбувалося у снах. Гатрі навіть почав роздумувати про те, що, хай там як, цієї ночі йому би хотілося повернутися у те божевілля, пройтися поміж колон, піднятися по гвинтових сходах, відчути той страх і паніку, коли під ногами вони прогиналися, та побачити того монстра, який гнався за ним. Все одно — це сон, його б точно не зжерли.
Занадто нав’язливо, занадто… Ейден вперше відчував себе так розгублено, вперше у нього в голові все крутилося навколо якогось вигаданого бога, що зовсім не тішило. Як і те, що Гатрі, як не намагався, не міг пригадати його обличчя. Це дратувало, адже жовті очі з вертикальними зіницями, у яких не відображалася жодна емоція, якось запам’яталися, як і чорний хвіст, а все інше — нічого. Ейден зловив себе і на тому, що не міг зрозуміти, який по відчуттях був цей хвіст. Щось з ним було не так.
Гатрі не до кінця усвідомив, що зробив за цей день такого важливого й значущого, але те, як сонце швидко сіло за горизонт, зафарбувавши поля перед вікнами в його спальні у насичений кармін, так і кричало про невідворотний прихід ночі. Це настільки сильно нагадало про відтінки у зовсім інших кімнатах, які існували тільки у нього в голові. Ейден одночасно і боявся засинати, і бажав цього сильніше за все. Він… Він повинен розповісти про проблеми батьку, бо якщо запускати свій стан — наслідки можуть стати занадто плачевними.
Цієї ночі… Ейден не запам’ятав нічого, наче взагалі не було сновидінь. Тільки десь далеке нашіптування невідомих слів вже досить знайомим, звичним, розкотистим голосом, скороминущі дотики гострих кігтів, які чомусь зосередились на животі. А після вони різко встромилися у плоть, стиснули всередині м’язи, перетиснули нутрощі і після з силою смикнули на себе. Але болю не було, наче він вже не живий. І запам’ятався хвіст. Сильний, м’язистий, який обвив його тіло, вкравши можливість поворухнутися. Холодний і твердий — наче камінь, що навіть під сонцем не нагрівався. Слизький, через що було моторошно, адже луска занадто сильно впивалася у шкіру і закріплювалася невеликими гачками під нею.
Цей ранок почався вже не так, як останні. Ейден розплющив очі з першими променями сонця, наче майже і не спав. Він не чекав, поки прокинуться слуги, не чекав, поки ті заповнять йому ванну, коли накриють на стіл. Ні. Юнак поспішно одягнувся, ледь згадавши про корсет, але так і не глянувши у бік циліндра, і лише дивом не побіг до виходу. Як дістався до стайні, як осідлав незадоволеного від того, що його спокій сміли потривожити, коня, Гатрі геть не запам’ятав, але потішився тому, що ворота, до яких під’їхав за рекордно короткі терміни, виявилися не зачиненими. Це було занадто дивним, адже Маркус, їхній ключник, завжди по три рази проходив всі ворота, всі двері. Що у попередньому місті, що в цьому… Все одно. Ейден забув про цю думку одразу, варто тільки опинитися за воротами та, закривши їх, пришпорив коня.
Ринок. Йому потрібен був ринок. Ейден навіть не розглядав той варіант, що в таку рань навряд чи хтось також прокинувся, і підганяв коня все швидше. Так, робочий клас прокидався завжди рано, але Гатрі міг думати лише про те, чи усміхнеться йому удача й чи буде взагалі хтось на ринку. Йому потрібні відповіді. Йому потрібно дізнатися істину, адже в іншому випадку зведе себе з розуму власними ж думками, бажаннями, снами, здогадками, яких занадто багато для нього одного.
Місто тільки прокидалося, людей на вулицях майже не було, але Ейден продовжував наполегливо гнати тварину на ринок. Навіть здаля виднілися фігури, що вже викладали свій товар на прилавках. Варто тільки під’їхати ближче, як Гатрі натягнув повіддя на себе і зістрибнув на землю, поспішно прив’язавши коня. На нього дивилися здивовано, хтось навіть бовкнув, що він аж занадто рання пташка і потрібно почекати ще з годинку. Ейден зовсім не реагував на чужі слова, його крок став швидше, і… Розчарування. Повне розчарування і гнів, адже в потрібному місці не було старої. Невже все розпродала у той же день, коли він зустрів її? Поруч з порожнім місцем розмістився чоловік, що розкладав на столі рибу, яка, задихаючись, била хвостом по дереву і своїх побратимах, що вже були мертвими. У деяких зябра були вже вкриті кривавою піною, яка йшла бульбашками кожного разу, як ці кришки піднімалися догори.
— Карп, форель, окунь, — помітивши пильну увагу до свого товару, чоловік поплескав по кожній туші мокрою, закривавленою рукою. — Можу продати прям зара, якщо ти прийшов.
— Я… Н-ні, дякую, — Ейден відчув, як у горлі став клубок відрази, який розрісся через смужку бруду під обгризеними нігтями продавця, і поспішно відвів погляд в інший бік. — Тут поруч з вами жінка торгувала лекіфами… вазами, — навряд чи таке слово було взагалі знайоме цьому чоловікові.
— Жінка з вазами? Нє, хлопче, тут дірка, між мной та й Зорькою, скіки торгую. А торгую я, шоб Бог дал пам’яті, вже років зо десять, та й то більше може.
— І два дні тому?
— Хлопче, я ж вже сказав, літ десять поруч зі мной ніяка баба з вазами не стоїть. Якщо не купуєш нічо — не відволікай.
Ейден стиснув губи та зробив декілька кроків назад. «Не було. Не було. Десять років. Не було», — не припиняло битися дзвоном у голові, що подарувало усвідомлення того, що він все… вигадав? Дійсно втратив розум?
Гатрі повернувся до коня, не піднявши голови, і, розмістившись у сідлі, розвернув тварину, щоб… Щоби що? Звичайно, йому потрібно повернутися додому, поки батько не прокинувся і слуги не донесли йому про «зникнення» сина, але в Ейдена не було бажання знову закривати себе в кам’яному мішку. Він там задихався, не знаходив собі місця, і у кожному шарудінні звідкись з кутка чулося шипіння, яке так і кликало до себе. Ще й шия почала нити сильніше. Бісів укус, який був уві сні, чомусь у реальності став більш запаленим і якимось припухлим.
Кінь неочікувано різко зупинився і став дибки, оглушивши Гатрі голосним іржанням. Ейден лише в останній момент встиг стиснути стегнами боки тварини сильніше і до побіління кісточок перехопити повіддя, незрозуміло навіщо натягнувши їх. Та що за дні такі?! Що за чорна смуга у його житті?! Кінь опустився на передні копита так само нервово, як і скочив на задні, і відступив подалі від собаки, що, низько гарчачи, боком йшла у бік собору і не зводила з нього свого чорного погляду. Той самий собор, в якому Ейден позавчора потрапив до Шелн-ат-Рааша. Чи надихався там чимось, що змусило його втратити свідомість.
Гатрі не знав, у який саме момент зірвався з місця, скільки просто сидів на коні та, не кліпаючи, вдивлявся у вузькі вікна, наче сподівався, що всередині щось зміниться: зникнуть свічки, з’являться колони, промайне одна із дів, що минулого разу привела його до божества. Ейден геть забув про те, що це було його вигадкою, і зістрибнув на землю, забувши прив’язати тварину, аби майже побігти до собору, за рогом якого сховався «золотий» собака. Йому потрібно було розставити всі точки над «і», закрити всі питання зрозумілими відповідями. Гатрі майже ривком розчинив двері та нетерпляче переступив поріг, знову поринувши в жар від свічок, у таїну через напівтемряву, яка жила навіть тоді, коли прямі промені сонця проникали всередину приміщення. Ікони дивилися на нього з якимось засудженням і обуренням, а запах ладану, який з кожним вдихом сильніше в’їдався в груди, в думки й, здавалося, у саму душу, «підводив» слабкість до ніг.
— Тут хтось є?! — Ейден підвищив голос, майже що закричав, щоб його почули. — Хоч хто-небудь! Будь ласка…
Останнє слово вийшло тихішим, ніж до цього, але відлуння продовжувало розноситися по собору. Не могло бути такого, щоб у цілому храмі нікого не було! Це ж Божий Дім! Тут точно хтось повинен був бути. Очі від безвиході почали пекти, захотілося впасти на коліна та обхопити себе руками, закричати, щоб нарешті полегшало, але позаду пролунав сильний, неочікуваний голосний удар через закриті двері, через що Ейден, здригнувшись, підстрибнув на місці та розвернувся. Збитий подих, серце, яке ось-ось вистрибнуло б із грудей. Це всього-на-всього зачинилися двері. Через протяг.
Ейден сховав обличчя в долонях, з силою потер очі, і, варто тільки знову підняти погляд, як дверей вже не було. Не було лампад біля стін, які стали надто гладкими й не подібними до каменю. І світло. Жовте світло змінилося на криваве, що напускало більше похмурості. Гатрі… Неправильно радіти, зовсім неправильно, але він бажав, майже палав тим, аби зустрітися з Шелн-ат-Раашем, щоби відповісти на власні питання, щоби припинити боятися.
Гатрі обернувся і його посмішка зійшла нанівець, коли погляд зіштовхнувся вже не зі знайомим ліжком, тканиною, яка звішувалася зі стелі, столом, який ломився від різноманітних страв, а стіною. Два кроки й інша стіна. Ейден озирнувся довкола, зрозумівши, що потрапив в кімнатку, яку можна було б обійти двома кроками. Ось справжній кам’яний мішок, а не його власний маєток. І це було… Він зробив невпевнений крок вперед, притиснув руку до дверей, що не мали ручки, і натиснув на них, не відчувши нічого гарного від виходу з цієї кімнатки. А якщо там, по інший бік, знову якийсь монстр? Той самий, який гнався за ним по сходах? Він міг бути хоробрим у власних думках, але не тоді, коли вигадка стала знову реальністю. Судомний вдих, і варто тільки дверям відчинитися, як Ейден протиснувся у щілину, аби вийти у довгий коридор, в якому було ще темніше, ніж там, де він з’явився. В ширину не більше п’яти кроків, довгий настільки, що не видно ні початку, ні кінця. І тиша. Зловісна тиша, через яку спина вкрилася сиротами.
Ейден обхопив себе руками, озирнувшись по сторонах, наче це могло хоч щось змінити, і підійшов ближче до стіни. Вона була сіруватого відтінку, з якимись червоними прожилками, і… Гатрі, набравшись сміливості, простягнув руку вперед, щоби притиснути долоню до нерівної шорсткої поверхні, що випромінювала тепло, яке то збільшувалося, то зменшувалося. Наче удари серця, специфічні удари, але… Плоть. «Це шкіра. Вона така сама на дотик», — пробігло у голові, що змусило жахнутися і відступити. Ще ніколи у його снах не було настільки химерної картини, яка наразі відчувалася занадто правдиво, без зайвої димки перед очима. Серце моментально прискорило свій біг, вдарило у вуха, не давши почути того, що відбувалося навколо, і Ейден вперся спиною в протилежну стіну, яка прогнулася під його тиском, що змусило скрикнути й поспішно відсторонитися.
— Це справжня плоть, — одними губами прошепотів Гатрі й зрозумів, що на цей раз відлуння не було. — Це… Це все не так. Зовсім не так, як було.
Ніхто йому не відповів. Тільки тиша повторила за ним «неголосними словами», гірко осівши справжнім жахіттям на кінчику язика. Його почало трусити й у горлі став гострий клубок. Потрібно йти, незрозуміло, в який бік, але потрібно було, і Гатрі обрав шлях наліво, тому що… тому. Це куди краще, ніж стояти на місці.
Пальці нервово стиснули краї розстібнутого фрака, кроки доволі повільні — поки він ішов, Ейдену все здавалося, що хтось слідував за ним і підлога під ногами прогиналася так само, як зовсім нещодавно стіна «йшла» від дотику. Йому було моторошно, адже, змирившись з одним, звикнувши до одного, Гатрі налаштовував себе на зустріч з Шелн-ат-Раашем, готувався не піддаватися тому, що почав вважати гіпнозом, а ставити питання, адже це все менше і менше скидалося на сон. Ейден не дуже вірив у казки, взагалі у них не вірив, як і в правдивість всяких міфів і легенд, але з кожною секундою перебування в подібному на вигадку місці, йому починало здаватися, що чогось в житті він не знав і не розумів.
Він все йшов, а довкола нічого не змінювалося. Ейдену почало здаватися, що стіни звужувалися , що починали рухатися. Вони звивалися так, наче шкіра натягувалася при кожному витонченому, плавному русі чи так, наче хтось щось проковтнув і це щось перемішувалося по кишці. Наче прочитавши його думки, стіни почали звиватися сильніше, з кожним новим «виходом» вперед вони ставали ближче одна до одної, забираючи можливість нормально знайти вільний шлях хоч кудись.
Паніка. Паніка піднялася швидше, ніж голос здорового розуму, і Ейден зірвався з місця. Бігти. Бігти якомога швидше. Коридор став вужчим, двері… контури дверей, які такими здавалися здаля, зникали одразу, варто було тільки опинитися трохи ближче. Він біг досить швидко, через що його груди зсередини обпалювало справжнім пекельним полум’ям, яке не давало вдихнути. І серце. Серце билося настільки часто, наче намагалося пробити собі шлях через кістки, м’язи, шкіру… Не встигне. Він не встигне знайти вихід і помре тут — живі стіни розчавлять його, стиснуть настільки сильно, що зімнеться грудна клітка, лусне шлунок, трісне голова, як перестиглий кавун. О-о, Ейден бачив, як зелена куля розходиться нерівними лініями, а після остаточно лопається, варто тільки сильніше, ніж потрібно, опустити його на стіл. Він не хотів такої долі для себе, не хотів померти незрозуміло де, не хотів бути розчавленим, як комаха під чиїмось підбором.
Ейден рухався майже боком, відчуваючи, як з кожним новим кроком стіни все сильніше стискали його, уповільнювали хід. Кроки занадто дрібні, адже по-іншому просто впав би й не зміг би більше піднятися. Безвихідь. Вона накрила його з головою і набагато швидше, ніж рухалися стіни, бо… Який сенс? Який сенс бігти далі, якщо його все одно вб’ють тут? Гатрі був тонкою і чутливою особистістю, яка виросла в домашніх, спокійних умовах, де, нехай батько і вичитував його, ніколи не підіймав на нього руку. В його житті ніколи не траплялося нічого, що можна було б назвати загрозою. Очі знову почало пекти, і Ейден вже майже зупинився, як попереду помітив неприродне викривлення. Не таке рівне, як все навколо, що дало новий спалах сили. Друге дихання, і він вже не звернув ніякої уваги на те, що з’явився ледь чутний гарчливий звук, наче «говорив» пустий шлунок, що ставав голосніше.
Швидше. Ще швидше, зовсім трохи. Нерівність дійсно виявилася дверима, такими ж гладкими, як і минулі, теж без ручки, і якщо вони настільки сильно схожі на свою «рідню», то не зможе відкрити. Не думати. Якщо це місце прокляте, то він не залишиться тут. Не помре!
Крик надав впевненості, допоміг вкласти сили в останній ривок, і Ейден встиг доторкнутися рукою до дверей. Стіни повністю його стиснули, не переставши ні на мить пульсувати, тиснули настільки сильно, що майже неможливо було вдихнути. Не хотів помирати! Ще не прожив навіть й половини життя! Йому довелося повернути голову вбік, притиснутися щокою до шорсткої стіни, до живої стіни, що, най і прогнулася під його тілом, намагалася відняти у нього останній вдих, останній удар серця, останній крок… Гатрі протиснувся в щілину, що утворилася, і навалився всією вагою на рівну поверхню, яка дійсно існувала і яка холодила шкіру. Останні краплини надії.
Тільки перед очима почало темніти від болю, від нестачі повітря, як твердість різко перед ним розчинилася, і Ейден завалився вперед. Короткий політ закінчився швидко, так і не встигнувши початися. Гатрі навіть не встиг виставити руки вперед, через що впав на тверду підлогу, з силою вдарившись всім тілом. Особливо обличчям, на що ніс одразу відгукнувся уколом, а після прийшла й гаряча волога. І разом зі вдихом, судомним ковтком повітря ротом, його з головою накрило неприємне відчуття, наче більше, ніж годину, сидів на підігнутій нозі.
Ейден застогнав і перевернувся на бік, піднісши тремтячу руку до носа, щоби торкнутися перенісся. Ще бувши дитиною, він бачив, як при бійці один чоловік зламав іншому ніс, пам’ятав як той криво виглядав. Ейден не стримав нервового смішка, коли пальці не знайшли ніякого подібного викривлення, але варто тільки відняти руку, як в очі впала закривавлена шкіра. Дійсно кров, навіть при такому освітленні це зрозуміло так само, як два і два.
Ейден загубився у часі, не міг змусити себе піднятися на ноги, озирнутися і помітити, чи ні, нову, можливу небезпеку. Дурний. Він був дурним у силу свого віку і переляку. Кровотеча зупинилася сама собою, залишивши після себе доріжку на губах і правій щоці, що неприємно підсихало. Трохи тішило, що біль залишився тільки в переніссі, підіймався вгору до голови, і те, що дихання стало звично рівним, хай і не зовсім глибоким. Ейден прикрив очі всього на пару секунд, щоби зібрати крихти сил, і вперся руками, все такими ж тремтячими, у підлогу, сівши.
— Ні… — губи ледь поворушилися. — Ну ні…
Він був в такому самому коридорі — такі самі сірі стіни з червоними прожилками. Ні початку . Ні кінця. Тільки двері, багато дверей з круглими ручками, що були занадто громіздкими. Дихання збилося, але Гатрі одразу змусив себе заспокоїтися, хоч трохи. Він просто не буде чіпати ці дурні стіни й вони не почнуть рухатися, намагаючись його розчавити. Адже так?
Йти вперед? Йти назад? Яка вже різниця, бо все, куди б не повернувся, було саме «вперед». Зітхнувши, наче був старим дідом, Ейден все ж змусив себе піднятися на ноги. Похитнувшись, юнак лише дивом не впав і не сперся на стіну, щоб знову не бігти. Боявся. Ейден дійсно боявся повторення, тому що в нього не вистачить сил на ще один забіг. Новий вдих видався глибшим, що змусило закашлятися, і Гатрі повільно підійшов до найближчих дверей. Він побоювався доторкуватися до круглої ручки, невпевненість підняло голову знову, щоб знову нагадати про те, що, мабуть, погано відклалося у «досвіді», але Ейден все ж стиснув її у долоні. Різкий ривок на себе разом з затримкою дихання і… Нічого. Двері не відчинилися ні тоді, коли юнак потягнув їх за ручку на себе, ні тоді, коли спробував штовхнути.
На краще? Принаймні ні через хвилину, ні через дві стіни не почали звиватися, аби зійтися одне з одним і розчавити його. Так, ось це на краще, навіть якщо відсутній позитивний результат з дверима. Ейден з силою потер очі, які так і не припиняло поколювати, спробував відтерти кров там, де вона відчувалася, але, здається, це була безрезультатна справа, тому що кісточки пальців, як і тильний бік руки, стали лише більш закривавленими. З червоним освітленням важко було зрозуміти ступінь цього «успіху».
З кожними новими дверима надія на знаходження виходу із проклятого коридору згасала — вони всі зачинені. Жодні так і не піддалися його силі, благанням, задушеним словам, що переходили в погрози. Позаду залишилася відкрита «рана», в яку Ейден забіг, уривавши собі волю, він давно вже не міг її побачити, коли обертався, щоб перевірити, чи йде за ним хтось. Нова хвиля безвиході (як же Гатрі став дратуватися через свої перепади настрою, через те, що потрапив сюди, через те, що дурний, коли не зміг подумати й зупинитися в той момент, як рушив до собору) підкралася не так несподівано, як, мабуть, треба було б.
Гатрі ходив від дверей до дверей, промацував кожну ручку, і коли здалося, що буде ось так до нескінченності тинятися, одна з них провернулася в долоні з тихим тріском. Радість розквітла моментально, і Ейден зовсім не думав про те, що на іншому боці могла бути небезпека — він майже увірвався у велику кімнату, в якій було досить темно. З підлоги виступали дивні горби, які були… темними, скоріш більш незрозумілого кольору, ніж просто темними, як і все навколо. Вони безладно розміщувалися по всьому простору, були різного розміру і висоти, але лише один, що ріс праворуч Ейдена, ближче до кута, досягав майже половини кімнати. Всі вони виглядали так, ніби мостини зійшлися одна на одну під невидимою силою і, піднявшись, поросли якоюсь тканиною, яка в деяких місцях випирала так, наче це були вени. Здуті вени, у яких застигла кров.
До них явно не можна було доторкатися, принаймні Ейден не збирався досліджувати їх руками. Перший крок досить незграбний — він намагався стати між двома «горбами» так, щоб навіть взуттям не зачепити й щоб переконатися, що підлога досить тверда. Попереду виднілася дірка в стіні, в якій, якщо примружитися і придивитися, було видно такі самі виступи, яких було набагато менше. Ейден ішов повільно, завмираючи після кожного кроку і прислухаючись до того, чого спочатку не почув. Це був ледь чутний шум, що був схожим на… Гатрі не знав, з чим можна порівняти цей звук. Як далеке мукання корови, яке чомусь віддавало вібрацією на шкірі, через що дрібні волоски на загривку стають дибки. Ейден завмер біля одного зі сталагмітів (щось подібне він бачив в книгах), трохи нахилився і… Так. Цей звук лунав від цих виступів, що почало напружувати сильніше.
У горлі почало дерти й Гатрі інтуїтивно спробував стриматись і не закашлятися. Не тут, не в цій кімнаті, де незрозуміло, що стояло за сталагмітами. Ейден закусив губу, відволікшись на кроки та черговий горб, який довелося переступити, бо інші побратими загнали його в пастку. Гатрі відчував себе чаплею: довгі ноги, незграбна хода, відчуття, що ось-ось завалиться на бік і переламає собі всі кістки об те, що, мабуть, схоже на камінь.
Гатрі зупинився біля нерівної дірки, ніби хтось вибив її з іншого боку, але на підлозі не було жодного камінчика. За розмірами кімната була не більше, ніж та, в якій стояв Ейден, де так само не було вікон і дверей. Двері були й у Гатрі не пробудилося питання про те, чи варто залишатися, повертатися чи йти прямо. Нехай він і був дурний через свій вік, але зловив те, що було на поверхні… цього світу, — треба йти весь час уперед, не можна залишатися на місці й чекати на незрозуміло що. Притримуючись рукою за нерівний верхній край дірки, Гатрі акуратно, оглянувши підлогу, опустив одну ногу, а потім повністю переступив. І не встиг він повністю відібрати руку від стіни, як один з країв, що виступали вниз, відколовся і з двома досить гучними стуками залишився лежати біля його ніг. Ейден забув вдихнути й до болю в долонях стиснув кулаки, коли на цей стукіт мукання стало голосніше. До дверей було не так далеко, мабуть, метрів зо десять, він навіть зможе добігти, але все стояв на місці. Стіна. Він доторкнувся до стіни, хоч обіцяв, присягнув собі навіть не підходити до жодної, а тут тримався і нічого. Нічого не відбувалося — мукання стихло, ставши таким самим, як і було, коли зайшов сюди, а стіни залишилися твердими статуями, не звиваючись і не намагаючись стиснути його.
Уявний спокій — чомусь Ейден став відчувати тонке поколювання гострої голки десь у потилиці, що застерігало його від поспішних дій. Хотілося додому. Дуже сильно. І вже все рівно на те, що батько завжди невдоволений ним. Хоче гаряче молоко з корицею та нову книгу перед сном. Хоче гарячу ванну, а потім завернутися у теплий халат. Хоче відчути гарячі промені сонця на шкірі… Замерз. Він замерз і вважає себе дурнем. Все. Вистачило пригод.
Ейден не помічає, як халява його правого чобота зачіпає один із сталагмітів, зовсім маленький, у порівнянні з іншими, як і не відразу розуміє, що мукання повністю затихло. Коли під ногою щось хрумтить, Гатрі завмирає і… «Немає звуку», — проноситься в голові. Він насилу ковтає грудку в горлі, яка розростається сильніше, і оглядає кімнату, в якій зупинився. Нічого. Нічого не відбувається, що дуже підозріло, бо… Ейден засвоїв минулий урок досить швидко, аби зрозуміти, що тут не прощалося жодного хибного кроку. Але все залишилося без змін навіть за довгі сто сорок шість секунд. Гатрі справді рахував, поки чекав хоч чогось. Напевно, вже сам себе накручував.
Глибоко вдихнувши, Ейден зробив крок уперед, і відразу навколо правої ноги щось обмоталося, з силою здавивши, і смикнуло назад. Тіло втратило рівновагу, небезпечно нахилилося вперед, і Гатрі впав, в останній момент встигнувши підставити руки. Зойк, новий біль вже в зап’ясті, усвідомлення, що не все гаразд. Його щось потягнуло, через що деякі сталагміти зламалися, як пересушена коробочка маку під слабким тиском пальця, а деякі (він запам’ятав точно два) занадто тверді, явно залишать синці на лівому боці, і піднялося вище по нозі, майже повністю охопивши халяву чобота. Ейден відштовхнувся здоровою рукою від чергового сталагміта, щоб перевернутися і побачити чорну, досить тонку ліану.
— Пусти! — нерозумно було розмовляти незрозуміло з чим і Гатрі схопився за той сталагміт, який допоміг йому й перевернутися. — Відпусти мене! Зараз же!
Він кричав настільки голосно, що здавалося, що його чули та в тому коридорі, де намагалися задушити, і вдарив другою ногою по ліані, більше зачепивши підбором себе по гомілці. Новий крик так і не вийшов із горла, коли під рукою сталагміт поворушився і з його тупої верхівки виповзла така сама ліана, що одразу обплела його зап’ястя, вдавивши тканину одягу в шкіру. Не тверда, якби була як гілка, але занадто чіпка.
Ні. Ні! Якщо він пройшов той коридор… Новий страх, нова паніка, знову серце, що занило від швидкості биття й оглушало. Ейден не усвідомлював, що робив, не розумів, як у нього з’явилася рішучість. Він встиг смикнути руку на себе, поки ліана ще не до кінця стиснула його, не зважаючи на те, що шматок рукава фрака залишився відірваним. Гатрі сів, а потім сам підповз до тієї ліани, що тягла його за ногу, щоб з усією силою втиснути каблук у ту частину, що була на підлозі. Мукання знову з’явилося, голосніше і чомусь заклало вуха, і Ейден побачив, як найбільший сталагміт розкрився трьома пелюстками, ніби був квіткою. З його нутрощів виповзла товста, як два чоловічі кулаки, ліана, що почала повзти до нього.
Що це взагалі таке? Але йому не до міркувань. Притиснувши до грудей ліву руку, яка нила в зап’ясті, Ейден спробував добігти до дверей. Сталагміти розкривалися, випускали свої ліани, які заполонили всю підлогу, і «стеблин» вже було настільки багато, що Гатрі навіть не намагався на них не наступати. Не було часу на те, щоб вишукувати пусте місце. Ліани ворушилися, звивалися, через що рівно встояти майже неможливо, і Ейдену здалося, що він ось-ось впаде, але його схопили за роздвоєний низ фрака, спробували смикнути назад, обплестись поперек живота. Ні! Здається, він це закривач, тому що в горлі почало знову дерти, і юнак, не придумавши нічого кращого, розстібнув два нещасних ґудзики на фраку і швидко зняв його, вивернувши рукави навиворіт. Микання стало задоволенішим, з’явилися ситі нотки, що дозволило зробити останній ривок. Ручку не треба було смикати, лише штовхнути, щоб потрапити в майже повну темряву.
Двері зачинилися безшумно, відрізавши від мукання і безумства, яке тільки-но починало розгортати свою гру, і Гатрі вперся спиною в їх рівну поверхню. Тяжке дихання від «пом’ятості» тіла, шум у голові, здавалося, став голоснішим через дзвінку тишу. Ейден судомно вдихнув, притиснувши до себе постраждалу руку другою і відчувши невелику припухлість там, де мала б виступати кісточка зап’ястя, та не наважився опуститися на підлогу. Не можна, просто не можна.
Очі швидко звикли до мороку, і юнак шумно видихнув. Клітки. Це був коридор з високих, напевно, понад два метри, кліток, у яких важко було поміститися дорослій людині, якщо та захотіла б сісти. Ґрати не широкі — його долоня змогла б повністю охопити один із прутів, — відстань між кожним, щоправда, така, що голова не змогла б протиснутись ніяк. Найближчі клітки були порожні, але чим далі Гатрі просувався, тим більше помічав… кістки. То одна, то купа. Деякі вже були вкриті пилом і чимось зеленим, декотрі все ще блищали від крові. Ну, чим ще це могло бути? І в такому місці? З кожною пройденою кліткою Гатрі все виразніше відчував солодкуватий запах. Не такий, як від випічки чи того самого шоколаду, але… Він не знав. Ніколи раніше не відчував нічого подібного.
Темрява не настільки темна, хоч би як це звучало, — коли він підходив до тієї чи іншої клітки, то навколо ніби все освітлювалося тьмяним білим світлом. Дивно. Все це ненормально, абсурдно, бо навіть для сну було дуже казково. Небезпечна, смертоносна казка, у якій навряд чи буде щасливий фінал. Але він вибереться. Так! Інакше бути не могло, тому що він був юним, тому що в нього була ця молода сила і жага до життя, про що так голосно і часто говорили старі. Він не міг ось так померти!
Попереду щось блиснуло, щось яскраве й воно нагадувало вогонь. Невже свічка? Ейден радісно усміхнувся, навіть забувши про біль, і прискорив крок. Вже все одно на клітки, на їхній вміст, бо було тихо, і інтуїція не підіймала своєї голови. Тільки Гатрі хотів зробити новий крок, як його схопили за щиколотку і не дали зрушити з місця. Ейден засув губу, щоб не закричати, і спробував відстрибнути, але хватка стала сильнішою. І не більше. Зовсім. Начебто просто хотіли привернути увагу. Гатрі опустив голову вниз, одразу ж забувши про те, що він мав дихати, казати, думати. Марево. Це точно було маревом, витівкою цих триклятих кімнат, які хотіли звести його з розуму.
— Батьку?
Голос слабкий, але його почули у навколишній тиші. Ейден не міг помилитися, адже… Він бачив лише один портрет батька, на якому той був досить молодий. А той, хто був зараз у клітці, хто стискав його ногу та намагався підтягнути до себе, виглядав на один вік із Гатрі. Така ж широка лінія плечей, синювато-чорне волосся, якого не торкнулася сивина, тонкі губи, що зараз були стиснуті в ще більш помітну лінію, прямий ніс і вилиці, що виділялися гостротою, тільки очі… У цього когось вони були як мед або бурштин. Здавалося, очі звикли до темряви, якщо він міг побачити такі деталі.
Його потягнули сильніше, спробували, і Ейден бездумно зробив крок назустріч клітці. Ноги підігнулися, через що він впав на коліна, і з подивом подивився на людину перед собою, у якої з одягу була лише незрозуміла ганчірка на стегнах. Безволосі груди, темні ореоли сосків, м’язи живота, що виднілися, на заздрість йому.
— Хто ти? — одними губами спитав Ейден, з нерозумінням подивившись у бурштинові очі. — Ем… Ти взагалі розумієш мене? — на це хлопець кивнув головою. — Господи! Хоч хтось! — радісний вигук і Гатрі вперся чолом у ґрати. — Що це за місце? Це все справжнє? Тут ще є люди, як ми? І вихід? Де тут вихід?
Його прорвало, як дамбу, на яку сперлося надто багато води. Ейден не розумів, звідки стільки у нього запитань, але він прийшов до тями лише тоді, коли чужа долоня лягла йому на губи, змусивши замовкнути. Рука холодна і брудна, і якби вони були в іншому становищі, в іншому місці, то Гатрі уже відштовхнув би від себе цього зухвальця. Але тут будь-який зайвий звук міг означати смертний вирок.
— Так-так, ти маєш рацію, все потім, — відібравши від себе чужу руку, пошепки промовив Ейден. — То що?.. — він не встиг домовити, як хлопець не сильно вдарив себе пальцями по шиї. — Я… Пити? Вибач, я не розумію, краще скажи. Тут крім нас двох нікого немає, — але удари повторилися, почастішали, і погляд бурштинових очей налився якоюсь впертістю. — Ти взагалі не можеш говорити? — рука опустилася вниз і хлопець ствердно кивнув головою. — О… Так, це погано.
Ейден нервово закусив губу, відчувши залишки металічного присмаку, і спробував зрозуміти, що робити. Добре. Чудово, що він знайшов живу людину, що взагалі побачив когось, хто був схожий на нього, але все це майже перекреслилося тим, що цей хлопець був німий. Ейден здригнувся і похмуро подивився на незнайомця, який кілька разів поплескав його по щоці. Ніхто й ніколи… Йому пальцем показують униз, де вже були намальовані лінія із приєднаним до неї колом.
— Я не розумію, — Гатрі винувато стиснув губи, на що хлопець шумно видихнув і більш розлючено навів намальоване на пилу, додавши три рисочки, що перпендикулярно лягло до лінії. — Ключ? — ствердний кивок голови і йому вказали рукою у бік миготливого вогника. — Там ключ від твоєї клітки? — ще один кивок, і Ейден вже зібрався піднятися, як його схопили за пальці й змусили завмерти. — Що? Я ж і так уже зрозумів, що…
Йому закрили долонею рота, а до свого притиснули вказівний палець. Мовчати? Там була небезпека? У його очах з’явився страх і Ейден відчув, як рука з його губ зникла. Отже, вони тут не лише вдвох? Це… Він кинув швидкий погляд у бік вогника і повернув погляд до хлопця, який вичікувально дивився на нього у відповідь. Не хотів йти. Краще пообіцяти та піти, а не наражати себе на небезпеку. Але… Не міг. Ейден не міг ось так підло вчинити. Це навіть не через його схожість з Ісааком, а тому, що він був тут один. Абсолютно один, у клітці, замерзлий, брудний, не міг попросити допомоги, та й нема в кого просити.
Ейден, глибоко вдихнувши, кивнув головою, щоб дати зрозуміти свою готовність, і підвівся на ноги. Хоч би була якась зброя, хай йому лише кілька разів показували, як поводитися з револьвером, але упевненості було б більше. Так само притиснувши ліву руку до грудей, юнак пішов у бік вогника, намагаючись особливо не зволікати. Чим швидше, тим краще, особливо у цих реаліях.
У клітках більше не виявилося нікого живого, що навіть тішило — незрозуміло, що взагалі за «живе» могло бути тут. Світло ставало все яскравішим, створюючи повноцінні тіні, і Ейден зрозумів, що зі стін стирчали смолоскипи й що навряд чи зустріне свічки десь, крім кімнати самого Шелн-ат-рааша. Навіщо він захотів повернутись сюди? Навіщо прагнув шукати відповіді, розумівши вже заздалегідь, що буде лише гірше?
Чим ближче Гатрі підходив до стіни, тим виразніше на підлозі виднілися плями й калюжі крові, тим сильнішим ставав солодкуватий запах, що перетворювався на щось нудотне, тим швидше прийшло усвідомлення, що клітки закінчилися і що можна було роздивитися стіл. Він доходив Ейдену майже до грудей, але все одно можна було побачити тіло… те, що залишилося від тіла. Це явно була жінка, адже груди, нехай і не особливо великі, помітно виступали, у якої не було нічого нижче за живіт. Не рівні краї, а рвані, наче хтось відгриз нижню частину тіла: сірувато-червоні кишки, що тягнуться вниз, то довгі, то зовсім відсутні смуги шкіри, і багато крові, яка вже загусла і довгими краплями стікала на підлогу. Ось що це був за запах.
Ейден різко відсахнувся назад, врізався спиною в клітку, яка задзвеніла металом, і спробував не дихати глибоко. Не вийшло. Вдихи занадто швидкі, серце знову нагадало про себе ударами у вухах. Гатрі кинуло в жар, спина блискавично змокла і він ледве встиг нахилитися, як його шлунок вирішив позбутися вмісту. Жовч, від якої запалало вогнем горло, судоми, від яких розболівся живіт. Добре, що хоч встиг додуматися до того, щоб зібрати волосся на потилиці, нехай те й було тільки до плечей.
Коли Ейден вирівнявся, його почало трусити. Адже перед ним було справжнє тіло, людське, нехай на голові не було волосся, як і була відсутня нижня частина. «Не дивись, просто відведи погляд убік», — умовляв себе юнак, намагаючись здалеку розгледіти ключ. Аби він був десь тут, та навіть на цій стіні, а не у того, хто так познущався з бідної дівчини. Не придумавши нічого кращого, Гатрі закрив ніс згином ліктя, аби тільки не відчувати нудотного запаху.
Він справді не дивився на стіл, відмітивши, що кривава доріжка на підлозі тягнулася кудись убік і завернула за стіну, що говорило про те, що це перегородка. Дивитися на стіл не було потреби зовсім, тому Ейден пішов слідом, намагаючись прислухатися до навколишнього середовища. Юнак боявся, тепер повноцінно, адже він сам міг виявитися сусідом дівчини, і це куди… це ймовірніше, ніж зі стінами та незрозумілими ліанами. Це дійсно виявилося перегородкою, в якій був невеликий прохід, де так само яскраво, як і скрізь до цього. Озирнувшись назад, Ейден з побоюваннями зайшов у невелику кімнатку. Столи, яких забагато, закривавлені та вкриті чимось чорним, назви чого не хотів знати. Запах неймовірно нудотний, від нього зарізало в очах, і якби його вже не знудило, то з виглядом кінцівок і шматків плоті, які вже були зеленими від гнилі, точно б шлунок знов нагадав про свій вміст.
Юнак закусив губу, щоб відволікти себе, але… Погано виходило. З губ все одно зірвався незрозумілий здавлений звук і Ейден здригнувся, коли за дверима, що були навпроти нього, пролунав незрозумілий булькітливий звук, якому вторило щось, що нагадало хрипкий сміх. Кров захолола.І такий самий холод пробіг по спині, коли погляд зачепився за зв’язку ключів на гачку саме біля дверей. Все проти нього. Все!
Ця кімната невелика, але Гатрі здалося, що він йшов цілу вічність. У кутку виявилася бочка, в яку він ненароком зазирнув, проте крім чорної жижі нічого особливого не побачив. Трохи спокійніше. Звуки за дверима повторилися знову, тепер же вони видалися такими, наче хтось хлюпався у воді. Плювати. Абсолютно начхати, що там і як. Ейден схопив ключі й швидко стягнув їх із гачка, на що ті відгукнулися тонкими дзвоном. Помітили? Почули? Але ляпання за дверима так і не вщухло.
Прикривши очі, юнак шумно видихнув, довго, і круто розвернувся на п’ятах, прагнучи якнайшвидше дістатися назад до клітки з бранцем. Пройшовши повз стіл, Ейден помітно сповільнив крок і… Навіщо? Просто навіщо? Захитавши головою, юнак побіг назад вузьким коридорчиком між клітками, зупинившись біля потрібної й простягнувши хлопцю ключі, які одразу вирвали із руки.
— Там хтось є. За дверима, — пошепки промовив Гатрі, спостерігаючи за тим, як бранець почав перебирати ключі, вставляючи кожен у замок із боку клітки. — Ти знаєш, як вийти звідси? — але на нього не звернули уваги, змусивши притиснутися всім тілом до ґрат і доторкнутися здоровою рукою до чужого плеча, яку вдарили по тильній стороні й відстрибнути назад. — Гей! Ти… — Ейден одразу ж притиснув до грудей і другу постраждалу руку. — Я заради тебе пішов за цими ключами, коли міг взяти та втекти, а ти поводишся як… як…
Гатрі не знайшов більше слів, щоб висловити все, що в нього вже накопичилося за цей час, і міг лише несильно вдаритися чолом об ґрати, зашепотівши про будинок і страх померти тут. Який він жалюгідний. Шмигнувши носом, Ейден здригнувся, коли чужа рука торкається його щоки, стерши сльозу, і підняв погляд. Так близько. Може, його батько так і виглядав у юності, але не був настільки… У нього був не такий характер.
— Знайди ключ, я все одно не знаю, куди йт…
Він не закінчив — двері за перегородкою грюкнули, явно відчинившись від сильного поштовху, і за цим звуком виникло цокотіння, яке почало ставати все ближче. Ейдену натиснули на плече, змусивши опуститися навпочіпки, і, повернувшись обличчям до світла смолоскипа, він розрізнив тонку постать, у якої були довгі руки з трьома пальцями, що майже діставали до підлоги, і ноги… наче хтось вставив у тіло леза мечів замість плоті. Ейден закрив собі рот рукою, щоб хоч якось контролювати себе, і приглушено схлипнув, більше від переляку, коли клітка відчинилася з клацанням. Монстр почув це, завмерши, а потім розвернувшись у їхній бік обличчям. Досить темно, щоб розгледіти тварюку, як і вона не могла їх побачити. Ейден сподівався на це.
Краєм ока Гатрі помітив, як хлопець прочинив дверцята, як обійшов клітку в напівприсядки та завмер недалеко від нього. Монстр стояв на місці, ледь помітно похитуючись зі сторони в сторону, ніби так краще міг бачити, і до юнака долинуло гарчання, яке не скидалося ні на що, що чув раніше. Досить високе і навіть якесь мелодійне, що чомусь нагадало нявкання кішки, змішане з буркотінням. Два коротких кликання, з чим істота розвернулася до столу і поставила на нього свої довгі руки, на що дерево відгукнулося жалібним скрипом.
Їм треба йти якомога… Ейден перевів погляд від монстра на куток клітки, де був колишній ув’язнений, і помітив порожнє місце. Що за?.. Закрутивши головою, юнак побачив силует хлопця позаду серед протилежного ряду кліток. Невже не міг покликати? Чи хоч якось привернути увагу? Стримавши важке зітхання, Ейден кинув погляд у бік монстра (він не хотів знати, що ця тварюка робить із залишком тіла), щоб переконатися в його ігноруванні, і перебіг у так званий коридорчик, сховавшись серед іншого ряду кліток. Протиснувшись між двома, Гатрі спробував наздогнати хлопця, якого вже важко було розгледіти в темряві.
Ось вона — подяка. Треба було не слухати свою совість, а одразу піти. Та й те, як його намагалися заспокоїти, притиснувши долоню до щоки та стерши сльозу, було тільки… Як це називається? Запудрили йому мізки. Якось так це кажуть у дівочих колах. Не думав Ейден, що такий довірливий. Силует попереду раптом різко піднявся, а після його ноги зовсім зникли, як і все тіло. Що це?.. То він теж не людина? Але варто тільки підійти до того місця, де був незнайомець і піднятися на ноги, як юнак здивовано подивився на відчинене вікно. Воно увесь цей час було тут? Його можна було легко відкрити та втекти, принаймні з цієї кімнати. Вікно. Бісове вікно, яке чомусь не помітив уперше.
Монстр видав гарчання, високе і протяжне, і кімнату заповнило цокання, що наближалося до нього. Біг. Ця істота мчала прямо на нього, адже, мабуть, помітила зникнення останнього живого бранця. Ейден більше не зволікав — він вперся руками в підвіконня, що було йому по груди, і підтягнувся вгору, щоб, незграбно, стати на нього колінами, а потім спустити ногу на підлогу з іншого боку. Цокання все ближче. Гатрі здалося, що він відчув подих на своїй скроні, і майже впав за вікном, лише дивом встиг схопитися за стулку, захистивши себе склом від істоти.
Ейден притиснув руку до рота, заглушивши своє дихання, і втиснувся спиною в стіну під вікном, замружившись. Він молився, хай не знав жодної молитви напам’ять, почувши, як вікно зашкребли пазурі, як у це скло вдарилося щось тверде, як крізь щілини пробилося важке дихання. Але ніхто не пробився до нього, не розірвав на частини. Несміливо Ейден розплющив очі й не відразу зрозумів, що він на балконі. Поруччя лежали на вертикальних колонах у вигляді змій, підлога виглядала так, ніби була зроблена з луски, але те, що юнак міг відчувати, — камінь, звичайний камінь, нехай і теплий. І більше нічого. Гатрі не бачив жодного краєвиду, бо одразу за поруччям починався густий червоний туман.
За склом більше не лунало жодних звуків, але Ейден не наважився встати. Він забрав руку від рота і витягнув ноги перед собою, аби… Та вже нічого не “аби”. Не хотів. Втомленим поглядом Гатрі спочатку обвів простір праворуч, де всього за десять кроків від нього туман пожирав балкон, а потім повернув голову ліворуч, зіштовхнувшись поглядом з врятованим хлопцем. Він схилив голову до плеча, з цікавістю розглядаючи у відповідь, і, стрепенувшись, розвернувся до Ейдена спиною, щоб добігти до стіни, в яку впирався балкон, і відчинити інше вікно.
— Агов! — гучний шепіт, і Гатрі потягнувся в його бік рукою, від втоми не в змозі піднятися на ноги. — Стривай. Не тікай, — тихіше й зламано, коли хлопця пожерла пітьма. — Будь ласка.