Спекотно. Гаряче, майже розпечене повітря. Гаряча стіна під спиною. Гаряча підлога під дупою та рукою. Важко вдихати, так само важко видихати. І в голові абсолютно порожньо. Якщо навіть хоч якась думка і приходила, то вона була настільки тягучою, що неможливо було вчепитися і за її хвіст.
Туман не розвіявся, був таким же густим і щільним, у якому нічого не проглядалося. Жоден силует. Нічого, що хоча б шепотіло про життя. Та й, відверто кажучи, Ейден вже втомився від місцевих жителів, які так і намагалися вбити його. Не бачив, але чув. У тумані неусвідомлено відчувався рух, який відлунням, що вібрувало, відбивався від гострих стін палацу. Не було сил на те, щоби переживати, хвилюватися. Звук далекий, він не наближався, і з туману нічого не проступало.
Гатрі не мав уявлення, скільки сидів під вікном, — внутрішній годинник уже давно припинив працювати. Спочатку Ейден відчував страх навіть до відчиненого вікна, в якому зник хлопець, бо бачив черговий коридор (о диво, там була не цілковита темрява), і не знаходив у собі сил, щоб піти слідом. Слідом. Ним скористалися та кинули! Який же він довірливий дурень, якщо розраховував на допомогу у відповідь від того, хто був в одній пов’язці на стегнах і виглядав, як дикун. Так, це не говорило про те, яка людина всередині, у своїх думках, але Гатрі не знаходив більше нічого, за що можна було б зачепитися. Зовнішністю схожий на батька, однак в голові Ейдену ніяк не вдавалося порівняти цих двох. Дурні думки, точно не для таких місць.
Мабуть, він сидів досить довго, бо ноги почало поколювати тонкими голками. Нічого не змінилося — такий самий океан кривавиці й він у ній риба, що починала задихатися. Було справді спекотно, все тіло вкрилося неприємним липким потом, проте він не міг зняти з себе навіть бісів корсет, бо вже й так був без фрака. Коли повернеться додому… якщо повернеться додому, то батько точно наговорить багато всього і не тільки про відсутність одягу. Скільки взагалі пройшло часу? Не міг же день вже скінчитися.
Ейден оглянув свою руку, зап’ястя якої, здається, побільшало, і спробував поворухнути нею так, щоб не було болю. Вгору-вниз і ніяк по-іншому — при інших рухах з’являлося неприємне поколювання. Гатрі в черговий раз зітхнув, на що груди та боки теж відгукнулися не надто приємними відчуттями. Все було надто матеріальним. Він вперся правою рукою в підлогу, щоб дати собі невелику опору, і перевернувся на бік, ставши спочатку колінами, а потім повністю підвівшись на ноги. Слабкість, хотілося знову сісти, але Ейден змусив себе зробити перший, а потім і другий крок.
Балкон своїм лівим крилом упирався у стіну, але побачити, наскільки вона велика… Туман приховував абсолютно все в радіусі десяти кроків, але Ейден був упевнений, що це палац. Після таких величезних і багато обставлених кімнат думати про щось інше було б принаймні надто недалекоглядно. А якщо це палац, то розміри можуть бути навіть гігантськими. Він ніколи не знайде вихід сам, допомоги чекати не було від кого, але ж руки опускати не можна — як йому раніше повторювалося кожного дня.
Ейден все ж таки підійшов до відчиненого вікна, в якому зник хлопець, сперся руками у віконну раму і зазирнув всередину. Невеликий коридорчик, що закінчувався трьома дверима. Гірше не буде, принаймні Гатрі розумів, що може померти кожну секунду (пам’ятав, але не усвідомлював, бо страх змушував жити та боротися далі). Він знову забрався всередину будівлі, закривши за собою вікно, — не хотілося, щоб те, що породжувало звуки, додумалося кинутися за ним. Або та тварюка, яка пожирала мертву дівчину. А що вона ще могла робити?! Мутило, погано почував себе. Але не було сил, дякувати богу, «звільнити» шлунок. Якби його знову знудило, то навряд чи назбирав би крихти сил на нові кроки.
Вибір дверей тривав недовго, бо одна з них прикрита не до кінця. Це йому залишили таку своєрідну підказку? А як же, звичайно. Ейден навіть не думав про подяку у відповідь на допомогу, не розраховував на це від, мабуть, дикуна. Навчений гірким досвідом, Гатрі прочинив двері, зробивши щілину трохи більше, і заглянув всередину. Чи то очі вже звикли до темряви, чи то не було так темно, але він зміг розгледіти купу дерев’яних ящиків, що стовпилися в проході. Чи зможе пройти?
З коротким зітханням Ейден зайшов всередину, зачинивши за собою двері, і виявився майже повністю притиснутим до ящиків. На щастя, дерево, з якого вони були зроблені, не мало гострих «піків», від яких на обличчі залишилися б скалки. Пересуватися боком було досить нелегко, адже кожен вдих давався в рази важче через невеликий простір і корсет. Треба було викинути його до бісової матері! Може, дихалося б краще. Він йшов повільно, ящики не припиняли тиснути на нього, через що здавалося, що вони звужувалися. Ще тиша надто сильно била по вухах, що так і кричало про те, що це пастка. Чергова пастка.
Поворот праворуч, ліворуч, ще раз ліворуч, і Гатрі завмер на роздоріжжі. «Лабіринт», — одразу з’явилося в голові, що розчарувало. Краще б вже чергова тварюка, ніж блукати такими вузькими проходами. Правду кажучи, Ейден досить насторожено ставився до не особливо великих просторів, тому всіляко уникав чогось подібного. Юнак спробував відволікти себе думками й запам’ятати дорогу, якою йшов, доки не вперся у глухий кут.
— Та ну… Ну ні, — видихнув собі під ніс Гатрі та підвів очі до стелі. — Ще скажіть повертатися назад.
Якби вибір був, а так… Ейден насилу пробрався назад до роздоріжжя і пішов прямо, спробувавши запам’ятати свій шлях. Чому його покинули та втекли? Ну так, безглузде питання. Протискуючись в, здається, ще вужчому проході, Ейден пройшов нову розвилку, а потім ще одну, і… Багато. Усвідомлення того, що це лабіринт, яке прийшло в той момент, коли він вперше уперся в глухий кут, зміцнилося, варто було вп’яте вийти на стіну. Гатрі вперся чолом у ящик перед собою і заплющив очі. Загубився. Він гостро зрозумів, що заблукав. Останні повороти не відклалися в голові, ноги вже гули й хотілося лише одного — відпочити. Хоч годинку, не кажучи вже про повернення додому.
Шморгнувши носом, який від пилу неприємно лоскотало, Гатрі глибоко, навіть судомно, вдихнув і пішов назад, сподіваючись, що робить хоч щось правильно. Ейден вже й забув про своє звичне і майже рідне відчуття незручності від вузького, замкнутого простору, адже зараз усі думки крутилися лише навколо виходу з цього лабіринту. І він прислухався. Прислухався, здається, до болю у скронях, намагаючись зрозуміти: чи він один, чи потрібно готуватися до гіршого. Так, дійсно набридло — це усвідомлення настільки сильно вдарило майже під дих, що змусило завмерти в черговий раз. Вже нічого не відчувалося всередині, начебто був тим сухим гіллям, що перегоріло в багатті за лічені секунди. Сни так довго не могли тягнутися, від них не втомлюєшся і вони вже ніяк не можуть набриднути. Може, насправді вже помер?
Повернутися на початкову точку, з якої починав свій шлях. Ейден заплющив очі та спробував зосередитись на собі. Інтуїція повинна підказати, що та як робити. Правильно? Принаймні, за спиною були зачинені двері — ніхто зненацька не вистрибнув би, так що можна було і постояти у відносному спокої зайві секунди. Та й хто тут, у такому вузькому просторі, у цих проходах, де зовсім не можна було розвернутися, нападатиме на нього?
Як тоненький голосок у голові, що шепотів ступати ліворуч. Ейден не бачив сенсу відмовляти внутрішньому голосу, бо вибору не було. Гатрі повернув ліворуч, тільки вузький коридор чомусь потягнувся не під тим кутом, а потім знову обрав ліворуч. І так на кожному роздоріжжі, на кожному повороті. Він не розумів, чому взагалі так сильно керувався голосом інтуїції, проте ще жодного разу не вперся чолом у стіну із ящиків. Тішило. Безумовно, це тішило, бо, нехай іноді й здавалося, що йшов назад, він явно просувався вперед.
З кожним кроком повітря, що вдихалося, ставало дедалі свіжішим, з’явився навіть протяг, який не стільки пестив розпалене обличчя, скільки тріпав волосся, забираючись під нього, щоб лизнути шию, мокру від поту. Ейден прискорив крок, відчувши, як рукави сорочки та штанини обдиралися об скалки й гострі кути, які стали надто частими. Зовсім трохи лишилося. Прохолоди ставало все більше. Останній ривок, який став завершальним. Гатрі втратив рівновагу через те, що ящики більше не стискали його з двох боків, і налетів на залізне поруччя, яке болісно впилося в живіт, геть начисто вибивши все повітря з грудей.
Новий вдих дався не відразу і з великими труднощами, руки, все так і не переставши тремтіти, вперлися у гладку і досить широку поверхню, щоб підвестися. Не важливо… Ні! Дуже важливо, що він відчував біль, адже тут, у цьому ненормальному світі, без нього не можна було отримати свободу та вільний вдих. Ейден озирнувся і зловив себе на тому, що вже відчував подібне, коли був у майже подібному місці. Це були сходи, які квадратом спускалися, як здавалося, нескінченністю вниз і тягнулися двома прольотами вгору. Знову вибір? Але варто тільки підвести голову і визирнути, як Гатрі зрозумів, що шлях тільки один — униз, адже він не перекритий залізними дверима, ґрати яких складалися в ромби. «Хоча сходинки нормальні, з каменю», — відносно спокійно подумав Ейден.
Озирнувшись назад, Гатрі зрозумів, що з цього боку ящики старіші, начебто стояли такими рівними стовпами вже не перший десяток років, але начхати. Його більше хвилювало те, що треба було спускатися донизу, а не підійматися нагору, бо… Інтуїція говорила, що більше шансів вижити — підйом, а не спуск. І знову інтуїція, яка, прокинувшись, досі не замовкла. Ніколи. Ще жодного разу за всі дев’ятнадцять років вона не «сяяла» так довго. Дивно. Та все тут дихало справжньою дивиною, щоб його чорти розірвали! Ні. Без чортів обійтися можна. У цьому світі інших тварей вистачало сповна.
Кілька разів постукавши кісточками пальців по поруччях, Ейден відійшов від них і перевів погляд на ліву руку, яка чогось перестала нити. Зосередився на лабіринті та забув про біль. Повірив би навіть, що той пройшов, однак див не бувало тут. Може, потрібно було залишитися на тому балконі довше, може, навіть подрімати?
Сходи з прольотами виглядали як квадрат, кути якого йшли на пару кроків один від одного вперед, створивши враження нерівної спіралі. Спустившись на один проліт вниз, Ейден майже закам’янів, помітивши стару жінку біля дерева, що росло з заглиблення в підлозі та виглядало неприродно для такого похмурого місця: тонке, ніби щойно почало жити, і з ніжно-рожевими квітами, які були замість листя. Але це не важливо. Не це головне! Вся увага зосередилася на старій, яка була вже знайома Гатрі. Той самий одяг, такий же низький зріст, і варто тільки їй повернутись обличчям до нього, як усі сумніви зійшли нанівець.
— Ви!
Ейден не стримав гучного вигуку, що рознісся вже звичною відлунням. Він не звернув на це уваги, не почув навіть, і майже підлетів до старої, різко завмерши, варто було тільки відкритися ще двом па рам очей на лобі та щоках. Жовті очі з маленькими крапочками зіниць, які стали ще меншими, варто було їм зосередитися на нього. Його пізналися або?.. Про «або» він не думав, не міг навіть зосередитися на цьому, коли, мабуть, нарешті знайшов вихід із проклятого місця.
— Це через вас я опинився тут! — Гатрі спробував не реагувати на таку велику кількість очей, що витріщилися на нього.
— Що? — голос зовсім не старечий і більш скрипучий, ніж був. — Я тебе вперше бачу. Якщо щось продала не те, то це вже твої проблеми. Я попереджала про те, що не несу жодної відповідальності за поломку чи неправильну роботу, чи за летальні випадки.
— Ви розповіли мені про цього Шелн-ат-рааша і…
— А-а, так це ти та мала падла, яка всяке розпатякала Господарю, — очі недобре примружилися і стара, якщо вона нею була, дрібними кроками підійшла до Ейдена, який навіть не встиг відсахнутися, і з силою тикнула пальцем йому в груди, майже одразу ж відсмикнувши руку, з нерозумінням подивившись на Гатрі. — Через тебе пан заборонив мені три сотні декад покидати Град.
— Що? Я не… Стривайте! Ви мені ляпнули два слова, через які я став бачити це ваше божество. А зараз я тут! І не можу вибратися, нічого не знаю! Навіть те, де я перебуваю.
На нього дивилися довго, надто уважно, начебто могли отримати якусь відповідь. Стара… жінка склала руки на грудях, і Ейден відмітив, що зморшки на її обличчі якось незримо розгладилися. Втомився вже дивуватися. Вона довго мовчить, через що тер пець майже зійшов нанівець, а потім, хмикнувши собі під ніс, розвернулася і пішла до дерева, де була лава, яку Гатрі спочатку навіть не помітив. Що? Чому? Прикривши очі лише на пару секунд і глибоко вдихнувши, щоб заспокоїтися, Ейден знов підійшов до жінки та навис над нею.
— Та не стій, у ногах правди нема, — стара схопила його за, дякувати богові, праву руку і смикнули униз, змусивши сісти разом з нею. — То, як ти кажеш, опинився в Граді?
— Я… Після тих ваших слів, коли я розглядав лекіфи, мені наснилося кілька снів із вашим божеством. І церква… Можна вважати, що я пройшов сюди через собор.
— Через нього всі наші вільні ходять, — жінка скосила в його бік лише двома очима, відшуковуючи щось видиме лише для себе. — І що, як ти опинився в низах? — на що Ейден подивився на неї так, наче вперше побачив. — Зовсім нічого не знаєш? Ох, як ти взагалі пройшов пролом?
— То це не сон? — остання слабка надія перестала навіть тліти всередині Ейдена.
— Або ти дурень… або дурень, — на що Гатрі обурено скривився. — Це Град — досить малий шматок правління Пана. Він знаходиться на вивороті світлого, — юнак побачив, як стара скривилася, — світу Мебас-ат-раал. А-а, ти ж і цього не знаєш.
Гатрі зовсім не очікував того, скільки на нього виллють інформації. Так, маленька історія, що підштовхнула б до потрібних роздумів, бо, здається, він перестав уловлювати початкову лінію потрібної йому теми. Стара, яка вже більше не виглядала на свій вік, почала розповідати про першу Богиню, яка зовсім не богиня, що вона дала життя двом дітям: Шелн-ат-рааш, який був первістком і отримав золоті крила, що навіть після свого ув’язнення не втратили своє сяйво, і Мебас-ат-раал — його сестра, що віддала свої крила на роги, адже було передбачено, що це додасть сили для боротьби зі «злом». Попри те, що вони спільно створювали світи, робили все для живих, якраз і створивши це живе, Мебас-ат-раал любили більше, шанували більше і частіше тягнулися до неї, навіть коли її брат ходив між істотами на рівні з ними. Звичайно, Шелн-ат-рааш захотів справедливості, тому став самостійно створювати своїх істот, що не сподобалося сестрі… Так і почалася війна.
Ейден не особливо знав, що робити як з цією інформацією, так і з тим захопленням, що лилося з вуст жінки, завдяки якому Шелн-ат-рааша намагалися зробити великим і добрим. Батько багато разів розповідав, що всі фанатики релігії завжди вигороджують того, хто для них бог, і, здається, зараз це було саме тим випадком. Жінка перевела подих, по черзі кліпаючи кожним оком, а потім почала знову із захопленням розповідати про творіння «пана», зовсім не розуміючи, чому вони не сподобалися Мебас-ат-раал. «Звичайно, — думав Гатрі, підперши голову рукою і кинувши погляд вперед у стіну, — чому ж їх любити, коли вони агресивні та жеруть людей? Жеруть все підряд?»
— Цей Град був зведений останнім з усіх світів Пана. Уж якщо його намагалися загнати на саме дно і знищити все, чим дорожив, то ось такий глум над сестрою — найменше, що могло б трапитися, — жінка важко зітхнула. — І змогла ж, гадина, заточити тут Господаря, але і він не пальцем роблений. Щоправда, мало хто знає, які там умови та хто їх взагалі поставив, але Володар звільниться і тоді, нарешті, запанує правильний світ у всіх світах.
Якось… Що сперечатися з такими вірянами, нехай це був і представник іншої релігії? Ейден стиснув губи й опустив погляд на свою ліву руку. Зап’ястя було припухлим, якесь синє на кісточці. Потрібно було дивуватися, треба хоч якось бути не байдужим до того, проявляти цікавість до того, що може подарувати йому свободу, але Гатрі не міг видушити з себе нічого, крім втоми. Чи приймав? Ні! Не можна таке і ні за які гроші приймати, проте Ейден уже не відчував відторгнення, як у тому ж коридорі, який намагався розчавити його.
— Але взагалі дивно, що ти, ось така наївна, дурна овечка, опинився тут. І цілий же, — глузливо пирхнула стара. — То ти кажеш, що бачив Володаря?
— Ну… — Ейден розумів, що казати правду було вкрай дурним вчинком, проте вона була єдиним способом вибратися звідси. — Я, як правило, коли засинав, — принаймні Гатрі так вважав, — потрапляв спочатку до великої зали з троном, де було багато… інших істот, а потім був, як я розумію, в особистих кімнатах Шелн-ат-рааша.
— М-м, — з незрозумілими нотками в голосі протягнула жінка. — І ти хочеш покинути Темний Град?
— Звичайно!
— Тихше, не кричи ж так, — на нього подивилися з неприхованим невдоволенням. — Вибратись то можна, але…
— Що «але»? — нетерпляче, зовсім по-дитячому спитав Ейден, повернувши голову в бік старої.
— Але ти помреш. Якщо не в палаці, то за його стінами. Ти цей, лишайся тут, якщо вже сам Володар приділяє тобі увагу.
— Що? — він з нерозумінням нахмурився. — Гаразд, це не важливо зараз. Як мені все ж таки повернутися у свій світ?
— Так само, як і прийшов, — її сміх виявився скрипучим і досить неприємним. — Ти якийсь занадто серйозний, — зітхнувши, стара піднялася на ноги й Ейден повторив за нею, майже підскочивши з насидженого місця. — Оскільки ти не дитя цих земель, то тобі просто треба дійти до головного входу і вийти, що логічно, через нього. Он туди, — вона вказала рукою вправо, де за деревом знаходилася арка. — Там ти вийдеш на сходи, які приведуть тебе до кімнати з чашами. Через неї — в зал з їжею, через кухню, спуститися ще нижче, пройти підвал і на третій, запам’ятай, саме на третій поворот ти маєш звернути. Там буде коморка невелика та сходи. Саме вони приведуть тебе до головного входу.
Це… Це було багато, і Ейден міг тільки сподіватися, що все запам’ятав. А якщо по дорозі хтось трапиться йому, як це вже було, то не зможе повернутися на правильний шлях. Гатрі перевів погляд на стару, але перед ним уже нікого не було. Прекрасно! Просто чудово! Мабуть, це його доля — лишатися тут одному й самостійно знаходити собі шлях назад.
Ейден важко зітхнув і підняв руку, щоб доторкнутися пальцями до рожевих пелюсток на дереві. М’які. Напрочуд м’які, наче це був справжній шовк, і повноцінно живі, як і все навколо. На дотик вони піднялися, щоб потім звернутися в маленький бутон. Хай якби не було, але це дерево заворожувало красою. Хотілося взяти його насіння, щоб після повернення додому висадити у себе на задньому дворику. Батько точно не схвалив би такого, бо він цінував зовсім інше. Йому б точно сподобалося у цьому палаці: похмуро, ламані лінії, помпезність.
Він обійшов дерево, кинувши на нього останній погляд, і пройшов під аркою, з якої звисало щось досить тонке та гостре. Не дивитися виявляється легше простого, як і прискорити крок, але… Ейден, правду кажучи, прислуховувався до тиші, тому що «легше» вже точно не буде. І чому всі, з ким він хоч більш-менш нормально міг спілкуватися, втікали від нього несподівано та швидко?
Тиша, що оточувала його, дзвеніла у вухах, що не було вже в новинку, і підштовхувала до того, щоб підійти до одних з дверей і зазирнути до кімнати. Це було… З ним відбувалося щось ненормальне, адже в такій небезпечній для життя ситуації у нього прокидався інтерес до дослідження, наче вийшов на просту прогулянку. Тишу обірвав приглушений спів, що зовсім не здивував, і Ейден ненароком почав прислуховуватися. Приємний, досить високий чоловічий голос, незрозумілі слова, які, всупереч невідомості, віддавали чимось знайомим, заманюючи. Гатрі не помітив, як забув про своє первинне бажання, і підійшов до дверей, з яких долинав звук. Потрібно… Йому потрібно було щось зробити, що зовсім не важливе.
Він майже притулився вухом до дверей, як ті різко розчинилися, лиш дивом не зачепивши його. Дівчина, ніби сам янгол спустився у це грішне місце: біла, майже молочна шкіра, неприродно світле волосся, як і вії з бровами, незвичайні червоні очі — єдина яскрава пляма на мармуровій статуї. Ейден залився червоним, коли погляд опустився нижче, де, нехай і були прикриті пасмами, виділялися невеликі груди й де був невеликий світлий пушок на лобку, що тільки підкреслював…
— Jiτci penaητο.
І голос як в янгола. Ейден захоплено подивився на дівчину, нехай ніколи не відчував нічого подібного до протилежної статі, і навіть не здригнувся, коли його взяли за руку і завели до кімнати. Невелика спальня, більшу частину якої займало ліжко, де вже лежав хлопець. Схожий, дуже схожий на дівчину. Такий же білий, такі ж червоні очі, таке ж довге волосся — все «таке саме», тільки… в ньому відчувався вік, нехай і виглядав так само молодо, як і сам Гатрі.
Хлопець обірвав свою пісню і піднявся на ліктях, ліниво оглянувши Ейдена з ніг до голови. Моторошно, ніби стояв перед хижаком. Так само було поруч із Шелн-ат-раашем, від якого лучилася сила, тільки… з божеством не так було страшно, бо то був «сон», а це «прямо тут і зараз». У голові почали проявлятися думки, розуміння, що, потрапив у пастку і потрібно було бігти.
— Nαι huρε σαν Δwάliλ, — дівчина зачинила двері та завмерла за спиною Ейдена. — Tοy νέke πyιχi?
Гатрі помітив, як очі хлопця спалахнули яскраво-червоним світлом, і весь напружився, коли він встав на ноги, зовсім не соромлячись своєї наготи. Зростом, як він, тільки в плечах ширше, і граціозніший в кожному русі. Хлопець… Ця істота підійшла до Ейдена, підняла руку, щоб стиснути у пальцях пасмо його волосся біля скроні.
— Ποni λazi saγ σαν έb Δwάliλ, — хлопець відпустив волосся і в червоних очах замиготіла огида. — Pεης θνhuf… Sqίουρ.
— A, ahστα! — дівчина підійшла ближче, зупинившись біля плеча Гатрі, і опустила руку йому на бік, повівши долонею прямо до живота. — Афovά τοco yaξλaset kοyaσας, — Ейден спробував відійти вбік, але жодного кроку так і не зміг зробити, наче це було зовсім не його тіло. — Νdao κaι Δwάliλ ναkum τον kύwan kια τοwek γεli kwότι aliσπε.
— Uσz ναku δίhihi, — після недовгого мовчання промовив хлопець, схиливши голову до плеча та знову, оцінюючи, подивився на Гатрі. — Aχιτau noπεva το πywaτ στεvo.
Ейден не розумів жодного слова, але інтонації все ще міг розрізняти. Наче очікували на щось приємне й були злими — не глухий. Потрібно йти, терміново, але ноги все одно не слухали його. Дівчина обійшла Гатрі, стала за його спиною, щоб обійняти та скласти руки на животі. Це не так хвилювало (нехай Ейден і розумів, що в цьому Граді не мало значення, якої ти статі, все одно ж будуть у рази сильніші за нього), але хлопець перед ним раптом широко всміхнувся, дозволивши побачити довгі гострі ікла.
Вампір. Він читав байки про вампірів, які нападали на своїх жертв і насухо випивали їхню кров. І не важливо: немовля, старий, здоровий чи хворий, адже вони були набагато сильнішими за всіх живих. Через тканину одягу Ейден відчував груди дівчини, яка зовсім не підіймалася та не опускалася. Не дихала — чомусь саме це усвідомлення злякало куди сильніше, ніж те, що він виявився практично затиснутим між двома тілами живих мерців.
Гатрі здригнувся, перший рух за весь цей час, коли його волосся стиснули в кулаці, а потім підняли та перекинули навіщось наперед через плече. Він бачив, як яскраво-червоні очі навпроти звузилися, і його схопили за шию, з силою стиснувши пальці. Це стало поштовхом, який змусив вхопитися за чуже зап’ястя і смикнутися всім тілом назад. Успіх міг лиш снитися, не більше.
Ейден затремтів, відчувши, як кожен новий вдих почав ставати коротшим. Він бив, намагався бити по руці, що утримувала його, намагався дотягнутися до чужих грудей, обличчя, навіть банально відштовхнути, але нічого. Слабкість стала сильнішою, перед очима зібралися чорні плями та крижані пальці, здається, пробиралися під саму шкіру, щоб стиснути шию сильніше.
Ейден не чув вже нічого, крім гулу серця у вухах, що зливався в один суцільний глухий звук, не бачив нічого — чорні кола злилися один з одним і розбавилися рідкими мазками червоного. Це не стіни в коридорі — рятівних дверей не існувало, не ліани — не втече, не той монстр — сховатися на балконі не вийде. Ноги в колінах підігнулися й Ейден повиснув на чужій руці, яка зникла так, наче ошпарилася. Гатрі впав, втративши свою опору, і знову вдарився колінами об підлогу, ледь встигнувши підставити руки, на що ліве зап’ястя відгукнулося болісним уколом. З болем у груди ввірвалося повітря, що змусило закашлятися.
Він не розумів, що відбувалося, лише приглушені голоси й чийсь високий крик пробився через шум у вухах. Ейден все ніяк не міг відкашлятися, на що горло вже палало вогнем, ніяк не міг зморгнути чорні кола перед очима, через що сльози не переставали вкривати щоки, які неприємно холодило та стягувало. Над ним хотіли познущатися, отримати задоволення з його агонії, бажання жити, страху ось так померти, а потім з насолодою вбити. Намагаючись перевести подих, Ейден поповз вперед і вперся руками в ліжко — все, на що його вистачило.
Стало тихо — моторошно, дуже моторошно. Гатрі зморгнув завісу перед очима і повернув голову вбік, щоб побачити те, що коїлося за спиною, і зіштовхнувся поглядом зі скляними червоними очима. Дівчина зламаною фігурою лежала на підлозі недалеко від нього і її біле волосся всотувало в себе червоні… криваві барви. Її горло було перерізаним і кров зовсім нетиповими доріжками стікала по шкірі, збираючись на підлозі у велику калюжу. Вбита. Ейден підняв очі й різко перевернувся, впавши на дупу. Він відповз назад настільки, наскільки дозволило ліжко, в яке втиснувся спиною.
— Н-не підх-ходь д-до мене, — хрипко, заїкаючись, промовив Ейден.
Поруч з трупом стояв хлопець, якого він звільнив з клітки, з ножем з досить довгим лезом у руці. Він вбив її. Прирізав. Врятував. Чи все ж таки прийшов для того, щоб розібратися і з ним? Ейден нічого не відчував, дивлячись на мертве тіло. Він лише якось ліниво знову перевів погляд з дівчини на хлопця, який підійшов до нього ближче.
— Ні! Стій! — у паніці Ейден підскочив на ноги, зовсім негарно завалившись назад на ліжко. — Не підходь до мене! Я… Я-я буду захищатися!
Гатрі відповз назад, стиснувши зуби до болю у вулицях, коли сперся на ліву руку, і спробував всім виглядом показати, наскільки він серйозний у своїх словах. Але страх відбивався у погляді — він сяяв чистим вогнем, говорячи про щось більше, ніж якась там поведінка. І, здається, це прекрасно зрозуміли, адже куточок чужих губ піднявся у чомусь, що було схоже на швидку посмішку.
Хлопець підняв руки в мирному жесті (Гатрі дуже хотілося вірити в це), зупинившись біля ліжка, і показово відкинув ніж до стіни, що геть не заспокоїло. Якщо він самотужки розправився з двома вампірами, то що йому вартувало придушити Ейдена голими руками? Двома? Гатрі трохи відхилився в бік, щоб визирнути з-за хлопця. Зачинені двері, труп поруч з ними й відсутність другого вампіра, наче втік.
Здається, його поведінку зрозуміли не так, як хвилювання за власне життя, а як страх та гидливість до тіла, тому підняли з підлоги чорний шматок тканини, який раніше був непомічений, та накрили ним дівчину. Це не рятувало. Так, не жива та не людина, але все ж одно труп! Мертве тіло в калюжі крові, що… Гатрі не встиг додумати до кінця, як хлопець забрався на ліжко і на колінах підповз до нього.
— Йди геть, — майже пищання й Ейден підтягнув ноги до грудей, обхопивши коліна руками, аби «зробитися» меншим. — Будь ласка, не чіпай мене. Йди.
Відчуття, наче його не розуміли. Хлопець схилив голову до плеча, сівши біля ніг Гатрі, і з очікуванням подивився у відповідь. Щось не так? Поки тягнулося мовчання, Ейден міг куди краще роздивитися хлопця, зрозумівши, що його тіло більшою мірою було вкрите брудом, що набедреник був явно не коротше за коліна, адже тканина, що теж була не першої свіжості, зібралася складками на ліжку. Ейдену було незручно через зовнішність, яка була подібною до батьківської, але очі, поведінка і… смерть, яку несли — все це кричало про протилежне.
— Що ти…
Гатрі не встиг договорити, як його ліву руку взяли у свою і досить м’яко стиснули, промацали зап’ясток, наче могли вилікувати. Її покрутили, оглянули, помацали так, наче у нього було щось інше, а не долоня і п’ять пальців. Ейден зашипів і спробував звільнитися, коли пальці досить болісно натиснули на припухлу кісточку.
— Ні! Відпусти мене! Зараз же!
Але його не послухали. Було б великим здивуванням, якби тут же забралися з ліжка і з кімнати взагалі… ні, аби показали вихід звідси, однак цього не здійсниться. Хлопець міцно, вище зап’ястка, тримав його руку і, перевернувши, розкрив слабко стиснутий кулак, несильно поплескавши по пальцях, які намагалися знову стиснути. Хотів зламати руку? Однак побоювання не справдилися, адже по його долоні почали виводити короткі лінії. Повинні щось означати? Ейден перевів похмурий погляд з руки на хлопця, який невдоволено стиснув губи та повторив лінії. Ще раз. І ще. Однак повільніше.
— Не бійся. Я хочу допомогти.
— О… О! — розуміння стало щастя і Гатрі засяяв так, наче був натертим келихом. — Але ти втік. І залишив мене на тому балконі.
— Ти повинен був дочекатися мене, — досить повільно відповів хлопець, але це було вже краще за ніщо. — Я забирав ніж. Перевіряв шлях.
— Ти не міг мені сказати? — Ейден геть проігнорував той факт, що з ним зараз і не говорили по-нормальному. — Я… Хто ти взагалі такий?
— Маал.
— Це ж ім’я?
Маал лише кивнув головою, аби так відповісти. Ім’я. Ейден, звичайно, був «дуже» задоволений дізнатися його ім’я, проте він досі не знав, чи небезпечний для нього Маал і які цілі він переслідував. Хоча… його ж врятували? Відносно, так, врятували.
Гатрі знову тяжко зітхнув, скривившись від того, як в горлі досі від цього поколювало. Напевно, вся шия посинішала від чужої хватки. Дотик до щоки змусив відкинути думки та здригнутися — йому стерли мокрі доріжки від сліз. Це для утіхи? Чи як вибачення? Чи що? І ще ця кожна відповідь, яка була. Точно була! Кожне слово було! Проте Маал взагалі не ворушив губами, коли «говорив». Ейден настільки втомився, що вже не міг нормально думати та якось адекватно реагувати на все. Тому він, не усвідомлюючи, що робить, сам притиснувся щокою до чужої долоні. Так, брудна, так, у крові, однак вона прохолодна — те, що так необхідно було зараз.
— Потрібно йти.
Від нього відсторонилися досить швидко та навіть неочікувано й Ейден гостро зрозумів, що зволікання — дурня у його становищі. Особливо тоді, коли вже знав, куди потрібно рухатися.
— Мені потрібно до сходів, а після в зал з чашами.
— Ні.
— Що? — нахмурившись, спитав Гатрі. — Ти не допоможеш? А, ну так. Про що це я.
— Зал — небезпека. Але більша небезпека — сад перед ним.
— І… І що мені робити? — надто розгублено спитав Ейден, відчувши, що та надія, якої й так було досить багато, почала знову згасати.
— Тобі потрібен відпочинок. Сон. Я відведу тебе в безпечне місце.
— Я не думаю, що… Мені потрібно повернутися. Вже, напевно, багато часу пройшло, батько хвилюється. Я не можу просто взяти й почати відпочивати.
— Чи так, чи не так.
Його ще й вибору позбавляли! Та що він собі дозволяв! Але якщо у тому саду (звідки вже взявся сад — невідомо) настільки небезпечно, то дійсно потрібно було перепочити, аби у стресовій ситуації хоч вдало втекти. Можливо, Маал й мав рацію, але Ейден вже не міг нормально підібрати необхідні аргументи, аби не здаватися ще більшою дитиною. Гатрі так нічого і не відповів, тільки кивнув головою від безвиході.
Що дивно — йому допомогли піднятися з ліжка, притримавши під руки, допомогли й переступити через труп, а після стиснули й праву руку у своїй, аби він нікуди не дівся. Вони зупинялися лише два рази: перший — аби Маал підібрав ніж, другий — аби визирнути з-за дверей та упевнитися, що в коридорі нікого не було. Порожньо та тихо так, від чого по спині пробігся холодок.
Ейдену здавалося, що його рука потрапила в залізні лабети. Маал теж мовчав, від чого Гатрі здалося, що він був телям на повідці. Вони майже бігли. Ейден ледь встигав за Маалом, який взагалі не звертав уваги на те, що майже кожну секунду смикав його за руку. Навіть якби його зараз привели до якогось чудовиська, то він би нічого не сказав та не зробив. Лиш мовчки дозволив би зжерти себе. Головне — не довго і без страждань.
Коридор, на щастя, тягнувся не довго, і вони вийшли до звичайних кам’яних сходів у досить вузькій «коробці». Тиша розрослася. Навіть власних кроків вже майже не було чутно. Ейден не хвилювався, бо ніж в руці Маала трохи додавав надії. Його досить впевнено вели вниз, наче знали, що на шляху нікого не буде, і навіть припинили настільки сильно стискати руку.
Всього один марш і вони звернули в черговий коридор, який, на диво, закінчився тупиком. Двері непомітні — Ейден, навіть якби був переповнений силами, не побачив би їх, аж поки не втиснувся б носом десь поруч у стелю. Маал зупинився надто різко, через що Гатрі врізався в нього, лиш дивом не впавши — його ще й встигли притримати, глянувши з якимось обуренням. Та хай йде до біса! З цим поглядом.
Варто тільки було повернути собі рівновагу, як Маал відпустив його та штовхнув двері, зайшовши першим всередину кімнати. Манери, звичайно… Гатрі стало ніяково стояти в коридорі й він поспішив зайти слідом за Маалом, майже втиснувшись у його спину, коли двері самі собою зачинилися за ним. Наче окремий будинок, а не кімната в палаці. Біля стін стояли шафи, ящики, скрині, висіли полиці — все, у що можна було помістити речі. Але більша частина все одно лежала не в них. Можливо, вікна колись тут і були, однак все «сміття» не давало їх побачити, як і забирало багато вільного простору. У центрі кімнати знаходилося справжнє вогнище округлої форми, що було обнесене кам’яною плиткою, над яким стояв чорний казан на трьох ніжках, і… До них обличчям сиділа істота, що мала громіздку згорблену фігуру, у якомусь мотлоху. Обличчя ж приховувалося під густою сріблястою бородою та довгим волоссям. Істота сиділа на незрозумілому, здається, шкіряному, узвишші та дивилася на них своїм водянистим поглядом. Ейден несвідомо став ближче до Маала, щоб мати хоч якийсь захист, та помітив великі старечі темні плями на чужому лобі та тоненьку сітку зморшок біля очей.
— Кого це ти привів? — голос пролунав надто скрипливо та не по-людськи, проте увагу Гатрі привернули руки Маала, які показували незрозумілі жести. — Бач, що захтів. У нас нема зайвої їжі, — знову жести, з якими короткі помахи чужих рук стали злішими. — Ти, шмаркля виродка Світлої… Добре-добре, — старий голосно видихнув, наче хтось підняв кришку над киплячою каструлею, та перевів погляд на Ейдена. — Ну, що ж, мале, проходь, гостем будеш.
— Дякую, — майже пискляво відповів Гатрі.
— Та що вже там, — істота махнула рукою, через що довгий рукав задрався, дозволивши побачити таку саму шкіру в плямах та довгі нігті, що були подібні на кігті. — Ти цьому зміїному насінню дякуй і його гарну пам’ять.
Гатрі закусив губу, не зрозумівши, що він відчував, і слухняно підійшов ближче до вогнища, коли його підштовхнули вперед, поклавши руку йому на поперек. Тепло. Варто тільки сісти поруч з вогнем, як його всього омило теплом, куди м’якішим, ніж на тому ж балконі та в коридорі. Чи просто хотілося вірити в це. Маал сів поруч з ним, взяв звідкись миску з ложкою та налив з казана суп. Це ж суп? На перший погляд — звичайний бульйон з овочами та якимось м’ясом. Ейден тільки зараз зрозумів, що за увесь цей час не відчував голоду, однак варто було забрати миску та відчути запах, що димом вбився у ніс, як шлунок нагадав про себе. Він з острахом і бажанням глянув на жовтуватий бульйон та закусив губу. Це ж не людське м’ясо? Точно не воно?
Перша ложка була з тремтінням в руках, однак вона заспокоїла, коли на язиці розкрився знайомий смак куриного м’яса. Шлунок тут же відгукнувся гурчанням і Гатрі стало соромно за себе, адже він забув про увесь етикет, накинувшись на той суп. Краєм ока Ейден побачив, як Маал «щось» розповідав старцю, який час від часу кректав та говорив такі слова, які у нормальному суспільстві ніколи не чув.
— Бач, а тебе то як занесло, мале, — протягнув старий, перевівши погляд на Ейдена. — І ти хочеш через центральні двері вийти?
— Ну… хотілось би взагалі вийти, а який шлях — все одно.
— Можна було б тебе відправити через підвал, але ти такий здохлик, що перший павук зжере тебе.
— Тут ще й павуки є? — Гатрі ненавидів їх і навіть боявся.
— Звичайно. Чого тут тільки нема. Але все несе смерть для дитятки Світлої.
— Світла. Це ж ви про Мебас-ат-раал? — на що старий невдоволено цокнув язиком.
— Тут не промовляють її імені.
Ейден відчув себе ніяково, нехай провини його взагалі не було. Він не знав, що варто говорити, а що — ні. Та і який сенс, якщо це не його світ і вже завтра Гатрі знову повернеться додому?
Гатрі слухняно віддав спорожнілу миску, коли її у нього забрали, і підвівся слідом за Маалом, який незрозуміло для чого взяв його за руку. Хоч не за травмовану. Буркнувши щось невиразне старцю, Ейден задріботав за Маалом, обходячи вогнище, що майже згасло. Кімната дійсно невелика, як здалося з самого початку, і варто було зробити всього лиш якихось п’ять кроків, як вони зупинилися біля драбини. То це не для загального антуражу? Вертикальні дерев’яні перекладини ховалися у квадратному отворі у стелі. І це підійматися? Туди? Маал подивився на нього з очікуваннями й Гатрі не зміг відмовити. Але руки все одно тремтіли, варто було стиснути пальцями деревинку, що була на рівні його очей.
Не страшно. Всього лиш шість перекладин вгору і він буде… десь буде. Намагаючись переносити вагу на праву руку, Ейден спішно, наскільки міг, піднявся нагору і спробував зайвий раз не дивитися вниз. Драбина не бовталася, не скрипіла під його вагою, не зламалася. Гатрі забрався на другий поверх, упевнившись у тому, що це все ж таки дім у палаці, ніж звичайна кімната. Він спробував підвестися на ноги, однак вдарився маківкою в стелю, через що майже впав назад на коліна. Ця кімнатка була ще меншою, ніж та, що була знизу. Біля двох стін, паралельних одна одній, розмістилися ідентичні стелажі з сувоями та речами, розглядати які вже не було сил, й ліжка зовсім не було. Натомість вся підлога була застелена шкурами, подушками та пледами. Незвично. Наче хоч щось було тут звичним.
Ейден пройшов вглиб кімнатки, коли Маал піднявся за ним та опустив дерев’яну пластину над отвором, відрізавши їх від старця. Тиша. Тепло. Захист. Це було лігво — ось, як Гатрі міг охарактеризувати це місце. Лігво без вікон, наче в печері. Поплескування привернуло увагу до Маала, який помахав йому рукою, щоб він підповз до нього. Добре. Сяде просто ближче.
— Я, до речі, Ейден, — Гатрі згадав, що так і не представився, та, завівши руки за спину, почав розв’язувати собі корсет. — Як ти вже міг зрозуміти, то я зі світу людей. Може, ти теж звідти, — він намагався відволіктися на розмову, аби тільки не відчувати біль в лівому зап’ястку. — Там сонце і нема таких істот, як тут. І палацами не страшно ходити. Мабуть. Жодного разу не був… Що ти робиш?! — Ейден сіпнувся, коли Маал присунувся ближче до нього, а після й зовсім сів йому за спину, щоб забрати з рук зав’язки та допомогти. — О… Ем. Дякую. Я тобі лиш один раз допоміг, а ти вже он скільки робиш, — з кожним рухом чужих рук дихання ставало глибшим й боки почали нагадувати про недавні удари. — Ти повинен вибратися зі мною звідси. Обов’язково. Навряд чи ти такий самий монстр, як все тут. На вигляд, як людина, розумієш мене, не намагаєшся вбити.
Новий вдих вийшов глибоким, зі стогоном і вільним, коли з нього зняли корсет. Навіть повітря здалося якимось солодкуватим. Ейден не одразу зрозумів, що відбувалося, проте відчув, як до його спини притиснулися, як розстібнули ґудзики на сорочці, як вклали підборіддя на плече.
— Що ти робиш? — але у відповідь Гатрі отримав тільки шумний видих. — Я і сам можу роздягнутися. Міг. Але не думаю, що потрібно це робити прямо так.
Але його не послухали, продовживши розстібати ґудзики. Добре. Нехай. Взагалі, це правильно — не лягати в ліжко у тому одязі, в якому майже вивалявся у багнюці, але коли хтось інший роздягав… Маал стягнув з нього сорочку, обережно відклавши її, а після зник на декілька довгих хвилин. Гатрі слідкував за ним, за тим, як він перебирав речі біля правого стелажа, щоб повернутися до нього з якимось сірим шматком тканини. Маал взяв його ліву руку у свою, щоб обмотати її цією смужкою, що виявилася ще й вологою.
— У мене нічого нема для твоїх синців, — Маал схилив голову до плеча та торкнувся пальцями фіолетової плями на його боці, через що Ейден здригнувся.
— Це… це нічого страшного, — Гатрі досить м’яко забрав від себе чужу руку. — Дякую тобі.
— Ти врятував мене, я рятую тебе. Ти повинен повністю роздягнутися. Не можна спати в бруді.
Розумно. Проте… Це не його будинок, не його кімната, тим паче він тут не один, щоб лишатися в тому, в чому народився. Ейден повернув голову до Маала, але майже одразу відвернувся. Так, був Шелн-ат-рааш, проте це було не по-справжньому. Маал, нічого не соромлячись, зняв з себе набедреник та вмостився на шкурах, накрившись одним з пледів.
Гатрі без особливої рішучості, проте з величезним бажанням лягти та поспати, зняв з себе спочатку взуття, а після й увесь одяг, що лишався на ньому. Не дивитися. Не підіймати голови. Не… Несильний поштовх у стегно змусив здригнутися і Гатрі, озирнувшись, здивовано подивився на плед, який йому протягнули.
— Дякую.
Ледь чутно видихнувши вдячність, Ейден забрав плед, яким одразу ж обмотався, та обережно, щоб не вдаритися, опустився на шкури. Твердо, хоча все одно не так, якби лежав на голій підлозі. Й холодно не було. Гатрі перевернувся на бік, обличчям до Маала, та важко зітхнув.
— Ти не розмовляєш. Але я чую тебе.
— Чуєш, — Маал підняв на нього погляд.
— Але як? Це… це все в думках?
— Це все в голові.
Так, в думках. Потрібно було злякатися, проте Ейден, кліпнувши, вже не зміг розплющити очей. Трошки перепочине і потім подумає. Аби тільки вночі його по-тихому не прирізали.