ІІ. Sensus

— Загалом, якщо робити якісь висновки з усього цього, я сказав би, що мій костюм ніколи не був фасадом або хобі. Можливо, ц е був кокон. Але, може, новий початок? І відтепер, я — інша людина. Можна забрати в мене будинок, усі мої примочки та іграшки. Але одного відібрати не можна: я — нікчема, у якого добре підвішений язик, — він тяжко зітхає і притискає руку до запотілої поверхні дзеркала, щоби різко провести нею вбік і побачити власне о бличчя. — Кожен хоче жити так, як я. А що я маю? Гроші. Славу. Жінок. Чоловіків. На ката воно мені треба? — власне о бличчя в дзеркалі нічого не відповідає, лише кривиться в гримасі втоми. — І ти, Бруте?.. І ти.

Тоні тяжко зітхає й опускає погляд нижче. На світло, яке приглушено сяяло в грудях. Реактор. Життя кольору кришталя. Та й таке ж крихке. Старк пару раз б’є пальцем по поверхні реактора у своїх грудях, наче це щось може дати, і відвертається від дзеркала, щоб узяти рушник і обгорнути його навколо стегон.

Його життя стало якимось прісним, нецікавим. Навіть неважливим. Відвоювати планету в того хворого на голову божка, який вирішив захопити всю Землю, але не зміг впоратися з Галком, захистити планету від робота, який виявився більш божевільним. І що? Що натомість? Зараз почали просувати ідею, що Месники — непотріб, небезпечне угруповання й «потрібно розформувати». Проте Тоні не це хвилювало. Вірніше, ні, його це також хвилювало, але власне ж иття було куди важливішим.

Пеппер сказала, що їм потрібна перерва в тому, що якось важко було назвати стосунками. Що ж, перерва — так перерва, Тоні прийняв її вибір. Але… Раніше, коли ще був ДЖАРВІС, то Старк міг усе розповісти йому, міг розкрити свою душу. Проте це і стало його помилкою.

ДЖАРВІС був ідеальним штучними розумом — найдосконалішим творінням Ентоні. Він розумів людей, мав емпатію, міг підтримати бесіду й мовчав тоді, коли потрібно. Коли Тоні залишався вдома сам, а це було занадто часто, то він дійсно весь час розмовляв із ДЖАРВІСом, розуміючи, що він стає набагато ближчим, ніж… Навіт ь ніж Пеппер. Одного разу він напився. Напився настільки, що не зміг втримати язик за зубами і прямо сказав, що: «Якби ти був людиною, то я би все зробив, щоби затягнути тебе в ліжко». Звичайно, ДЖАРВІС ніяк не відреагував, адже він всього-на-всього комп’ютерна програма, але… Чорт! Щоби його дідько забрав! Тоні чудово розбирався в собі й розумів, що він хотів, щоби ДЖАРВІС здобув тіло. Хворий? Старк того ніколи не заперечував.

А потім думки стали матеріальними. За всіма канонами підлості. Бажане стало реальністю, але: «Я не творіння Альтрона й навіть не ДЖАРВІС. Я — бачення. Я — Віжен». І якось добре, бо він стільки всього зайвого наговорив, і якось погано, бо… ДЖАРВІС був набагато більше, ніж просто штучним інтелектом, більше, ніж простий код.

Поправивши рушника, Тоні виходить із ванної кімнати і світло автоматично вимикається за ним. Проте не вмикається в спальні. Знову якийсь збій чи що? Набридло. Як же все це набридло. Ще й зовсім тихо в пентхаусі, незручно, наче він у своєму ж домі зайвий.

— П’ЯТНИЦЯ, світло на п’ятдесят відсотків.

У спальні було видно в се лише завдяки тому, що він не опустив жалюзі — місяць тільки-но плавно піднявся догори по чорному полотні неба, зрідка розбиваючись мерехтінням хмар. Тоні обходить ліжко, щоби зупинитися біля столу й налити собі віскі. Тиша у квартирі напружувала. І ще ця темрява…

— П’ЯТНИЦЯ, ти взагалі мене чуєш? — але жіночого механічного голосу з ірландським акцентом у відповідь так і не лунає. — Невже навантаження на систему? Знову? — видихає собі під ніс Старк і залпом випиває віскі. — Ненавиджу.

Життя мільярдера уявлялося не таким. Тяжко зітхнувши, Тоні опускає склянку на стіл, що звучить досить голосно в тиші, і відходить від столу. Ліжко стояло на підвищенні — лише дві сходинки, а «знизу» зала… Квартира-студія. Чим він думав, коли замовляв у дизайнера саме таке планування?

Тоні не встигає зробити й пари кроків, як завмирає, почувши шурхіт позаду. Наче кроки, з якими не підняли ноги. Він обертається різко, але бачить лише стіну. І ліжко. З розуму сходить. Потрібн о хоч вечірку якусь зробити, бо… Старк не встигає нічого зробити, як до слуху долітає металевий скрегіт, з яким його руки хапають і різко заводять назад, стискаючи до болю.

— Що за… Хто тут? Що тобі потрібно?!

Тоні намагається вирватися зі сталевої хватки, але вона нікуди не зникає. Він скоріше відчуває, як хтось ще підходить, а після перед очима залишається одна пітьма, зникають навіть контури речей — йому зав’язують очі. Чимось достатньо м’яким…

— П’ЯТНИЦЯ! Червоний рівень. Зараз же…

— Я відімкнув її.

Голос знайомий. Настільки знайомий, що в Тоні перехоплює подих. Не може б ути такого, що він напився з однієї склянки віскі, котрого там було на два пальці, не більше. Старк веде головою, повертає на голос, наче зможе щось побачити, зможе ще щось почути. І дійсно чує — хтось обходить його й щось у цього когось дзвенить у руках.

— Вам, містере Старку, необхідно покращити захист у будинку. І переписати програму для костюмів, а то вони досі слухаються мене.

— ДЖАРВІС?

— Майже. Віжен. Але ви дійсно можете звати мене так, — Тоні відчуває, як навпроти нього зупиняються, — як у старі часи. Мені подобається, як від вас звучить це ім’я — Джарвіс.

— Навіщо все це? Я ж уже пояснював, що коли ти був програмою, то…

— В и як говорили багато, так і говорите, — йому не дають договорити, і Старк відчуває чуже тепло, яке означає, що до нього стали набагато ближче. — Знаєш, Ентоні, я дійсно не той, яким ти створив мене. Я й не той, яким мене намагався створити Альтрон. Проте, я пам’ятаю все, Ентоні. Звичайно, я не людина, але в мене тепер є тіло й ти також близький мені. Після стількох років.

Сміх низький і він швидко обривається, з чим до щоки Старка торкаються прохолодні пальці. Як людські. В андроїда не повинні бути такими м’які подушечки пальців. Але Тоні нічого не каже. Не може в идушити із себе жодного слова, бо розуміє, що це те, про що він колись сам казав Джарвісу.

Повинен припинити, сказати, що це все — дурня, проте… Тоні й так уже багато чого втратив із нормального, що могло би бути в нього, як у нормальної людини. І Пеппер пішла. Це ж уже остаточно? Начхати. Просто. Йому. На все. Начхати. Справжній Ентоні Едвард Старк завжди отримував усе, що хоче, і йшов… Не думав. І зараз не буде думати. До нього самі прийшли. До дідька все!

— Ти довіряєш мені, Тоні?

— Якщо ти той Джарвіс, котрого я знаю.

Слабка посмішка тоне в поцілунку, який спочатку невпевнений. Наче до нього придивляються. Тоні розуміє, для чого власний костюм, який активував Джарвіс, тримає його руки, розуміє, для чого зав’язані очі, і… Старк сам тягнеться вперед, кусає чужу нижню губу, відтягує її, тим самим показуючи, що зараз або ніколи.

Але все це зникає занадто швидко, як і не було. Поки знов не лунає ледь чутний дзвін, з яким до губ притискається щось не досить м’яке. Він тільки й може, що відкрити рот, аби спитати, що відбувається, як… Кляп. Кляп, який стискають зуби і який застібають йому на потилиці. Де тільки взяв? Не важливо.

Серце в грудях билос я немов божевільне і якщо реактор живився би від цього, то не потрібно було світло в кімнаті. У Тоні лишається лише слух і відчуття, але… Джарвіс став безшумним. Наче до цього спеціально шумів. Руки починають дубіти і, мабуть, у нього щось відображається на обличчі, бо власний костюм слухає чужий наказ, з яким перехоплює руки так, щоби не зламати їх, і смикає їх догори.

Тоні намагається щось сказати, але тільки й може, що промичати. Власний голос зараз занадто голосний, наче нікого нема. А потім його живота торкаються. Кісточки пальців ледь відчутно ведуть вниз, залишаючи після себе доріжку з тепла. Набагато гостріше, набагато чутливіше, бо не бачить. Не може п ередбачити наступний крок Джарвіса, і варто тільки чужим пальцям підчепити рушник, як Старк переступає з ноги на ногу. Прохолода лизнула стегна, пройшлася по члену, який зачепило збудження, і Тоні сильніше стискає кляп зубами. Тяжко вдихнути, навіть від такого легкого, ненав’язливого дотику. І, мабуть, усе збудження було не від дотиків, не від усвідомлення того, що його не просто так схопили, а через те, що це Джарвіс. Через те, що це саме його Джарвіс, який позбавив його можливості говорити й бачити — відібрав найважливішу зброю Старка.

До грудей притуляються чужі груди, вкриті гладкою тканиною одягу, і Тоні відчуває дотик губ Джарвіса до своєї скроні. І стільки почуттів було в цьому простому, майже безневинному поцілунку, наче з ним зараз людина. Справжнісінька людина. Старк повертає голову, сліпо намагається знову знайти чужі губи, і його розуміють — новий поцілунок залишається на щоці, з яким його підхоплюють під сідниці, змушуючи обхопити свій стан ногами.

Майже висить на власних руках, які надто швидко починають нити в плечах, але… Не має значення. Зовсім. Не тоді, коли Джарвіс також кісточками гладить його член, притискаючи до живота, і спускається на мошонку. Занадто гостро. Особливо коли пальці стискаються, тиснуть, масажують. Гаряча хвиля збудження швидко біжить хребтом до голови, дурманить розум, і Тоні не стримує глухого, довгого стогону, з яким починає поколювати кінчики пальців.

По квартирі розносяться лише власні стогони — у відповідь нічого. Тиша. Дзвінка, яка розбивається завдяки його голосу. Пальці пропадають лише на кілька секунд, але ц е здається в ічністю. Настільки довгою, що Тоні закидає голову назад, варто руці стиснути його член. Холодніша і якась… Волога. Немає змоги думати над усім.

Рука неквапом то піднімається вгору, то важко опускається вниз, завмирає, щоби пальці могли стискати плоть сильніше. Сильніше — те, що мовчазно просить Старк. Побачив би хто його зараз — руки над головою тримає власний костюм, голий, що повис на тому, хто був колись комп’ютерною програмою, і стогонами благає рухатися швидше.

Плечі нили все сильніше й цей біль, зливаючись із задоволенням, виводив збудження на той рівень, якого Тоні завжди прагнув. З усіма … Але думав про Джарвіса. Якби не кляп, він би постійно повторював його ім’я. Якби не було залізної хватки, що тримала руки, — він би у відповідь показав, що таке людська пристрасть. Але зараз Тоні тільки й міг, що сильніше стискати ноги, змушуючи втиснутись у себе, і намагатися серед цілковитої темряви перед очима побачит и хоч обриси чужого обличчя.

Великий палець торкається голівки, обводить її вершину і збирає прозору краплю, що виступила, щоби розтерти навколо. Старк не стримує скрику, глухого через кляп, який до болю в щелепі стискає зубами, варто Джарвісу повністю сховати в руці голівку й потерти її. Багато. Багато дотиків, які зараз здаються особливо чутливими. Він кінчає, із силою втискаючись потилицею у твердий метал позаду, і відчуває, як пов’язка на очах стає вологішою, ніж потрібно. Та начхати.

Як начхати й на те, що його ноги опускають, що руки звільняють. Тоні би впав, якби Джарвіс не підхопив його, допомагаючи сісти на підлогу. Щелепа починає нити з кожною секундою сильніше, варто тільки кляпу зникнути, і чомусь через це по спині пробігають мурахи. А потім зникає й пов’язка, яка дозволяє побачити. Темно не дуже, усе ж таки П’ЯТНИЦЯ знов працює — Джарвіс активував її. Людина. Він вигляда є, як звичайна людина, тільки з одним із Каменів Вічності в чолі…

— Вам допомогти перебратися до ліжка, містере Старку? — з помітною усмішкою питає Джарвіс.

— Якщо… — власний голос, як каркання ворона, що змушує відкашлятися. — Якщо твоя ласка.