І. Relegere

Єгипетське стародавнє життя було чимось тим, куди Марк тікав від реальності. Культура, побут, світогляд, боги. Він навіть вивчив їхню писемність і тепер міг спокійно читати будь-який ієрогліф. Але це вже була не його заслуга — у голові Марка майже із самого дитинства жив хтось інший. Голос його, обличчя його, рухи його, але думки не його. Це було й погано, бо інколи цей голос, якого він назвав «Стівен», говорив невчасно, але інколи й добре, адже з’являлося більше усидливості й натхнення хоч щось вчити.

Доля Марка була пов’язана з усім єгипетським — як він вирішив собі одного разу, так воно й повелося. Тому не дивно, що зараз він працював у музеї, писав текст для брошур, проводив екскурсії, інвентаризацію вчиняв раз на місяць. Але він хотів бути археологом, їздити до самого Єгипту, розконсервовувати гробниці. Не склалося.

Життя Спектора взагалі не складалося ніколи. То в дитинстві через нього… Помер його брат, то мати його била, то не знайшов можливості поїхати на археологічні розкопки. Однак, інколи і удача усміхається. «Коли ти на те не чекаєш», — вставляє свої п’ять копійок Стівен. Як завжди, у принципі.

У житті Марка з’явилася вона — чарівна, прекрасна, така тендітна. Лейла Ель-Фаулі. Вона пішла батьковим шляхом й також стала археологинею, якій пощастило більше. Саме вона запропонувала йому приєднатисядо їхніх «місій», як то називав Стівен, саме вона перша привезла його до Єгипту. Саме вона стала його дружиною. І саме вона померла першою замість того, щоби виконати «в один день».

Це трапилося сімнадцятого липня. Лейла не послухала його, вирушила сама до гробниці… До того місця, де, здається, була розміщена ймовірна гробниця Македонського. Марк тоді був не у Єгипті, він закривав усі свої справи, остаточно звільнявся з музею, коли раптом йому подзвонив Моґарт і розповів усе. «Ми навіть зайти не встигли, як нас накрили. Усіх перестріляли, а мене залишили, щоби я провів їх у гробницю», — майже в істериці казав йому по телефону Антон.

Сенс життя був втрачений. Ці всі тижні Марк пролежав на ліжку, майже не встаючи. Стівен теж любив Лейлу — він мовчав. Нічого не казав. Оплакував. У нього здохло дві рибки в акваріумі. Від нього тхнуло так, як від мерця. Він кілька разів підносив ніж собі до зап’ястків, але так і не зміг зважитися на щось серйозне. А після в очі впала книга. Згадалися всі легенди, які могли бути… Не легендами. Стівен шукав будь-яку можливість. Марк шукав будь-яку можливість! І він зробить усе, щоби повернути свою кохану Лейлу.

Карнак. Вони з Лейлою так і не побували тут. У цьому храмі. Але зараз Марк зайде. Дві високі «вежі» були з’єднані один з одним невеликою будівлею, куди пускали лише вдень і за білетом. На ніч не було навіть ніякої охорони… Навіть якщо і стояв би якийсь охоронець, то Спектор однаково б пішов у храм.

Темно. Навіть ліхтарик не рятує. Але йому це й не потрібно. Марк вивчив цей храм досконально, декілька разів заходив сюди з екскурсією, роздивлявся колони, поки не побачив те, що йому потрібно було. Ієрогліфи — певний набір символів, які потрібно було натиснути за однією із колон. Майже біля самої підлоги.

Плити з голосним гуркотом від’їжджають убік, відтуляючи шлях донизу. Темно. Набагато темніше, ніж зараз. Стівен боїться, але Марк ступає на першу сходинку, намагаючись світлом ліхтарика вичепити хоч щось внизу. У нього не має іншого вибору — це його остання можливість повернути Лейлу. Спектор хотів вірити, що Боги насправді існують.

Він повільно ступає на кожну сходинку і відчуває, як у горлі починає дерти через піщинки, які піднялись у повітря. Все буде добре. Потрібно боятися не мерців, а живих. Спустившись зі сходів, Марк оглядається, крутиться навколо себе, щоби роздивитися хоч щось. Також колони, але більш стародавні, багато піску під ногами, і великі чаші на триногах. Усе тут так і кричало про те, що це місце ніколи не повинно було бути знайденим. «Лейлі б сподобалося», — голос Стіва в голові був дуже засмучений.

У центрі цього підземного залу стояла висока скульптура Бога — людське тіло, обличчя птаха й півмісяць над головою. Дурня. Яка дурня. Але Марк лише робить крок уперед, як здригається й різко розвертається, варто було знов пролунати гуркоту. Плита перекрила вихід, відрізаючи його від реального світу. Спектор не встигає нічого зробити, як майже скрикує, коли в чашах спалахує вогонь із голосним шипінням. Як змія біля ніг. «Його й описують деякі, як Змія», — Стівен нервував.

Майкл нервував. Боявся. І розумів, що міфи на те й міфи, щоби бути вигаданими.

Проковтнувши в’язку слину, Спектор вимикає ліхтарик і не дуже сміливо підходить до статуї на підвищенні, щоб, піднявшись по сходах, зупинитися біля кам’яних ніг. Один шанс… Один безглуздий шанс, за який мозок, виснажений болем та гіркотою втрати, зачепився так, як той, хто тоне, за рятувальне коло.

Марк, знявши рюкзак, опускає його на підлогу біля найближчої чаші й дістає білу тканину, яка була у два його широких кроки. Пластиковий судок із зеленою кришкою, де лежало коров’яче серце, і кинджал — повністю чорний із золотими ієрогліфами імені Бога, які він сам виписував тою дурною фарбою, від якої пальці так і не відмилися. Лезо було довгим і звивистим, яке настільки рідкісне, що і в інтернеті віднайшлося не одразу.

Тканина розстеляється біля ніг статуї, сердце, з блювотними потугами, займає місце спочатку на його руці, а після — біля самого каменя, і сам Майкл сідає на білу пляму колінами. Глибокий вдих через ніс. Довгий видих через рот. «Це для Лейли», — говорить у голові Стівен.

— Це для Лейли, — пошепки повторює Спектор. — Я, Марк Спектор, кличу тебе, о Хонсу, Боже Місяця, Боже Цілительства й Порятунку. Я кличу тебе, великий Мандрівнику, і віддаю тобі власну душу в розпорядження. Я ділю з тобою це серце. Явися, великий Хонсу!

Марк з усієї сили встромляє кинджал у серце, провертає за годинниковою стрілкою й різко тягне на себе. Ще один «удар» і знову на себе, з чим Спектор відрізає собі невеликий шматок мертвої плоті. Потрібно. Це потрібно! Затримавши дихання і із силою замружившись, він кладе собі до рота шматок серця. Блювотні позиви піднімаються зразу, стають у горлі. Марк притискає руку до губ, намагається просто проковтнути, не жувати, не… Тіло одразу ж кидає в жар, на чолі проступає піт і рот наповнюється слиною, що допомагає проковтнути. Його пересмикує, бо здається, що шлунок дійсно збунтується, але лише в роті залишається неприємний гіркувато-металевий присмак мертвого серця.

Дурня. Боже, на що він повівся? Навіть не пам’ятає, звідки та книга в його речах з’явилася. Але він досі не міг відпустити Лейлу. Він мусив… Повернути її. «Була б у нас машина часу», — ледь чутно, навіть для самого Спектора, промовляє Стівен.

Марк не знає, скільки сидить так на колінах, але ноги в нього вже оніміли. Нічого не відбувається. Навіщо? Навіщо?! Тяжко зітхнувши, Спектор збирається підвестися, як позаду нього лунають кроки. Чомусь два глухих і один більш голосний, наче якесь залізо б’ється об каміння. Марк повертає голову, виглядає назад із-за плеча. Але… Нічого. Всюди темно й ці чорні кольори тільки згущуються через полум’я в чашах.

Це просто старе місце, святилище, про яке вже всі забули. Можливо, у Спектора був би якийсь фанатизм і бажання все досконально вивчити, але не зараз. Він не уявляв зараз власного життя без Лейли, без тої, яка відкрила для нього увесь світ. Всередині все остаточно падає, ламається те, що ще хоч якось існувало на вірі. Кинджал, який залишився лежати біля ніг і серця… Це ж швидко? Узяти й перерізати власну горлянку. І побачити Лейлу. Знову. Мабуть, вона зараз на Полях Іару, вона заслуговує на це.

— Марк Спектор.

Рука, яка так і не дотягнулася до кинджалу, різко смикається назад і притискається до грудей, поки Марк, впавши на стегно, оглядається назад. Голос. Грубий. Голосний. Наче з-за спини.

— Х-хто тут? Якщо це якийсь жарт… У мене є зброя.

А у відповідь тиша. Наче все йому просто здалося. Стиснувши губи, Марк судомно вдихає й опускає голову вниз. Біла тканина під ногами пішла складками, що створило чорні тіні. Як його життя — усе чорне, маленька пляма білого, і знов пітьма.

— Марк Спектор, — знову голос, але звідкись згори, що змушує задерти голову. — Ти прийшов до мене благати про допомогу, але зараз готовий вбити себе.

— Х-хонсу? — заїкаючись, Марк розуміє, що… чи все правда, чи він з’їхав із глузду.

— Ти благаєш мене про те, що не доступно людському розуму. Чи усвідомлюєш ти, чого просиш від Бога?

— Я… Так. Я усвідомлюю, — Марк не впізнає власний голос і він опускає голову донизу, щоби не дивитися на статую Бога.

— Чи усвідомлюєш ти, що я не воскресіння для твого кохання? Ні-і, — тягне хриплий голос. — Як і кожна людина, яка ведеться на «цілительство», так і ти прийшов просити це від мене. Але ти, Марку, розділив зі мною серце. Розділив свою душу. Думки. Я бачу, о-о, я бачу, як у тобі палає бажання помститися за неї. Я можу тобі це дати, можу кинути тобі до ніг голову Гарроу.

«Це не те, що…» — Стівен не встигає договорити, як Спектор душить цей голос, заганяючи в невелику кімнатку у своїй голові, щоби він його не діставав. Не заважав. І Марк не одразу усвідомлює, що кроки стають усе ближчими до нього, що хтось зупиняється навпроти. Лише тоді, коли тіло обдає нічною прохолодою, Спектор піднімає голову й сахається, скрикуючи.

Над ним нависала істота, що мала людське тіло, обмотане лляними бинтами, і голову… Голова як череп птаха з довгим клювом. Порожні очниці, у яких була суцільна темрява, заглядали в саму душу, не даючи відвести погляду. Марк намагається відповзти, лише думає про це, як посох у руках істоти рухається і його вершина, у вигляді півмісяця упирається вигнутою дугою в шию, змушуючи залишитися на місці і тримати голову піднятою.

— Не бреши собі, Марку. Ти хочеш саме помсти. Ти обрав мене, знаючи, що я не повертаю з Іару.

— Так, — наче загіпнотизований, Спектор не міг відвести погляду від Бога.

— Ти бажаєш побачити, як буде страждати Гарроу і як його кров омиє твої руки.

— Так…

— Чи готовий ти, Марку, віддати мені все, що в тебе є?

— Так.

Спектор не розуміє, чому так швидко погоджується, чому взагалі каже те, чого би не сказав, адже… Щось всередині нього говорить це. Не він сам. Не з власного бажання. І наступні слова Хонсу, наказ, стає не таким, яким він очікував. Невже про «сім’я» не метафорично?

Тіло не слухається, і Марк, наче спостерігає за всім зі сторони, роздягається. Чорний станик, така сама майка, штани, в кишенях дзвенять ключі та дрібні залізні монети. Він повністю голий перед Богом, який не відсторонився, лиш тільки забрав свій посох, поклавши його біля ніг власної статуї. Його тілом керував хтось інший, бо Спектор не міг пояснити, чого він так сміливо й упевнено взяв кинджал, щоби вістрям провести лінію по долоні. Шкіра розходиться в сторони одразу, звільняючи червоні краплі, які спішно зливалися одна з одною. І він сам пропонує Хонсу свою кров, якою забарвлюються чужі прохолодні пальці… Забагато крові. Від одного порізу не може так бути. Невже це все йому сниться?

Марк був перед Богом маленькою комашкою, яку могли зараз просто вбити. Але він відчував, що цього не хочуть від нього… Точно не цього. Хонсу водить пальцями по грудях і животу Марка, залишаючи криваві ієрогліфи. Приналежність. Воля. Душа. Раб. Хонсу.

А після його перевертають. Грубо. Так, наче він нічого не важив. Змушують стати на коліна й тиснуть на спину між лопатками, щоби він опустився грудьми на білу тканину. «Великий змій, що запліднює…» — піднімається в голові, на що Хонсу вдоволено сміється.

Марк гучно видихає, варто відчути вологі, слизькі пальці між сідниць, і він намагається відповзти. Намагається хоч щось зробити, але тіло не підкоряється йому. У шлунку, де був той злощасний шматок серця, починає розростатися жар, який голодним звіром поширюється на всі боки.

Пальці труть. Тиснуть. І варто одному натиснути сильніше, проникаючи в нього, як Спектор не стримує шипіння. Неприємно. Це не людські пальці. Це, дідько, Бог! «Така твоя плата», — чомусь внутрішній голос звучав, як голос Хонсу. Йому не дають звикнути, тому що це не про щось приємне та збуджуюче, це про данину. Це про те, що він вирішив зробити, щоби помститися за смерть Лейли.

Швидкі рухи, що викликають вогонь роздратування. Хонсу додає другий палець, розводить його з першим, тисне на стінки, змушуючи вимучено застогнати. Цей Бог не бере такої плати, не було жодної згадки про сім’я, крім того, коли він брав участь у створенні світу.

Марк губиться в часі. Є лише біль і печіння, усвідомлення, що він віддає своє життя й душу Хонсу в рабське розпорядження. Але це тільки на момент помсти, не більше. Адже так? Варто тільки пальцям зникнути, як Марк весь стискається, розуміючи, що далі буде лише болючіше.

І це справді боляче. Ніколи не було так боляче, навіть коли його била в дитинстві мати. Спектор відчуває, як між сідниць упирається велика голівка, відчуває, як та тисне, і горло здавлює спазмом крику, з яким він задихається. Хонсу похитує стегнами, з кожним поштовхом входячи глибше, і Марк розуміє краєм свідомості, що… Занадто сухо. Він відчуває стегна Бога сідницями, він зминає в пальцях білу тканину під собою, він задихається, відчуваючи, як очі наповнюють сльози.

Хонсу, немов зглянувшись, завмирає, дозволяючи звикнути до своїх розмірів, але Марк не дурень. Він розуміє, що це лише для того, щоби задовольнити власне збочене бажання… Перший поштовх болісний. Настільки, що Марк скиглить і стискається сильніше. Почути щось від Бога — хто б міг взагалі подумати — але Спектору начхати. Абсолютно начхати на те, що Хонсу щось гарчить.

Пальці божества із силою стискають стегна Спектора, фіксують, щоби наступної секунди зробити сильний поштовх. І він зривається. Швидко, різко, з якоюсь розлюченістю, і Марк тоне в океані болю та безвиході — свідомість зачинена в коробці, і він може тільки відчувати і спостерігати. Голос зривається майже відразу і член у ньому починає рухатися легше. Марк не хоче розплющувати очі, які із силою заплющив, не хоче… Йому не треба дивитися, щоби розуміти, що по стегнах тече його власна кров.

Поштовхи стають швидше, від пальців залишаться синці, якщо йому не зламають кістки. Нудить. Нічого не хоче відчувати. Марка із силою смикають на себе, щоби втиснутися в його сідниці, і з низьким стогоном Хонсу кінчає, упираючись рукою в тканину поруч із його головою.

— Відтепер ти мій, Марку Спектор, — хрипкий голос шепоче йому прямо на вухо.

Це все для тебе, моя Лейло…