Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Глава десята
- Наша майбутня Королева! Ти підростеш і принесеш багато-пребагато шани в нашу родину! – схиливши голову над немовлям промовляла жінка, погляд її не був сповненим нічим окрім гордості.
Джульєтт народилась на початку зими, разом з снігами та завірюхами, під завивання холодного вітру за вікном.
***
Хлопчики забігали в кімнату дедалі частіше. Непосидючі близнюки те і діло бавились з сестрою.
- Обережніше! Поклади сестру на місце! – з криками вбігла в кімнату герцогиня. Хлопчики ж бачили це неймовірно веселим і, стоячи не надто далеко далеко один від одного, передавали сестру, наче гарячу картоплю.
- Лови!
Розлючена мати вихопила дитину з рук хлопців.
- А якби з майбутньою Королевою щось сталось! Король би нам це не пробачив! Джульєтт неймовірно цінна!
Цього дня два молоді герцоги були вперше в житті наказані.
***
- Майбутня Королева? То Ви жили ще за часів Королівства Ільмале? – поцікавилась Лотті.
- Так… Зараз це Імперія?
- Ага… - дивлячись в свою чашку з чаєм, що з’явився вже четвертий раз, задумалась дівчинка. – Ви мали стати Королевою…
- Мала.
- Чому не стали?
- Іншим разом, дівчинко. – покачавши головою, посміхнулась вона.
- Чому? Я хочу зараз!
- Має пройти час, ти ж не хочеш зійти з розуму?
- Ні…
- Ну то й не спіши. У тебе ще багато часу… - дивлячись в імпровізоване вікно, сказала жінка.
Лотті ще хотіла щось запитати, проте Джульєтт клацнула пальцями і білий простір змінився чорним.
***
- Куди Ви, молодий Герцоге? – занепокоєно спитав дворецький.
- Передай батьку, у мене сьогодні зустріч з другом, - спокійно відповів Гейбел, а в очах у нього була рішучість і нічого окрім неї.
***
Лотті прокинулась ближче до обіду.
«Коли це таке було, щоб я вставала пізніше восьмої?» - іронічно запитала вона себе дивлячись в дзеркало.
Вид у неї був, м’яко кажучи, не дуже… Руде волосся сплуталось і нагадувало скоріш гніздо. Під блакитно-сірими очима залягли синці.
«Я постарішала наче на декілька років…»
- Моє одинадцяте день народження…
Лотті народилась в перший місяць зими. Герцогиня часто називала її «Сонцем» за її руде волосся, приговорюючи, що вона робить кожну їх зиму теплішою.
***
Покликавши свою покоївку, яка привела її в норму: зачіска, сукня – Лотті досі усвідомлювала нову реальність.
Сьогодні вона вперше за ці дні мала навідати могилу матері і хворого брата. Серце здавлювало і тягнуло вниз, на плечах лежав груз їх з Джульєтт таємниці.
«Все одно ніхто не повірить…»
Сьогодні Хайлотта дізналась про замок на ще одній кімнаті в їх будинку. Вона ще не знала як на це реагувати.
Перед нею стояла складніша задача: спуститись до свого улюбленого саду за білими трояндами, які вона так і не віднесла в той день. Перебороти страх було складно, проте провина була сильнішою. Лотті йшла повільно. Ігноруючи оточуючий світ, дівчинка спускалась по сходинкам. Вона пам’ятала, що йшов дощ.
- Парасольку. – промовила вона покоївці.
- Але міс… Зараз нема дощ, він закінчився ще вчора…
Лотті озирнулась по сторонам, щоб переконатись в словах жінки.
«І правда… Сонце…Скільки часу пройшло?»
Ці слова вона так і не наважилась промовити вголос.
***
Тільки під вечір дівчинка встала з холодної плити. Вона, здається, розказала все, виговорилась за все, що колись побоялась сказати або посоромилась.
Після цього вона озирнулась по сторонам.
«Це сімейне кладовище… То значить і Джульєтт має бути тут!»
Лотті орієнтувалась по датам, дякуючи батькам за уроки по історії герцогства. Дійшовши до потрібного проміжку, дівчинка сповільнилась, розглядаючи кожне ім’я.
Вона шукала і шукала, не знаходила і поверталась до початку і йшла знову, вчитуючись в кожне ім’я. Проте потрібного все не було.
«Де вона? Чому її нема тут? Всі члени родини де Лема тут… Але не вона…»
Роздуми вели Лотті далі і далі, до моменту коли її не знайшла покоївка, щоб покликати до вечері.
Сьогодні вона їла сама. Батько не виходив з кабінету, брат кудись пішов…
Що ж… Можливо їй варто звикати до подібних вечорів?
***
Наступного ранку Лотті зробила для себе надважливий висновок.
«Так продовжуватись не може!»
Їй набридло бачити втомлену і позбавлену кольорів себе у дзеркалі, набридло кожного вечора засипати в сльозах. Хайлотта знала, що так швидко рана не загоїться, але треба принаймні почати цей процес.
«А почну я з… зміни своєї кімнати. Час дорослішати…»