Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Глава дев’ята
- Що слухать?
- Найцікавішу в світі історію, - підмигнувши, сказала жінка.
Насправді це дійсно трохи підняло настрій Лотті. Доволі банальний жарт, але, як видно, дієвий в напруженій атмосфері.
- Ну тоді давай спочатку присядемо.
Жінка провела рукою по повітрю і білий простір перетворився в невелику, але затишну кімнату у блакитно-персикових тонах з каміном і двома кріслами біля нього. Багато рослин стояли біля вікна і книжкових шаф, невеличкий столик між місцями для сидіння і дві чашки з чаєм.
- Це магія? – ахнула дівчинка.
- У якомусь сенсі… - посміхнулась вона і сіла за одне з крісел. – Сідай. Чай на столі.
- Дякую… - трохи розгублена Хайлотта таки влаштувалась як найкомфортніше, взяла чашку і почала слухати.
- З початку питання. Чи ти знаєш хто я?
- Не впевнена… - Лотті призадумалась. – Я бачила ваш портрет в одному з залів, але батьки не розповідали про Вас…
- Хах, не здивована. Тоді дозволь представитись. Я Джульєт де Лема, - граційно приклавши руку до ключиць, нахилила голову жінка.
- Де Лема… Значить Ви моя родичка?
- Так і є, проте жила я дуже-дуже давно. Твоя пра-пра-пра-пра-прабабуся, десь так.
- Чотириста років тому?!
- Приблизно.
- Але якщо Ви тут, то після смерті, нема ніякого нового життя? – «життя після смерті» - одна з улюблених тем Хайлотти.
- Є, але я туди попасти не можу.
- Наскільки я пам’ятаю, таке може статись, якщо у людини є дуже сильна образа. Так мені, по великому секрету, казала вчителька, - перебираючи знання з уроків релігії, припустила Лотті.
- Абсолютно правильно! Взагалі ти тільки друга з ким я змогла зв’язатись, проте хлопчик не зміг подолати моїх ворогів…
Лотті вже допивала чай, її зацікавила історія цієї жінки. Тільки дівчинка збиралась попросити ще чаю, як чашка сама наповнилась напоєм! Вона тільки здивовано ахнула, а після знов зосередилась на історії Джульєтти.
***
Гейбел не міг заспокоїтись, хоча і намагався. Не стукаючи, відштовхнувши охорону, він розпахнув двері батькового кабінету.
- Я чекаю пояснень. – чітко вимовляючи кожне слово, хлопець дивився прямо в очі Герцогу.
- Закрийте двері, - чоловік виглядав втомленим.
- …
- Яких…
- Це була не хвороба, я правильно розумію? – Гейбел намагався стримати емоції. Щоб не заплкати при батькові, він обрав іншу стратегію – байдужість.
- Так.
- Далі. Пояснюй. Моя мати померла. Мій брат не прокидається. Мені здається я заслуговую знати, що з ними сталося.
- Твій брат сам винен. Він вліз туди куди не треба! – Герцог починав зриватись.
- Якби ти нам все пояснив, він не ліз би куди не треба! – хлопець піднявся і, підійшовши до стола, гупнув по ньому з такою силою, що весь папір розлетівся.
У цей удар він вклав всю свою злість і образу. Герцог вмить знітився. З великої фігури, що давала захист Гейбелу протягом його життя, чоловік перетворився на одиноку фігуру в кріслі з понурими очима і похиленою головою.
- Мені шкода… Дуже. Я винний у тому, що з ним сталось, - ховаючи обличчя в долонях, промовляв він. – Я благаю тебе не лізь у цю справу. Це не хвороба, ти прав. Я не зможу тобі всього розказати, так і знай. ЦЕ прокляття, лежить воно на нашій сім’ї давно.» Якщо людина з сім’ї де Лема дізнається про неї більше ніж має, закінчить вона в землі!»
Страх проникав в середину, затискуючи легені і серце в сталевих обіймах. Тиша давила ззовні. Було відчуття що він сам зменшився в розмірах.
- Райан… Райан мав відповідь… І через це, - Гейбелу здавалось що його зараз знудить. – Тату, чому? Ми зможемо нормально з цим жити? Якщо не будемо втручатись?! – паніка охопила хлопця.
- Я… - чоловік здрогнув. – Я не знаю. Твоя мати і твій брат, обидва злягли через одну і ту саму причину. Але я нічого не знаю про минулі покоління, від слова «зовсім». У сімейних літописах не записані дати смерті і обставини.
- І ти не цікавився цим питанням?!
- Давай закінчим розмову, Гейбел. Я не маю настрою далі продовжувати сипати сіль на свої рани. Ти достатньо дізнався. Живи далі, твоє життя ще продовжується – то насолоджуйся кожною миттю. Тепер-то ти знаєш, як легко воно може обірватись… - це було сказано не тоном Герцога і, навіть, не батька, а звичайної людини, яка втратила найдорожче. Його голос звучав тихо, не виражав барв. Він просто існував.
Герцог пішов, залишивши Гейбела наодинці зі своїми думками.
***
- Колись, чотириста років тому, у сім’ї де Лема народилась дівчинка. І була вона третьою дитиною в родині, маючи двох старших братів…